- Так, вводяться. Але з плином часу змінюється театральна естетика, манера виконання, підходи до прочитання. Це приблизно, як у моді: гарне вбрання 90-х років сьогодні вже не сприймається так, як у свій час. Тому нинішній «Набукко» - це не поновлення, а принципово новий твір із сучасним диригентським, режисерським, художнім та  хормейстерським поглядом. У нас повністю нове сценографічно-естетичне вирішення, режисерське прочитання…

Попередня вистава великою мірою була костюмованим концертом. Там не було закладено динаміку сценічних подій. Великий успіх вистава мала за рахунок музичного прочитання, яке здійснили диригент Володимир Кожухар і хормейстер Лев Венедиктов. Трупа театру багато гастролювала з цією виставою, побувала на численних фестивалях, у тому числі на одному з найпрестижніших - у Страсбурзі. І це закономірно, бо та постановка була здійснена з розрахунку на плеяду прекрасних співаків - Івана Пономаренка, Світлану Добронравову, Людмилу Юрченко... Та коли ці виконавці поступово зійшли зі сцени, або перейшли на інші ролі, то разом з ними пішла зі сцени й сама опера.

За час, що минув відтоді, за нею скучили, тож повернулися, зважаючи на побажання глядачів та артистів. Це відповідало й моїм власним уподобанням. Сподіваюся, що нам з художником Марією Левитською вдалося сучасно побачити твір і знайти цікавий сценічний образ «Набукко». А хормейстер Богдан Пліш  надзвичайно виразно підготував хорове звучання у масових сценах. У цій виставі зайняті відомі в світі наші співаки - Людмила Монастирська, Тарас Штонда, Анжеліна Швачка ….

- Отже, вистава має всі шанси стати знаковою для сучасного покоління театру?

- Ця опера була знаковою й для самого Верді. Це була вже третя опера, яку він написав, однак, саме завдяки «Набукко» композитор здобув визнання. І навіть тепер, коли майстра давно немає на цьому світі,  «Набукко» є однією з найзатребуваніших опер у театральному світі.  

- Але вас знають як популяризатора української оперної класики, бо, здається, жоден оперний режисер не поставив більше за вас творів вітчизняних композиторів. Чим зумовлений такий музичний патріотизм, адже на італійські опери публіка ходить краще?

- Це моя принципова позиція, бо я головний режисер саме Національної опери України. Тож за останні роки  ставив опери «Ярослав Мудрий», «Мойсей», «Наталку-Полтавку» та «Запорожець за Дунаєм». В найближчих планах - «Тарас Бульба», постановку якого буде присвячено 150-річчю нашого театру (відзначатиметься у вересні 2017 року). В «Наталці-Полтавці» та «Запорожці…» разом з художнім керівником театру Мирославом Скориком ми створили нову музично-сценічну версію.

- Чим зумовлені такі новації?

- Бо українські опери, які були популярні в радянські часи, культивували соціальну нерівність та показували злидні й біди, в яких, за радянською ідеологією, жило українське селянство до революції. Зазвичай у таких спектаклях всі плакали й жалілися на долю. Тому в сучасної молоді могло скластися враження про українську оперу, як про щось заскарузле та архаїчне. Зважаючи на це, для мене було важливо, не порушуючи загальної драматургічної канви твору Котляревського та Лисенка, зробити виставу динамічнішою. І залишити тільки те, що справді слугує розвитку дії, а також наповнити спектакль українським гумором та мелосом, народними обрядами. Завдяки цьому постановка, зрештою, стала світлою і життєдайною. Бо «Запорожець…» та «Наталка-Полтавка» - одні з небагатьох оперних творів, де ніхто не помирає, нікого не вбивають, і все закінчується «хеппі-ендом».

- Я вважаю, що режисер, який хоче ставити оперу про сучасне життя, має знайти лібрето сучасного автора на музику сучасного композитора. І потім створювати нову виставу. А переінакшувати вистави, створені геніями минулого, щоб використовувати їхній бренд для власного піару, це - непорядно.

Захист авторського права діє 50 років після смерті автора. Тому з музикою й літературними творами сучасних авторів так вчинити не можна, а зі спадщиною Верді, Моцарта чи Чайковського - будь-ласка. І мене це обурює.

До того ж такі осучаснення здійснюються не за творчими мотивами, а, як правило, заради здешевлення твору, щоб не витрачатися на історичні костюми та декорації. А прикривається це новаторським поглядом.

- Цікаво, а чому артисти Національної опери, які мають найпрестижніші контракти на перших сценах планети, практично не отримують нагород театральної премії «Київська пектораль» та не стають лауреатами загальнонаціональної програми «Людина року»?  Невже немає пророка у власному краї?

- «Київська пектораль» - це муніципальна театральна премія. А ми - національний театр. Тому наша спільна думка така: національні театри України, які мають набагато більші творчі й фінансові можливості,  не повинні змагатися з муніципальними театрами, а отже й претендувати на їхню премію. А визнанням ми не обділені. Це і рецензії після зарубіжних гастролей, і премії та нагороди, які отримують солісти опери. У нас також чимало міжнародних проектів. Тому було б дивно, якби ми змагалися в одній номінації з театром ляльок. Це різні вагові категорії.

- До того ж серед театрів лише балетні та оперні артисти мають змогу їздити на гастролі за кордон…

 - …Змогу мають усі. Питання в тому - кого запрошують? Зрозуміло, що оперний театр завжди намагався зібрати трупу з найкращих українських виконавців. Тому вони й мають такі запрошення. 

- А як ви ставитесь до гастролей, адже зазвичай художні керівники лаються, що це зриває нормальну роботу театру?

- Я ставлюся до гастролей наших артистів позитивно, бо вони підносять рейтинг українського музичного мистецтва за кордоном, збагачуються світовим досвідом, мають змогу порівняти різні театральні школи. В цьому сезоні ми навіть започаткували мистецький проект, де відомі в світі українські оперні співаки, які працюють за кордоном, виступають у наших репертуарних виставах. Для них це свого роду іспит, бо коли вони співають, наприклад, у Бразилії - то це одне, а коли приїздять в Київ, де не були п'ять-десять років, і на вистави збираються всі рідні, друзі, вчителі, то це творчий звіт.

Втім, такої залежності від державного бюджету, як у нас, немає в жодному театрі Європи, бо там існує закон про меценатство та спонсорську підтримку. Вже більше 10 років я порушую питання про необхідність такого закону в Україні - з кожним новим міністром культури. Жоден не був проти, але у нас така плинність міністрів і такі часті перевибори до Верховної Ради, що підготувати законопроект просто неможливо. 

Ніхто не чинить спротив, але й жодній людині не дають пропрацювати на посаді хоча б три роки, щоб встигнути розробити комплекс першочергових документів і здійснити реформи в галузі культури. Відбувається підміна понять: за красивим словом “реформа”, яке має принести покращення, приходить чергове скорочення фінансування на культуру.

Закон про меценатство дозволив би зменшити витрати з державного бюджету і полегшити нам життя, у тому числі й у створенні нових постановок. А спонсори мали б від того податкові пільги. Та коли заходить така розмова, то податкова служба проти, бо вважає, що втрачає гроші. Але тут інша арифметика - культура фінансується потім на 100 відсотків, а податки зменшуються лише на 30. Отже, у підсумку мали б вагомий виграш. 

Так само у Верховній Раді був проголосований законопроект про звільнення від ПДВ національного культурного проекту. Він був навіть підписаний Президентом, але так і не запрацював. Знову помінялися очільники різних відомств, а потім прийняли новий бюджетний кодекс, і цей Закон втратив чинність…

- А найвідоміші оперні сцени Метрополітен-опера, Ла Скала, Конвент-Гарден мають державну підтримку?

- Так, звичайно. І окрім цього - вагому спонсорську допомогу. Ще й самі визначають - кого їм залучати, бо там стоїть черга з меценатів. Тож не підуть співпрацювати з виробником презервативів чи чогось подібного (сміємося). 

- Який ще світовий досвід міг би стати взірцем для нас?

- У кожного з відомих театрів можна щось запозичити. Наприклад, у німецьких та швейцарських театрах своя система: директор має право укладати угоди з працівниками театру тільки на термін свого контракту. Тому кожен очільник має змогу створити команду, яка сформувала б театр таким, яким він його бачить.

- Ця система підходить для будь-якої компанії чи організації, а не лише театру!

- Так, бо не потрібно витрачати час на те, щоб з кимось сперечатися, щось доводити. У нас професія жорстока, бо нас постійно вибирають, тож, ідучи сюди, маємо бути свідомі - художнього керівника чи директора призначає міністр. Той потім обирає диригента, диригент у свою чергу музикантів і так далі… І це їхнє право. Я в такій же самій ситуації, тож свідомий того, що по закінченню терміну мого контакту його можуть і не продовжити. Але я виступаю за контрактну систему, хоча цей закон тепер дуже критикують.

Однак там є норма, яка викликає занепокоєння: керівника обирають одразу на п'ять років. Вважаю, що потрібно спочатку випробувати людину хоча б на рік, якщо, звісно, це людина нова. Тоді стане зрозуміло, в якому напрямку рухатиметься колектив, яка там запанує атмосфера. А призначати одразу на п'ять років - це підставляти і колектив, і людину, і того очільника, який ставить підпис під контрактом. 

Водночас, добре, що вилучили статтю, котра містила норму, за якою керівники мали б право очолювати колективи лише два терміни по п'ять років - це могло б зашкодити галузі. Адже є чимало унікальних митців, які прекрасно працюють зі своїми колективами. Подивіться, скільки років очолює ансамбль Вірського Мирослав Вантух. Чи як вів хор імені Верьовки Анатолій Авдієвський (царство йому небесне). Не думаю, що цим людям можна швидко знайти достойну зміну…

Ліліана Фесенко, Київ.