Антон Долін, російський журналіст, кінокритик
Для Росії найбажаніше майбутнє - це уявне минуле
28.08.2016 09:00 1808

- Раніше. У 1990-х. Нагадаю історію створення цього фільму. Герман задумав його дуже давно, в 60-х, відразу, як тільки вийшла повість Стругацьких. З того часу, природно, багато що змінилося - відповідно, змінювався задум, трансформувався. Фінал з виходом в світле комуністичне майбутнє з роками видавався все більш смішним. І по 90-м рокам, коли сценарій був остаточно доопрацьований, стало зрозуміло, що повертатися головному герою дону Румату нікуди -немає тієї прекрасної землі, де протиріччя не існують, а люди живуть нарешті гармонійно. Тому Румата залишається на жахливій планеті Арканар, і ми розуміємо те, що, загалом й було зрозуміло завжди, - Арканар це і є наша земля.

Фільм дійсно пророчий - він відображає і те, що діється сьогодні у світі, і те, що відбувається в Росії. Ясно, що, незважаючи на надії, ні з якого Арканара ми не виросли, не вилізли й не врятувалися. Уявлення людини про прогрес - це завжди уявлення про майбутнє. А для Росії найбажаніше майбутнє - це якесь уявне минуле, якого немає. Для деяких - це уявне радянське минуле, для інших - уявне імперське російське минуле. Тобто - завжди минуле. А як виглядає майбутнє, ніхто не здогадується, не передбачає. Мені здається, у фільмі «Важко бути Богом» це геніально передано: перед нами світ майбутнього, космічні океани борознять космічні кораблі, але, як тільки перетинаєш цей океан і перелітаєш на іншу планету, знову бачиш там минуле і знову потрапляєш у середньовіччя, яке не закінчується!

- Кінематограф тісно пов'язаний з національною самосвідомістю. Ця самосвідомість має бути адекватною до реальності. Румунія розуміє, що вона маленька бідна країна з величезними проблемами, і у неї в уявному контексті немає радянського кіно, яке існує в підсвідомості жителів пострадянського простору. Україна ж, як і Росія, вважає себе спадкоємницею - в тій чи іншій мірі - радянського кінематографа. І намагається робити великі фільми зі складними ефектами, історичні, костюмні драми - у той час як румунське кіно і болгарське, яке зараз підтягується до нього, концентруються на простих, життєвих, завжди сучасних історіях, знятих за три копійки з молодими або непрофесійними акторами. Собівартість таких фільмів незначна. Проте актуальність їх - гостра, щемлива - зачіпає будь-якого глядача. Наскільки мені відомо, в Україні таких фільмів дуже мало. У Росії їх майже немає.

- До речі, про Одесу. Ваші прабабуся і прадід по материнській лінії - родом звідти. Чи зберігається в родині пам'ять про ці корені?

- Звичайно. Ми завжди пам'ятаємо про Одесу. Правда, за часів мого дитинства там жила вже досить віддалена рідня - двоюрідна тітка моєї бабусі. Але це не мало значення - приймали вони нас як рідних увесь той час, доки жили в Одесі, потім вони звідти виїхали - хто до Німеччини, хто до Америки. Загалом, практично кожного літа ми туди приїжджали і чудово проводили час на 10-й станції Фонтану. Одеса, вона завжди в мені - в ДНК спогадів про дитинство, юнацтво. Ми з дружиною, тоді ще подругою, коли були студентами, заробили перші гроші, які витратили на поїздку до Одеси, на море. Тому Одеса - місто, яке зовсім по-особливому мені дороге. А останнім часом там з'явилося багато нових друзів, в основному пов'язаних з Одеським кінофестивалем.

Рита Болотська, Євгенія Богоявленська, Москва

Фото: kaluga24.tv, eisenstein.ru, rusfilm.pitt.edu.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-