Ірина Цілик, режисер, письменниця
Дім, який ти носиш у собі, не може відібрати ніхто - навіть вороги
27.06.2016 09:00 2977

- Уперше я поїхала туди рік тому. У нас був такий невеличкий тур звільненими містами сходу. Тоді були Сергій Жадан, Андрій Курков, Мар'яна Садовська і я, - така дивна комбінація. Ми відвідали Слов'янськ, Краматорськ, Сєверодонецьк... І чесно, я була якось заскочена і вражена, бо зовсім не чекала, що зали на 500 місць будуть забиті, що люди навіть слухатимуть стоячи... 

Я просто не думала, що там є аудиторія, яка так жадібно чекає на все українське, що їм привозять. І спершу враження були якісь дуже сюрреалістичні, тому що ті люди - це така собі проукраїнська діаспора в межах сходу, і вони такі аж надміру затяті патріоти, що в Києві видається трохи старомодним. А там усе це на зовсім іншому градусі відбувається. Хоч якраз можна зрозуміти, бо це - певного роду захист, система розпізнавальних знаків "свій-чужий"...

І я зробила висновки, що там є своя аудиторія, яка дуже чекає на все, що везеться, як вони кажуть, із України. Хоча здавалося б, там Україна теж, але... От заради цих людей туди варто їздити і їздити, аби лише запрошували, і була якась нагода.

- Ця наша новітня війна ввійшла не лише у вашу творчість, а й у життя. Ваш чоловік, письменник Артем Чех, служить в АТО. Із ним вдається побачитися там, під час оцих творчих візитів на схід?

- Так склалося, що цього разу (26 квітня 2016-го, - ред.) в Сєверодонецьку я провела два дні ще після виступу, тому що мій чоловік (він просто служить поряд, у Попасній) приїхав до мене на романтичне побачення. Хто б міг подумати, що після десяти років подружнього життя у нас будуть такі побачення в сірій зоні АТО! Це було так дивно і... романтично! (сміється, хоча ті емоції нагадують радше сміх крізь сльози, - авт.) 

Хоча б заради того, щоб зайвий раз побачитися з ним, варто було їхати в цей тур. Ми гуляли цим Сєвером просто як туристи, і я побачила звичайне собі провінційне містечко - нічим не гірше й не краще від тих, які бачила по всій Україні.

Артем у складі 59-ї бригади вже вісім місяців там, що називається "на нулі". Ось зараз чекаємо нарешті наказу про демобілізацію п'ятої хвилі.

- Напередодні нового 2009-го року ми з Чехом, моїм чоловіком, кинули все у місті - орендовану квартиру, якісь роботи, те-се - і переїхали жити до села Мрин у Чернігівській області, в дім, який побудував колись мій прадід. Це було спонтанне рішення, насправді... Дім був холодний - ми його три дні розігрівали...

Часом доходиш до певної точки, коли на питання - хто я? що я? навіщо я? - не знаходяться відповіді. Тоді, можливо, краще просто зупинитися, адже зупинка - це також рух. І ми зупинилися. Перший рік просто мовчали, гуляли годинами в лісі, дивилися кіно, писали... Виявилося, що це так круто - просто зупинитися посеред свого життя і робити лише те, що хочеться (усміхається). Потім народився Андрій (син Ірини Цілик і Артема Чеха, - ред.) і ми з ним прожили в селі ще два роки (всього вийшло близько трьох років). Потім нас знову потягнуло до нашого любого Києва. Але мене гріє думка про те, що колись, якщо мені захочеться, я знову можу утнути щось подібне - сховатися від усього світу і більше спілкуватися з самою собою.

- Повертаючись усе ж до теми творчості, ваш спільний тур з Іздриком охопив 27 міст. Це доволі масштабно. Наскільки виснажували вас оці мандрівки, і як вдавалося при цьому займатися ще й вихованням маленького сина?

- Таких великих турів у мене ще ніколи не було. І я сприймаю його як таку захопливу пригоду, бо це можливість проїхати всією Україною - схід, захід і все, що посередині, і як я кажу, навести різкість на різні міста, різних людей... Якщо Іздрик сприймає це як таку данину важку (сміється), то я на все це дивлюся поки що з відкритим серцем. І велике щастя, що є в мене потужна армія бабусь, які мене підтримують, бо інакше я не знаю, як можна бути мамою, котра постійно там-десь подорожує. Тому мені дуже пощастило!
 

- У вас - письменницька сім'я. У сина вже помічали певні здібності до віршування?

- Він відчуває природу слова, дуже круто римує. Мені цікаво насправді подивитися, що буде далі. Я в ньому це підтримую: ми часто граємо в ігри, спрямовані на розвиток от саме відчуття природи слова. Але рими він уже зараз добирає - ого-го - які. Скоро будуть поетичні сімейні батли, відчуваю! (сміється)

- Ваша нова поетична збірка називається "Глибина різкості". Чому така назва? І чи варто сприймати цю книгу як підбиття вами певних підсумків у житті?

За останні 2 роки все в моєму житті змінилося. Не думала, що можуть бути такі паралельні виміри, в яких існуватиму...

- Книга складається з віршів досить "свіжих", писаних упродовж останніх двох років. До цього у мене була довга перерва, коли я вірші раптом перестала писати, а тут якось понеслося... Насправді не знаю, які там підсумки... Але от у цей вік Христа - мені зараз 33 роки - все одно є відчуття якогось етапу. Принаймні, за останні два роки все в моєму житті змінилося настільки, що я ніколи б не подумала, що можуть бути такі паралельні виміри, в яких існуватиму... Воно все якось і у вірші, звісно, вилилося. Глибина різкості - так, це наведення різкості на певні речі. Оскільки я режисер, то мені властиво використовувати знайомі терміни (самоіронічно всміхається, - авт.).

- Якщо коротко, то цей фільм про те, що коли в твоєму житті нібито не залишилося нічого, і вороги підійшли так близько, що... У мене навіть є вірш, написаний за мотивами цього фільму ("Ось ідуть двоє. Такі натомлені, клумаками, мов дітьми, обвішані...", - ред.), в останньому рядку якого йдеться про те, що двоє героїв ідуть і розуміють, "що назад шляху немає. І вперед немає, насправді, теж".

За великим рахунком, ці герої не те щоби були вже зовсім вигаданими. І цей вірш - про моїх прапрабабцю і прапрадідуся. Колись вони мали досить велику садибу на Житомирщині, але зрештою, були розкуркулені, зіслані... І якимось чином моїй прапрабабці вдалося втекти з етапу на Соловки. А її чоловіку - ні. І от вона прожила після того довге життя в Києві... Але більше вони ніколи не побачилися.

Загалом, у цьому фільмі - така містична історія про те, що свій дім ти можеш носити в собі, навіть якщо дому в тебе вже, фактично, немає. Це те, що в тебе не може відібрати ніхто - навіть вороги.

Олександр Трохимчук, Житомир

Фото Укрінформ,  Анна Максимова

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-