«Якби ми вчились так, як треба»... Пломенем Погрібного

03.01.2017 16:04 11099

До 75-річчя «лицаря української ідеї», «народного професора» Анатолія Погрібного

Насправді, окрім власне імені – Анатолій Григорович Погрібний (1942–2007) – у нього було багато імен: “народний професор”, “лицар української ідеї”, “кумир думаючих студентів”. Причому так його називали ще за життя. І в цьому не було перебільшення чи екзальтованості. Він і справді був професором з народу, вірним лицарем українства та кумиром студентів. Колеги по Укрінформу, кому пощастило «ходити на Погрібного», й зараз із блискучими очима згадують його лекції... 

Та спочатку про народність професора – не удавану, химерну, а воістину правдиву. І на самому початку життя – просто страшну.

ПРОФЕСОР З НАРОДУ

Він народився у самому вирі війни – 3 січня 1942 року. Насправді ж ця дата, яку пишуть усюди, неправильна. Бо дитинка з’явилася на світ у вересні 1941-го. Проте документи, що засвідчували саме цю дату, загубилися під час Другої світової. Отже, його мати Софія Петрівна Зимбалевська, наче обманюючи долю, що спочатку була такою тяжкою, записала йому новий день народження - той, що нині знають всі.

Погодьтеся, просто кінематографічний сюжет. Але це ще тільки початок. Мала батьківщина Погрібного – село Мочалище на Чернігівщині, неподалік тичинівських Пісків. Пізніше, ставши студентом, Анатолій багато читатиме Тичину, не тільки офіційно-радянського «фарбованого лиса», а й справжнього – молодого, сповненого сил та бурхливого, кипучого, щедрого таланту. Все – у самвидаві.

Материнське слово та сама аура тичинівського краю дали йому відчуття українства, як великої всеземної цінності, яку треба берегти, гранувати та нести далі – наступним поколінням. Колишній колега Погрібного з Інституту українознавства Олександр Хоменко говорив: “Софія Петрівна вперше показала йому – ні, не “показала”, а дала змогу відчути й безпосередньо пережити – живу, органічну єдність українського слова й українського терену, їхню високу симфонічність, у якій римуються слова і дерева, вірші – і лінія обрію за полем... У тичинівських Пісках – за кілька кілометрів від Мочалища, куди жінка ходила із сином по хліб, вона, зазвичай, підходячи до майдану (і це в пам’яті хлопця закарбувалося назавжди), говорила синові: “Отут була церква, де німці спалили багато людей. А ось на тому місці жив колись поет Тичина, що писав ті вірші, які ти знаєш”. Так у його світ ці реалії – мікрокосм Чернігівщини та Павло Тичина – назавжди поряд і увійшли”. 

Але то позитивний відбиток, а був ще страшний негатив війни. Його батько Григорій Федотович Погрібний загинув на фронті. І це просто чудо, як вдалося вижити матері та дітям. Взимку 1942–1943 років під час поразки під Сталінградом, окупанти оскаженіли. На Чернігівщині з її лісами, де був неабиякий рух спротиву, вони нещадно палили села, винищуючи місцеве населення. Серед інших загинуло й майже все село Анатолія Погрібного. Проте його родині пощастило вижити. Під час каральних заходів – на ляду льоху впала палаюча балка, й есесівці не помітили, що внизу є люди, й гранату не кинули, як робили це з іншими. Слідом за фашистами йшли поліцаї, що проводили “зачищення”. Та доля відвернула й цю небезпеку...

Пізніше, у зрілому віці, Анатолій Григорович зробив багато, щоб відродити рідне партизанське село, здавалося, назавжди знищене ненависним окупантом.

ШЛЯХ ДО СЕБЕ

У повоєнні роки люди, переживши таке лихоліття, голод, побоювались обирати для себе та радити своїм близьким гуманітарні професії, далекі від наочно-продуктивної, так би мовити, хлібної праці. 

От і юний Анатолій спочатку вступив до Київського хіміко-механічного технікуму, згодом переведеного до Харкова. Після закінчення навчання Погрібний кілька років працював на славнозвісному заводі “Хімреактив” у Шостці на Сумщині. Наслідки імперської русифікаторської політики його неабияк засмучували. Та юнак не впадав у відчай і вже тоді намагався працювати на тому терені, що скоро стане для нього справою життя. До сторічного ювілею дня смерті Тараса Григоровича він влаштував – це було в Шостці – Шевченківське свято. Анатолій побачив, як радо люди відгукуються на такий заклик, як швидко вони починають чути і слухати українські струни у своїй душі. 

І от уже 1964 року Погрібний студіює українську філологію в Київському державному університеті імені Шевченка. Це був час, коли неврівноваженого десталінізатора Хрущова вже було усунено. Але в країні ще залишалася інерція «відлиги». Та й Петро Шелест, якого приберуть із посади голови ЦК КПУ лише в 1972 році, переймався справами української культури більше, ніж його наступник Володимир Щербицький.

Для науковців тоді став доступним масив забороненої і замовчуваної раніше літератури, «розстріляного відродження», активно розвивалася творчість молодих авторів, проводилися небачені доти культурні вечори. 

Коло наукових зацікавлень Анатолія Григоровича було дуже широким. Але дві постаті, два імені привертали особливу його увагу. Це дореволюційний класик Борис Грінченко та сучасник Погрібного, живий класик, фронтовик Олесь Гончар.

Починаючи з 1972 року, наукова й педагогічна діяльність Анатолія Григоровича надовго пов’язалася з кафедрою історії літератури і журналістики факультету журналістики Київського університету, де він пройшов по всіх сходинках зростання – доцент (від 1976), професор (від 1984), завкафедри (1983–1992). 

НАРОДНИЙ ПРОФЕСОР

У часи перебудови професор Погрібний, разом з іншими представниками національно зорієнтованої інтелігенції, з лихоманковою швидкістю намагається надолужити упущення минулих років, «застою». Він був серед тих, хто організовував Товариство української мови (згодом – зроджена “Просвіта”), Народний рух України за перебудову, Конгрес української інтелігенції, а також налагоджував контакти зі світовим українством (з 1997 року – член Президії УВКР, Української всесвітньої координаційної ради). 

Ще коли синьо-жовтий прапор був гнаним та майже забороненим, над Київрадою він уже замайорів. Депутат уперше демократично обраної Київради Погрібний був серед тих, хто боровся за те, щоб підійняти цей прапор. Він також координував акції допомоги студентам, які на знак протесту голодували на площі Жовтневої революції. А після невдалого заколоту московського, комуно-імперського Державного комітету з надзвичайного стану Погрібний опечатував Дарницький райком КПУ, парткоми в Академії наук і Спілці письменників України.

Після отримання Україною незалежності (на той час безкровного) Анатолій Погрібний був серед реальних претендентів на посаду міністра освіти, однак тогочасні владні еліти злякалися його українізаторського запалу та непідкупності. Тому портфель він не здобув – натомість ученому та громадському активісту запропонували лише крісло першого заступника міністра. 

Анатолій Григорович не надто хотів іти працювати в уряд, бо усвідомлював, що брак повноважень не дозволить йому проводити рішучі реформи. Але відчайдушно благальні слова Олеся Гончара підштовхнули його до такого вибору: “Ідіть – я прошу вас, Христом Богом прошу – ідіть, може, щось зробите”, - сказав Олесь Терентійович.

До його честі, Погрібний не “забронзовів”, як це бувало в нас із іншими. Він відмовився від службового авто, добирався на роботу громадським транспортом, як це прийнято в багатьох багатих, проте економних європейських країнах. За два роки, невеликий, прямо кажучи, термін (травень 1992 - липень 1994) Погрібний встиг зробити багато корисного.

Але така бурхлива діяльність не лишилася непоміченою – невдовзі проти нього розгорнулася кампанія звинувачень у “націоналізмі” й “екстремізмі”. Після чого Анатолія Григоровича попросили піти з посади “за власним бажанням”. Отоді-то, йдучи з уряду, він поклав на стіл гуманітарного віце-прем’єра Миколи Жулинського заяву, афоризм з якої потім ще довго цитуватиметься в Києві: “Прошу звільнити мене за власним бажанням, без власного на те бажання”.

Повернувшись до активного наукового життя, Анатолій Григорович багато працює, очолює відділ української філології в Інституті українознавства при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, звісно, читає лекції з української літератури в Інституті журналістики. От якраз про них і згадують із радістю студенти різних часів, в тому числі й укрінформівці.

Колега доцент Тамара Старченко розповідає про Вчителя в стилістиці жанрового нарису: «Усе починалося з того, що рвучко відчинялися двері – і на кафедрі з’являвся стрімкий, завжди усміхнений, осяяний якоюсь особливою доброзичливістю професор Погрібний. Моментально його оточували студенти, у ту ж таки хвилину він ставав конче потрібним комусь із аспірантів, методистів, викладачів! Створювався такий собі симпатичний вир, якесь дуже привабливе багатоголосся, і найприкметнішим було те, що вся ця поліфонія бриніла й сповнювалася радістю! Це була радість від спілкування зі справжнім Учителем, Наставником. Думаю, що можна говорити й про прекрасну гармонію: адже радість була взаємною! Він був щасливою людиною: умів щиро віддавати те, чим його так щедро наділив Господь...».

Про професора Погрібного Укрінформу розказує відомий український письменник із Києва Володимир Арєнєв:

- Уперше з Анатолієм Григоровичем познайомилися вже й не згадаю коли; це був якийсь із перших курсів Інституту журналістики, він читав нам лекції з української літератури. І от уже на цих лекціях – там було одразу видно, наскільки він захоплений тим, про що розповідає. Мова ж про письменників, в тому числі стародавніх класиків. А інколи здавалося, що він говорить про людей, яких давно і добре знав особисто, - настільки натхненно, глибоко і водночас просто він читав свої лекції. Пізніше мені пощастило працювати із ним на одній кафедрі. Анатолій Григорович був людиною надзвичайно цілеспрямованою, видно, наскільки він переймається тим, що робить. При тому спілкування зі студентами – при тій його шаленій завантаженості – не було чимось другорядним, неважливим... Не хочеться вживати гучних чи пафосних слів, але мені здається, Анатолій Григорович був одним із тих, хто робив Інститут журналістики КНУ настільки яскравим і привабливим місцем для навчання.

ЄВРОПЕЙСЬКЕ ТА НАЦІОНАЛЬНЕ

22 травня 1997 року в український ефір вийшла дебютна передача професора Погрібного «Якби ми вчились так, як треба...». Далі були ще кілька щотижневих випусків, на яких усе, згідно з домовленістю, мало закінчитися. Та невдовзі з усієї України почали надходити листи, адресовані автору. Передача продовжилася на 10 років, до самої його смерті.

Анатолій Погрібний вже тоді утверджував думку про те, що поняття “національне” та “європейське” не суперечать одне одному, адже досвід провідних країн Старого Світу (особливо нових членів Євросоюзу, що тоді успішно поширювався) свідчить – вони відбулися як успішні довгострокові, на століття, проекти саме на національному грунті. Вже тоді гарячий публіцист та прискіпливий науковець поставив точний діагноз тому, що розквітне пишним цвітом за часів біглого нині президента «Я». Вчений та громадянин із болем констатував – Україна, що не позбулась колоніальної спадщини, може стати не-Україною: “Це – країна, де шовініст-обруситель не тільки не відчуває жодних державних стримувань чи упокорень, а й звільняє українців з праці за їхню відданість своїй державі, за патріотизм».

Згодом саме за серію публіцистичних книжок професор Погрібний отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка. Відбулося це 2006 року. Тоді ж він сказав зі сцени слова, що й сьогодні звучать навдивовижу актуально: «Не сійте жарини розбрату, господа, погамуйся, “п’ята колоно”, що так підступно і так підло маніпулюєш нашим зденаціоналізованим чи злюмпенізованим обивателем! “У їх народ і слово. І в нас народ і слово”, – заповів нам Тарас Шевченко, і від цього його імперативу, від цієї його найпростішої та найточнішої формули нашого існування у цьому географічному просторі ми не відступимо ніколи. Мусимо будувати Україну як європейськи зорієнтовану, соціально зорієнтовану національну державу українського народу, у якій має бути добре всім, але у якій мусять неухильно, послідовно підтримуватися українські національні пріоритети – у політиці, економіці, культурі, мові. Це й буде Шевченкова Україна. Це й буде наша Україна. Слава Тарасові Шевченку! Слава Україні!».

А через рік Погрібного не стало. 

“Його ніхто не замінить. Ніхто! Це була настільки працьовита, всеохопна, небайдужа людина. Він надзвичайно вболівав за спільну справу всієї України. Я не бачу такої людини, яка могла б сказати: я – рівнозначний Анатолію Григоровичу”, - мовив тоді Павло Мовчан

- Досі не віриться, що батька немає. Бачив його не так часто, як хотілося, бо він весь час працював, був у роз’їздах. Часто, сидячи вдома в його кабінеті, все ще переконую себе, що це лише страшний сон... Зараз відчиняться двері – і він зайде, обніме. Мій батько був чесною, порядною людиною, справжнім патріотом своєї землі. Помер він 9 жовтня 2007 року після вечірнього випуску новин. Його останні слова були сповнені тривогою про майбутню долю України... Не вірю в те, що батько помер своєю смертю, - розказує Укрінформу Валентин, син Анатолія Григоровича.

А й справді, якщо в сьогоденні озирнутися навколо, то побачимо: як же нині не вистачає його. Скільки корисного він міг би зробити, сказати, дослідити в країні, що реформується.

Олег Кудрін, Київ

При цитуванні і використанні будь-яких матеріалів в Інтернеті відкриті для пошукових систем гіперпосилання не нижче першого абзацу на «ukrinform.ua» — обов’язкові. Цитування і використання матеріалів у офлайн-медіа, мобільних додатках, SmartTV можливе лише з письмової згоди "ukrinform.ua". Матеріали з маркуванням «Реклама» публікуються на правах реклами.

© 2015-2017 Укрінформ. Усі права застережені.

Дизайн сайту — Студія «Laconica»
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-