Олена Греміна, керівник московського Театру.doc
Коли під тортурами одягають футболку «Кримнаш», спецслужбісти клацають як ненормальні
05.10.2016 09:00 2432

– Чому Ви взялися за справу Сенцова, чому захотілося зробити виставу «Війна близько»?

– У мене таке відчуття, що про цю справу почали забувати. Тим більше, пройшла інформація, що Олега зібралися «міняти». І здавалося – ось-ось, ще трохи... Уявіть собі, що у Москві багато хто вважає, що він взагалі вже у Києві! А ми нагадуємо – ні, нічого не змінилося, безвинна людина, як і раніше, в ув'язненні!

– Росіянам нагадуєте?

– Та всім. Всім! І українцям у тому числі. У мене немає відчуття, що Україна докладає якихось активних зусиль для звільнення Сенцова і Кольченка. Мені збоку здається, що все у якомусь сплячому режимі. Але так не повинно бути. Не можна дозволити, щоб забули!

Я стежила за розвитком цієї справи з самого початку – з обуренням, як і всі нормальні люди. Як тільки винесли вирок, ми вирішили, що будемо ставити спектакль за цим процесом. Нам допомогли дістати реальні документи справи. Почали репетирувати. Спочатку передбачалося, що вистава буде присвячена лише справі Сенцова, однак у процесі роботи концепція дещо змінилася. Нам надіслали текст з Луганська – щоденник підприємця, котрий попросив передати свої записи до Театру.doc. Простий, документуючий реальність, текст про те, як війна вповзає до мирного міста, а люди дивляться – і не дають собі звіту про те, що відбувається. Спочатку цей підприємець вірить, що скоро прийде українська армія і наведе порядок, а потім він усвідомлює, що має рятувати свою сім'ю сам, ховати, відвозити, шукати варіанти виживання, і ніхто не пожаліє, бо війна. Навколо смерть, паніка, біженці. Брехливі ЗМІ.

Театр у нас дешевий – все мінімізовано, компактно. У залі – прості стільці. 50 місць. Всі проблеми у нас вирішувані. Потрібно переїхати за добу – переїжджаємо. Коли вдруге переїжджали –за два тижні зробили ремонт у новому приміщенні, не припиняючи грати вистави, – і переїхали. Так, театральне господарство забирає чимало сил, іноді голова йде обертом від усіх цих цвяхів, кріплень, конструкцій. Але, якщо знадобиться, переїдемо ще раз. Ми не державний театр, тому нас досить важко знищити. Зрештою, можемо хоч у гаражі вистави грати.

– В 2014-му Театр.doс постраждав через фільм про Майдан, адже ж так? Давайте нагадаємо ту історію.

– 30 грудня, перед Новим роком вирішили влаштувати перегляд та обговорення документального фільму «Сильніше, ніж зброя» молодих українських режисерів, групи «Вавілон 13». Ледь розпочали показ – чотири хвилини пройшло, не більше – увірвалися люди у камуфляжі, стали топтати наші декорації, заявили, що у приміщенні закладена бомба. Найогидніше – з ними були два представники міністерства культури. До того вони приходили до нас, сказали: «Знаєте, ми не радимо вам показувати цей фільм». А чому? Ми за статутом маємо право показувати документальні вистави, фільми і обговорювати їх. З якого дива ви нам забороняєте? «Ну, ми вам не радимо». Вирішили – все одно будемо показувати, що нам тепер, власної тіні сахатися?

Але вони реально влаштували погром. Заарештували трьох наших хлопців, у тому числі українського драматурга Максима Курочкіна. Я у ніч на 31 грудня у фейсбуці написала: потрібні адвокати! Знайшла адвокатів. Поїхали до УВС «Пресня», витягли хлопців. Щоправда, з приміщенням довелося розпрощатися.

– Якщо не помиляємося, на тому перегляді, який так і не відбувся, ви мали намір збирати кошти на допомогу Олегу Сенцову, котрий тоді вже сидів у московському СІЗО.

– Так. Стояла коробка з написом «Кошти на допомогу режисеру Олегу Сенцову». На щастя, ніхто не встиг покласти туди грошей. Якщо б знайшли гроші, точно якусь справу роздмухали б. А так – вчепилися у коробку – мовляв, що це? Реквізит для вистави, елемент декорації. Неправда! Ні, правда, і все, до побачення.

«Якщо навіть у театрі, зі сцени, я не зможу говорити правду, як жити взагалі?»

– Дурне запитання: чи не страшно?

– Всі ми дорослі люди, і всі усвідомлюємо ризики. Але якщо ми ставимо виставу «Війна близько», отже, готові ризикувати. Ті, хто підписуються на цю справу, звичайно, готові. А хто не готовий – той не бере участі. Приміром, один артист, який дуже хотів зі мною працювати, прочитавши сценарій «Війни», відмовився грати. Сказав – ні, я не можу говорити про ці речі зі сцени. Нажахано мені написав. Просто – нажахано. Він повинен був грати Афанасьєва – ту роль, яку виконує Микола Мулаков. І він запитав іншого нашого артиста Костю Кожевникова – а як ти не боїшся? Костя відповів: «Я не боюся тільки уві сні. Але якщо навіть в театрі, у своєму маленькому театрі, зі сцени, я не зможу говорити правду, як жити взагалі?»

– Відчуваєте вакуум навколо себе?

– Ні. Знаєте, коли нас виселяли, особливо вперше, багато хто пробував заступитися – керівники театрів, народні артисти. Десятки тисяч підписів було зібрано під листами на нашу підтримку. Інша справа, що це не мало наслідків. Але прагнення допомогти було.

А зараз – навколо Театру.doc вже склався свій мікросвіт. Тому не можу сказати, що ми знаходимося у вакуумі. У нас є дружні зв'язки – з правозахисними організаціями, з іншого Росією, другою Росією, яка для мене – єдина і справжня, яка живе у підпіллі і нічого від держави не отримує, окрім репресій. При цьому – допомагає людям, робить те, що вважає за потрібне. Наскільки можливо. Так що вакууму не відчуваю. Навпаки, відчуваю підтримку однодумців і своїх глядачів. Це моє оточення. Люди, яких я ціную.

Людська свідомість, так вже вона влаштована, насамкінець відтягує усвідомлення того, що «війна близько»

При всьому тому, обстановка в країні, звичайно, стає гіршою рік від року. Реалізуються найбільш мерзенні сценарії. А людська свідомість, так вже вона влаштована, насамкінець відтягує розуміння того, що «війна близько». Один мій знайомий абсолютно справедливо сказав нещодавно: «Я тепер знаю, як Гітлер захопив владу у Німеччині. Я розумію, як це відбувається». Ми втрачаємо одну свободу за іншою, нас притискають і утискають, але люди пояснюють собі: немає іншого виходу, потрібно прийняти, потрібно підкоритися.

Не потрібно! Саме про це останнє слово Олега Сенцова. Він сказав: «Боягузтво – найголовніший, найстрашний гріх на землі... Єдине, що я можу побажати росіянам, навчитися не боятися».

– У фіналах Ваших вистав – завжди заклик до глядачів. «Болотна справа» закінчується піснею «Збийте кайдани. Дайте мені волю. Я навчу вас свободу любити». А у «Війні» – у промені світла – залишається Геннадій Афанасьєв з піднятою рукою. Як символ опору. Ідея зрозуміла – Ви пропонуєте глядачам підняти руку, підхопити пісню. Однак зал, на жаль, не підхоплює.

У травні 2015-го «пісню свободи» глядачі ще підхоплювали. Тепер перестали

– Підхоплювали. У травні 2015-го, на прем'єрних виставах «Болотної справи» ще підхоплювали. Тепер припинили. А нещодавно, 18 вересня, у день російських виборів, коли ми давали якраз «Болотну справу», люди у залі плакали. Мені артисти сказали, у нас же від сцени до залу рукою подати, все видно.

– Після «Болотної справи» глядачі можуть залишитися і написати листа «в'язням Болотної». А чому ви не пропонуєте писати такі ж листи Сенцову та Кольченку?

– Обов'язково будемо писати, почнемо в жовтні. Нещодавно я дізналася, на які адреси відправляти і як послати листи, щоб гарантовано дійшли. Неодмінно будемо писати. Я знаю, що це багато значить для людей в ув'язненні. Вивільнені «болотники» розповідали, приходили до нас на спектакль, присвячений їм же. І Олег Сенцов, я сподіваюся, коли-небудь побачить наш спектакль про себе. А весь той жах, який він пережив і переживає зараз, стане для нього, прекрасного режисера, досвідом, який можна конвертувати у творчість.

– І ще дуже хочеться вірити, що вам, усім нам не доведеться писати листи Романові Сущенку. Що вам не доведеться робити наступний спектакль про нього...

Рита Болотська, Євгенія Богоявленська, Москва

Фото з архіву Театру.doc.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-