Про напрям цивільно-військового співробітництва в армії, його основні завдання і те, як супроводжують військовослужбовців та їхніх рідних, у інтерв’ю Укрінформу розповіла начальник групи цивільно-військового співробітництва 199 навчального центру Десантно-штурмових військ Збройних Сил України старший лейтенант Ганна Анненко.

«УСІ РОЗУМІЮТЬ ОБСЯГ НАШОЇ РОБОТИ Й ЗАВЖДИ СПРИЯЮТЬ»

- Чим займається група цивільно-військового співробітництва (ЦВС)?

- У нас дуже широкий функціонал, починаючи із завдань суто цивільно-військового співробітництва, узятих за зразок з армій країн НАТО. Тобто це взаємодія з органами місцевого самоврядування, допомога командиру в контактах із цивільним населенням, оцінювання цивільного середовища.

На ЦВС покладене завдання транспортування тіл загиблих військовослужбовців до місця поховання. Окрім того, супровід родин загиблих та померлих військовослужбовців.

Ми також займаємося розшуком безвісти зниклих, поверненням їхніх тіл, підтримкою сімей.

Один із напрямів нашої діяльності – військовополонені та супровід їхніх сімей, а також реінтеграція військовослужбовців, звільнених із полону, і супровід їхніх родин.

У січні 2025 року на структури ЦВС покладено обов’язки зі супроводу поранених військовослужбовців, членів їхніх сімей, а також соціальний супровід усіх військовослужбовців військової частини.

Оскільки ми – навчальний центр, у нас є постійний особовий склад, а це люди, які зазнали поранення або мають вади здоров’я. Окрім того, у нас змінний особовий склад – курсанти. Ми супроводжуємо усіх їх та їхні родини.

- Скільки у вашій групі фахівців і чи вистачає їх?

- У нашій групі – четверо людей. Якщо брати до уваги безвісти зниклих, полонених, загиблих і померлих військовослужбовців, то цієї кількості фахівців нам було достатньо. Із 2025 року на нас поклали обов’язки соціального супроводу, тому навантаження суттєво зросло.

Плюс є в тому, що співпраця з колективом та підрозділами навчального центру полегшує нам виконання завдань. Усі розуміють обсяг нашої роботи й завжди сприяють.

ЧОЛОВІКИ ЗВІЛЬНЯЮТЬСЯ ЗІ СЛУЖБИ, УЖЕ ПЕРЕБУВАЮЧИ В НАВЧАЛЬНОМУ ЦЕНТРІ

- Чи долучається ваша група на етапі мобілізації, коли люди потрапляють у навчальний центр?

- Звісно. Військовослужбовці, які прибувають у навчальний центр, проходять період адаптації, під час якого я читаю їм лекції зі соціального супроводу. Пояснюю, чому тут обмежуються їхні права та свободи, зокрема, заборонено користуватися телефонами. Розповідаю про можливість написати особисте розпорядження в разі смерті, зникнення безвісти чи полону, а ще відповідаю на їхні запитання.

Я постійно наголошую: курсанти мають усвідомити, що цивільне життя після мобілізації закінчилося, і їм потрібно почати мислити та діяти, як військовослужбовцям.

Часто люди з правом на відстрочку або звільнення від служби не мають відповідних документів. Це трапляється через незнання або звичайну лінь. Наприклад, курсант, який має трьох неповнолітніх дітей, уже в навчальному центрі розпитує, як йому звільнитися. Ми все розуміємо, консультуємо і всіляко допомагаємо.

- Наскільки реальні шанси в багатодітного батька звільнитися зі служби, опинившись у навчальному центрі?

- Цілком реальні. Чоловік збирає документи, подає рапорт і звільняється. Таких підстав досить багато.

Я завжди наводжу приклад: коли людина досягає пенсійного віку, їй ніхто не каже, що треба йти оформляти пенсію, а вона сама це знає.

То чому ж чоловіки, знаючи, що в країні війна з 2014 року, повномасштабна – із 2022-го, що діє Закон «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», нічого не зробили для відстрочки або звільнення, маючи на це підстави?

РІДНІ КУРСАНТІВ ПРИЇЗДЯТЬ ЗІ СКАРГАМИ ТА СКАНДАЛАМИ

- А коли у військовослужбовця минув адаптаційний період і він проходить базову загальновійськову підготовку, чим група ЦВС може йому допомогти?

- Я дуже часто виходжу на КПП (контрольно-пропускний пункт, – ред.), коли до нас приїжджають родичі курсантів. Вони перебувають в інформаційному вакуумі й не знають, що їм робити, що очікує на їхніх рідних, які опинилися в навчальному центрі.

Ці люди завжди прибувають зі скаргами, скандалами та дуже бурхливими емоціями. Спілкуючись із ними, пояснюю, що їхній родич одягнений, нагодований, забезпечений засобами гігієни, має де помитися і поспати. Розповідаю про його права та обов’язки, і що тепер він вчиться захищати себе та країну. Поступово емоційне напруження та рівень гніву зменшуються.

Зазвичай прощаюся з родичами дуже позитивно. Майже завжди після спілкування зі мною вони заспокоєні, їдуть відвідати свого близького або домовляються про дату, коли це можна зробити.

Буває, що я протягом усього дня перебуваю на КПП. Як тільки поспілкувалася з однією родиною – приїхала інша, і навіть немає часу сісти попрацювати за комп’ютером.

Я можу допомогти, якщо виникає якась критична ситуація. Нещодавно на нашу гарячу лінію соціальної допомоги зателефонувала дружина військовослужбовця з проханням повідомити його про подію, що сталася з його бабусею. Я зв’язалась із командиром батальйону і попросила, щоб тому військовослужбовцю забезпечили можливість зателефонувати рідним. За годину він мені відписав, що моє прохання виконали.

Мій особистий номер телефону є в багатьох людей. Намагаюся вирішувати всі питання, з якими звертаються, бо я теж мама і дружина, тому розумію, що таке хвилюватися за своїх близьких.

Я на цій посаді з 2022 року, і людяність та прагнення зрозуміти людину, допомогти їй не нашкодили моїй роботі. Хоча моральне навантаження на мене та підлеглих дуже велике.

ДОПОМАГАЮТЬ ТИМ, ХТО НЕ МАЄ СИЛ БОРОТИСЯ ЗА СВОЇ ПРАВА

- Щодо лікування й реабілітації військових – як тут допомагає група? Чи можете сприяти розміщенню військових у реабілітаційних центрах, лікуванню за кордоном?

- Усім пораненим ми обов’язково допомагаємо. Випадки бувають дуже різні. Одні люди – пробивні, а інші – досить пасивні. Поранений військовий має не тільки фізичну травму, а й моральну. Іноді через це виникає байдужість, відстороненість, він не бореться за свої права або навіть не хоче їх знати.

Частина хлопців самі про все у нас запитують і доповідають, що в них відбувається. Натомість є ті, кого ми супроводжуємо. Знаючи про поранення деяких військових, я розумію, що вони мають отримати групу інвалідності, а для цього треба пройти визначений шлях. Хтось втомився і не хоче цим займатися, тож ми допомагаємо таким людям у співпраці з медичною службою та командуванням підрозділу.

Намагаємося покласти військового в лікарню, контролюємо, щоб він не пропустив термінів проходження ВЛК, нагадуємо про можливість отримання виплат.

Звісно, ми можемо сприяти проходженню реабілітації. Завжди консультуємося з лікарями, чи військовослужбовця доцільно відправляти на лікування за кордон. У нас військових лікують на дуже гідному рівні. Такого досвіду, як у фахівців Дніпра, Одеси, Миколаєва, Києва, немає ніде у світі. Якщо військовому знадобиться лікування за кордоном, це неважко організувати, і нас така процедура не лякає.

Коли люди довкола бачать, що ти хочеш зробити щось хороше, усі допомагають.

РІДНІ ЗНИКЛИХ БЕЗВІСТИ ВТРАЧАЮТЬ КОНТРОЛЬ НАД СВОЇМ ЖИТТЯМ

- Як фахівці вашої групи допомагають рідним зниклих безвісти?

- Це найважча категорія, бо коли доля рідного не відома, людина втрачає відчуття контролю над ситуацією, своїм життям, психіка це дуже тяжко це сприймає. Це біда, яка не має чітких термінів.

Коли військовослужбовець гине, його ховають, то є усвідомлення якогось завершення. Якщо військовий у полоні, живе надія.

Коли військовослужбовець зникає безвісти, ми дізнаємося про це. Сім’ю сповіщає представник територіального центру комплектування та соціальної підтримки. У сповіщенні вказано мій номер телефону або моїх підлеглих.

Ми одразу входимо у взаємодію з родиною безвісти зниклого, повідомляючи обставини. Консультуємо, як створити особистий кабінет у Національному інформаційному бюро, які витяги й куди їх подати. Упродовж місяця зазвичай усе оформлюємо, зокрема й виплати.

У нас створена група для спілкування з рідними безвісти зниклих нашої військової частини. Там вони ставлять мені питання, я ділюся інформацією або консультую для загалу, щоб інші могли діяти за аналогією. Рідні можуть телефонувати й мені особисто.

Є військовослужбовці, які зникли безвісти ще навесні 2024 року, і ми з їхніми родичами на зв’язку весь цей час. Було декілька випадків збігу ДНК, і тих хлопців уже поховали. Коли військовослужбовці переходять у категорію загиблих, ми продовжуємо бути на зв’язку з їхніми рідними, адже знову треба оформлювати виплати.

- Є чіткий алгоритм дій для рідних військовослужбовців, які зникли безвісти. Попри те що публікувати в соцмережах їхні фото та інформацію про них не рекомендовано, чимало людей так роблять. Чи це дієвий спосіб? У чому ризик такої поведінки?

- Зазвичай тоді родичі ризикують потрапити на гачок шахраїв, причому саме з російського боку. Коли вони бачать, що родина шукає свого рідного, розуміють, що це вразлива категорія, з якої можна видурити гроші.

Це ніяк не сприяє пошуку. У таких ситуаціях допомагають Міжнародний Комітет Червоного Хреста та наші органи, які займаються розшуком. Окрім того, корисною є інформація від звільнених із полону, які дають свідчення, що з ними в неволі перебували конкретні люди. У такому разі одразу спрацьовують відповідні органи – і родину повідомляють. Безвісти зниклого перекваліфіковують у полоненого.

«РІДНІ ЗАГИБЛИХ ЗВИНУВАЧУЮТЬ МЕНЕ, АЛЕ ЦЕ КАЖУТЬ НЕ ВОНИ, А ЇХНЄ ГОРЕ»

- Поділіться особливостями роботи з рідними загиблих військовослужбовців. Чим конкретно ви можете їм допомогти? Які труднощі виникають у такій взаємодії?

- Рідні загиблих часто звинувачують мене в тому, що сталося, але це говорить не людина, а її горе. Ми виходимо з ними у взаємодію, і я намагаюся допомогти їм усім, чим можливо. Люди ніколи до того не стикалися з таким валом документів, а для мене це – буденність. Я постійно їх консультую, і ми доходимо до того, що вони отримують усі свої виплати.

Щодо процесу поховання, то я тримаю рідних у курсі, де перебуває тіло військовослужбовця і коли його доставлять. Якщо представники ТЦК діють, на мою думку, недостатньо, проводжу з ними бесіди, і зазвичай ми доходимо до консенсусу та розуміння.

- А трапляється так, що рідні зниклих безвісти або загиблих військових відмовляються від допомоги, яку ви пропонуєте?

- Першим шквал емоцій відчуває військовослужбовець ТЦК, який приносить звістку. У паперовому сповіщенні є номер представника військової частини. Рідні телефонують, і ми починаємо комунікувати.

Я ні на кого ні за які слова не тримаю образи, тому що це говорять емоції. Буває, мені навіть погрожують, але все минає. Загалом рідні від нашої допомоги не відмовляються.

- А як ви допомагаєте звільненим із полону військовослужбовцям?

- Ми займаємося їхньою інтеграцією: допомагаємо родині з ними зустрітися, їздимо до таких військових, підтримуємо їх, сприяємо в оформленні документів.

Звісно, у реабілітаційних центрах їм допомагають, але такі люди мають відчувати, що військова частина про них не забула. Ми стараємося дати звільненим із полону відчуття, що людина втратила час, але не своє життя.

Допомагаємо хлопцям організовувати дозвілля, залучаючи до різних ветеранських просторів, поки вони відновлюють своє фізичне та психічне здоров’я.

Підтримуємо і їхні родини, які теж настраждалися під час очікування. Відправляємо рідних на відпочинок, надаємо всі довідки, необхідні для оформлення пільг, дбаємо про подарунки на свята. Тобто стараємося, щоб родина відчувала, що її життя не байдуже ЗСУ і, зокрема, нашій військовій частині.

ШКОЛЯРІ ЛЮБЛЯТЬ ЗАХОДИ З ВІЙСЬКОВИМИ

- Розкажіть про співпрацю з волонтерами. Наскільки вона активна та на що спрямована?

- Ми не просимо багато й завжди пояснюємо для чого. Коли знаходимо меценатів, які спроможні й мають бажання допомогти розв’язати проблеми інших людей, – це на радість для обох сторін. Буває, що нам відмовляють, і, щиро кажучи, це принизливо.

Наприклад, бізнес Житомира нам не відмовив жодного разу, усі намагаються допомогти хоч трішечки. Ми якось звернулися з ініціативою, щоб нам допомогли привітати військовослужбовців, і її підтримали барбершопи, косметологічні та стоматологічні клініки, які подарували сертифікати на свої послуги.

Одні люди зі злості та відчаю донатять на дрони, автомобілі, а водночас є категорія тих, хто в умовах війни готовий зробити подарунок військовому.

- Деякі військові, що добровільно стали на захист України під час повномасштабної війни, розповідають, що свого часу на їхнє рішення вплинули шкільні зустрічі з учасниками АТО/ООС. Наскільки тепер важливе живе спілкування школярів та молоді з військовослужбовцями?

- Ми проводимо дуже багато заходів із національно-патріотичного виховання. Щоразу після зустрічі з дітьми кажу собі: «Значить, я служу недарма».

Приїжджаємо в школу і привозимо новітні зразки зброї та техніки, показуємо дітям, дозволяємо їм натискати на кнопочки, а наші інструктори їм усе пояснюють. Школярі обіймають наших військових, фотографуються з ними. Діти та вчителі дуже люблять такі заходи. Нас також запрошують у вищі навчальні заклади.

Якось ми проводили захід у спеціалізованій школі. Такого захоплення і вдячності я не бачила в жодному навчальному закладі. Наші хлопці, які туди поїхали, були дуже розчулені.

Часу, який ми приділяємо дітям та молоді, ніколи не шкода.

РОДИЧІ ВІЙСЬКОВИХ ТЕЛЕФОНУЮТЬ У ВІДЧАЇ, І ЇМ ТРЕБА ДОПОМОГТИ

- Під час нашої розмови ви кілька разів відповідали на дзвінки родичів військовослужбовців. Як часто вони вам телефонують?

- Телефонують постійно. Коли в людини горе, їй усе одно, яка пора доби, байдуже на норми моралі, якісь загальноприйняті правила. Якщо людина знайшла мій особистий номер, то, мабуть, вона вже у відчаї.

Я завжди відповідаю на дзвінки з незнайомих номерів, бо в мене неповнолітня дитина, яка гуляє з друзями, а чоловік – військовий, і він на війні, мої батьки та інші рідні проживають у Миколаєві, і з ними всіма може щось трапитися.

Коли мені о 22:00 телефонує вагітна жінка, яка не може знайти свого чоловіка, якого тільки-но мобілізували, я ставлю себе на її місце. Зокрема, ми знайшли її чоловіка, і з ним усе добре. Мені можуть наговорити дуже багато бруду, але потім люди заспокоюються, ми досягаємо порозуміння, і я їм допомагаю.

- Чи достатньо у вас повноважень та можливостей для супроводу військовослужбовців та їхніх рідних? Можливо, нинішня система цивільно-військового співробітництва потребує змін?

- Повноважень не вистачає, тому що в армії є статут, який передбачає чітку ієрархію, що діє вже багато років. Натомість напрям ЦВС з’явився у ЗСУ не так давно. Механізмів та важелів впливу в начальника групи ЦВС немає. Виникають певні розбіжності, але маю надію, що це буде врегульовано, адже в нашого вищого керівництва є бачення, як це змінити.

- Як би ви зараз оцінили рівень співпраці й довіри між суспільством і армією?

- Відповідаючи на ваше запитання, я буду упередженою. Висловлю тільки свою суб’єктивну думку.

Я завжди бачу по цивільних, чи є в їхніх родинах військові. Це видно, зокрема, по тому, як люди реагують на хвилину мовчання і на мене як військову.

Коли бачу дітей, які під час хвилини мовчання сміються, мені образливо, що батьки їх не навчили поваги. Водночас глибоко в душі радію, що війна не торкнулася цієї дитини й вона не знає горя, спричиненого нею.

Ірина Чириця, Житомир

Фото надав 199 навчальний центр Десантно-штурмових військ ЗСУ