Микита Михалков. У боротьбі з бісами і Голлівудом
Кажуть, що Бог, якщо хоче покарати, то позбавляє розуму. Але часом здається, що людей щедро обдарованих він карає ще суворіше: розум залишає, але позбавляє таланту. Живе далі ця людина при повній свідомості й у стані впевненості, що вона така, як і колись. Але колишніми в неї залишилися тільки амбіції та самовпевненість, а диво творчості зникло. Через що вона перетворюється на бліду тінь себе. Та не тінь навіть, а карикатуру.
Саме це відбулося й продовжує відбуватися зараз із «великим другом» України Микитою Михалковим. Останні два тижні що не день, то новина за його участі. І одна одної смішніша...
УЖ НЕ «КУЛЬТУРА», А «КУЛЬТ «УРА!»
«Голлівудське кіно» - у сьогоднішній Росії лайка досить груба. Але це так, у публічних дебатах і ток-шоу. А в реальності нове російське кіно, що виходить у прокат, повторює всі найпоширеніші, банальні штампи голлівудського кіно класу «В».
Для тих, хто не знає: колись шанована російська газета «Культура» під художнім керівництвом Микити Сергійовича по суті перетворена нині на євразійську агітку «Культ «Ура!». А її головред Олена Ямпольська періодично дивує заявами на кшталт тієї, що якщо стара інтелектуальна еліта країни недостатньо завзято і масово підтримує нову Росію, що встає з колін, то потрібно виростити іншу еліту. Виростити - у сенсі проголосити. Чим зараз «Культура» - саме так, у лапках - і займається. На пару з іншою теж колись шанованою газетою «Известия».
Але це з одного боку. А з іншого, під керівництвом Михалкова спільно з «Культурою» видається журнал... The Hollywood Reporter.
І це дуже мудро, дипломатично. Контактів з Голлівудом Михалков не рве. На Московський кінофестиваль, на якому він президентствує, заокеанських зірок регулярно запрошує. І потай мріє про другий «Оскар».
ХТО ВИНЕН? НЕВІСТКА!
І це вже зовсім окремий і дуже цікавий сюжет. Те, що Микита Сергійович має в путінській Росії великі важелі управління, - не секрет. Уже якщо він цілий Союз кінематографістів, що збунтувався проти нього, утихомирив, розігнав, а потім зібрав під себе наново, то що говорити про таку дрібницю, як висування фільму від Росії на премію «Оскар». Яку б розлогу нісенітницю Михалков не зняв в останні роки, вона обов'язково номінується на цю жахливу, але таку бажану заокеанську премію. Однак дотягнутися до неї він не може. І хто ж винен? Коли як, коли хто. Цього разу, звичайно ж, Україна...
Наприкінці минулого тижня було оголошено десятку номінантів. Михалковський «Сонячний удар» туди не потрапив. Але Микита Сергійович, виявляється, ще у вересні був упевнений, що не потрапить. Тому що він є персоною нон грата в Україні, у Прибалтиці, а в Європі - кандидатом на потрапляння до списку санкцій, про що йому офіційно повідомили в одному французькому банку: «Усе це несумісно з можливістю на рівних конкурувати в боротьбі за Оскар».
Стривайте, але ж на Оскара якраз у вересні і висувають. Навіщо ж було висуватися, якщо знав, що тобі «не світить»? Щоб іншим завадити? «Як не з'їм, то понадкусюю», як, напевно, міг би сказати далекий предок Михалкова на прізвище Михалко.
Ви будете сміятися, але він приблизно так і відповів, кажучи, які цілі ставив, висуваючи свою картину на Оскара: «Так чи інакше, досить велика кількість членів американської Академії були змушені подивитися мою картину. Можливо, це для них і було покаранням, але я про це не шкодую». Ні, ну садист же. Адже ж розуміє, що покарання, але не шкодує. Хоча... «А, можливо, когось із членів Академії наша картина й розчулила».
Можливо, але навряд чи.
ДЕ ГРОШІ, ЗІН?
Коли стало відомо, що «Зоряні війни» у перший же уїкенд б'ють усі мислимі рекорди, популярний блогер Павло Лоскутов зробив цікаву розкладку, яку варто навести повністю:
«Для порівняння - фільми зняті, до речі, за рахунок платників податків, тобто за рахунок нас з вами, "великим" режисером, оскароносцем і бісогоном Михалковим:
1. "Сонячний удар" (2014) - витрачено $21 млн, зібрав у прокаті $1,6 млн.
2. "Сибірський цирульник" (1998) - $35 млн, зібрав у прокаті $2,6 млн.
3. "Стомлені сонцем 2: Предстояння" (2010) - $40 млн, зібрав у прокаті $7,5 млн.
4. "Стомлені сонцем 2: Цитадель" (2011) - $45 млн, зібрав у прокаті $1,5 млн.
Користуючись своїм службовим становищем та близькими стосунками з владою, Михалков отримує щедре фінансування, знімає свої "шедеври", які не тільки не мають жодної художньої цінності, але й завдають величезних збитків державі.
Питання: навіщо держава вкладає такі величезні кошти в заздалегідь збиткові проекти?
І навіщо ми повинні оплачувати ці художества Михалкова?»
Отакої. Ні додати, ні відняти. Хоча ні, додати можна...
Є така зла акторська байка: Сергій Бондарчук, втомлений від епічних полотен і батальних сцен, ділився з Микитою Михалковим своїми печалями: «Набридло це - коні, гармати, стрілянина, танкові дивізії. Хочеться зробити фільм, як у тебе. Тихий, спокійний. Про життя, про любов. Двоє людей у кімнаті: він і вона... ». «А за вікном іде танкова дивізія...», - нібито закінчив фразу Михалков. Якщо так і було, то життя суворо покарало Микиту Сергійовича за дотепність. В останні роки танкові дивізії та інші механізовані засоби безжально пройшлися його творчістю, мало що від неї залишивши.
З іншого боку, ця масштабність, епічність цілком успішно маскують порожнечу, талант, що випарувався від державного кипіння. І не подумайте, що Микита Сергійович припинить знімати велике й дороге кіно. Ща! Поки у російському бюджеті, що вже неабияк охляв, бовтатимуться такі копійки, як декілька десятків мільйонів заокеанських доларів, він свою творчу сверблячку не вгамує. (Правду кажучи, дехто тут натякає ще й на можливість відкатів, але я тут промовчу).
ГОЛЛІВУД БОЛЛІВУДУ НЕ РІВНЯ
Але що ж робити творчій людині, якщо її творчість не сприймають і, що важливіше, не нагороджують? Ну, по-перше, завжди є під рукою ручна, нею же створена премія «Золотий орел». Вгадайте, який фільм у січні 2015-го був проголошений кращим фільмом року? Ну? Правильно, вгадали - «Сонячний удар». (І це за наявності таких суперників, як «Левіафан» Звягінцева і «Білі ночі листоноші Олексія Тряпіцина» Кончаловського).
Але останнім часом стало здаватися, що цього замало. Вгадайте, який вихід є з цієї ситуації? Ну-ну? Правильно, заснувати ще якусь премію, тільки вже міжнародну.
У середу проходило засідання підконтрольної Спілки кінематографістів. І там Микита Сергійович зробив заяву в дусі «є думка (і вказівний палець догори)»: «Є пропозиція створити якусь премію євразійську, премію країн БРІКС, аналог "Оскара", але це премія, яку повинні вручати представники нашої країни, Китаю, Індії, усіх тих, хто входить до євразійського світу».
Як бачимо, тут вже не все гаразд із географією. Як це «євразійську премію країн БРІКС», якщо Бразилія та ПАР в Євразію (і євразійство) якось не вписуються? Але прямо ж не скажеш, що хочеться міжнародного визнання. А Hollywood зовсім знахабнів, Reporter хай йому грець!
Утім, вслухаємося в аргументацію Микити Сергійовича: «Ми повинні створити свою противагу. Існує стіна для всього нашого. Ми знаємо, що російське затребуване в світі саме в сьогоднішній ситуації, коли нас намагаються зробити ізгоями. Хочеться, щоб і наш голос, тих людей, які живуть за океаном, був почутий». Ну, трохи плутано, але загалом зрозуміло. Хоча далі починаються суцільні протиріччя.
Як емблему для нової премії запропонували золотого метелика. Тобто теж щось літаюче, але на відміну від орла - мирне. Однак на ескізі премії, заявленої міжнародної, зображені контури Росії, що дивно. Ще дивніше, що контури РФ показані із включеним Кримом (це добре видно на чорному фоні). Ну, їй-богу, як діти малі! Невже ж не ясно, що такий приз жодне міжнародне співтовариство не пропустить. Зрозуміло, що Крим потім зітруть, але спочатку намалювати його обов'язково потрібно - для лояльності.
Ще цікавіша історія самої ідеї «євразійської премії БРІКС». Виявляється, її запропонував на липневому саміті в Уфі прем'єр-міністр Індії Нарендра Моді. Ха! Так він же якраз зараз до Москви приїхав, як казали, - мільярдні контракти укладати. Дивуватися таким збігам немає чого - Микита Сергійович досвідчений царедворець, у батечка свого.
Але, чи не правда, з індійським акцентом суть премії вбачається трохи інакше. Боллівуд з його особливою естетикою не так часто увінчується лаврами на міжнародних кінофестивалях. І в цьому сенсі вони з Михалковим, якого нині теж оминули, просто знайшли одне одного. Розпочнеться у них тепер зближення естетик, стилів. Тільки у Микити Сергійовича буде не «Зіта і Гіта», а «Урга і Пурга».
ЗБІГ? НЕ ДУМАЮ!
До речі, згадав всує Михалкова-старшого. А про нього потрібно сказати трохи докладніше. У Сергія Володимировича було багато іпостасей. І в одній із них - дитячий письменник, поет - він виглядав дуже гідно. У зв'язку з цим, напевно, є щось символічне в тому, що саме Михалков писав усі можливі й мінливі, немов будиночок з кубиків, варіанти гімну СРСР-РФ («Нехай плюються, - казав він у відповідь на критику віршів гімну, - але коли «пісня» заграє, все одно всі встануть»). Кажуть, людиною він був непоганою. Але тільки в тому випадку, якщо це не ризикувало зачепити благополуччя його та його близьких.
Однак зараз система, що існує в країні, намагається все перебудувати під свій лад, зразок. У Росії загалом - культ Путіна. У кінематографії - культ Михалкова. А в культурному середовищі намагаються вибудувати культ Михалкова-старшого, роблячи з автора симпатичного «Дяді Стьопи» і малосимпатичных текстів гімну фігуру титанічного масштабу. Для початку в будинку Театру кіноактора поставлено великий солідний пам'ятник Сергію Володимировичу.
А з 2010 року Російський фонд культури, президентом якого є вгадайте, хто?.. правильно - Микита Сергійович Михалков, раз на два роки вручає пам'ятну... вгадайте, якого металу?.. правильно - золоту медаль. Вгадайте, імені кого?.. правильно - імені Сергія Володимировича Михалкова (тобто в російській культурі ХХ століття фігури масштабнішої не знайшлося).
І минулого вівторка ці медалі було вручено міністру закордонних справ РФ Сергію Лаврову, єпископу Єгор'євському (і духівнику Путінському) Тихону (Шевкунову), акторові театру і кіно, поету, народному артистові РРФСР Валентину Гафту... Як на підбір - усі такі ж «друзі» України, як і Микита Сергійович. Тут ще обов'язково потрібно уточнити, сказати, кому й за що вручається медаль - «видатним представникам вітчизняної культури і громадським діячам за гуманістичний внесок у виховання молодого покоління». Авжеж, гуманіст Сергій Лавров виховає: «Дебіли, бл...дь!»
ВИГНАНИЙ БІСОГОН
Утім, зізнаюся, портрет виходить дещо однобоким. Царедворець і кумиротворець. А творчій людині так часом важливо відчути свою сміливість, свою окремішність і непідконтрольність. І тут вдала історія трапилася з програмою «Бесогон-ТВ», яку Микита Сергійович готував для новинного каналу Росія-24. Антураж ще той! Бюстики п'яти імператорів - ліворуч, три телефони-вертушки (напевно, прямо в Кремль) - праворуч. Іконостас по центру. А перед ним промовляє Микита Сергійович, який пригадав з такого приводу кондове ім'я святого - Микита-Бісогон.
Чергова програма була, як звичайно, надлояльною. Щоб посварити журналістів, Михалков відрив історію двомісячної давнини, коли спортивний журналіст з колишнього НТВ+футбол, а нині спортивного телеканалу Матч ТВ Олексій Андронов послав на три веселих букви прихильників «русского мира» і «Новоросії», що запаскудили його Твіттер. Причому послав не з політичних мотивів, а просто тому, що в них, пристойних футбольних коментаторів, не заведено «гнати» на Україну й українські команди, а заведено за них уболівати (за старою звичкою).
Проте видатний держдумовець і телеведучий Олексій Пушков підняв цю історію на щит, захищаючи матерщинну недоторканність такого близького його ніжній душі «русского мира» і «Новоросії».
Ну було, та й загуло. Але Микита Сергійович, цілком як стукач, відкопав цю юзану історію і почав її по-новому викладати. Виявляється, Андронов і вибачився нещиро, недостатньо принижено, і добре б йому наново перевибачитися. Заодно трохи покритикував і керівника нового спортивного телеканалу саму Тіну Канделакі. Нічого, у принципі, страшного.
Але!.. Матч ТВ, колишній телеканал Росія-2, входить до того самого холдингу ВГТРК, що й Росія-24. Тому керівництво холдингу, будучи прагматичними менеджерами, вирішило не оживляти це старе телесміття всередині одного холдингу.
Боже, що тут почалося! Лоялістською частиною країни Михалков був оголошений ледь не іконою вільнодумства. Партія ЛДПР, відома всім своєю чесністю і принциповістю, першою взяла Михалкова під захист. А Жириновський особисто відніс ролик із опальною програмою на перегляд ВВП.
Не залишився осторонь і культурний прошарок нації. Цей гумус почав збір підписів на захист Микити Сергійовича. Ось ці люди, які насмілилися захищати того, хто в нинішній ситуації і сам кого хочеш зафігачить (добрячий список, тут теж багато принципових друзів України): Олександр Адабашьян, Едуард Артем'єв, Юрій Башмет, Федір Бондарчук, Микола Бурляєв, Валерія, Валерій Дідюля, Віктор Дробиш, Максим Дунаєвський, Олег Кашин, Ігор Крутой, Василь Ліванов, Сергій Мазаєв, Денис Майданов, Ігор Матвієнко, Юрій Ніколаєв, Йосип Пригожин, Захар Прилєпін, Лідія Федосєєва-Шукшина, Єгор Холмогоров, Володимир Хотиненко, Сергій Шаргунов, Олена Ямпольська.
А в ютубі ця програмка, по суті, повторюся, стукачеська, зібрала до сьогодні понад 2 млн переглядів. Ото радості Михалкову. Ну, просто полум'яний Марат і непідкупний Робесп'єр епохи ТБ.
Так, ось тепер уже точно можна сказати, що цей рік, рік 70-річчя, Микиті Сергійовичу вдався. І рибку з'їв, і води не замутив...
А якщо серйозно...
Так, все, що не робить він нині, убоге, смішне, самопародійне від початку, за визначенням. Як і одна лише назва цих його відеомонологів - «Бесогон-ТБ». Начитаний, гармонійно освічений Микита Сергійович Михалков дедалі більше схожий на Микиту Сергійовича Хрущова. Та ж самовпевненість, безапеляційність, відсутність самоіронії й натужні жарти назовні. Усе ще антисталінізм, але якийсь дивний, вивернутий навиворіт і тому такий, що поєднується із зовсім уже дрімучим консерватизмом.
Кумедно, що сьогодні Михалкова це порівняння, мабуть, обурило б не менше, ніж порівняння зі Сталіним. Чому? Та тому що сьогодні в Росії Хрущова заведено проклинати за мудре, господарсько обґрунтоване рішення про передачу Криму Україні.
Але тут уже йому доводиться терпіти. Тому що навіть за всієї гнучкості цього героя нашого часу змінити ім'я-по батькові - це вже занадто. Простіше не помічати цієї подібності.
Олег Кудрін, Москва.
