Про важливість ешелонування оборони та проблеми підрозділів БПЛА розповідає ротний 22 батальйону безпілотних систем «Кратос» Олександр Радчук (позивний «Пілум»).

Олександр у цивільному житті мав успішну кар’єру у великій кампанії, родину та улюблене хобі. Та, не зважаючи ні на що, на початку повномасштабного вторгнення долучився до лав ЗСУ і пройшов шлях від воїна, що обороняв столицю, до мінометника та капітана підрозділу БПЛА.

- Як для вас почалася війна?

- Я був на відпочинку в Карпатах. Вчився кататися на лижах, 23 лютого вперше зміг самостійно поїхати, а 24-го вже все закрили. Підстава від москалів була страшна (сміється).

Я був там із дружиною та дитиною. Перша думка – їхати назад, терміново. До того ж я працював в енергетиці, мені вже телефонували, мовляв, повертайся, треба працювати. Дружина з дитиною поїхала в Австрію до друзів, а я сів на евакуаційний поїзд, майже пустий, і поїхав у Київ.

Перше, що побачив, коли зайшов додому (у мене велике вікно, яке на північ виходить), – як валять «Гради» (реактивна система залпового вогню калібру 122 мм БМ-21 «Град», – ред.).

Спочатку я виходив трохи на роботу, мене викликали підстанцію зробити, а через деякий час пішов у ТЦК. За п’ять днів мені сказали: «Збирайся – їдеш у Президентську бригаду».

- Ви працювали в компанії ДТЕК, чи допомагає у ЗСУ досвід роботи із цивільного життя?

- Не те щоб дуже, бо я працював енергетиком у ДТЕК і керував трьома підлеглими, а тут у моєму підпорядкуванні – десятки людей і зовсім інші процеси. Хіба що під’єднати КСП (Командно-спостережний пункт, – ред.) до електромережі можу легко. Я займався електронікою, а саме автоматизацією, тому з технікою у ЗСУ мені справді набагато легше.

- З якими проблемами ви на початку стикнулися?

- Трохи незвично було те, що у ЗСУ дуже різні люди, яких у цивільному житті зібрати разом дуже важко. У всіх різні характери, інтереси, проблеми: від хлопців після вишу до бізнесменів та впливових людей з кар’єрою. Поведінка у всіх різна, і до кожного потрібен індивідуальний підхід.

- А бізнесмени себе зухвало ведуть?

- Ні. Люди, які свідомо прийшли сюди з влади чи бізнесу, – ніяких проблем з ними не було. Найчастіше є так, що інтелектуальні люди більш адекватно себе поводять, ніж решта, адже долучилися до ЗСУ за власним рішенням.

- Тепер ви у «Кратосі», а спочатку була Президентська бригада. Розкажіть про свій бойовий шлях.

- Я три роки провів у «Київському котлі». У нас тричі змінювався підрозділ, а люди залишалися ті самі. Брав участь в обороні столиці. Спочатку з «Рапірами» (100-міліметрові протитанкові гармати МТ-12, – ред.), де я засвоював самостійно артилерійську справу. Мені сказали: ось твій взвод, роби те, що хочеш, і як знаєш.

- Як потрапили в «Кратос»?

- Мені трохи набридло в моєму колишньому підрозділі. Адже це насправді дуже складно морально, коли ти довго сидиш на одному місці й, здається, нічого не робиш серйозного, бо участі у бойовій роботі не береш. Я одного дня прийшов до начальника артилерії бригади й попросив, щоб мене перевели в «мінометку» (мінометний підрозділ, – ред.), – скерували у 22 батальйон. Я навіть нічого не знав про нього.

- Потім мінометний батальйон став «Кратосом»?

- Ні, це була мінометна батарея у складі 22 батальйону, і я трішки повоював як мінометник, а потім нас вивели й переформатували в батальйон безпілотних систем.

- Де цікавіше було: у мінометній батареї чи батальйоні БПЛА?

- У мінометній батареї все було налагоджено, усе працювало. І поки я на позиціях працював як мінометник, там драйву набагато більше було. Скажу щиро, тепер дуже не вистачає жахнути з міномета (сміється). А тут хоч і цікава робота, але все треба вибудовувати по-новому, постійно не вистачає людей. Багато хворих за чотири роки війни, постійно вибувають люди через стан здоров'я, і треба якось розв’язувати цю ситуацію. От, наприклад, сьогодні мені треба вивезти людей, а дорога перекрита спаленою бронемашиною, до того ж один на ротацію не може вийти, бо в нього проблеми зі здоров'ям, треба шукати заміну.

- Чим займаєтеся як командир роти?

- Командир роти переважно організовує роботу людей на позиціях. Це організація виїздів, заїздів, підвезення боєкомплектів. Треба слідкувати, хто, де й чим займається. Ну й робота з людьми, тому що в підлеглих виникають проблеми, тож вони звертаються до командира роти.

- Чого найбільше не вистачає: техніки, боєкомплектів? Чи людей?

- Боєкомплектів у розвідці не використовуємо, а в роті, де був у минулому, їх повно. Щодо техніки, на якій літаємо, то її постачають достатньо. Іноді, правда, не вистачає дрібниць, як-от пропелерів, зарядних станцій.

Не вистачає броні для підвезення людей. Головна проблема – нестача легко броньованої техніки, щоб просто доїхати. Звичайних пікапів також не вистачає. У мене їх достатньо за кількістю, але жоден не може їхати, – щось було пошкоджене від вибухів, а щось просто вийшло з ладу через важкі умови експлуатації.

Броньована техніка потрібна, адже влучить FPV у звичайний пікап – точно будуть втрати. А броньована техніка хоч і згорить, але особовий склад переважно врятується.

- Ви маєте безпосередній стосунок до безпілотних систем. На вашу думку, хто динамічніше розвивається, перемагає в цьому – ворог чи ми?

- Скажімо так, в інноваціях ми – перші, а в масштабуванні – вони. Завдяки авторитарному стилю управління ворогу вдається більш оперативно масштабувати виробництво. Адже це перевага будь-якого авторитарного суспільства, вони можуть швидко мобілізуватися на певну справу, тому що відбирають потужності в інших галузей чи напрямів.

- Кажуть, тільки-но ми щось придумаємо нове – вони крадуть і масштабують.

- Фактично, так і є. Оптику ми перші придумали, але в них тепер її багато. От у важких дронах-бомберах («Вампіри», «Кажани» та інші), наскільки можу судити зі своєї ділянки відповідальності, у нас точно перевага.

- Що взагалі стратегічно можна поліпшити в безпілотних системах?

- Потрібно більше пілотів – це головне. І більше різних дронів. Також, на мою думку, треба збільшити ешелонування оборони. Я хочу, щоб у мене були розрахунки, які б стояли далі від ЛБЗ (лінія бойового зіткнення, – ред.) і могли з безпечної відстані атакувати ворога дальніми дронами. І ми цю тему теж розвиваємо в батальйоні, хоча я займаюся саме ближньою розвідкою.

Окрім іншого, потрібно збільшувати час польоту дронів, дальність, щоб мати змогу працювати ближче до ЛБЗ, не боячись, що ворог уразить. Тому якби ми стояли далі, у мене було б набагато менше проблем, адже це спростило б підвезення особового складу, логістику, інше. У мене головна проблема – люди, мені треба їх більше, щоб нормально проводити ротації.

- І скільки тепер доводиться вашим бійцям безперервно перебувати на позиції?

- Саме зараз люди в мене вже восьмий день, сьогодні треба їх міняти.

- Зазвичай вони по сім днів на позиціях?

- Так, десь по сім, але ситуація, у принципі, поліпшується, ми розвиваємося, у нас уже налагоджена логістика за допомогою дронів. Це дуже позитивно, адже кожен заїзд машини – це ризик.

- Ворожа пропаганда останнім часом заявляє, що в нас з'явилися нові дрони, які наводять жах на росіян.

- Вони постійно з'являються. Умовно, що три місяці нове з'являється і змінює правила гри.

- Якби вам довелося узятися за мемуари, які моменти описали б найперше?

- Насамперед моє спілкування з людьми, тому що таких різних людей, як в армії, я ще ніде не зустрічав. Це зріз суспільства, але в цивільному житті кожна людина зазвичай живе у своїй бульбашці, спілкується з  подібними до себе. Коли приходиш у ЗСУ, перший шок – це зовсім різні люди, з якими ти, можливо, ніколи не зустрівся б у цивільному житті. І якось доводиться з ними всіма знаходити спільну мову. Це не приватна контора, де можеш, якщо тобі хтось не подобається, його просто звільнити. Тут треба працювати з тим колективом, який є, і шукати до кожного індивідуальний підхід.

- Що на п'ятому році війни допомагає берегти ментальне здоров’я?

- Чітка впевненість, що ми вистоїмо й повернемося додому, до сім’ї.

- У вас цікаве хобі. Участь у лицарських турнірах переросла в участь у реальних боях. Чи є хоч щось спільне між битвами тих часів і теперішніми? Можливо, знання про середньовічні битви стає вам у пригоді тепер?

- Так, я багато років є учасником нашого столичного клубу історичної реконструкції «Фландрія». Щодо користі такого хобі в умовах війни, то тут важко сказати. Одна річ – реконструкція, інша – реальні бойові дії. Користь передовсім у розумінні історичних процесів.

- Як клуб історичної реконструкції «Фландрія» сприйняв повномасштабне вторгнення? Чи інші його учасники долучилися до війська?

- Значна частина учасників клубу на початку повномасштабного вторгнення вступила до лав ЗСУ, інша частина активно долучилася до волонтерства. Ніхто осторонь не залишився. Декого, на жаль, уже немає з нами.

- Ви сказали про нестачу людей. Досі певні люди сумніваються, чи йти в армію, чи ні. Що б ви їм порадили?

- Ну, скажімо так, вони не сумніваються, а просто думають, що це не їхня війна, що їх не зачепить. Під час  усіх воєн такі люди були. Постійно вигадують щось, наприклад, про незаконну мобілізацію.

Люди просто не думають про те, яка альтернатива. А альтернатива – це втрата держави, і вже не ти диктуєш умови, і навіть не твій уряд. Якщо росіяни переможуть, буде зовсім інша мобілізація, і там уже не можна буде відмовлятися. А до українців у них особливе ставлення. Хто хоч трохи знає історію, має розуміти це. І якщо їм своїх легко вбивати, то із чужими взагалі ніяких проблем. Там панькатися ніхто не буде – за першої нагоди зберуть усіх і відправлять на забій.

- У нас тепер узагалі проблема: герої – ті, хто на війні, і ті, хто втік від ТЦК. Що із цим робити?

- Так, велика проблема. По-перше, це наслідки ворожих інформаційних операцій, на які витрачається величезний ресурс. По суті, ворог плекає в Україні «культуру ухилянта». Рекламує ухилянтів, возвеличує, підтримує як тільки може.

Не треба дуже розумним бути, щоб побачити, що більшість тих, хто коментує в соцмережах, – боти, які розганяють цю тему. Це пропаганда, що вони, власне, узяли у Геббельса (Йозеф Геббельс – головний пропагандист НСДАП, одна з найближчих та довірених осіб Адольфа Гітлера, – ред.).

Якщо прочитати листівки, які нацисти скидали британцям, то там дуже схожа риторика була: «Не воюйте, кидайте зброю – і все буде добре». Спочатку росіяни поставили собі за мету зробити ворогом військовослужбовців ТЦК, а потім – кожну людину в пікселі. А ще пізніше скажуть, що ось, дивіться, ми йдемо, щоб звільнити вас від гніту ТЦК. І все – пропаганда спрацювала.

- На жаль, дуже багато хто цього не розуміє.

- Тому що для них війна – це якась умовність, що змушує ховатися від ТЦК. А про те, на що може обернутися все в підсумку, ніхто взагалі не думає.

- Ми знаємо, що у вашій роті є люди, які повернулися після СЗЧ. Як узагалі ставляться в батальйоні до них? І які перспективи вони мають?

- Людина приходить із СЗЧ і або починає працювати і стає таким самим військовослужбовцем, як усі інші, або тікає у СЗЧ знову.

Мені потрібні люди, які працюватимуть зі мною. Ось у роті, де я був у минулому, у мене двоє бійців повернулися із СЗЧ, вони пройшли навчання і служать. Узагалі, нічим не відрізняються від усіх інших.

Тепер прийшли люди. Ну не втекли ж, хоч ніхто їх не тримає за руки.

- Так розумію, ніхто ніколи ніяких ярликів не чіпляє?

- Ні. У кожного є свої причини, чому пішов у СЗЧ. Головне, що повернувся. У нас високотехнологічний батальйон, який розвивається попри обставини. Є поточні питання, які ми вирішуємо. Проблем з технікою, на якій можна літати, у нас немає. Основна проблема, мабуть, як і в усіх, – з людьми. Тому принагідно запрошуємо всіх охочих до 22 ОББпС «Кратос» (kratos.army, тел.: 0978748935). В армії потрібні люди найрізноманітніших спеціальностей. У підрозділах 18 армійського корпусу вам знайдуть посаду на будь-який смак (18corps.army, тел.: 0998341190), відповідно до ваших знань, умінь і побажань. Щоб робили те, що вмієте й хочете.

- Чим плануєте займатися після Перемоги України?

- Сподіваюся повернутися на свої підстанції, працювати тільки з контролерами, автоматикою. І взагалі, бачити якомога менше людей (сміється).

Артем Руденко, Володимир Ніколаєць

Фото: Олександр Радчук