Мустафа Джемілєв – символ єднання кримськотатарського народу та його повернення на рідну землю. Він присвятив своє життя боротьбі з системою, за що провів 15 років у місцях позбавлення волі. Після окупації Криму росією Мустафа Джемілєв продовжує відстоювати права свого народу. В інтерв’ю Укрінформу він розповідає про те, що допомагало вистояти та зберегти ідентичність під час депортації, про боротьбу кримських татар проти російської окупації, про те, яким бачить майбутнє Криму та кримських татар.

ОКУПАЦІЯ – ВЕЛИКА ТРАГЕДІЯ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ

- Мустафа-ага, ми з вами зустрічаємося напередодні Дня пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. 79 років тому за наказом Сталіна з Криму депортували понад 190 тисяч кримських татар, багатьох переслідували, піддавали репресіям. Після окупації Криму російською федерацією ваш народ знову змушений залишати Батьківщину. Відомо, що після 2014-го року з півострова виїхало близько 30 тисяч кримських татар, ще до 10 тисяч залишили Крим у зв'язку з незаконною мобілізацією. Ви для себе порівнюєте дії сталінського та путінського режимів?

- Історія кримськотатарського народу склалась таким чином, що її найвизначнішою датою став день трауру. Тому що ми говоримо не лише про депортацію, а й про спробу знищити кримськотатарський народ. Водночас знищували всю нашу культурну спадщину: спалювали книги, руйнували пам'ятки, кладовища, а з надгробних пам'ятників робили тротуари. У місцях виселення нас прирівнювали зовсім до іншого народу – поволзьких татар. Але кримські татари, які залишилися в живих, почали боротьбу за повернення на свою Батьківщину. Й 18 травня – ще й день консолідації кримськотатарського народу в боротьбі за свої права та повернення до Криму. Тому цілком закономірно, що виконуючий обов'язки Президента України Олександр Турчинов після Революції Гідності підписав указ про відзначення цієї дати.

Ми близько пів століття боролися за повернення на Батьківщину. Сотні людей пройшли через радянські тюрми і табори. І лише в роки перебудови, після проголошення Незалежності України, ми отримали змогу повернутися до Криму. Хоча частина нашого народу з різних причин залишились у місцях депортації: у когось не було фінансової можливості переїхати, у когось склались змішані шлюби, – та більшість все-таки потихеньку починали будувати своє життя в Криму.

І ось – окупація в кінці лютого 2014 року. Для нас це, звісно, була трагедія, жахливий злочин. На відміну від усього населення півострова, кримські татари зробили заяву, що не визнають і ніколи не визнаватимуть окупації, і що Крим – територія України. Тоді ми просили підтримки у світу, міжнародних організацій, щоби змусити росію вивести війська з нашої території. Але сталося те, що сталося. Західні країни обмежилися деякими санкціями, що не дуже-то й впливали на росію.

Ця окупація для нас була приблизно на тому ж рівні, що й депортація та геноцид 1944-го року. Тому що наш народ не може жити за таких обставин. Свою Батьківщину знову залишило приблизно 10% кримських татар, які повернулися після депортації. Ті, хто можуть боротися, борються, їх кидають до в'язниць.

Мене часто запитують, як це вплинуло на мене. Що я скажу… Основна частина мого життя минула поза Кримом, у дуже некомфортних місцях. Тому якщо порівняти з тим, що я пережив за радянської влади… Зараз я живу у великому місті, для мене дискомфорту немає. Є біль за наших людей. Бо окупація – велика трагедія для кримськотатарського народу, який стільки років боровся за повернення на Батьківщину; боровся проти тоталітарного режиму і знову опинився під режимом, який навіть гірший від радянського.

Після окупації півострова кримські татари переселялися здебільшого на материкову Україну, з надією та впевненістю, що колись їхній Крим звільнять і вони повернуться. Та коли розпочалася так звана мобілізація, можливості виїхати на материкову Україну вже не було. Тож їхали, куди могли – до Казахстану, Туреччини, Грузії, Вірменії й далі в інші країни. Вийшло так, що народ дуже розсіявся світом. І 10 тисяч людей, про яких ви згадали, – це приблизна кількість тих, хто виїхав із Криму через "мобілізацію". Хтось із них зараз у Європі, хтось в Америці… Хто де. Ось така вийшла картина.

ОКРІМ КРИМУ У НАС НЕМАЄ НІЧОГО

- Вашу родину депортували з Криму, коли ви були немовлям. Ви не пам'ятали Криму, проте відчайдушно боролися за повернення до нього, відстоювали права кримськотатарського народу. Що вас мотивувало на цю боротьбу? Як кримським татарам вдавалося зберегти під час депортації свої традиції, культуру?

- Кожна людина, досягнувши певного віку, починає ставити собі питання: хто я, де моя батьківщина, де я народився, чому я тут? У кримських татар виховання, формування відбувається в сім'ях. У місцях вигнання ми всі перебували під комендантським наглядом, не мали права виїжджати з поселень, куди нас привезли. Тому найбільшим задоволенням для кримських татар було ходити одне до одного вечорами в гості. Під час цих зустрічей ми згадували тих, хто загинув у депортації, розповідали, хто і як з нами поводився. І, звісно, говорили про Крим. Ми сприймали і сприймаємо півострів як історичну Батьківщину. Прагнули і прагнемо туди не тому, що там Чорне море, гарне повітря чи ще щось. Ми б прагнули до Криму, навіть якби там була пустеля. Окрім Криму в нас немає нічого.

Радянська пропаганда на нас якось не діяла. Я добре пам'ятаю день смерті Сталіна. Всі плакали, ніби прийшов кінець світу. А я звернув увагу, що кримські татари між собою жартують. Я тоді навчався в школі й пам'ятаю, як прибіг один хлопець – він ніби ватажок у нас був – і каже: дивіться, всі плачуть, окрім наших. Мовляв, давайте плакати, інакше батьків заарештують. Навіть приніс цибулю та змушував нас потерти очі… Ось таке було. Ми завжди були антирадянським, антикомуністично налаштованим народом.

Головний ідеолог Компартії Суслов казав, що найбільше капостей радянській владі зробив маленький кримськотатарський народ. Це для нас, звісно, комплімент. Наш національний рух почав розвиватися після смерті Сталіна. Відродженню самобутності, в певній мірі відродженню культури, мови сприяло те, що розпочався рух за повернення на нашу Батьківщину. Розуміння, що ми повертатимемося, знову будемо єдиним народом, було мотивацією для нас, молодих людей, підштовхувало бути уважними до своєї культури.

Ми отримували знання рідної мови лише від батьків. А якщо й батьки народилися у місцях депортації, то вони гірше знали кримськотатарську. Тож багато кримських татар володіють мовою на, так би мовити, кухонному рівні. Якось проводили опитування та з'ясували, що лише 20% кримських татар вміють спілкуватися рідною мовою. Приміром, я вважаюсь одним із кращих знавців кримськотатарської, хоча ніде її не вивчав. Бо кримськотатарську мову на засланні не викладали в школах. У місцях депортації нам дозволяли читати книги радянського змісту, написані кримськотатарською мовою. То були нерозумні книги, та я не лінувався і читав їх від початку до кінця, аби вдосконалити свою мову. Але, на жаль, не всі так могли, не у всіх було стільки часу, як у мене. Я ж був у тюрмах...

Тому, звісно, ми багато чого втратили. І ми зараз дуже вдячні Українській державі, що є рішення Кабінету міністрів щодо програми відродження кримськотатарської мови. Держава намагається щось робити, та багато що залежить від нас самих.

НА РОЗКОЛ МЕДЖЛІСУ рф В 2011-МУ ВИДІЛИЛА 20 МЛН ДОЛАРІВ

- Якщо говорити про подальші кроки Української держави щодо Криму, якими ви їх бачите, зокрема, щодо статусу Криму?

- Крим – Батьківщина кримськотатарського народу, тому може йтися лише про національно-територіальну автономію. Перший крок у цьому напрямку вже зроблено: у 2021 році Рада ухвалила Закон про корінні народи. На основі цього закону можливе переформатування нинішньої автономної республіки Крим у національно-територіальну. Вона не обов'язково має називатися кримськотатарською автономією, однак мають бути створені умови задля реалізації права корінного народу на самовизначення. Звичайно, не повинно бути дискримінації інших національностей. Єдине, що нам необхідно, – це визнання кримськотатарської мови державною, забезпечення адекватного представництва кримськотатарського народу в усіх гілках влади АР Крим. Це ми відстоювали з перших днів незалежності України. Але, на жаль, не всі нас чули.

На ставлення до нас в Українській державі, очевидно, вплив мала росія. Зверніть увагу на публікації, що колись поширювалися: мовляв, кримські татари становлять небезпеку для Української держави, що вони створять другу Чечню, друге Косово, розвалять Україну… Тому до нас було й ставлення відповідне. Багато що змінилося після Революції Гідності. Якщо, скажімо, до 2014 року ідею переформатування автономної республіки на національно-територіальну автономію, згідно з опитуваннями, підтримували 20-25% мешканців України, то зараз – понад 55%. І, я думаю, цей показник буде рости. Адже кримськотатарська національно-територіальна автономія потрібна не лише в інтересах збереження кримськотатарської нації, нашої древньої культури, а й в інтересах збереження Української держави. Життя показало, хто є хто в автономній республіці. На початку окупації в Криму свою незгоду в тій чи іншій формі висловлювали, звичайно, й представники інших національностей, як етнічний росіянин Олег Сенцов, українець Микола Балух. Але єдиним фронтом проти окупантів встав кримськотатарський народ. І тепер, звісно, ставлення до цього народу – як серед українців, так і в коридорах влади – змінилося.

Пам'ятаю, як в ніч проти 27 лютого терористи захопили будівлю Верховної Ради і Ради міністрів АРК. Там було всього 70 озброєних терористів, їх можна було легко оточити і вигнати. Але 88% співробітників Служби безпеки Криму перейшли на бік ворога. До речі, у цьому СБУ жодного кримського татарина не було, бо таким було ставлення до кримських татар. Командувач «Альфи», яка тоді знаходилася за 30 кілометрів від Сімферополя, на питання Рефата Чубарова, чому не прийшли, не оточили і не нейтралізували цих терористів, відповів: нам не дали команди і у нас була концепція, що основними сепаратистами, які несуть загрозу для територіальної цілісності України, є кримські татари. На жаль, позиція була такою.

А у 2011 році ми перехопили аналітичну записку фсб стосовно ситуації в Криму. Там ішлося, що основними противниками реалізації російських інтересів у Криму є кримські татари і Меджліс, пропонувався план заходів щодо того, як нейтралізувати та розколоти наш представницький орган. На це виділялося близько 20 млн доларів. І, що найцікавіше, буквально за кілька тижнів нам вдалося перехопити подібну аналітичну записку, тільки від СБУ Криму. Там йшлося, що основними противниками режиму Януковича є кримські татари та Меджліс. І також пропонувалася низка заходів, спрямованих на розкол серед нас.

БЕЗ ЗВІЛЬНЕННЯ КРИМУ У НАШОГО НАРОДУ ПРОСТО НЕМАЄ ПЕРСПЕКТИВ

- Повертаючись до питання деокупації Криму, на вашу думку, в який спосіб півострів може бути звільнено?

- Звісно, ми би хотіли, щоб Крим був звільнений не військовим шляхом. Адже у випадку військових дій на території Криму репресії окупантів, у першу чергу, будуть спрямовані на кримських татар, навіть якщо ті нічого не робитимуть. Звісно, це руйнування, загибель людей. Тому ми виступали за дипломатичний шлях звільнення Криму.

Як ви знаєте, після повномасштабного вторгнення розпочалися перемовини між представниками України та росії. Спочатку вони проходили на території білорусі, що викликало в мене обурення, але потім переговорний майданчик вдалося перенести до Стамбула. Ми відстоювали позицію, що агресор повинен відійти на межі, що існували до 24 лютого 2022 року, а питання Криму та Донбасу слід вирішувати шляхом перемовин. Але майже одразу вустами речника путіна пєскова була зроблена заява, що питання Криму обговорюватися не буде.

Одним словом, вони самі закрили всі шляхи для перемовин. І зараз іншого шляху, окрім військового, не залишається. Коли мені телефонують співвітчизники із Криму, запитують, як справи, які перспективи, я кажу, що, швидше за все, буде силове звільнення. Кажу, що ми будемо стріляти, зокрема по військовим базам у Криму. Звісно, я розмовляю зі свідомими людьми, вони мені відповідають: та хоч перетворіть тут усе на пекло, ми готові до цього, лише швидше приходьте. Ось таке ставлення у кримських татар до цього питання.

Бо без звільнення Криму в кримськотатарського народу просто немає перспектив. От посудіть самі: повністю зупинився процес повернення до Криму кримських татар із Середньої Азії. На півострів переселяють лише росіян чи слухняних представників інших народів. За роки окупації, за найскромнішими підрахунками, вони завезли туди не менше мільйона своїх громадян. Таке враження, що росія так щільно заселена, що у них немає землі: 17 мільйонів кілометрів квадратних – це ж малувато, чи не так? І от вони заштовхують своє населення на 26 тис. кв.км Кримського півострова.

- Це, по суті, геноцидна практика…

- Для росіян Крим – лише військова база, навколо якої вони хочуть бачити лояльних громадян. А кримські татари такими не є. На початку окупації росіяни хотіли схилити нас на свій бік. Погрожували, шантажували, хотіли, щоб Меджліс якісь заяви робив… Дехто з окупантів одразу зрозумів, що вони з нами не домовляться. Я розмовляв тоді з путіним телефоном десь 40 хвилин. Казав йому, що вони роблять велику помилку, що їм слід терміново залишити нашу територію. Він мені тоді компліменти говорив, з його боку звучали такі обіцянки… Тоді він ще більш м'яко висловлювався, казав, мовляв, почекаємо на «референдум», потім зустрінемося і знову поговоримо.

Але вже 19 квітня мені заборонили в'їзд на територію Криму на 5 років. Цей термін мав закінчитися в 2019-му році, та у 2018-му заборону продовжили. Загалом росіяни заборонили мені відвідувати Крим до 2034-го року. І тут є хитрість. Вони чудово розуміють, що до того часу ні я, ні путін не доживемо. Як і за радянської влади, так і нині за російської – діє заборона на повернення тіла людини у випадку її смерті. Тобто якщо я помру тут, вони не дозволятимуть поховати мене в Криму. З цією метою вони й продовжили цю заборону.

Пам'ятаю, як у радянському таборі, куди мене запроторили, помер священник. Його родичі впродовж трьох років добивалися перепоховання тіла на батьківщині. Я тоді запитував у гебістів, чому не дозволяють його поховати по-людськи. Уявіть, вони мені цілком серйозно відповідали, що це неможливо, бо він не відбув термін! Ось такі це люди... якщо їх можна назвати людьми.

У КІНЦЕВОМУ РАХУНКУ БУДЕ ЗМІНА РЕЖИМУ В РОСІЇ

- На вашу думку, чи є наразі шанс на визволення у народів, колонізованих росією? Чи можливі в росії масові протести?

- При тому тоталітарному режимі, який зараз діє в росії, це фактично неможливо. Панує страх, неросійські народи перебувають під ще більшим тиском, аніж росіяни. Тому в нинішній ситуації казати про якісь рухи в росії складно. Багато хто змушений був залишити ту країну: поволзькі татари – в Мюнхені та Лондоні, уряд чеченського народу – в еміграції в Лондоні.

Надалі багато що в росії залежатиме від того, наскільки можна буде висловлювати свою точку зору. У радянський час також були утиски, але за три роки перебудови піднялися народні фронти, відновилися національні рухи. І в росії все відбудеться дуже швидко, як тільки буде свобода висловлення своєї точки зору, коли за це не кидатимуть до в'язниці. Я думаю, в кінцевому рахунку буде зміна режиму в росії.

Але мене бентежить у цьому питанні позиція Заходу. Тут нагадаю, що Захід свого часу також був проти розпаду Радянського Союзу. Тому що вважали, що це – ядерна країна, думали, в чиї ж руки потрапить ядерна зброя, що розпочнуться якісь неконтрольовані процеси. Приблизно такий самий настрій і зараз у західних країн. Але після розпаду СРСР подібні побоювання не виправдались, і я думаю, що вони не виправдаються і з майбутнім розпадом російської федерації.

І тут велику роль має зіграти Українська держава. Тому що зламати хребет російському фашизму зараз може лише Україна, звісно, за допомоги наших союзників. Основний удар – на Україну. Багато представників інших народів дуже щиро, від усього серця бажають перемоги українському народу. Це зрозуміло, вони думають про свою долю, яка пов'язана з нашою перемогою.

- Під час зустрічі з Президентом Чеської Республіки Петром Павлом ви говорили про те, що їхній парламент має визнати геноцидом насильницьку депортацію кримськотатарського народу. Ви очікуєте таких рішень і від інших країн?

- Декілька країн уже визнали – це Латвія, Литва, Естонія, Канада. Мабуть, багато країн не надають цьому великого значення, а для нас воно величезне. Якомога більше країн світу мають це визнати. Під час “Кримської платформи” у серпні 2022 року я особисто зустрічався з головою парламенту Чехії, й ми тоді говорили, що потрібно вирішити це питання. І коли Президент Чехії приїхав, ми знову нагадали.

УСІ ЗУСИЛЛЯ КРИМЧАН МАЮТЬ БУТИ СПРЯМОВАНІ НА СПРИЯННЯ НАШИМ ВІЙСЬКАМ

- Яким ви бачите майбутнє кримськотатарського народу?

- Наше майбутнє залежить від нас самих, від того, наскільки ефективно ми добиватимемося реалізації своїх прав. А також від того, що відбуватиметься в Українській державі. Якщо уявити, що президентом України стане новий янукович або в парламенті будуть партії типу ОПЗЖ, то особливих перспектив ми не очікуємо. Та я гадаю, цього не станеться. Думаю, що ми ухвалимо ті закони, які ми вже подали Президенту, зокрема, закон "Про статус кримськотатарського народу".

Без деокупації Криму майбутнього у кримськотатарського народу немає. Хоча звільнення може супроводжуватися болем, смертями та розрухою, всі зусилля наших громадян на окупованих територіях мають бути спрямовані на те, аби сприяти нашим військам. А після звільнення – дуже дисципліновано, розумно вирішувати проблеми Криму, не допустити там міжнаціональних зіткнень. Потрібно буде в найкоротші терміни забезпечити нормальне життя.

І ще – маючи такого сусіда, навряд чи можна говорити про повну демілітаризацію Криму, там має бути потужна військово-морська база України.

Я майже впевнений, що ми станемо членами НАТО. Ми обов'язково будемо в європейській сім'ї народів – у Євросоюзі, наші права гарантуватимуться відповідно до європейських норм. Великі надії, що кримськотатарський народ зможе зберегтися та розвиватиметься.

Ми завжди казали своїм співвітчизникам, що не треба залишати Батьківщину, адже ми стільки за неї боролися. Просили не їхати з Криму під час окупації, хоч як би було важко. Хоча вони нам справедливо кажуть: а де гарантії, що не арештують чи не вб'ють наших синів? Нам дуже болить, що кримськотатарський народ розсіявся по світу. І я дуже сподіваюсь, що всі кримські татари, які вимушено залишили Батьківщину, повернуться на свою землю.

Валентина Рингель, Київ
Фото Павла Багмута