Хутро гібридних Кроликів. Для ватників Росії
...Колись давно, коли телепередачі російського ТБ рясно заполоняли наш телепростір, показували одну музичну програму за участю відомого музичного критика Артемія Троїцького. Там йшлося про якусь (прізвища вже не згадати) попсову співачку, яка крала для виконання пісні американських виконавців, супроводжувала їх малограмотним російським текстом й користувалася у російській глибинці шаленою популярністю. Троїцького тоді запитали: «Добре вона робить чи погано?», натякаючи, що плагіат – це, мовляв, великий гріх. Артемій відповів несподівано: «Якщо те, що вона робить – бізнес, то вона робить добре, тому що це приносить прибуток». – "А з погляду мистецтва," – підказують йому. «А де ви тут бачите мистецтво?» – відповів запитанням на запитання Троїцький.
Ці слова «А де ви тут бачите мистецтво?» – ключові. Сказані давно, вони намертво врізалися в пам'ять. Пам'ятаєте всі ці російські «Криві дзеркала», «Наші раші», «Каламбури»? Пам'ятаєте Кроликів, Вєрку Сердючку, Поплавського та іншу Лободу? Визначаючи, «добре воно чи погано», згадайте слова Троїцького.
Нам воно може не подобатися, ми можемо плюватися і розмірковувати про примітивізм. А вони рубають бабло і дивляться на нас, як на дурнів. Бізнес є бізнес. І яка різниця, збираєш ти пляшки у сміттєвих контейнерах чи виступаєш на кремлівській сцені.
Утім, сьогодні Троїцький уже не ставить запитання. Йому просто огидно. У своєму блозі коротко рецензує побачене під нинішній Новий рік по Російському ТБ: «Це називається «Бал Сатани на каналі «Росія» або «Блювотина від телеканалу «Росія». Друга версія, на мій погляд, ближча до справи: згадав підліткові роки, коли ми багато пили — і здебільшого неякісні кріплені вина (портвейн копійчаний, вермут мутний, «плодово-вигідне»...), і при цьому бідно закушували. Ось тоді мені доводилося блювати, і я запам'ятав цей бридкий смак у роті — приторно-солодкий навпіл з кислотою і жовчю. Смак телеканалу «Росія» («Первый», ТВЦ, НТВ...)».
За «блювотину» вибачте – але слова з пісні не викинеш. Слава Богу, що у нас в Україні це майже ніхто не дивиться. Але ті, хто з цікавості або зі службового обов'язку змушений був переглядати, погодилися з Артемієм на всі сто.
Питання не в цьому. Цікаво інше: чому ж тоді у цій «блювотині» так звично і комфортно почуваються наші народні артисти, співвітчизники і співгромадяни Данилець і Моїсеєнко, Софія Ротару, Ані Лорак, Таїсія Повалій? Чому їх так відчайдушно потягнуло на цей путінський шмурдяк? Цей російський фальсифікат із сивушною відрижкою?
Гроші, друзі! Гроші, як казав персонаж одного роману, це і є найбільша батьківщина. За гроші маму рідну продавали – що вже тут просто заспівати? Ну, гаразд, не просто. «Просто заспівати» українському артисту на киселівському телебаченні не дадуть. Тут треба так, щоб, по-мазохістськи, щоб хохли самі свою хохландію облаяли на сміх "руському міру". Інакше, як казав вікопомний Янукович, «баранку вам від бублика».
Пам'ятаєте, як Кролики після минулорічної участі у кремлівському «блакитному вогнику» божилися, що нічого поганого про Україну не говорили, що оплески Кобзону – це монтаж? Пам'ятаєте? І патріотами себе називали? Не витримали братики ломки обіцянками крутих гонорарів – розкумарилися.
І не випадково вони всі намалювалися у «блакитному» ефірі. Це теж частина гібридної війни. Де начебто і не зрадники, але зраджують на кожному кроці. Не диверсанти, але гранати у натовп підкидають. Гидкенько так, як Данилець з Моїсеєнком – про Одесу, Саакашвілі та інших. І у Кремля є повне право сказати: «наших там немає», це все українці самі між собою з'ясовують відносини.
І якось по-кролячому швидко і гамузом, і головне в унісон, заговорили наші «майстри і підмайстри культури». Ось Олег Карамазов, лідер однойменної групи заявив, що «йому не хочеться співати в Україні». Чому ж? Чим його образили? А тим, що не хочуть визнавати, що українці та росіяни «мы - Русь, мы одна большая страна, большая империя».
А за ним і композитор, останнім часом відомий тим, що розповідав в ефірі не зовсім пристойні анекдоти, Володимир Бистряков намалювався - розлоге інтерв'ю РІА «Новости» дав. На ту ж тему. І наговорив такого, що якби це про Росію і Путіна, він би уже дві доби як сидів у каталажці і світило б йому 12 років за «націонал-зраду». А у нас – будьте ласкаві, може поливати, як хоче. Про те, як в Україні репресують творчу інтелігенцію. Як же ж так, і Кобзона, Гафта, Пореченкова, Табакова та інших – «в основному, діячів культури, часто зі світовими іменами, оголосили злочинцями, ворогами роду людського», і «дісталися до найтихішої, як миша, Таї Повалій», «і ще тихішої (у політичному плані) Ані Лорак». А ще жах що робимо ми тут в Україні: висміюємо артистів, які носять футболки з портретами Путіна!
А все чому? А тому, каже пісняр-анекдотчик, що «всю ідеологію віддали свідомо-занепокоєним академікам, які сиділи на американських грантах». А всі європейські цінності, на його думку, «насправді означають густу русофобію», «епіцентр якої — Києво-Могилянка», де «за 25 років виросла молодь, яка не розуміє значення того, що до сусіда, який тобі даний Богом географічно (тобто до Раші), ти маєш ставитися з належною повагою».
Отже це до Росії треба з повагою. Після всього...
І – який сум – тепер замість російської попси, сумує Бистряков, «у нас зараз із гастролерів в основному — Кікабідзе, Катамадзе та Сухішвілі по кілька разів на сезон». А все тому, що вони «ці "патріоти", вони вже давно свої ялинки, смереки — все продали російським бізнесменам».
І жодного слова в цьому інтерв'ю «потомственого українця», яким себе величає Бистряков, про те, хто вбиває наших солдатів. Як немає туги за окупованими землями. А за чим туга? За тим товариством, «яке донедавна складало поняття "миролюбний український народ". Анекдоти про кумів упереміж з нашими хлібосольними застіллями вважалися візитною карткою країни»...
Анекдоти і застілля – це воно!
Але найбільша скалка, найгостріший біль про інше: «артистам стало погано, тому що немає ні корпоративів, ні концертів...». Ось воно справжнє! Прорвало із самих глибин душі...
Воістину, хрінова та батьківщина, де немає корпоративів...
Росія – це величезний супермаркет, де яскраво і просторо, і багато людей і багато продавців. Або великий базар, якщо слідувати "скрєпам". Тут легко можна збагрити лоху-покупцю прострочений, залежалий товар. Тут можна продати все, що завгодно – «не только ценный мех», а й душу. І заробити на цьому – неміряно.
А Україна, в розумінні бистрякових і лорак – це скромна така крамничка у провулку, де не розвернешся на широку ногу. Власне кажучи, так воно, напевно, і є, якщо дивитися на батьківщину з погляду купівлі-продажу.
В імперії розпродаватися вигідніше. Це вам уже Олег Карамазов сказав. І не біда, що почет клоунський у тамтешнього правителя, за якого образився Бистряков, і так чималий: задорнови, охлобистіни, петросяни різні. Чим більше у царя блазнів – тим він здається собі могутнішим. І своїх у лаптях та з балалайкою вже вистачає, а хочеться «з анекдотами про кумів і хлібосольні застілля» а-ля Вєрка Сердючка. Вона (або він) плюс Кролики, плюс Ротару – це уявлення про Україну, звичне для совка і рашинського культурного фашизму. Це така ж українська культура, як «Набір суші» у супермаркеті із заморожених штучної ікри та рибних паличок – японський делікатес. Плебс це буде жерти, давитися і пишатися тим, що жер «суші».
Не будемо ображатися на убогих. Всі ми вийшли з Совка. І якщо в Росії 90% путінолюбів, то якийсь відсоток їх має бути і в нас. А отже, є кому сумувати за Нашою Рашею та її Кривим Дзеркалом. І вже точно нема за що лаяти тих - хто копирсається на екрані. Повзання по підлозі у плювках Вінценосного – не дуже шляхетна справа, хоча й грошовита. Ніхто про цих «гібридних» у нашій країні в майбутньому і не згадає.
Не будемо засмучуватися, а краще разом з Троїцьким (якого хоч і не назвеш великим другом України, але який в цьому випадку дуже прозорливий) додамо свої кандидатури в загін кремлівських клоунів.
«І я ось що подумав, - пише Троїцький, - до чого органічно виглядали б у цій попсовій кунсткамері Путін, Медведєв, Сечін, Жириновський, Кисельов, Соловйов і їм подібна гопот-еліта! Той самий грим, ботокс, приклеєні посмішки і скляні очі. І фальш у кожній рисі».
І справді, давайте посміємося над ними, адже вони цього так хочуть.
Євген Якунов, Віктор Мішковський. Київ.
