Тарас Лисак, директор-розпорядник театру імені Заньковецької
У Попасній співали просто в окопах, у полі. Це був найсильніший концерт
27.07.2016 16:18 3809

- Через який час ви вийшли на люди?

- Коли ми наважилися дати перший відкритий концерт у 2014 році.

- Час буремний…

- Ми виступили з благодійними концертами у клубі "Пікассо" і "Віденській кав'ярні". Там уже з нами виступали титуловані співаки - соліст "Піккардійської терції" Ярослав Нудик, Оксана Муха, Олександр Божик, Богдан Либа, Андрій Віхоть, Тамара Горгішелі, молоді актриси і студенти театрів Лесі Українки та Марії Заньковецької, а також  народний артист України, соліст Львівської національної опери Олег Лихач. Ми збирали гроші на порятунок важкохворих.

Але коли почалася війна, самі для себе постановили: якщо не на фронті, то хоча б з інструментами в руках треба якось допомогти нашим хлопцям. Ми виступали і у військовому госпіталі, і перед мобілізованими, які через кілька днів мали відбути в зону АТО з Яворівського полігону. А вже за кілька місяців ми самі вирушили туди. Ідея народилася у нас спільно з директором Львівського будинку офіцерів Віталієм Провозіним.

- Поїздка відрізнялася від звичних гастролей?

Потрапили не лише у життя військових, а на справжню війну. Співали прямо в окопах...

- Для більшості з нас вона була відкриттям. З нами була відомий у Львові волонтер Ірина Дзьоба. Багато чого ми побачили і зрозуміли вперше. Ми, які навіть не служили в армії, потрапили не лише у життя військових, а на справжню війну. І я бачив в очах друзів не просто хвилювання, а й певний острах, хоча ніхто собі не дозволив навіть засумніватися, що треба їхати і виступати.

- Як розпочалися гастролі?

- Ми приїжджаємо у Слов'янськ, у пансіонат "Звездний", де раніше був штаб бойовиків, а тоді стояли десантники з 81-ї бригади, і відразу з коліс - на сцену.

- Сприйняли?

- Звичайно, тим більше, що наша програма бадьорить. Це кавер-версії пісень відомих виконавців, такі, що додають патріотизму і драйву. Звичайно, були і балади, які примушували мислити, можливо, десь викликали і сльозу, і неспокій. Потім, торік восени, ми знову поїхали туди і дали сім концертів у 80-й, а також у 81-ій, 24-ій бригадах, були на передовій у Попасній, де співали прямо в окопах. Там, напевно, було найлячніше.

- Не обстрілювали?

- На щастя, не обстрілювали. Ми були заховані за брустверами, виступали прямо в полі, слухачів було небагато, чоловік 30, але більшість із них тримали увімкнуті рації, концерт передавався тим, хто там далі стояв на інших позиціях, але не міг прийти до нас. Це був, напевне, найсильніший концерт, тому що нам хотілося бути такими ж відважними і сильними, як хлопці, які слухали нас.

- Приємно, що ти перебуваєш у товаристві тих людей, які відкривають найкращі риси. Повернувшись зі Сватового, наш гендиректор Андрій Мацяк доповідав Міністерству культури, що треба туди їхати і їхати. Це те, що 25 років держава робила недостатньо, не формувала єдиного ідеологічного стрижня, довкола якого можна було б об`єднувати людей. Я це знаю не з преси чи висновків якихось аналітиків, а з розповідей людей про їхнє життя. На щастя 30 грудня минулого року Міністерство культури України прийняло програму "Український Донбас". Виділяє на це певні кошти. Ми зразу ж написали заявку на участь у цій програмі.

І от ми "сідаємо на телефон" і обдзвонюємо міста Донеччини і Луганщини. Беремо рекомендації у Сватівській райадміністрації. Хотіли показати там виставу "Блазні мимоволі" Ореста Огородника. На жаль, через велику кількість зайнятих у ній акторів і брак достатнього фінансування ця вистава не змогла поїхати. Але паралельно ми готували і поїздку "Рогів". У результаті довелося поміняти весь план, не відмовляючись від жодної площадки. "Роги" тоді мали по два виступи на день - один перед військовими, другий - перед цивільними. Це теж були переїзди до 100 км щодня.

УКРАЇНСЬКИЙ ДОНБАС. ЯКЩО МИ ЩЕ НЕ РІДНІ, ТО ВЖЕ І НЕ ЧУЖІ

- У яких містах ви були?

- В останній поїздці - у Сєверодонецьку, Сватовому, Кремінній і Краматорську. Тобто, охопили дві нові столиці Луганської і Донецької області, а також Кремінну, яка вже стала нам близькою, бо ми там жили у пансіонаті, там витягували свій величезний автобус, який застряг на лісовій дорозі, ну, і Сватове, без якого вже не можемо жити, бо зріднилися, побраталися.

- Ми проїжджаємо біля палацу, де відбувся "славнозвісний" з`їзд. Раніше його нам пропонували під виставу. Але для одних "Рогів" виділили концертну залу музичної школи. Ми розуміємо, що площадки не рівнозначні. Проте зустріла нас дуже мила жіночка - представник міського відділу культури пані Наталя. У школі до нас гарно поставились. Трьохсотмісний зал був заповнений на 80 %. А перед тим ми дали вже два концерти військовим. 81-й і 80-й бригадам десантників. Відповідальність шалена. Бо розуміємо, що викладачі, учні, студенти, люди котрі причетні до мистецтва, прийшли сюди у театр, на виступ соліста львівської опери, народного артиста Олега Лихача. А тут - "Роги", які зі своїм рок-, поп-концертом не дуже навіть вписуються у формат приміщення, розрахованого на класичні концерти.

На щастя, за нашими відчуттями, ми не розчарували людей. Це було видно з того, як вони підспівують, як аплодують навіть ті, хто прийшов сюди з певним скептицизмом. І той скептицизм, прихована іронія до кінця концерту зникли. Були квіти і спілкування. А коли прийшла молодь і почала просити автографи, стало зрозуміло, що нас сприйняли. Тепер жартуємо: на Сході почалася "рогоманія".

І от наступного дня - найбільше випробування, бо ми їдемо в Краматорськ у величезний палац культури. Перед нами там театри з інших міст гастролювали, потім - відомі київські виконавці… Ще раз віддам належне тим людям, які нас приймали, вони одразу втягнули акторів у атмосферу спокою, доброзичливості, навіть якщо це було за вказівкою, по команді, а там, зауважу, вертикаль командних розпоряджень працює дуже чітко. Якщо сказали помагати артистам - значить помагати.

Надзвичайно гарно облаштований зал, десь на тисячу місць, сучасний, красивий, афіші наші по місту. Все хлопці, кажу, момент істини, Журналісти приходять, беруть інтерв'ю. Олега Лихача розривають, бо народний артист зі Львова приїхав.

- Що цікавило журналістів?

- Як ми ставимося до них, як нам Краматорськ, що відчуваємо від спілкування з людьми, чи помічаємо якусь різницю?

А ми їм кажемо, що ні, навіть якщо ми зараз іншою мовою говоримо, якщо ми зараз ще не рідні, то і не чужі, бо ми одної крові, тільки ще просто, можливо, не завжди це розуміли.

- І яким був момент істини?

Після концертів люди не розходяться, а хочуть почути кожне слово нашої відповіді на питання, які їх хвилюють

- А момент істини був таким: до залу заїжджають глядачі на інвалідних колясках на спеціально об лаштовані місця, в руках - жовто-блакитні прапорці, перший балкон заповнюється людьми з державною символікою, у віночках, вишиванках, там групка пенсіонерів, там молодь, якісь рокери прийшли… Коли прозвучала друга пісня у краматорському концерті, з залу хтось одиноко крикнув "Слава Україні!" - і наші актори разом із кількома вже голосами з аудиторії відповіли "Героям слава!" У залі я бачив 80-річну жіночку, в очах якої був блиск щастя, старенького дідуся, який не знав куди подіти хвору ногу, але висидів увесь концерт, бачив молодь, яка шаленіла, і зрозумів, що нам цей концерт вдався, як ніякий. Бо з кожною піснею ти відчуваєш, що зал стає тобі все ріднішим, а оплески все гучнішими і частішими, і люди не розходяться, а хочуть почути кожне слово нашої відповіді на питання, які їх хвилюють, і не хочуть розлучатися з нами. Один зі слухачів - Володимир Любінін, подарував нам пісні, написані на слова його колеги і просив, щоб обов`язково наступного разу заспівали хоч одну з них. При цьому розповів, що зараз багато в головах його земляків змінилось. Вони вже мають із чим порівнювати своє життя "тут" і "там".

- Які враження залишилися від "місцевих"?

- Я згадав одне гарне українське слово: запопадливість. Нам старалися у всьому допомогти, вгадати бажання і потреби. А начальник управління культури та туризму Донецької ОДА Аліна Певна повідомила, що вона в серпні-вересні, зробить нам турне південною частиною області. Може, я керуюсь емоціями, але вірю в їхню щирість. Бо нещиро не вийшло б так ні з одної, ні з іншої сторони. Взяти хоч би побут. Ми жили в пансіонаті, де увесь персонал був російськомовним. Після одного з концертів ми купили м`яса, засмажили його на мангалі і всіх, хто був у пансіонаті, запросили до себе. До пізньої ночі співали пісень. Ми - своїх, вони "східняцьких", в тому числі і "Вышел в степь донецкую парень молодой". Після цього вони намагалися нас так годувати, щоб нам на цілий день вистачило сніданку, а після вечері щоб снідати не хотілось.

Ще один епізод: у передостанній вечір у Сватовому громадські активісти подарували нам величезний торт. Ми з'їли, скільки могли. А до решти покликали персонал і кажемо: беріть, розносьте додому, кого хочете почастуйте… А коли ми від`їжджали, кухарі пансіонату виносять нам у торбинках теплі-свіжі пиріжки на дорогу. Приносять ті пиріжки, цілують нас, обіймають, ледь не плачуть за нами. Директивою управління культури такого не накажеш.

У ВИЗВОЛЕНИХ МІСТАХ - КУЛЬТ УКРАЇНІЗАЦІЇ

- Але ж є і зворотна стона медалі…

Зараз Україна набирає оберти в очах донбасців з позитивної точки зору

- Є, на жаль, і часто - від нерозуміння. Мені один боєць розповідав, як він на базарі щось купував, а жіночка-продавець йому каже: "Что ж ты, мальчик, сюда пришел убивать, как твоя мать на это все посмотрит?" А вона, каже, та жінка, не знає, що я народився за 7 км від того місця, де ми зараз із вами стоїмо. Бачили сусіднє село, там такі дракони з металу зроблені на в'їзді? От, каже, я родом звідти. Я їй це пояснюю, а вона не вірить. А тепер дивіться сюди, от там бачите дідуся? Зайдіть у його двір, там прапор жовто-синій. Зараз, каже, в головах людей відбуваються величезні злами, і дуже важливо, каже, й нам, військовим, своєю поведінкою якось дати цьому лад. За словами того бійця, не все так рожево, як це мало би бути в ідеалі, але зараз Україна, на його думку, набирає обертів в очах місцевих у позитивному сенсі. Тому я вважаю - те, що ми робимо, - їздимо вже зовсім не зі зброєю, не з агітацією, а з позитивними емоціями, також надзвичайно важливо. А крім того, треба врахувати менталітет людей у цьому регіоні. Зараз у визволених містах, зокрема, у Слов`янську, якийсь культ українізації, усе в жовто-синіх тонах.

А ще не йде мені з голови дуже гарна фраза, яку сказала начальник відділу культури Кремінецької райадміністрації Інна Боярська: "Знаєте, ми хочемо приїхати до вас, щоб на Заході не думали, що ми тут безкультурні". А сама вона - у вишитому строї, така, знаєте, слобожанська козачка… Каже, в мене 10 колективів народних у цьому Будинку культури, в мене три колективи самодіяльні, гуртки, і все це функціонує. І я впевнений, що воно там функціонує краще, можливо, ніж у нас.

- Коли наступна поїздка?

- Як я вже казав, поїдемо на початку вересня. Адже "Роги" є, насамперед, акторами театру Марії Заньковецької і не можуть жити поза його розкладом. Потрібно використати час театрального міжсезоння.

- Хто виступить спонсором цих гастролей?

- Донецька облдержадміністрація і, якщо потрібно, то звернемося до львівської громадськості, підприємців. Минулу поїздку практично взяли на себе театр та АТП -14631, посприяв також голова Львівської облради Олександр Ганущин.

- На кого робитимете ставку?

- І на військових, і на цивільних.

- На Донбасі ви виступали безкоштовно. Протестів у колективі не було?

- Та не тільки на Донбасі. У Львові теж концерти проходять на благочинних засадах. І якщо ми їдемо виступати на Схід і не маємо при цьому особистих витрат, це вже є заробіток. Тому що ти заробляєш емоційно...

- А якісь комерційні проекти у вас є?

- Ні. Правда, найближчим часом плануємо комерційний концерт, але потрібно сформувати репертуар з авторських пісень, над чим зараз і працюємо.

- Мабуть, і львів`янам хотілось би почути вас.

- Відкрию таємницю: ми хочемо зробити великий проект. Можливо, у грудні-січні наступного року з нашим театральним оркестром і друзями-виконавцями. Плануємо зробити це на сцені театру Марії Заньковецької у Львові. Один концерт буде благодійним, а другий - щоб поповнити скарбничку театру чи "Рогів". Але це далека перспектива, бо ми зараз готуємось до поїздки на Донеччину, адже запрошення вже прийшло… Нас чекають і в окопах, і в концертних залах.

Склад гурту "Роги": Андрій Войтюк - іоніка, акордеон, перкусія; Дмитро Каршневич - фронтмен, вокал, гітара; Василь Коржук - цимбали, гітара, вокал, перкусія; Назарій Московець - гітара, акордеон, скрипка, вокал; Андрій Сніцарчук - художнє керівництво, бас-гітара, іоніка, бек-вокал; Костянтин Ткаченко - барабани, перкусія; Марта Кулай - вокал.

Нінель Кисілевська, Львів.

Фото: Альона Николаєвич

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-