МИ ЧЕСНО ЧЕКАЛИ СВОГО ЧАСУ НА ПОВЕРНЕННЯ В УКРАЇНУ
- Василю Миколайовичу, вас знають як людину, яка організувала безпечну евакуацію українських та іноземних громадян з Афганістану у серпні-вересні 2021 року, а також виховала не одне покоління військовиків-спецпризначенців в Університеті оборони. Але це далеко не все. Розкажіть, будь ласка, як починалося формування прикордонних військ в Україні?
- Не перший раз мені ставлять це запитання, але відповідаючи на нього, у мене щоразу з’являються якісь нові відчуття. Минає певний час, і оцінка тих чи інших подій робиться під іншим кутом – накопичується певний досвід, стає більше інформації.
Коли у 1991 році Україна, після розпаду Союзу, визнала себе незалежною державою, багато українців, військових – від солдата до генерала – замислились над тим, що далі. Що робити? Я чимало знаю прикладів, коли це стало трагедією для людей, особливо військових, які були розкидані по всіх куточках колишнього Радянського Союзу. Але ті, хто народилися та виросли в Україні насамперед знали, що це наша земля, наші батьки там, рідні, близькі. Тому перше, що ми зробили – ініціювали питання переводу по службі та повернення в Україну.
Для нас, прикордонників, надзвичайно важливим було, коли 4 листопада 1991 року, було ухвалено закон про державний кордон України. Кордон – то святе. Тому питання «Що далі?», для мене не стояло: звертаємося на Володимирську (тоді – Управління Прикордонних військ КДБ СРСР по Західному прикордонному округу, – авт.) З Києва прийшла відповідь, що планується розгортання прикордонних загонів на кордоні з Молдовою, і мене розглядають на рівнозначну посаду (начальник штабу – перший заступник командира прикордонного загону, – авт.) в один із цих загонів. Але на той час усі дозволи про переміщення надавала Москва. Там довго пручалися, обіцяли «золоті гори», але я свій вибір уже зробив. Нас тоді із загону одночасно осіб 60 рапорти на переміщення написали.
- А хіба не можна було просто зібрати речі і поїхати. А вже в Україні заново призватися? Такі випадки були.
- Були, але у нас ще залишалося почуття обов’язку перед тією вже не існуючою країною, була військова дисципліна. На той час я був начальником штабу Тахта-Базарського прикордонного загону (н.п. Тагтабазар, Туркменістан, – авт.) на кордоні з Афганістаном, мав близько 5 тисяч людей у підпорядкуванні, яких теж не міг одразу кинути напризволяще. Це великий військовий організм – шість мотоманеврених груп, десантно-штурмова група, мінометний дивізіон, у складі якого реактивна батарея. За моїми плечима – досвід боїв в Афганістані і, повірте, дуже складна ділянка кордону. Різноманітні збройні формування з того боку вийшли до кордону. А це вже була загроза не тільки для Туркменістану, а і для всіх країн колишнього Союзу.
У Тагтабазарі на той час відсотків 40, якщо не більше, офіцерів/прапорщиків, були етнічні українці. Солдатів трохи менше було: відсотків 15-20. Тому що традиційно середньоазійський прикордонний округ формувався з України. Нас навіть президент Ніязов, а я з ним був знайомий ще по Афганістану, коли біженців приймали, збирав на форум в Ашгабаті. Як і росіяни, він обіцяв все що завгодно, аби ми продовжили службу там. Але ми чекали свого часу, доки нас не повернули в Україну.
Першим перевівся з мого ж загону Василь Ротаєнко – заступник командира Тахта-Базарського загону з технічної частини. Потім ще деякі офіцери. І врешті-решт весною 92-го року прийшов наказ про призначення мене в розпорядження Києва. У підсумку я приїхав до новоствореного Березинського прикордонного загону на початку червня.
…Багато людей перевестись не змогли, потім їх різними правдами і неправдами, саме завербували. Благами матеріальними: грошима, квартирами, переводом в якісь привабливіші місця. І вони залишились у Росії, прийняли її громадянство.
- Тобто Москва ще призначала офіцерів у розпорядження Києва? Це ж різні вже держави були.
- Росія проголосила себе правонаступницею СРСР, тому Київ робив запит на Москву приблизного такого змісту: «Етнічні українці-військовослужбовці виявили бажання служити народові України. Державний комітет у справах охорони кордону України вивчив інформацію, вони нам підходять. Просимо вас відрядити їх у розпорядження прикордонних військ України». Це була поширена практика, бо колишні союзні республіки під час проголошення незалежності підпорядкували собі військові формування, що дислокувалися на їх території. Так само офіцери, які не бажали служити Україні, а хотіли переїхати, наприклад, до Росії, відряджались Києвом у розпорядження Москви.
- Чи багато офіцерів-прикордонників, ваших колег, залишили насиджені місця, квартири, майно та порівняно спокійне прогнозоване майбутнє заради непевної перспективи служби у прикордонних військах новоствореної Української держави?
- Точну кількість я не можу назвати, але всі, хто вважав себе справжніми українцями, повернулися на Батьківщину. Саме вони і становили кістяк прикордонних загонів на новостворених ділянках кордону з Молдовою, республікою Білорусь та Росією. Лише в моєму Березинському прикордонному загоні таких було близько 40 чоловік.
ЗА КОЖНОГО ПРИКОРДОННИКА КОМАНДУВАЧ БОРОВСЯ ОСОБИСТО
- А як починалася розбудова нового кордону?
- Моя служба в Березинському прикордонному загоні почалася в 1992-му в розпал Придністровського конфлікту. Командиром прикордонного загону було призначено Миколу Гурського, ми разом певний час служили разом у Тагтабазарі. Я підняв всіх своїх, тих, кого знав у Тагтабазарі, офіцерів-прапорщиків, які разом зі мною писали рапорти, але яких ще не відпускали. Ініціювали їх переміщення і, як підсумок, 36 офіцерів і прапорщиків протягом певного часу прибули в Березинський прикордонний загін.
І так вийшла у нас хороша команда однодумців: Микола Гурський – командир, я – начальник штабу - перший заступник. Заступник по роботі з персоналом Олександр Пресняков з управління Середньоазійського прикордонного округу, Василь Ротаєнко з мого ж попереднього загону став застпотехом, Михайло Фурсов – начальник тилу з сусіднього Керкінського загону і Сашко Олексієнко – начальник розвідки з Прибалтики. Тобто командування майже всі, а інші офіцери – відсотків 30 – «середньоазіати», які один одного добре знали та служили разом. Отже, був «кістяк» людей, яких ти знаєш, яким довіряєш, на яких можеш покластися.
У нас все дуже добре вийшло. Вийшло, незважаючи на важку обстановку, що це Придністров'я, там ще й Гагаузія зі своїми відомими проблемами. От саме там і у цей період проходило становлення прикордонних військ України.
Необхідно віддати належне першому командувачу прикордонних військ генералу Валерію Губенку (генерал армії, голова Державного комітету у справах охорони державного кордону України – командувач Прикордонними військами 1991-1994 рр., – авт.) Він на той час мав «карт-бланш», повну довіру від першого президента України. Тому до розбудови нового кордону незалежної України були задіяні державні програми. У той же час Верховною Радою було прийнято низку законодавчих актів на підтримку і облаштування нових ділянок державного кордону з Молдовою, республікою Білорусь та Росією.
Дуже розумно було продумано штат підрозділів, що охороняли нові ділянки кордону. Створювалися застави прикордонного контролю. Тут був і бойовий сегмент, і правоохоронний. Тобто були прикордонники, які безпосередньо охороняли кордон, та ті, хто організовував контроль за переміщенням громадян. У штаті застав було по два БТР або БМП. Стрілецька зброя та важке озброєння – це кулемети, гранатомети. Крім того, були ще застави ММГ (мотоманеврені групи, – авт.), як резерв начальника загону. Вони не мали своєї ділянки кордону, були значно потужніше озброєні (БТР, БМП, міномети, автоматичні гранатомети АГС-17, великокаліберні кулемети) та дислокувалися на загрозливих напрямках або при управлінні загону.
Почалась робота з редемаркації (коли кордон уже був визначений раніше, і його просто перевіряють, – авт.), демаркації (коли кордон проводять вперше, – авт.) на західних ділянках, договори, підтвердження. Це було дуже правильне рішення, що хоча б західний кордон у законодавчому плані було оформлено на міжнародному рівні. Територіальні претензії, а ми зараз це відчуваємо, несуть великі проблеми. І тепер розумієте, що законодавчо неоформлена ділянка українсько-російська ділянка кордону – вистрілила нам. Саме вистрілила! Можливо, тому росіяни більш як 20 років не хотіли проводити ці заходи.
- Про комплектацію основними офіцерськими кадрами ви розповіли. А де брали солдатів?
- Так, дійсно. За кожного з повернутих офіцерів генерал Губенко боровся особисто. Він сам ухвалював багато рішень і брав за це відповідальність. Винятково його заслуга і повернення солдатів, які служили по всьому колишньому Союзу. За його командою, наші, як по-сучасному кажуть, рекрутери їздили та збирали українців з усіх частин та організовано вивозили в Україну. Але все одно людей не вистачало. І тоді було прийнято рішення про доукомплектування прикордонних частин солдатами з розформованих частин колишньої радянської армії, які відмовлялися приймати російську чи будь яку іншу присягу та прийняли рішення служити в Україні. Також було багато солдатів інших родів військ, які поверталися самостійно з усіх куточків СРСР. Вони приходили у військкомати за місцем проживання та направлялись дослужувати до нас. Таких було майже третина. Тому колективи створювалися по-живому, притирання йшло, було всяке. Але потім стабілізувалося.
- А застави, як ви розміщували?
- Були державні програми, які дозволяли нам займати приміщення державної власності та територіальних громад. Це могли бути і колишні колгоспи, і непрацюючі приміщення шкіл, садочків. Місцями і в наметах жили.
Але потім, це вже була ініціатива прикордонних військ, був ухвалений державний план облаштування кордону, виділено кошти і почалось будівництво. Було замовлено типові проєкти застав та місць проживання постійного складу. Не все вдалося реалізувати через брак коштів, але відсотків 25 було зроблено.
Тоді економічна ситуація в країні була вкрай важкою. Грошове забезпечення затримувалося на два-три місяці – це мінімум. Офіцери практично виживали. Житла не було. Але нам вдавалося зібрати та зберегти колективи.
Починали на заставах вести натуральне господарство, як ми його називали, – самі пекли хліб, утримували худобу, корів, курей, щоб солдатів було чим нагодувати. Для виживання та організації охорони кордону – це був єдиний правильний крок.
РОСІЯ ГОТУВАЛАСЯ ДО АНЕКЦІЇ КРИМУ ЛЕДЬ НЕ З ПЕРШИХ ДНІВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ
- Пам’ятаю, коли я приїхав служити на заставу в середині 90-х, то сім’ї офіцерів/прапорщиків жили за перегородками в спальних приміщеннях або винаймали житло в найближчих селах, бо ДОСи (будинок офіцерського складу, – авт.) були заповненні сім’ями колишніх військовослужбовців. Як вдалося вирішити цю проблему?
- Запрацювала державна програма по забезпеченню офіцерів житлом. Її ще генерал Губенко почав, а потім генерал Олексієнко продовжив. Почали будувати житло, щоб звільнити службові квартири на заставах, треба було переселити офіцерів, які вже не служили, але не мали куди переїхати з сім’ями.
Крим, Біла Церква, Вишгород, Житомир Харків, Одеса, Каховка багато намагались будувати. У Криму тоді будували і в Керчі, і в Щолкіному, потім у Сімферополі та Євпаторії. Якби тоді не тільки ми, а всі підтримали будівництво в Криму, переселили українських пенсіонерів у Крим, – можливо і не було би подій 2014 року. Адже ситуація тоді яка в Криму була? Чорноморський флот і велика кількість, військових частин. Російські військові дослужували там перед пенсією, звільнялись, отримували житло і залишались жити. В 1990-х та 2000-х роках Росія взагалі запустила «програму Лужкова», коли на кошти Москви в Криму будували цілі квартали, дитячі садочки, школи, санаторії. Це спонукало військових пенсіонерів залишатися в Криму та русифікувати його. Тому можна з впевненістю казати, що Росія готувалася до анексії Криму ледь не з перших днів незалежності України.
- Чи можна порівняти ваше рішення 1991 року приїхати в Україну з подіями 2014 року, коли наші прикордонники, відмовляючись від російського грошового забезпечення (яке до речі було в рази вище) повертались на материкову Україну? Але ж були й інші…
- Багато хто маніпулятивно порівнює події в Криму з розпадом Радянського Союзу. Категорично з цим не згоден. 1991 рік – розпад Радянського Союзу. Країни не існує. Ми юридично – військовослужбовці, які приймали колись присягу вже неіснуючій країні. Ми нікому нічого не винні. Кожен із нас міг чинити так, як совість та душа підказували. А в 2014-му військовослужбовці ЗСУ, Національної гвардії, СБУ, правоохоронці та правоохоронці – вони ж приймали присягу на вірність народові та державі Україна. Ті, хто залишились, зрадили присязі, не виконали наказ. Дуже важко на серці, тому що в мене багато там залишилось співслужбовців, знайомих. Багатьох з них я колись вважав друзями.
У 2015-му році було доручення військової прокуратури про проведення службових розслідувань. Щоб встановити, хто залишився, хто вийшов, причини зради. Були створені спеціальні робочі групи, експерти. Усі матеріали були передані до військової прокуратури для прийняття правового рішення. Але після реорганізації військової прокуратури якось усе затихло.
БОЙОВИЙ ОФІЦЕР НАВЧИТЬ КРАЩЕ АКАДЕМІКА
- Основною базою для підготовки нового покоління офіцерів-прикордонників став новостворений Інститут прикордонних військ у Хмельницькому. Спільно з майбутнім командувачем прикордонних військ генералом Олексієнко ви практично «з нуля» формували навчальний заклад. Як це було?
- У грудні 1992 року Кабінет Міністрів своєю постановою створив на базі Хмельницького артилерійського училища Інститут прикордонних військ. Генерал Губенко клопотав про призначення генерала Олексієнка. А це взагалі унікальна людина. Він на початку 90-х був начальником кафедри оперативного мистецтва в академії Фрунзе. Але як і багато інших патріотів, прийняв рішення залишити блискучу кар’єру у Москві та повернутися розбудовувати рідну державу. Борис Олексієнко дуже правильну роботу зробив. Багато достойних офіцерів залишалось в училищі, викладали загальновійськові предмети. Але без практики, без прикордонної складової – як? Генерал Олексієнко їздив особисто по військам та підбирав досвідчених офіцерів. Хтось, як я, сумнівався, але він вмів переконувати: «Я сам через це пройшов, приїдеш, не сподобається – повернешся назад». Так і зібрався основний кістяк кафедри тактики прикордонної служби, прикордонного контролю, потім кафедри оперативного мистецтва.
Крім того, з Алматинського прикордонного училища повернулися в Україну більше десятка досвідчених викладачів. Навколо них почали формуватися кафедри і навчальний процес.
Спочатку велике було навантаження, давалась взнаки відсутність навчально-методичних матеріалів. Але була хороша навчально-матеріальна база та бажання вчити нове покоління прикордонників. Звісно, було багато критики. Навіщо у Хмельницькому? Адже в Києві, Одесі, Харкові, Донецьку теж розформовуються військові училища. Але історія розставила все на свої місця. Хмельницький – це стратегічно правильне рішення, подалі від наших заклятих сусідів. Перші випуски були з курсантів-артилеристів, які обрали нову спеціалізацію. Далі їздили по училищах, що закривалися, та набирали тих, хто бажав захищати кордон. Далі були наші набори, потім екстернат для військовослужбовців за контрактом та прапорщиків. Екстернат критикували найбільше. Але звідти вийшло дуже багато офіцерів, які досягли навіть більшого, ніж повноцінні випускники. Я був одним з авторів цієї ідеї, тому що сам мав бойовий досвід в Афганістані і розумів його важливість.
- Як мені відомо на власному досвіді, начальником кафедри у військовому інституті не можна стати, не маючи наукового ступеня та викладацького досвіду не менше п'яти років. Ви, на момент прийняття кафедри, мали викладацький досвід?
- Жодної години. Тоді бюрократії було набагато менше. І було розуміння, що грамотний відібраний офіцер методистом-викладачем стане, а навіть кращий науковець не зможе навчити практики прикордонної служби. Це моя особиста думка – завжди потрібна «свіжа кров». Так, у когось немає досвіду, методики, але він знає і вміє те, що не вміє і не знає жоден кандидат наук.
- А тепер ми бачимо, що офіцери без повноцінної початкової військової освіти, але вроджені військові, успішно командують бригадами корпусами та навіть родами військ. Бровді (Сили безпілотних систем), Білецький (III штурмовий корпус), Прокопенко (Азов), Верес (К-2)
- А тоді багато було критики. Чи потрібно із солдатів та прапорщиків робити офіцерів? Час показав, що ми були праві. Авторитет інституту, а в подальшому Академії, зростав щоденно. І оцінкою стала довіра до наших можливостей, до науково-викладацького колективу. В інституті прикордонних військ почали навчатися слухачі за контрактом з Молдови, Грузії, Вірменії, Таджикистану, Туркменістану. Хоча від Таджикистану та Туркменістану до Алмати (Там є Військовий інститут прикордонних військ республіки Казахстан, до 1991 року – краще військово-прикордонне училище СРСР, – авт.) рукою подати. Усі відзначали якість нашої підготовки. Як приклад: коли через багато років я був послом у Таджикистані, до мене підходили наші випускники, які обіймали ключові посади в прикордонній службі Таджикистану та Туркменістану, дякували за навчання.
У середині 90-х, коли багато військових навчальних закладів просто розвалювалися, у нас був конкурс на вступ. Борис Олексієнко ніколи не зупинявся на півдорозі і завжди підганяв інших. Велика увага приділялася і загальновійськовій складовій, і фізичній витривалості.
На жаль, після переходу від Прикордонних військ до Державної прикордонної служби багато загальновійськових кафедр було скорочено, акцент змістився в область правоохоронної діяльності, що потім негативно позначилось на військовій підготовці офіцерів.
ЄВРОПА НЕ ЗРОЗУМІЛА НАШІ РЕАЛІЇ НА КОРДОНІ
- У 2014 році росіяни дуже легко переходили кордон з Україною. З пристроями для відстрілу гумових куль, кийками та кайданками прикордонники на початках були не здатні дати якісний опір озброєним диверсантам. Як гадаєте, за такого кровожерливого сусіда трансформація у 2003 році Прикордонних військ України в Державну прикордонну службу, тобто правоохоронний орган спеціального призначення, не була стратегічною помилкою?
- Однозначно на це запитання відповісти важко. За такого агресивного сусіда – це дійсно стратегічна помилка. Якби перші групи так званих «добровольців» з Росії зустрічали на БТР з важким озброєнням, то, можливо, мали б зовсім інший сценарій.
Але, на той час, існувала концепція, що Україна ні з ким, ніколи в житті воювати не буде. І що дружба з нашими «братками» – це навіки. Звісно, це російська пропаганда така була. Це потім стало зрозуміло, що то була потужна спецоперація. А чому так довго росіяни відмовлялися демаркувати кордон. Ті спроби, що ми робили, не знаходили підтримки не те що в Росії, а навіть у наших европейських партнерів.
Це була стратегічна помилка України та Європи. Результатом стало не лише реформування прикордонних військ. Реорганізовували і армію, і флот, і авіацію. (В ході реорганізації Збройних сил скоротили понад 30 бригад різних типів. Загальна чисельність особового складу ЗСУ за цей період зменшилась із приблизно 310 тисяч осіб у 2000 році до близько 192 тисяч осіб у 2011 році. – Авт.)
У 2000-х Україна була на шпагаті. Одна нога в Європі, одна нога в Росії. Європа вимагає: щоб до нас прийти, ви повинні переходити до світових стандартів. І один із стандартів: війська не мають права контролювати кордон.
Хочеш йти в Євросоюз, тому змінюй законодавство, підлаштовуй його під вимоги Європейського Союзу, а у них правоохоронні прикордонні відомства. Це був тоді єдиний шлях.
- Ви кажете, що в нас не було іншого вибору. Тоді ж у чому стратегічна помилка?
- Так, нам треба було реформувати прикордонні війська в державну прикордонну службу. Але це вірно коли державні кордони міжнародно погоджені та демарковані. І головне: з усіма сусідами підписані договори! А у нас на той момент із Молдовою та республікою Білорусь процес не був завершений, а з Росією – фактично не починався.
Командування прикордонних військ пропонувало: давайте будемо реформувати прикордонні війська у державну прикордонну службу, але на недемаркованих ділянках залишимо військову складову. Депутати нас не почули. І звісно, росіяни підняли скандал щодо «подвійних стандартів»: як це так, із Заходом одне, а з нами інше.
Ми довго відстоювали свою позицію. Але питання про те, щоб залишити військову складову на необлаштованих ділянках, в законі розглядатися не могло. А європейські колеги наголошували: демілітаризація служби, але зі збереженням військових звань, морської охорони та авіаційної складової. От і довелося піти на це компромісне рішення. Європейський союз, країни-партнери готові були допомагати облаштуванню кордону, але лише у правоохоронних аспектах.
- Після гібридного вторгнення росіян на Донбас ви повернулися в Прикордонну службу та стали ініціатором створення ПКШР (прикордонних комендатур швидкого реагування), які стали проривом у тактиці. Ви поєднали радянську систему (маючи досвід Афганської війни) та сучасні підходи сил швидкого реагування НАТО (як завідувач кафедри аеромобільних військ та сил спеціальних операцій університету оборони). Це йшло в розріз із батальйонно-бригадною системою ведення бойових дій. Ви не боялися, що в разі невдачі саме вас могли звинуватити у всіх прорахунках.
- Коли мені у 2014 році запропонували повернутися на службу, ми з генералом Назаренком (голова ДПСУ 2014-2017 рр., – авт.), як люди, що пройшли Афганістан, Середню Азію та Придністров'я, зрозуміли: потрібно повертати у службу військову складову. Але, навіть після анексії Криму та початку бойових дій на сході України, представники ЄС відстоювали свою точку зору, іноді навіть посилаючись, що не відкриють Україні безвіз у разі недотримання їхніх вимог. Неодноразово на спільних зустрічах керівництво служби посилалося на вже не умовні, а реальні загрози на кордоні. Ми казали: «Шановні, коли в Україні буде мир та спокій, будуть підписані договори з усіма суміжними державами ми готові стати повноцінним правоохоронним органом», але нас не хотіли чути.
І нам довелося шукати компроміси із законом «Про Державну прикордонну службу». Згідно зі штатною структурою, у нас не могло бути ММГ, але різновиди прикордонних комендатур, ніхто не забороняв, так і з’явилися прикордонні комендатури швидкого реагування. Це, в принципі, ті ж «закамуфльовані» ММГ, але все законно. Спочатку вони використовувалися для прикриття пунктів пропуску (КПП), контрольних пунктів в’їзду-виїзду (КПВВ), а в подальшому активно брали участь у бойових діях.
Мені не дуже коректно це коментувати, але це теж частина історії, уже державної прикордонної служби. І ми бачимо на сьогоднішній день, що багато речей все ж ми своїм партнерам не змогли пояснити та рухались в тому напрямку, який від нас вимагали.
- Сьогодні прикордонники на одному рівні з іншими родами військ у складі Сил оборони боронять державу від агресора. Більше трьох десятків стали Героями України. Такого досвіду використання правоохоронного органу (а не регулярних військ) немає жодна країна у світі. Як ви, людина з бойовим досвідом, можете оцінити рівень підготовки сучасних прикордонників?
- Відповім словами молодших колег. З кожним роком набір до Національного університету оборони України прикордонників на оперативно-тактичний, оперативний і стратегічний рівень збільшується в рази. Я з ними постійно спілкуюся. «Не вистачає військових знань» – кажуть. На превеликий жаль, проблеми демілітаризації прикордонних військ, позначилися не тільки на кордоні, але і на академії. Офіцери не отримували військових знань. Тож вони вчилися на війні «з нуля», втрачали людей, самі гинули. Звичайно, що хлопці герої, але одне діло, коли він приходить на передову підготовленим, тоді б було набагато легше. Нині враховано досвід, але це потрібно було робити раніше. Наші прикордонники пліч-о-пліч зі збройними силами ведуть боротьбу. Я не знаю, як прикордонників зараз готують, а в Університеті оборони навчають. І хлопці стараються. Якщо офіцер готовий вчитися – це вже еліта.
КОМАНДИР ПЕРЕДУСІМ – ЛІДЕР
- Я мав честь бути серед перших ваших вихованців в Інституті прикордонних військ України, тому знаю на власному досвіді вашу вимогливість. А що можете порадити сьогоднішньому поколінню командирів?
- Командир передусім – лідер, який не боїться приймати рішення і нести за них– відповідальність. Це головне. Якщо він лідер, за ним люди підуть. А все інше: професіоналізм, знання, досвід – це все приходить з часом.
Сергій Карнаух, Київ
Фото з особистого архіву Василя Серватюка