Вона приїхала з Нідерландів допомагати Україні, а зрештою стала бойовою медикинею українського війська, вивчила мову та вийшла заміж за військового. 38-річна Крістін Н., позивний Ice Queen, уже чотири роки на фронті.

В ексклюзивному інтерв’ю Укрінформу Крістін розповіла про шлях від волонтерства до служби в ЗСУ, життя під час війни та кохання, а також про те, що для неї означає Україна.

ВІЙНА ЗНАЧНО ЖАХЛИВІША ЗА НАПИСАНЕ У КНИЖКАХ І ПОКАЗАНЕ У ФІЛЬМАХ

- Насамперед дякую, що погодилися на цю розмову. Отже, ви – нідерландка, яка після повномасштабного вторгнення Росії вирішила поїхати в Україну та долучитися до війська. Як прийшли до цього рішення?

- Після початку повномасштабного вторгнення разом із друзями ми вирішили поїхати в Україну та побачити на власні очі, що відбувається. І те, що побачили, було суцільною катастрофою.

Ми також спілкувалися з людьми в частині Київської області, яка на той момент була окупована росіянами, та на Чернігівщині. Ми розмовляли з багатьма українцями, які побували у російському полоні. Вони розповідали неймовірні історії.

Наприклад, одна бабуся, приблизно 70 років, розповіла, що коли росіяни ввечері прийшли в її село, вона була сама: «Я ховала рушницю у своєму ліжку. Я вирішила, що якщо вони прийдуть, то або вб’ю себе, або їх, але в полон не здамся».

Жінка розповіла, що вони просто вибили двері, зайшли в будинок і вбили її собаку. А потім сказали: «Бачиш, як ми вбили твого собаку? Якщо хочеш померти так само, залишайся тут. Або йди з нами, бо ми прийшли тебе звільнити».

Вона відповіла: «Від чого ви мене збираєтеся звільняти? Я вільна людина. Яка ще свобода потрібна?».

Росіяни вимагали віддати їм усе, що бабуся мала: гроші, зброю та інші речі. Вона сказала: «Я просто стара жінка. У мене тут нічого немає. Я сама».

За її словами, окупанти забрали телевізор і пральну машину. Бабуся також розповідала, що дехто з тих, хто прийшов до її будинку, вперше в житті бачив унітаз і не знав, що це таке. Їй довелося пояснювати, для чого він потрібен.

Після цього росіяни сказали жінці залишатися вдома, інакше вони її вб’ють, якщо вона вийде надвір.

- Жах...

- Потім, за її словами, вони пішли до сусіднього будинку, і там убили всю родину. У тій сім’ї було двоє дітей.

Була ще одна історія про жінку з дитиною, яка жила в Бучі. Вона розповіла, що одного ранку вийшла на балкон, побачила багато диму та почула вибухи. Вона буквально спостерігала з балкона за боями та думала: «Сюди не дійде – це трохи далі».

Але наступна ракета влучила в сусідню будівлю, зруйнувала дитячий майданчик і пошкодила квартиру поруч. Коли жінка спробувала втекти та спустилася вниз, то побачила, що там уже були російські військові.

Тоді вона побігла до підвалу й залишалася там, аж поки хтось із українців не прийшов і не повідомив, що вже можна виходити.

Вона розповідала: «У мене залишилося буквально кілька шматочків їжі та трохи води. Нам навіть у туалет доводилося ходити там…» І тоді вона подумала: «Невже ми тут помремо? Чи росіяни вб’ють мене та мою дитину?»

Таких історій дуже багато.

Багато людей похилого віку розповідали, як приходили російські військові, руйнували їхні будинки та били їх. Деякі літні жінки навіть зазнавали групових зґвалтувань.

Частина з них після цього померли, інші отримали медичну допомогу. Але все це відбувалося на очах у цілих сіл. Інші люди не могли прийти на допомогу, тому що російські військові могли вбити кожного.

- Після всіх цих історій ви настільки перейнялися побаченим і почутим, що вирішили діяти? У який момент зрозуміли, що хочете не лише поїхати в Україну як волонтерка, а й долучитися до ЗСУ?

- Так. Я все це побачила. Як я вже казала, то була суцільна катастрофа. Те, що я бачила, було значно жахливішим за написане у книжках про війну. Значно страшнішим за те, що бачимо в американських фільмах. Значно страшнішим за те, що можемо собі уявити.

Я насправді не усвідомлювала, що війна – це зовсім не те, про що ми пишемо чи що бачимо у фільмах. Реальна війна у сто разів жахливіша за все це. Якби мені потрібно було описати побачене кількома словами, то я сказала б: біль, страждання, страх. Це те, що я бачила.

Після цього я зустріла там військового, який запитав: «Що ви тут робите?» Я відповіла: «Приїхала, щоб побачити війну – те, що відбувається насправді». Він сказав: «Тоді я покажу вам війну».

Він привів мене до намету. Це був тимчасовий табір українських військових. Усі були заклопотані, ситуація навколо була досить хаотична. Тоді він показав за намет і сказав: «Хочете побачити війну? Ось вона».

І я побачила велику яму, у якій лежали тіла. Я не розуміла, чому вони там. Він пояснив: «Це мої загиблі солдати».

Я запитала: «А чому їх не поховали?» Він відповів: «Тому що мені ніде їх ховати. У нас немає місця. І це не лише зараз, таке відбувається щодня». Я зауважила, що яма набагато більша, ніж здавалося з намету.

Я побачила руку чоловіка з обручкою та подумала: «Якщо на ньому обручка, то на нього вдома чекає дружина. Чи знає вона вже? Чи ще не знає? Чи є в нього діти? Мати?»

І тоді я запитала себе: «Що з усіма нами не так, якщо ми дозволяємо цьому відбуватися?»

Тоді я усвідомила – у мене є вибір. Я можу відвернутися, забути про все це, повернутися до навчання в Нідерландах та до свого хорошого життя. Або можу спробувати щось зробити, щоб це зупинити чи бодай трохи полегшити життя тим людям, допомогти їм усім, чим зможу.

Я вирішила допомагати жінкам і дітям, яких ми вивозили до Нідерландів. Серед них були діти, у яких обоє батьків були військовими та загинули. Ми привозили їх сюди, до Нідерландів, та за допомогою муніципалітетів допомагали знайти безпечне та комфортне місце для проживання.

Ми робили це кілька місяців. Потім я почала контактувати з багатьма військовими, які забезпечували, зокрема, перевезення людей Україною. Згодом вони запропонували мені посаду офіцерки з рекрутингу в Міжнародному легіоні. Я мала продовжити навчання та паралельно допомагати вибудовувати систему залучення іноземців до легіону. Кілька місяців працювала на цій посаді.

Потім виникла велика нестача медиків, що стало однією з головних проблем. Це було на початку 2023 року. Я подумала: «Гаразд, під час пандемії коронавірусу я працювала у відділенні інтенсивної терапії, була волонтеркою, люблю допомагати людям. То чому б ні?» Тож я пройшла кілька навчальних програм, а також офіційний військово-медичний курс та отримала сертифікацію від Міністерства оборони.

Після цього я вирішила, що настав час вирушити на фронт як бойова медикиня. Саме тоді все й почалося.

- Скільки місій уже виконали?

- Я їх не рахувала. Але якщо розділити їх, то бойових медичних місій із безпосередньою евакуацією було приблизно 20–25. Евакуацій набагато більше. Можливо, близько 50.

Згодом я перестала безпосередньо виїжджати на місце, бо травмувала спину і мені знадобився час на відновлення. А ще тому, що на початку медикам було безпечніше виїжджати на допомогу пораненим. Натомість зараз вони є однією з головних цілей для атак. А якщо ти жінка, іноземка та медикиня, то фактично це потрійна ціль. І це ризик не лише для мене, а й для моєї команди. Це може ще більше ускладнити ситуацію.

Через дуже високий ризик для медиків нам уже не дозволяють вирушати так далеко на передову, як раніше.

ЛЮДИНА МОЖЕ ПОМЕРТИ ЧЕРЕЗ ТУРНІКЕТ ВАРТІСТЮ 30 ДОЛАРІВ

- Тобто зараз ви працюєте поблизу лінії фронту, але безпосередньо на передову не виїжджаєте?

- Зараз я координаторка евакуаційного батальйону бригади. Ми організовуємо всі евакуації в межах бригади – від отримання інформації про поранених до їхнього доправлення в лікарню.

Я планую весь процес і контролюю його на кожному етапі. Зараз евакуація майже завжди здійснюється за допомогою евакуаційного робота, тому окремо стежу за ситуацією в повітрі. Якщо виникає загроза, я маю вчасно попередити оператора, сказати йому, коли зупинитися і де сховатися.

Водночас я підтримую зв’язок із пораненим: пояснюю, що відбувається, і заспокоюю людину під час евакуації.

Паралельно я узгоджую дії зі стабілізаційним пунктом, лікарнею, бригадою швидкої допомоги, водієм і всіма, хто залучений до цього процесу. Наприклад, ми можемо перевіряти, чи не проїжджає неподалік автомобіль, який міг би забрати пораненого, чи є змога оперативно залучити військових, щоб допомогти з його транспортуванням. Усе це – координація, за яку я відповідаю.

А якщо виникає критична ситуація – наприклад, одночасно з’являється дуже багато поранених, тоді я виїжджаю сама. Ми беремо ще кількох медиків, дістаємося максимально близько до місця, де перебувають поранені, намагаємося стабілізувати їхній стан і якомога швидше доставити їх у безпечне місце.

- Який момент під час евакуаційних місій був для вас найважчим або найбільше шокував? Чи траплялися ситуації, коли відчували страх, злість або розпач через те, що відбувалося? Адже коли працюєш із тяжкопораненими, особливо складно залишатися емоційно відстороненою.

- Коли я працюю з пораненим, я повністю відсторонююся від емоцій, тому що вони можуть завадити мені ухвалювати раціональні рішення. Якщо я почну боятися або жаліти пораненого, він це побачить.

Є така приказка: «Якщо медик боїться, то бояться всі». Тож людина має бачити перед собою впевненість, спокій і позитивний настрій. Моє завдання – зробити все можливе, щоб якомога швидше надати допомогу, врятувати пораненого та доправити його в безпечне місце.

Але, звичайно, були ситуації, які мене глибоко вразили.

Одна з них сталася минулого року: військовий наступив на міну та втратив обидві ноги. Ми відрядили групу, але її почали атакувати дрони.

Стан бійця був критичним. Ми тричі намагалися забрати його роботом, але щоразу по ньому влучали. Потім відправили спеціалізовану військову техніку із захистом, але її також знищили. Наступного робота спіткала та сама доля.

Це тривало близько двох тижнів. У якийсь момент я вже думала, що поранений не виживе. Ми постійно передавали антибіотики й інші медикаменти, щоб підтримувати його стан.

Зрештою ми організували останню спробу евакуації. Іншого плану вже не було. І, дякувати Богу, цього разу все вдалося.

Коли боєць повернувся, перший медик, який працював із ним на землі та під час евакуації, сказав мені: «Обережно, від нього вже пахне смертю».

Спочатку я не зрозуміла, що він мав на увазі. Я звикла до різних запахів і майже перестала їх відчувати. Але коли ми його побачили, стало зрозуміло.

Рани були інфіковані, а через те, що він так довго залишався там, вони були вкриті личинками. Чоловік ледве дихав. Здавалося, що на його тілі майже не лишилося жодної неушкодженої ділянки – лише очі. І попри все, він був живий.

Коли бачиш, як личинки буквально поїдають живу людину, це неможливо забути. Ти думаєш про те, що він пережив, і не можеш зрозуміти, як людина могла витримати такий біль протягом трьох-чотирьох тижнів і вижити.

Мене вразило й інше – він продовжував вірити, що ми його врятуємо. Я не знаю, звідки така сила духу. Щиро кажучи, не впевнена, що сама змогла б витримати те, через що пройшов він.

- Що з ним зараз?

- У нього протези, він повернувся до армії – працює в адміністративній сфері та допомагає медикам. Це одна з тих історій, які я ніколи не забуду.

Ще одна ситуація сталася зовсім нещодавно. Двоє військових підірвалися на міні. Ми отримали повідомлення та мали негайно вирушити по них, але не могли цього зробити, тому що все було заміноване. Тож єдиним виходом знову залишався евакуаційний робот.

Він мав прибути буквально за кілька хвилин. Тим часом ми попросили дрон перевірити, у якому стані поранені.

Я попросила оператора підлетіти ближче до одного з них і побачила сильну кровотечу з ноги.

Я перевірила, чи є в нього турнікет, і побачила, що в нього був один. Я запитала, чи все гаразд із турнікетом, і він відповів: «Так, усе добре».

А тоді я раптом побачила, що його другу ногу буквально заливає кров.

Я сказала: «Стривай, у тебе кровотеча з іншої ноги. Наклади турнікет і на неї».

Він відповів: «Не можу».

Я запитала: «Чому не можеш?»

Він сказав: «У мене немає турнікета».

І в цей момент я десь на хвилину просто перестала дихати та подумала: «Він справді сказав, що в нього немає турнікета?»

Так, саме це він сказав.

У той момент я гадки не мала, що відповісти. Адже ти усвідомлюєш, що вже нічого не можна вдіяти. І фактично за кілька хвилин людина може померти через турнікет вартістю 30 доларів.

Ми просто спостерігали за цим. Я бачила, як він втрачає кров. Бачила, як він намагається підвестися, намагається рухатися, щось зробити.

Я казала йому через радіозв’язок: «Не рухайся. Не рухайся», тому що будь-який рух посилював кровотечу.

Я питала: «У тебе є щось інше? Можливо, бинт чи щось подібне?»

А він казав: «Ні, ти не розумієш – у мене більше нічого немає. У мене лише один турнікет».

І за кілька секунд він помер.

Мене це надзвичайно розлютило. Бо він помер… через 30 доларів. Тобто фактично через відсутність турнікета за 30 доларів.

У той момент я відчувала величезну лють і водночас, звичайно, біль, сум і розчарування.

Я весь час думала: «Як ми скажемо його родині, що він помер через 30 доларів? Через те, що в нього не було турнікета за 30 доларів?»

Другого пораненого, який мав поранення руки, ми евакуювали. І дорогою назад я запитала його: «Чому у твого побратима був лише один турнікет?»

Він відповів: «У мене теж лише один».

Ця ситуація була абсолютно неприйнятною. Усі ми були розлючені, усі були засмучені.

Після цього я взяла всі турнікети, які мала, фактично весь свій запас, і передала їх командиру загиблого. Я сказала: «Подбайте про те, щоб у кожного вашого військового було щонайменше чотири турнікети. Якщо не вистачатиме, зателефонуйте мені».

Саме тому так важливо й надалі забезпечувати гуманітарну допомогу.

Усе необхідне я отримую від благодійної організації Protect Ukraine. Наприклад, якщо я бачу, що конкретній команді бракує необхідних матеріалів, то можу попросити надіслати все необхідне для 100 людей. І я отримую це протягом тижня.

- Як почали співпрацювати з Protect Ukraine? Як ця організація почала допомагати вам і через вас забезпечувати українських військових турнікетами, медичними засобами та іншим необхідним спорядженням?

- Це було у 2023 році, наприкінці літа. Ми готувалися до дуже складної місії, але не вистачало медичних засобів та іншого необхідного спорядження.

До місії залишалося декілька днів, тоді одна українка сказала мені: «А ти знаєш, що є нідерландська організація, яка дуже швидко допомагає? Я майже впевнена, що вони тобі прийдуть на допомогу».

Вона дала мені номер, я зателефонувала та сказала: «У нас немає цього, немає того…»

Мене запитали: «Де ви зараз?»

Я відповіла: «У Харкові».

«Скільки вам потрібно?» – запитали.

Я сказала: «Скільки у вас є – стільки нам і потрібно. У мене команда із 30 людей».

Мені відповіли: «Добре, чекайте на дзвінок».

Я поклала слухавку та подумала: «Ну все, мабуть, нічого не буде».

Але через кілька днів мені зателефонували: «Ви можете приїхати завтра? Можете зустрітися з нами?»

Я перепитала: «Що?»

Мені сказали: «У нас є все, що вам потрібно».

Вони привезли повні сумки з усім необхідним: турнікетами, захисними окулярами та додатковим спорядженням, зокрема й для військових.

Ми почувалися наче діти в магазині солодощів.

Це була наша перша співпраця. Відтоді вони підтримують нас щоразу, коли це необхідно. Це єдина організація, яка фактично підтримує наш підрозділ із 2023 року.

ВІДЧУТТЯ, КОЛИ ТИ РЯТУЄШ ЧИЄСЬ ЖИТТЯ, НЕМОЖЛИВО ПОРІВНЯТИ НІ З ЧИМ

- Зараз ви у відпустці в Гаазі, але незабаром знову повернетеся в Україну. Як рідні ставляться до вашого вибору? Чи підтримують, попри те, що розуміють, наскільки небезпечною є ваша робота?

- Моя мама плаче щодня. Вона каже мені: «Будь обережна, будь обережна». Але вона, безумовно, мене підтримує.

Насправді вона рада, що я маю справу, яка робить мене щасливою. Ми багато спілкуємося, і я розповідала їй, що відчуття, коли ти рятуєш чиєсь життя, неможливо порівняти ні з чим.

Можливо, це можна порівняти з почуттями матері, яка народжує дитину. Напевно, це щось схоже. Але це унікально.

Це дає усвідомлення того, що ти робиш правильну річ. Коли я працюю, то думаю про те, що ця людина потрапить до лікарні, зателефонує своїй родині та скаже, що отримала поранення.

Я думаю про те, як переживатиме її сім’я, а потім про те, як ця людина повернеться додому, як родичі обіймуть її та скажуть: «Дякувати Богу, ти повернувся».

Саме таку картину я постійно тримаю в голові. І коли бачу, що це справді відбувається, то почуваюся дуже щасливою.

Тому що кожна людина хоче, щоб її близькі повернулися додому живими.

- Я знаю, що ваш чоловік – український захисник. Ви разом не лише проходите через війну, а й будуєте спільне життя. Як познайомилися та з чого почалася ваша історія?

- Ми познайомилися у 2023 році, готувалися до однієї місії. Мій підрозділ тоді підпорядковувався його підрозділу, який відповідав за планування операції. Він був командиром.

Останнім етапом підготовки до виїзду була зустріч, на якій ми все докладно обговорювали й отримували інструкції. Саме там ми й познайомилися.

Пам’ятаю, коли вперше його побачила, то подумала: «Оцей молодий командир зараз розповідатиме мені, як виконувати мою роботу. Ну, цього точно не буде».

Він стояв там у своїй військовій формі та розповідав, як ми будемо діяти, що саме маємо робити. А я думала: «Я іноземка, я дівчина, і я на цій зустрічі серед такої кількості командирів і чоловіків, що якось дивно на мене дивляться».

Я була єдиною дівчиною, яка працювала в цьому підрозділі, тому почувалася трохи ніяково.

Наступного дня моя команда вирушила на завдання. Я залишалася на зв’язку та мала бути готовою до евакуації.

І раптом зателефонував хтось, хто почав пояснювати мені, що саме я маю робити.

Я кажу: «Перепрошую. Я не знаю, хто ви, але якщо ви хочете навчити мене виконувати мою роботу або вважаєте, що можете зробити це краще за мене, то можете приїхати та показати мені».

Через 15 хвилин він уже стояв переді мною.

Тоді я зрозуміла, що він подумав, ніби я – одна з волонтерів, які незаконно потрапили до підрозділу.

Після цього ми почали спілкуватися. Також мені пояснили: «Знаєш, він насправді каже тобі дуже хороші речі. Можливо, варто придивитися до нього».

Я вже вчила українську, трохи розмовляла, але після цього взялася за вивчення мови значно серйозніше.

Він не спілкувався англійською. Через кілька місяців я нарешті почала вільніше говорити українською. І тоді подумала: «Тепер ми можемо нормально спілкуватися».

Так ми спілкувалися близько семи місяців, постійно розмовляли, обговорювали війну, ситуацію, все, що відбувалося. І при цьому жодного разу не ходили на побачення.

Ми часом бачилися під час виконання завдань, але вирішили не змішувати професійне й особисте життя, тому не починали жодних стосунків.

А потім під час літньої відпустки домовилися просто зустрітися. І після цього фактично одразу почали жити разом.

Ми жили в Харкові та відтоді вже не розлучалися. Через кілька місяців ми одружилися. Якщо точно порахувати, то ми спілкувалися близько семи місяців, а через три з половиною місяці після нашого першого побачення одружилися. Ось така наша історія.

Іноді нам доводилося працювати в дуже небезпечних районах. Він допомагав організувати безпечний маршрут, щоб ми могли туди дістатися та повернутися.

Тож він справді дуже мені допомагає.

А ще він навчив мене однієї речі, яка, на мою думку, є однією з найважливіших для кожного, хто працює з військовими.

Він сказав мені: «Ти працюєш не із солдатами. Ти працюєш із людьми, у яких є душа та серце».

Він завжди ставить на перше місце своїх бійців, а вже потім себе.

Я дуже рада, що маю поруч такий хороший приклад того, як поважати людей і піклуватися про них. Зараз ми працюємо в регіоні підвищеного ризику, а раніше працювали в Харківській області.

- Більшу частину часу ви зараз в Україні. Де сьогодні відчуваєте свій дім: у Нідерландах, в Україні чи вже не можете розділити ці два місця?

- Мабуть, у мене тепер два доми. Знаєте, є така фраза: де твоє серце, там і твій дім.

Я виросла в Нідерландах, тому це досі мій дім. Це місце, яке я добре знаю, де почуваюся в безпеці та комфорті.

Але мені дуже комфортно і в Україні, тому що українці – неймовірні люди. У них велика душа, велике серце, дуже сильний дух. Вони надзвичайно гостинні.

І саме це створює відчуття дому.

Тож, мабуть, можна сказати так: мій дім на 50% тут і на 50% в Україні.

ПОКАЗАТИ СПРАВЖНЄ ОБЛИЧЧЯ ВІЙНИ, ЩОБ МАЙБУТНІ ПОКОЛІННЯ МОГЛИ ЗАСВОЇТИ ЦЕЙ УРОК

- Ви допомагаєте українським військовим і рятуєте людей, але, здається, ваше серце не байдуже також до тварин, яких зустрічаєте на війні. Одного кота ви навіть забрали з собою додому. Розкажіть, як його знайшли та що змусило зрозуміти, що не можете його залишити?

- Наприкінці 2022 року – я не була тоді медикинею, а везла гуманітарну допомогу одному з підрозділів – раптом почула десь нявкання. Навколо все було зруйновано, майже нікого не залишилося. Я питаю хлопців: «Ви чуєте?» А вони: «Нам треба їхати». Я кажу: «Ні-ні-ні, зачекайте, там кішечка».

Я попросила кількох військових допомогти мені. Ми пішли до будинку, і раптом я побачила маленьку чорну плямку – вона була така крихітна. Я одразу взяла її на руки та сказала: «Все, вона їде зі мною. Я не можу її тут залишити».

Я забрала її додому, купила все необхідне, нагодувала. Вона на той момент іще навіть пила молоко. Тому я попросила медиків дати мені кілька шприців, щоб її годувати.

Вона прожила зі мною два тижні. І тоді я зрозуміла: «Усе, це моя кішка». Так я її й залишила.

Це дуже пухнаста, повністю чорна кішка. Її звати Гур. Я думаю, її характер відповідає її імені. Вона швидка, небезпечна та неймовірна.

Також ми якось поверталися з евакуації в Харківській області. У машині зі мною було ще троє людей. У дзеркалі заднього виду я побачила ущент розбитий автомобіль, у нього щось влучило, він стояв посеред дороги.

Потім я помітила, як під машиною щось рухається, зупинила наше авто під деревом. Спочатку подумала, що це собака, але до нас раптом кинулося бігти маленьке кошеня, яке голосно нявкало.

Я закричала одному з хлопців: «Бери кошеня! Бери кошеня, швидше!» Ми його схопили та забрали із собою.

Я відвезла малечу до спеціального притулку в Харкові, який приймає тварин із прифронтових територій і шукає для них нові домівки.

Ми назвали її Полуничка, бо вона була така солодка, мила та неймовірно симпатична. Згодом її забрали до Німеччини, тепер вона живе там.

Потім у мене була ще одна кицька з Донеччини, у якої не було лапки. Її назвали Лакі. І також прилаштували – в Україні, у Києві.

Ще була кішка без одного ока, яку я забрала. Вона була вагітна.

А потім один із військових приніс іще одну вагітну кішку на прізвисько «Гендер». Саме так її називали бійці, тому що не знали – кіт це чи кицька. Але згодом виявилося, що це вагітна кішка.

Її також прилаштували, як і кошенят. Усіх цих тварин я особисто забирала та відвозила до притулків.

- Що для вас перемога у цій війні?

- Для мене перемога у цій війні – це її якнайшвидше припинення.

Для багатьох людей біль війни пов’язаний із втратою рідних, дому, для когось – із тим, що вони не можуть повернутися на рідну землю. Але якщо подумати про завершення війни, ніхто не говоритиме про території. Ніхто не говоритиме про щось інше. Єдине, що в нас залишиться, – кількість загиблих.

І щодня, поки війна триває, ця цифра зростає, гине дедалі більше дітей, чоловіків і жінок.

Що нам слід зробити, щоб її зупинити? Я думаю, що потрібні спільні дії, насамперед з боку Європи. Я бачу, що Європа підтримує Україну, підтримує справедливість і право. Але, на мою думку, потрібно, щоб ми всі разом, колективно, виступили єдиним фронтом і вимагали політичних дій.

Європейський Союз має взяти на себе ініціативу та закликати обидві сторони сісти за стіл переговорів і залишатися за ним, доки не буде знайдено хоча б тимчасове рішення, наприклад домовленість про припинення вогню на період остаточних переговорів.

Єдиним пріоритетом мають бути люди. Треба не допустити нових смертей.

- Як змінилося розуміння війни після того, як ви побачили її на власні очі?

- Гадаю, основна проблема цієї війни полягає в тому, що вона є одним із найбільших викликів для людства і сьогодні, і в майбутньому.

Те, що ми бачимо, чуємо та переживаємо під час цієї війни, здатне знищити в людині навіть ту часточку людяності, що в ній ще залишилася.

Дуже складно і далі вірити, довіряти, сподіватися, зберігати людяність і моральні орієнтири.

І я думаю, що найбільший урок, який ми зараз маємо донести, – і під «ми» я маю на увазі всіх, хто був там, щось бачив або пережив на власному досвіді, – полягає в тому, щоб розповісти майбутнім поколінням про те, через що нам довелося пройти, що насправді сталося, якою була реальна історія. Не пропаганда, а правдива історія.

Ми повинні показати справжнє обличчя війни – з її болем, кров’ю, стражданнями та смертями.

Щоб майбутні покоління могли засвоїти цей урок і використати свої знання для створення кращого і мирного світу, де особисті інтереси не ставлять на перше місце, людей не приносять у жертву, а проблеми обговорюють, ідуть на компроміси, вирішують конфлікти за столом переговорів і знаходять рішення мирним шляхом.

Ірина Драбок, Гаага

Фото: надано Крістін Н.