Боєць Третьої штурмової бригади Данило на позивний «СІЗО» пройшов шлях від поліцейського з Лисичанська до командира взводу на фронті. Після початку повномасштабного вторгнення він працював у прифронтових містах у складі зведених загонів поліції, пізніше служив у силах протиповітряної оборони, а у 2025 році приєднався до штурмових підрозділів.

У розмові він ділиться власним досвідом війни, мотивацією та баченням змін у сучасному бою.

ЦЕ БУЛО ОСОБИСТЕ РІШЕННЯ – І БАЖАННЯ ПОМСТИ

- Данило, розкажіть про себе: ким були до повномасштабної війни, як починався ваш шлях у ЗСУ і як ви стали командиром взводу?

- Я родом із Лисичанська, Луганська область – місто, яке зараз окуповане. Виріс у російськомовному середовищі, але свідомо переходжу на українську й намагаюся говорити нею якомога частіше.

- Ваша українська звучить так, ніби ви все життя спілкувалися саме нею. Врешті, говорите навіть краще, ніж дехто з моїх знайомих...

- Мені дуже приємно це чути... Освіту здобував у Дніпрі, за фахом – юрист. Ідея піти в поліцію з’явилася вже під кінець університету. Я не був курсантом, навчався на цивільному факультеті. Тоді й зрозумів, що найкраще зможу реалізувати себе саме в поліції. Про адвокатуру чи судову практику тоді говорили як про щось недосяжне, не для кожного. Тому й ухвалив таке рішення.

Повномасштабне вторгнення зустрів у Лисичанську, мені було 24. Служив у підрозділах Національної поліції Луганщини, працював дізнавачем. Постійно входив до складу зведених загонів – це підрозділи, які виконують гуманітарні та поліцейські завдання в зоні бойових дій. Спочатку працював у рідному місті, потім у Бахмуті, далі – в Куп’янському районі на Харківщині.

Згодом прийшло відчуття, що цього вже недостатньо – хотілося бути безпосередньо там, де вирішується хід бою. У 2024 році друзі покликали мене до Збройних сил – у бригаду протиповітряної оборони, де вони служили. Там я працював у розрахунках, які збивали ракети та безпілотники.

А вже на початку 2025-го перевівся до 3-ї окремої штурмової бригади. Це було особисте рішення – бажання помсти, продиктоване в тому числі втратою близького друга. Ми разом служили в поліції, він воював у штурмовій бригаді «Лють», брав участь у бойових виходах і загинув. Для мене це стало сильним емоційним поштовхом – захотілося бути ближче до піхоти, до штурмових дій.

- Чому обрали саме 3-тю окрему штурмову бригаду?

- Чесно кажучи, спершу зацікавлення «трійкою» виникло через її публічність – це одна з найвідоміших і наймедійніших бригад. Але далі почав розбиратися глибше: дивився відео штурмів, вивчав, як побудований підрозділ, які вимоги до бійців. І зрозумів, що це моє – і за духом, і за підходом. Тут високі стандарти, чітка дисципліна, сильна мотивація.

Потрапити в бригаду для мене не було складно – допомогла хороша фізична форма. Пройшов співбесіду в рекрутинговому центрі, отримав «відношення» – і так почався мій шлях у 3-й штурмовій.

- Ви згадували, що до «трійки» служили в бригаді ППО. Наскільки складним був перехід?

- Сам процес переведення виявився простим і швидким. Я оформлювався через застосунок «Армія+». Зараз бойові бригади комплектуються пріоритетно, тому, якщо є бажання перейти з ППО чи тилових підрозділів у піхоту, це займає мінімум часу.

- Звідки взявся ваш позивний «СІЗО» – і як ви до нього ставитеся сьогодні?

- Він з’явився ще на базовій підготовці. Я розповів хлопцям, що на початку повномасштабної, коли служив у поліції, певний час фактично жив у камері слідчого ізолятора. Хтось жартома назвав мене «копом із СІЗО», а потім залишилося просто «СІЗО». Зараз сприймаю це легко – навіть із певною іронією. Позивний незвичний, запам’ятовується.

- А чому вам доводилося ночувати в слідчому ізоляторі?

- З практичних причин. Лисичанськ – невелике місто, на початку вторгнення там практично не залишилося людей для утримання в СІЗО. Водночас поліція продовжувала працювати цілодобово, і ми фактично жили у відділку. Ізолятор був найнадійнішим місцем – розташований нижче рівня землі, тому давав хоч якийсь рівень захисту під час обстрілів.

Я ПОЧИНАВ ІЗ СОЛДАТА – БЕЗ ЖОДНИХ ПРИВІЛЕЇВ

- Які епізоди війни запам’яталися найбільше? Яким був ваш найважчий день на фронті?

- Найважчим був перший день у ролі піхотинця. Ніч, бруд, дощ, вітер, холод. Дуже важке спорядження, купа додаткової ваги. Коли дістався позиції – побачив, що єдине місце для сну затоплене водою. І більше спати просто ніде.

Це було найважче морально. Я тоді не розумів, як у таких умовах можна провести не те що ніч – дні чи тижні. Але з часом виявилося, що це можливо. І важливо – такі умови не всюди і не завжди. Це були тимчасові труднощі, які долаються.

- На якому напрямку зараз працюєте і які головні виклики стоять перед вашим підрозділом?

- Харківський напрямок. Ситуація відносно стала: спроби противника просунутися малими групами тривають уже роками.

Якщо говорити про піхоту, то безпосередній контакт із ворогом зараз – радше рідкість. Це стається тоді, коли їм таки вдається підійти до позицій і починається стрілецький бій.

Натомість для пілотів дронів це щоденна важка робота. «Дронщики» працюють постійно – і фактично щодня знищують ворожих солдатів на нашій ділянці оборони. Це кропітка, виснажлива праця без пауз.

Серед головних викликів – логістика та забезпечення. Але ці питання поступово закриваються за рахунок технологій: НРК і БПЛА. Вони сильно допомагають із постачанням, постійно вдосконалюються, беруть більше вантажу і стають стійкішими до ворожих РЕБів.

- Що для вас найскладніше у ролі командира взводу – рішення, відповідальність, люди?

- Я не одразу став командиром. Коли переходив із Нацполіції до ЗСУ, мав звання старшого лейтенанта. Але після підписання контракту все фактично обнулилося – отримав первинне звання солдата. У системі Міноборони поліцейський не має жодних привілеїв.

Тож починав із низів. Пройшов через бруд, кров і піт – і виріс до командира взводу.

А що найскладніше… Напевно, отримувати звістки про поранення чи загибель побратимів. На щастя, це трапляється нечасто. Але кожен такий випадок – дуже важкий.

- Як би ви описали себе як командира: суворий, вимогливий, чи більше «про людей»?

- Я завжди даю людині кредит довіри – і дивлюся, як вона ним розпорядиться. Від цього залежить подальше ставлення і рішення.

По суті, працюю за принципом батога і пряника. Позитивна мотивація – це відпустка, вихідний, інші заохочення. Негативна – дисциплінарні стягнення.

Під час тренувань, якщо бачу помилки чи недопрацювання, можу «покарати» фізично – відтисканнями чи присіданнями. У Третій штурмовій загалом культура постійного самовдосконалення. І вона працює в обидва боки: не тільки я можу дати завдання підлеглим, а й мій командир може змусити мене зробити ті ж 50 відтискань. Тут немає такого, що командир – «недоторканний».

Люди різні, до кожного треба знайти підхід. Але вимогливість у цій ролі – обов’язкова.

І водночас мені важливо бути з людьми: тренування, спільний час, навіть просто корисне дозвілля. Подобається вирішувати їхні проблеми й бачити результат – і вдячність.

- Чи є рішення на війні, які даються особливо важко?

- Усі рішення я приймаю, спираючись на власний досвід піхотинця. Я добре розумію, що означає бігати по полях і посадках. Тому не ставлю задач, які є об’єктивно невиправдано небезпечними. Це дозволяє зберігати людей. Станом на зараз немає рішень, про які б я шкодував.

- Як виглядає повсякденне життя підрозділу на війні? Наскільки справедливе твердження, що «війна – це теж життя»?

- Абсолютно справедливо. Навіть на передовій потрібно мати щось, що відволікає: книга, шахи, іноді – якщо дозволяє ситуація – планшет із фільмом.

Чекати, поки закінчиться війна, і відкладати життя на потім – не варто. Я це зрозумів дуже швидко, коли опинився на передовій.

На пункті постійної дислокації, де ми відпочиваємо, у хлопців різний побут: хтось дивиться фільми, слухає музику, хтось грає в комп’ютерні ігри.

Особисто я віддаю перевагу спорту – люблю бігати вранці. У нас є внутрішня боксерська секція в бригаді, і на рингу може зійтися як солдат, так і офіцер.

Ну і, звісно, іноді можна просто подивитися кіно. Нещодавно дивився на Netflix фільм про виживання «Верхівковий хижак» – доволі цікава історія.

СЬОГОДНІ ДРОН – ТАКИЙ САМИЙ ВОРОГ, ЯК ЧУЖИЙ СОЛДАТ

- Що психологічно важче: штурмувати невідомі позиції чи тримати оборону під постійним вогнем?

- Для мене важче сидіти під обстрілом, ніж діяти активно. Коли ти під вогнем і змушений чекати – з’являється час для тривоги, зайвих сценаріїв у голові.

Під час активних дій усе інакше: лишається тільки концентрація на завданні. Я добре пам’ятаю цей стан – усі сумніви відходять на другий план, ти просто робиш свою роботу.

Це схоже на якийсь дуже прямий, однозначний шлях – без права на зволікання. Умовно кажучи, як у самурая: є дія – і її треба виконати одразу.

- Як боєць опановує себе перед штурмом і що допомагає діяти, а не «завмирати» під вогнем?

- Допомагає розуміння сучасної війни. Ти чітко усвідомлюєш: завмерти – означає підставити себе під ще більший ризик. І коли це розумієш, варіантів, по суті, не залишається – треба діяти.

Це мислення в нас формується ще з базової підготовки і закріплюється на тренуваннях у бригаді. Усі добре розуміють специфіку війни дронів: чим довше ти перебуваєш на відкритій місцевості й просто чекаєш – тим більша ймовірність, що тебе виявлять і знищать.

- Наскільки сьогодні змінився піхотний бій: яке місце залишилося для «класики» в умовах, коли небо «кишить» FPV-дронами?

- Змінилося насамперед співвідношення засобів ураження. Стрілецької зброї стало менше у прямому контакті, але вона не зникла. Більше того – тепер ми часто працюємо з неї по дронах.

Тому говорити, що автомати вже не потрібні, – це неправда. Дрон – це такий самий ворог, як і чужий солдат.

Водночас ближні бої нікуди не поділися. Вони трапляються, наприклад, коли дрони не можуть працювати – через РЕБ або складні погодні умови, коли видимість практично нульова. Противник активно цим користується і намагається підходити ближче.

Тобто «класика» залишилася – просто вона вже не домінує так, як раніше.

- Як організовується забезпечення – вода, боєкомплект – коли позиції під постійним «наглядом» дронів?

- Буває, що бійці залишаються на позиціях довше, ніж планувалося. Але за цей час армія дуже сильно еволюціонувала – ми навчилися доставляти на позиції фактично все.

Обираємо сприятливий момент – за часом або погодою. Можемо використовувати технічні засоби, зокрема окопні РЕБи, щоб «засліпити» ворога і знизити ризики.

Іноді працює фактор несподіванки. Противник не чекає активних дій, наприклад, у світлу пору доби або за гарної погоди – а ми саме тоді й заходимо з логістикою.

Іноді на позиції дронами доставляли навіть кулемети в розібраному вигляді: бійці вже на місці збирають. І все – у тебе на позиції повноцінна вогнева точка.

- Яке фізичне навантаження на штурмовика: скільки ваги доводиться нести і як відновлюєте сили?

- Тут усе залежить від задачі. Є оборона і утримання позицій, а є штурмові дії. На штурм ти не підеш із рюкзаком на 30–50 кілограмів – це нереально.

А от коли йдеться про утримання позицій, навпаки – намагаєшся взяти максимум. Я, наприклад, носив із собою великий рюкзак і брав багато речей для елементарного комфорту в полі: навіть рушник, дрібниці, які допомагають триматися психологічно.

Якщо рахувати загальну вагу разом із бронею і боєкомплектом – це могло доходити приблизно до 60 кілограмів. Коли я ще не був на бойових, такі цифри здавалися нереальними. Здавалося, що це фізично неможливо.

Але на практиці розумієш: межі людських можливостей значно ширші, ніж ми собі уявляємо. І ти просто береш і робиш.

- Чи правда, що в піхоті зв'язок між бійцями міцніший, ніж у будь-яких інших родах військ? Можете поділитися історіями про своїх побратимів, які вас вразили?

- Для мене – це дійсно так. Я дуже ціную своїх побратимів, особливо тих, із ким доводилося проходити екстремальні ситуації – коли ти тримаєш оборону 24/7 під постійними обстрілами. Саме в такі моменти і виникає той зв’язок, який уже нічим не зламаєш.

Окремо мене вражали іноземці, які воюють разом із нами в лавах Третьої штурмової. Я служив із такими хлопцями, ми ще разом проходили БЗВП. Моє знання англійської допомогло налагодити з ними дуже близьке спілкування. Це реально круті люди, які свідомо ризикують життям заради нашої держави.

Щодо історій… Перше, що спадає на думку, – це побратим із позивним «Пес». (Якщо це читатимеш – великий тобі привіт, друже!)

Він був на бойових, разом із товаришем потрапив у полон до росіян. Їх почали роззброювати. Але в якийсь момент він зібрався, вдарив одного з ворогів, відібрав у нього зброю, застрелив його. Інший почав тікати – він його поранив.

Того ж дня, вже після цього, внаслідок обстрілу він втратив ногу. Його евакуйовували на НРК, і під час руху по ньому працювала артилерія. Сам НРК через складний рельєф постійно перевертався. І він – із однією ногою – піднімався, перевертав його назад на гусениці, лягав і продовжував рух.

Для мене це одна з найсильніших історій про жагу до життя, про самоконтроль і силу волі.

І що важливо – «Пес» досі в Третій штурмовій. Зараз проходить реабілітацію після поранення, але, наскільки знаю, хоче повернутися і продовжити службу.

- Як би ви описали нинішній стан ворога – моральний, тактичний, організаційний? І наскільки коректне твердження про «війну м’ясом»?

- З того, що бачу особисто, якість їхньої піхоти падає. Дуже часто це випадкові люди без мотивації, які бояться своїх командирів більше, ніж наших куль чи дронів.

Російські командири людей не жаліють. Вони постійно кидають малі групи в спробах інфільтрації – у будь-яку погоду, за будь-яких умов.

Але я не вірю, що це може тривати безкінечно. Розмови про їхній «безмежний людський ресурс» – це, м’яко кажучи, перебільшення. Вони намагаються створити картинку, що все під контролем, але насправді це не так. Ми їх системно знищуємо.

МОЄ НОВЕ «ХОБІ» – ЗНИЩУВАТИ ВОРОГА

- Чого зараз критично не вистачає нашим підрозділам для ефективної роботи – людей, техніки, боєприпасів, часу на підготовку?

- Я не сказав би, що зараз є щось одне критично провальне. Так, є речі, які хотілося б посилити. Наприклад, було б добре, щоб більше людей долучалося до війська. Але загалом у нас є чим воювати і є чим знищувати ворога.

- Як війна змінила вас як людину – ваші уявлення про життя, страх, дружбу, любов?

- Я почав цінувати дуже прості речі – воду, їжу, можливість помитися. З’являється внутрішній «стоп» на марнування. Викинути шматок зачерствілого хліба – для мене зараз щось неприйнятне.

Щодо дружби – тепер це дуже чітке поняття. Друзі – це ті, хто готовий ризикувати за тебе життям і за кого ти готовий робити те саме.

Якщо говорити про цивільне життя – раніше коло спілкування було значно ширше. Зараз багато хто віддалився, хтось сам, хтось – просто через різні реальності. Я не з тих, хто нав’язується, тому спілкування з багатьма людьми з минулого поменшало.

- А що з «довоєнного» себе вам вдалося зберегти – звички, мрії, хобі?

- Залишився спорт. Хоча зараз не завжди є можливість тренуватися повноцінно. З іншого боку, з’явилося і нове «хобі» – знищувати ворога.

- Сьогодні – День піхоти. Що для вас означає цей день: більше про пам’ять чи привід для гордості за приналежність до «сталевих» підрозділів?

- Для мене – це насамперед про гордість. Це найкращі люди сучасної України. Вони докладають титанічних зусиль, щоб зберегти державу, і вперто, крок за кроком, йдуть до своєї мети. Це, без перебільшення, еліта нації.

Тому так – передусім це про гордість. Хоча смуток, звісно, теж є. Але це вже дуже особисте – те, що кожен проживає по-своєму.

- Який головний меседж ви хотіли б донести до українців?

- Розповіді ворога про те, що ми ось-ось здамося і не витримаємо, – це спроба зламати нас із середини. Бо зовні їм це не вдається. Тому головне – спокійно і системно працювати на українську державність. Якщо кожен робитиме своє на своєму місці, то ціль – збереження української держави – буде досягнута.

Мирослав Ліскович, Київ