Незламний митрополит. Йосиф Сліпий проти кадебістської церкви

«Замість того, щоб повчати і наставляти мирську владу в істинному служінні Богові й Вітчизні, вона (московська церква. — Авт.) сама пішла в служіння уряду і змушена була одягти державний мундир», — з гіркотою констатував ще за царських часів видатний філософ Володимир Соловйов. Великою мірою саме втрата пастирями високої духовної місії призвела до торжества безбожників-більшовиків, за правління яких у священиків залишилися тільки два шляхи: стати мучениками за віру або прислужниками влади.

Чи не єдиною за радянських часів церквою, яка за прикладом перших християн стала катакомбною, але не поступилась вірою і совістю, була Греко-католицька, очолювана після смерті Андрея Шептицького його наступником митрополитом Йосифом Сліпим, 125 років від дня народження якого минуло в ці дні.

11 квітня 1945 року радянські спецслужби на визволеній Західній Україні заарештували весь уніатський єпископат у марному сподіванні спонукати УГКЦ до об’єднання з деморалізованою і підконтрольною владі Московською церквою.

На подив енкаведистів, жоден з ув’язнених не погодився на співпрацю. Отож для проведення у 1946 році львівського псевдособору УГКЦ довелося поспіхом висвячувати у храмах Російської православної церкви єпископів, які начебто від імені греко-католиків оголосили про приєднання «уніатської пастви до канонічної Руської церкви».

Та більшість вірних УГКЦ не зреклася переконань, хоч за відвідування таємних богослужінь жорстоко карали і священнослужителів, і мирян церкви, главу якої Йосифа Сліпого засудили до восьми років ГУЛАГу. В березні 1953 року помер Сталін, а за кілька місяців, коли офіційно закінчився термін ув’язнення митрополита, його привезли до Москви для особистої зустрічі з маршалом Жуковим. Як згадував Сліпий, «на бесіді мені предложено, щоби я поміг унормувати відносини радянського правительства з Папою Римським. При тому зазначено виразно, що ГКЦ буде признана урядом».

Це засвідчує, в яких кабінетах насправді вирішувалися справи Московської церкви. Неважко зрозуміти бажання нового кремлівського керівництва порозумітися з Ватиканом, адже у більшості країн Східної Європи, загнаних до соцтабору, католики були в опозиції до нав’язаної комуністичної влади. Однак у вільному світі питання віри ніколи не були предметом торгу.

Отож невдовзі вже на Луб’янці, де розміщувалося керівництво КДБ, Йосифу Сліпому заявили, що він має публічно зректися Папи. За це в’язень отримає волю і сан єпископа Московської церкви. Незламний митрополит УГКЦ категорично відмовився від цієї пропозиції, за що поплатився п’ятирічним засланням до Сибіру.

Перехоплені й старанно збережені в архівах КДБ рукописи «Історії християнства в Україні» та послання до вірян стали підставою для чергового судилища й ув’язнення в 1957 році. Наступний вирок, оголошений 1962-го, за яким «затятого антирадянщика і злочинця-рецидивіста» запроторили до темняківської тюрми у Мордовії, звідки мало хто виходив живим, мав стати останнім у житті мученика за віру.

Лише завдяки акціям протесту в усьому світі та особистому зверненню президента США, з якими СРСР розпочав чергове «перезавантаження відносин», Йосифу Сліпому 1963-го дозволили виїхати з радянської імперії. У тюрмах і таборах в’язень провів загалом 18 років, власним прикладом довівши незламність істинної віри і ставши людиною-символом не лише для християн усього світу.

На відміну від ситих і самозадоволених попів, які проїжджають повз паству на автомобілях віп-класу та з гордістю несуть не важкий хрест, а годинники вартістю десятки тисяч доларів, Йосиф Сліпий поклав своє життя на служіння Богу, правді й Вітчизні. В’язень міг виправдати своє вимушене відступництво обставинами і тим, що одна людина не може протистояти цілій державній системі. Він проповідував, що «не кожному дав Бог повертати умовинами часу, немов коловоротом, але кожному дано помагати посильно у великих духовних будовах, бо саме з дрібних цегол виростає гігант».

Задовго до проголошення Української Незалежності Йосиф Сліпий утверджував у вірних переконання, що, «як воскрес Христос, так воскресне з гробу неволі Мати-Україна і відродиться наша свята Церква». На відміну від канонічних у прислужництві владі чинуш у рясах, які вимагають не стільки дотримання Божих заповідей, скільки сліпого виконання наказів кремлівських кесарів, глава катакомбної церкви вчив, що «любов до Батьківщини є наказом розуму, серця і віри».

Віктор Шпак

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства