- Це правда, що раніше при появі української книги часто чулося: "А это на украинском? Это трудно". Було таке. Як зараз? Зараз, от чесно кажучи, за цих два роки ситуація змінилася. Хоч у тому й немає нічого такого, щоб афішувати, але мене вразила Лисичанська бібліотека: до мене звернулися - я відправила книжки. До Авдіївки, Слов'янська відсилала. За ці роки ми з друзями відправили до міст Сходу купу україномовних книжок, бо зараз з'явився попит. І якщо ми все це підтримаємо, то він буде розвиватися й далі. А зараз така ситуація, що цю іскрочку треба підтримувати. Хоча в Донецьку, друзі казали, мої книжки продавалися ще до війни, і їх купували.

- Узагалі, яким би то дивним не здавалося комусь зараз, але найпотужнішою українською мовною школою є саме донецька...

- І це цілком виправдано. Чому? Бо в Донецьку, якщо ти вже хочеш говорити українською мовою, то просто мусиш робити це правильно і так вишукано, щоб подеколи було навіть краще, ніж на Заході. Мені, наприклад, дивно, що на заходах у Львові мене хвалять за мову. Я ж кажу: "Люди добрі, у мене багато русизмів, можуть бути не правильними якісь звороти - я все ж таки з Донецька..." Мені ж весь час заперечують, мовляв, ні, українська мова у вас гарна. За це я готова розцілувати львів'ян (сміється).

У селах на Донеччині взагалі люди переважно україномовні. Виїхати б у ту ж Мар'їнку - там або суржик, або українська мова. Тобто мовного бар'єру немає. Хоча в самому Донецьку у побуті люди все ж спілкувалися російською.

- Змінивши дещо ракурс бесіди, пропоную поговорити про ще одну вашу книгу "Кіно на папері", що була презентована у березні. Це такий собі белетристичний підручник, до якого ввійшли й ваші сценарії для українських фільмів. Один із них - "Садок вишневий" - вважається першоваріантом сценарію до кінострічки "Поводир" Олеся Саніна. Взагалі, цей фільм отримав чималу порцію критики. Одні називають Саніна хоч і хорошим сценаристом, але поганим режисером, інші додають, що найбільшою невдачею "Поводиря" є запрошення Джамали зіграти одну з головних ролей. А ви як співсценарист, чи задоволені кінцевим результатом?

- Трошки дражлива тема: Санін погодився, і ми опублікували най-найперший варіант "Поводиря" 2008 року, коли в серпні він до мене їздив, і ми це проговорювали. Цей варіант на 90% відрізняється від вихідної продукції. Гру Джамали і решту для когось суперечливих моментів я би не хотіла обговорювати, бо не хочу критикувати те, що вже є. Я не була туди долучена. Я зробила свій "шматок": побудувала міцну історію, яка починалася зрозуміло з чого і завершилася - зрозуміло чим. У ній була кульмінація, усі оці поворотні пункти і крапки неповернення, - все, як має бути за голлівудською схемою. Ну, а далі інші сценаристи зробили вже своє, тому мені важко критикувати. Є речі, з якими я не згодна. Зокрема з тим, що героїня Джамали вийшла заміж за кадебіста. У мене - її звільняють (із драматичного театру у Харкові, - ред.), вона стає повією, але за кадебіста не виходить ні за що! А в фільмі ж навпаки - стає його дружиною і живе благополучно... Але загалом, я рада, що такий фільм є, і що він претендував на "Оскар". Це вже певний крок до моєї мрії, тому що я хотіла би створити сценарій до оскарівського фільму.

- Кіно - це індустрія, яка приносить шалені прибутки. Поки що кіноіндустрії у нас немає, хоча фільми знімаються. Про розвиток цієї галузі в Україні, буде в нас кіно чи ні, зможемо говорити лише тоді, коли це зрозуміють люди, від яких це залежить, коли вони усвідомлять, що просто тьотя-дядя-сестра не повинні писати сценарії, бо це - професійна діяльність! Поки ж мусимо брати кількістю і масовістю фільмів, а далі вже буде й арт-хаус, і "Оскар".

- Тобто від масовості не відходити?

- По-перше, всі 50 стрічок не можуть бути елітарними, а лише одна з них. Потім, режисери ж у нас мусять працювати - вони ж забувають, як керувати на майданчиках. Кіно - це десь така ж індустрія, як клепати танки-машини.

- Принцип масовості в кіно зрозумілий. А в літературі - чи може масова література все ж стати елітарною, і чи треба її на таку перетворювати?

- Відверто кажучи, мені вже настільки не болять ці питання. Я колись дійшла такого висновку, що зразки елітарної літератури теж можуть стати масовими, але не прочитаними. Тільки через те, що наприклад, певного письменника треба прочитати, і в кожному домі його книги мусять бути. От я, наприклад, не впевнена, що Джойса прочитала кожна друга людина на землі, але "блєснуть" "Уліссом" - це ж святе! (усміхається) І тому, як на мене, важливо, щоб були читачі, котрі чекають на книжки.

- Як ставитесь до появи власних творів у шкільній програмі з літератури?

- Я нормально до цього ставлюся. Не буду кокетувати, що це мені нібито не треба. Знаю, що вчителі деяких шкіл уже самі включають мої твори до програми. От нещодавно вітали з тим, що мене включили до програми першого-четвертого класів. Хочеться, щоб старшокласники, прочитавши рекомендований твір, ішли до книгарень і шукали інші книги.

Олександр Трохимчук, Житомир.

Фото: ukrphilology.blogspot.com; rerixlib.blogspot.com; Вадим Грига, Данііл Шамкін, Костянтин Ковпак / Укрінформ.