Красиві коні та якісний джаз
…Можливо, це був найкращий джазовий концерт, який ви могли почути й відчути когнітивний дисонанс. Або не найкращий, і дисонансу не відчули...
Правильний хлопець зобов'язаний любити красивих коней, красиві спортивні автівки, привабливих жінок і якісний джаз. І якщо це все зібрати в одному місці в один час, то... виникає когнітивний дисонанс. Іноді, якщо змішати в одному келиху VIP-івент, тобто, світський раут із бажанням зробити велику культурну подію, це спрацьовує (у всяких там карнегі-холах, приміром). Але іноді скидається на змішування віскі, пива та вина одразу. Тішить тільки те, що культура - у нашому випадку джаз - лишається вічною.
Втім, не кожний “правильний хлопець” зізнається вам, що джаз для нього - це просто дорогий антураж. Він, і такі ж як він, вже після першої композиції у виконанні видатних музикантів дрібними зграями почнуть тікати зі своїми красивими кобітами до своїх красивих авто, “бо вони змерзли”. Вони могли й не усвідомлювати, що пішли, мабуть, з найкращого концерту, на якому були взагалі. Але то вже десята справа.
Хоча, ще одне: кожен правильний мужик любить запах бензину і запах конячої какашки. І тут ти згадуєш, що сцену встановили прямо посеред іподрому. Це водночас і сюрреалістично, і навіть круто. Це не запах якихось гламурних парфумів, а запах життя.
Наша справа - про музику писати. І, взагалі, якщо музика пре, тобі вже байдуже, який там “антураж”.
ПРО НАШИХ
Компашка/банда Jazz in Kiev - це насправді хоббі-бенд компанії Jazz in Kiev. Олексій Коган (ведучий фестивалю) на бас-гітарі та Володимир Камінський на клавішних. Для більшого понту та якості вони постійно до гурту залучають справжніх джазменів. Але цього разу засновників гурту під час виступу не було. Як сказав Коган, “Ми із Камінським вирішили, що не маємо жодного морального права стояти як виконавці на одній сцені із Чіком”. І за цю фразу їм низький уклін.
Групу вони укомплектували найращими українськими джазменами. Про кожного з них можна писати багато, але усі вони не прозвучали. Чи то погода така, чи то ансаблю не було, чи то просто так трапляється.
Енвер Ізмайлов - етнічний кримський татарин, легенда України. Він принципово живе у захопленому “вєжлівимі зельонимі чєловєчкамі” Криму, адже повернувся з Узбекістану на історичну батьківщину свідомо.
Ізмайлов – один із тих піонерів, хто грає на гітарі тепінгом: це коли ти не бряцкаєш по струнах, а б'єш по ладах обома руками. Таке собі переносне фортепіано. До того ж, відчуття ритму та метру в кримських татар - це просто винос мізків для пересічного українця.
Якщо ти чуєш Ізмайлова вперше, то це щось понадхмарне. Коли ти знаєш його понад 20 років – це вже “битовуха”. Втім, цей виступ був навіть винятковим. Він просто погрався - як граються діти з іграшками - із піснями The Beatles, Pink Floyd та з легендарною “Don't Worry, Be Happy” Боббі МакФерріна. Щоправда, він у неї “вмонтував” фрагменти від прекрасної “Я на солнышке лежу” та блатної “Мурки” - і тут зливою оплесків зал показав, чим він є насправді.
Щось серйозне Енвер подарував, виконуючи чи то народні, чи то власні кримсько-афро-татарські мелодії. На виконанні одної з них він покликав піаніста Руслана Болатова - теж кримського татарина. Дуже скоро він стане у світі зіркою, більшою за Ізмайлова.
Чим все скінчилося, не скажу, бо після “Мурки” мальчики люблять погуляти, на красиві тачки подивитися.
ПРО ГОЛОВНЕ
Чік Коріа, рояль
Авійшай Коен, контрабас
Маркус Гілмор, барабани
Тріо Чіка Коріа грало особисто для тебе. Буквально. Вони почали концерт із “500 Miles High”, що було настільки несподівано, що підірвало мозок. Одна з найкрасивіших і найменш розтиражованих пісень Корії. А його тріо - це єдиний організм, котрий зупинить лише голод або смерть.
Решта історії така: наприкінці 1980-х Коріа разом із партнерами, котрі просто як олімпійські боги у плані техніки, покинув свої електричні виналяски. А потім він знайшов інших музикантів, котрі більше займаються музикою. А головне - хіпові й стильні. Один з них - контрабасист Авішай Коен і, у нашому випадку, барабанщик Маркус Гілмор.
Питання техніки для тебе вже другорядне. З якогось моменту ти починаєш займатися власне музикою. Для тебе починає відкриватися цілий світ. І його ти “виливаєш” на аудиторію. Як слухач ти іноді думаєш про техніку, але з кожною нотою вони тобі кажуть: “відімкни мозок, дурень, і слухай серцем”.
Коріа зміг “розіграти” композиції подібно до того, як правильно заграють із дівчиною у барі. Вона ще не знає, що на неї чекає, але вже за годину... - ну ви розумієте. Одне слово, жодна композиція не звучала й близько, як на альбомах або у твоїй уяві. І вони в кожну з них вклали природної хитрості, винахідливості та натхнення. І це крутіше, аніж їздити на феррарі.
Триб'юти піаністу Білу Евансу (пісня із фільму Alice in Wonderland), Баду Пауеллу та, водночас, своєму батькові, котрий вмикав його платівки вдома (“Tempus Fugit” у підкреслено афрокубинському забарвленні). Абсолютно нові, ще незаписані “дебюсішна” Contiuance Корії та Коенова “Gesture No.1”, який, як завжди розповідає щось у дусі “якби Бах був євреєм”... Усе це складає якусь неповторну екзотичну лазанью.
І от, композиція “Spain”. В оригіналі вона починається цитатами із класичного Хоакіна Родріго “Concerto de Aranjues”. Оскільки Ізмайлов вже встиг його пограти до того, Коріа - strikes back - почав без усякого Родріго просто натяками на “Spain”. Натякав дуже довго і класно, а потім дав аудіторії заспівати її. Дійсно, це настільки відома тема, що її мабуть знає і кенгуру в Австралії. “Дуже ціную, як ви заспівали, - сказав він зі сцени. - А ваш голос я оцінив особливо.” - і поцілив пальцем у когось, хто був у перших рядах. Іподром, даруйте, зал на той момент був напівпорожній, але його крики та оплески точно було чути у Києві.
Коріа остаточно “добив” Телоніусом Монком і його темою “Blue Monk”. Це був радше прикол, аніж щось серйозне. Але це було теж “спеціально для тебе”.
Тріо було ладне грати два годинних сети, хоча довелося трохи скоротити програму через деякі організаційні та інші штуки. Але здалося, що скорочена програма дала відчуття лаконічності та того, що ти втік зі свята, поцупивши увесь мішок Санта Клауса.
І ЩЕ ПРО EQUI JAZZ FEST ТА СИНДРОМ ПРИВАТНОЇ ВЕЧІРКИ
За багатьма дрібницями, організаторам Equi не дають спокійно спати лаври львівського Alfa Jazz Fest. А це не лише найбільший джаз-фест в Україні, але й дуже помітне явище у джазовій Європі. Там теж є свої “гламурні” моменти. Але...
Дорогу на Equi вам вкаже тільки GPS-навігатор, або ж довезе автобус від метро Видубичі. І потім довезе назад. (Не беремо до уваги завсідників кінного клубу Equides - хоча, як вони на своїх спортивних тачках їдуть туди по цих дорогах?..)
І це лише 15 км від Хрещатика (так вони пишуть).
Суто емоційно, доїхати на Альфа-Фест легше (це понад 600 км від Хрещатика), бо, як у тому анекдоті про Красную Шапочку: “Дорогу знаю, секс люблю”. Той фест охоплює усе місто. Ти туди приїздиш, як до власного дому.
Втім, коли ти приїздиш на Equi, виникає враження, що ти у чужому особняку на приватній вечірці. Дуже дорогій. Тебе люблять, і все таке. Роздивляєшся всілякі цяцьки. На тлі грає одне з найкращих тріо в світі. І на тебе не дивляться, як на дебіла, тільки якщо твоя непрасована зім'ята сорочка - від Унгаро. А вони в цьому шарять.
А культурою в нас переважно цікавляться та займаються люди хіпові, не надто багаті (чи удають із себе таких). Тобто, вони теж люблять подивитися на новий Jaguar, красивих коней та послухати першокласний джаз. Але є підозра, що, як кажуть, “мухі отдєльно, компот - отдєльно”.
Хоча тут є один момент. Коли справжні прихильники музики перемикнуть той тумблер, то ті, гламурні, для яких джаз - це антураж, самі стануть антуражем для тих, хто любить музику. Тоді у світі запанує гармонія.
NB. У разі, якщо у читачів є підозра, що автора тексту просто жаба задавила, то, можливо, так. Адже у нього нема красивої спортивної тачки і власного коня. А з рештою - все гаразд. Головне - красива дружина любить джаз і не любить тусуватися.
Вячек Криштофович - мол., (джазовий журналіст)
Фото: Олег Ніцко
