Дмитро Лінартович, актор, співак
Про події на Донбасі треба знімати кінофільми вже зараз
15.10.2016 09:00 4217

- Я був готовий до такого героя, бо сам був мобілізований і проходив польове навчання на полігоні під Рівним. Там я познайомився з бойовими командирами, сержантами… Вони розповідали чимало історій про події на Сході, які я пропускав крізь себе. Я бачив їхні переживання і проблеми на власні очі.

І нині потрібно в суспільстві це обговорювати, щоб не забувати про наших героїв. Тому я не згоден, що потрібно мовчати про те, що відбувається на Донеччині і Луганщині. Навпаки, потрібно знімати це зараз!

Мій герой Анатолій - простий солдат, який у мирний час був музикантом. Він отримав серйозні поранення на війні, тому мусить повертатися в нормальне мирне життя і вчитися заново жити. Йому важко, бо тепер він вже не герой: не потрібно вчиняти подвиги, достатньо просто спілкуватися з людьми, налаштовувати свій побут і надавати собі внутрішню раду…

Ми звикли, що ветеран війни - людина похилого віку. Нині ветеранами стають зовсім молоді хлопці - обпечене війною покоління

Правильно чи ні розповідати про таких хлопців? Думаю, так. Бо наші люди мають розуміти цих воїнів. Ми звикли, що ветеран війни - це людина похилого віку. А зараз це поняття кардинально міняється. Нині ветеранами стають зовсім молоді хлопці. І мені було дуже важливо показати всі ці психологічні переживання, болісну адаптацію, перші любовні переживання. Але найголовнішим було передати вміння мого героя залишатися особистістю у будь-якій ситуації. Адже наше життя буває дуже жорстоке. І кіно, насамперед, про ось таких хлопців.

- У фільмі Анатолій говорить лікарю, що він не має куди повертатися, тому його місце лише на війні. Можливо, ваш герой родом з Донбасу чи Криму?

- Так, у сценарії було прописано, що мій герой родом зі Сходу. Але й там він нічого не мав - ні будинку, ні квартири. І насправді, чимало воїнів саме так і живуть. Тому коли приходить мирне життя, то у них немає де голову прихилити  А на фронті у них є побратимство, висока мета. І раптом це все зникає. Це вже обпечене війною покоління.

- Чим робота з іноземними режисером та продюсером відрізняється від українського кіновиробництва?

- Практично нічим, адже режисер Алі Фахр Мусаві вчився в Києві. Він вільно володіє російською мовою. Чудово розуміє наш менталітет. А продюсер Віктор Вілгелм давно живе в Україні. З іншими іноземцями ми спілкувалися англійською. До того ж, коли люди ставлять за мету швидко і якісно зняти фільм, то це нічим не відрізняється від інших кіновиробників. Люди однієї справи завжди знають, як знайти спільну мову.

- А як ви жили в селі біля Трускавця під час зйомок?

- Зйомки тривали місяць, тому ми були поставлені в дуже жорсткий режим. «З ранку до ночі бачу монітора очі». Я рано лягав спати і о 6-й ранку вставав. Тобто, існував у армійському режимі. У фільмі знімали хату пані Галини, а вона дуже жвава жіночка. Постійно запитувала: хлопці, що вам подати, куди принести? Прагнула в усьому нам допомогти, щось підсобити.

Люди на Заході України взагалі дуже гостинні, моторні, щиросердечні. Але при цьому гонорові мають почуття власної гідності. Тому можуть і коржиком, і батогом… Коли виникає відчуття несправедливості, то тут у них одразу виникає сильний спротив. Отже, можна дружньо поговорити, але якщо зачепити гідність чи починати чогось повчати, то тут же можна отримати по макітрі (сміється).

- Як вам працювалося з іранською актрисою Назанін Ахмадишахпоурабаді?

- Я отримав чудовий досвід спілкування з жінкою іншої культури. Наприклад, коли вона виходила з автомобіля, то наші чоловіки хотіли подати їй руку, але нас тут же попередили, що цього не можна робити. Вона заміжня, і торкатися її має право тільки чоловік.

А у Львові нашу знімальну групу запросили  в Академію сухопутних військ. На показ прийшло 600 курсантів. Вони дуже добре сприйняли картину. Під час знайомства я заспівав їм дві пісні - «Вісім метрів» і «Оповідь моряка» з мого нового альбому «Мобілізація». Це пісні про війну, про наш важкий час.

- Що вас надихнуло на створення цих пісень, адже нині практично немає сучасної патріотичної лірики?

- Це й надихнуло. Відчуття патріотизму, біль, який відчуваєш від новин з лінії розмежування, військових репортажів, розповідей ветеранів АТО. А в альбом увійшло 13 пісень. Я не міг просто стояти осторонь цих подій. Тож як артист вніс свій вклад у перемогу хоча б таким способом. Ці пісні нині слухають цивільні й військові. Сприймають дуже добре, дякують. Я подарував кілька дисків «Мобілізації» керівникам Академії сухопутних військ. Хлопці теж запитувати, де знайти альбом.

- Тепер їх співатимуть курсанти на плацу?

- Можливо. Для мене це було б найвищим визнанням. 

- Так. Насамперед, мені подобається, що це історія про Революцію Гідності, але подається вона не відкритим текстом, а через стосунки закоханих людей на тлі всіх цих подій. А де є кохання, там є мир. І останній покидьок, такий як мій тітушка, теж має якісь почуття. Тому мені було важливо змалювати героя не однією чорною фарбою, а показати усю палітру його почуттів.  Вважаю, що мій персонаж закликає йти на відкриту розмову з усіма - чи ти політик, чи військовий, чи цивільна особа, або навіть кримінальна людина.

Треба виходити на дискусії, озвучувати свою позицію. Навіть із в'язнями можна спілкуватися мовою мистецтва. Я служив у армії з відвертими хуліганами, але коли читав їм Шевченка, то вони його сприймали. Тому нам потрібно тримати культурний фронт і розмовляти мовою мистецтва. До речі, мого героя дуже добре сприйняла публіка. На спектакль приходили авторитетні особи нашої країни - Василь Шкляр, Сергій Жадан, хлопці з гурту «ВВ», Ольга Богомолець. Всі вони дякували за виставу, говорили, що такі мистецькі події дуже важливі для нашої культури сьогодні.

Ліліана Фесенко, Людмила Українка. Київ.

Фото: planetakino; islam.in.ua; Павло Багмут, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-