Бельгійка Анн Катрін Маньєтт (Аня Тату) служить оператором БПЛА у 37 окремій бригаді морської піхоти. Вона – єдина жінка-іноземка, яка пройшла відбір у морпіхи, маючи з народження одну ногу. Анн народилась у Польщі, її всиновили бельгійські батьки, пізніше вона відкрила, що в її роду був український дідусь. Професійна спортсменка, яка з дитинства вчиться долати перешкоди, відчула серцем свій зв’язок з українцями. Від початку війни вона також залучає допомогу з-за кордону для українського війська та своєї бригади. Днями Аня вперше за чотири роки залишила Україну, щоб поїхати у Париж з особливою місією. Тут з нею і зустрілася власна кореспондентка Укрінформу.

STABNET, ЩО РЯТУЄ ЖИТТЯ

- Аню, я стежу за тобою в соцмережах, не так давно бачила твої фото з госпіталю. І от раптом ти наважилася на таку довгу подорож. На це мала бути серйозна причина?

- Мене запросили мої французькі друзі на благодійний вечір, на якому вони вже зібрали і збирають ще нам на STABNET – це стабілізаційні контейнери першої медичної допомоги, що працюють на нулі. Я приїхала свідчити – розповідати, як життєво необхідні і STABNET, і взагалі вся підтримка. Тож я тут, щоб шукати кошти майже на все.

І так, три місяці тому наша автівка біля виїзду з позицій потрапила в аварію, тож я сильно пошкодила плече, руку (тому Аня просить не обіймати її, – ред.), маю інші травми, відновлення ще займе кілька місяців. Тому я продовжую роботу щодо зв’язків із медіа та логістикою – між фондами, волонтерами по всьому світу і бригадою, щоб знаходити фінансування на дрони, машини, EcoFlow, генератори, Starlink, на все, що нам потрібно. Хоча базово я FPV-пілот. І, до речі, наші лікарі у STABNET мене й урятували – стабілізували, вивели зі шоку і вже потім повезли до шпиталю. Найближчі у нас тепер – за 2–3 години їзди, дороги прострілюються, дрони, ну ви самі це знаєте. Тож без таких контейнерів ніяк.

- Тобто один такий медичний контейнер у вас уже працює?

- Так, і його ми отримали десь рік тому завдяки моїм французьким друзям та асоціації «Agir ensemble pour l’Ukraine» («Діймо разом для України»). На нього вдалося зібрати гроші досить швидко. І за цей час, я так порахувала, ми маємо десь 6000 врятованих там життів і приблизно 500 ампутацій. Ці цифри щодня змінюються.

- Ти не перебільшуєш?

- Зовсім ні, це не секрет, що бувають дні, коли може бути багато поранених. Було нещодавно 17 поранених за день, три ампутації – всі пройшли через цей пункт. Ти ж бачила, як це важко – організувати нормальну допомогу на нулі. У нас є, звісно, спеціальні пункти в укриттях, глибоко закопані. І це цілі мінілікарні, обладнані, наскільки це можливо. Але там такі умови, які не підходять для важких операцій, не можна забезпечити стерильність. Осколкові поранення – так, можна покласти в місці, менш спеціально оснащеному. І, звісно, наші лікарі вміють діяти в дуже жорстких умовах. Але тепер, коли є ампутація, одразу везуть у STABNET. Додам до того, що бракує ще і самих медичних матеріалів, щоб все це робити. І наш контейнер 37 бригади рятує не лише своїх, а всіх, хто поруч. Ми також працюємо з різними батальйонами, з «Азовом» та іншими. Регулярно підбираємо бійців з різних бригад.

- У тому документальному фільмі, що зняв французький журналіст і який показували на вечорі, фігурували також російські полонені, яким надавали допомогу…

- Так, і це ще один важливий момент, про який варто сказати: російські полонені, які потрапляють на наші позиції, також проходять через стабпункти, і ми їх теж лікуємо. Вони нам потрібні, бо це надія на те, що повернуться українські бійці. І я не можу називати цифри. Це залежить від ситуації. Були тижні, коли було по 19–20, іноді по двоє-троє. Але це майже обов’язковий етап – пройти через стабілізаційний пункт. Ми дотримуємося Женевської конвенції. Але головна їхня цінність – це наш обмінний фонд, бо скільки українців чекають на своїх людей з полону.

У МОРПІХИ – З ОДНІЄЮ НОГОЮ

- Поясни, будь ласка, як людина, що від народження має одну ногу, змогла пройти всі ці важкі, насамперед фізично, випробування, щоб потрапити саме в морпіхи?

- Так, я єдина жінка, як кажуть французькою, «уніжамбістка» (однонога, переклад, – ред.), якій поки що це вдалося. Сама не знаю, дехто каже, що я не дівчина, а вікінг (сміється). Напевне, вони просто потребували мене. Але я зі шести років знала, що хочу служити. І готувалась. Я змалечку вчилася битися й підніматися, попри травми, займалася спортом. Я знаю, що таке долати біль, бо звикла страждати у житті. Але я сприймаю це як урок, щоб відштовхнутися і стати сильнішою. А фізично на фронті важко всім. У всіх болі в спині, холод, що залазить у кістки. Коли ми прокидаємося вранці, такі розбиті втомою і холодом, то я жартую, що ми навіть не від бомби помремо, нас просто уб’є стрес, який вилізе хворобами. Водночас, якщо ти маєш померти, значить, настав твій час. Але головне – не померти, нічого не зробивши. Звісно, мені хочеться зберегти обидві руки й ту ногу, яку маю.

ПАРИЖ – ЦЕ ІНША ПЛАНЕТА, МЕНІ СПОКІЙНІШЕ НА ФРОНТІ

- Цікаво, як це: уперше від початку війни ти – сама, іноземка – наважуєшся залишити територію України. Це теж стрес для тебе, це важко емоційно?

- Не те слово, коли я в перший день поїхала від побратимів і офіцерів, мені хотілося плакати просто на вулиці. Потім я зустріла друзів у Києві, ми почали рух на Польщу. Але насправді, коли ми приземлилися тут, у Франції, у Парижі, мені було дуже важко. Тому я втекла до подруги в маленьке містечко під Парижем, у будиночок, який віддалений від усього. Дехто б сказав: «О, це ж Париж, я тут гулятиму скрізь». А в мене бажання сховатися. Учора ми отримали запрошення, наприклад, піти в ресторан. То я сказала чітко, що не приїхала пити шампанське, поки мої брати помирають в окопах. І в мене не виходить якось адаптуватися. От щойно я слухала, як таксист 50 хвилин комусь розповідає, як саме він порізав моркву. Це для мене якісь такі.. нікчемні розмови. Зовсім поруч від його країни точиться кривава війна, гинуть люди під бомбами, драматична ситуація для всього світу та  Європи. А він серйозно розповідає, яка на вигляд його порізана морква, і шле фотографії в Snapchat!

- Певне зараз тут, на Єлисейських полях (ми сидимо з кавою на порозі в Макдональдз, Аня постійно озирається і надсилає повідомлення з двох телефонів, – ред.), ти почуваєшся, як у космосі?

- Так, це інша планета. Я думаю про своїх побратимів щохвилини. Коли я на фронті, то краще розумію, як мені працювати. От зараз нам потрібні генератори. Хлопці по три рази питають мене, коли генератори приїдуть, а я тут. А звідси логістику організовувати важче. Я далеко від них. Для мене це розрив серця, якщо з кимось щось станеться. Попри це, я приїхала заради своєї бригади й заради України. Я працюю. Але мені тривожніше бути тут, у Парижі, і спати в ліжку, ніж бути на фронті, там мені краще.

- Водночас ти зустріла у Франції людей, що дуже «залучені» в нашу війну, допомагають. Яке в тебе враження? Чи багато французів готові підтримувати українське військо?

- Сказати правду? Ми знаємо, що Франція дуже підтримує Україну. Але також бачимо, і це об’єктивні цифри, що підтримка ця впала за останні шість місяців. Наприклад, ми очікували зібрати одразу на новий стабілізаційний контейнер, а зібрали лише на третину приблизно. Хоча було 800 людей на вечорі. Звісно, наші друзі допоможуть ще, і ми закриємо цей збір, але, у принципі, наші очікування були більші. Так, люди ніби розуміють і підтримують, багато кажуть: я підтримую Україну. Всі вигукують «Слава Україні!», але потім… Однак на цьому заході я зустріла волонтерів, яких знала на початку війни, які й тепер допомагають, є інші організації, що хочуть зі мною зустрітися. Щодо мене особисто й щодо моєї бригади, є надзвичайно багато позитивних моментів, допомоги й підтримки. І другий STABNET, якого ми так чекаємо, він буде. Завдяки цим людям. Я сподіваюся, що в січні-лютому вже його матимемо.

«ПРИПИНЕННЯ ВОГНЮ» ТА «МИР» – ЦЕ ІЛЮЗІЯ

- Тепер непростий час, коли всі стежать за так званими мирними переговорами. Тут, у Європі, багато мають надію, що скоро все закінчиться. Який тепер стан духу в наших воїнів? Вони теж стежать за заявами Трампа, зустрічами Путіна? І що думаєш ти про можливий мир?

- Знаєш, тепер так само, як і раніше, коли вже були розмови про припинення вогню. Уже тоді ми не дивилися новини або зовсім трохи, і нас це не зачіпало, тому що ми в це не віримо. Для нас це як дивитися номер у цирку чи театрі, який нас не дуже стосується, бо там, де ми перебуваємо, – на нульовій лінії, – продовжується кривава війна. Коли було те коротке припинення вогню (я вже не пам’ятаю, коли саме), Росія далі нас бомбила, і ми мали захищатися, попри всі «режими тиші».

- Так. Але тепер ідеться не просто про припинення вогню, а про мирний план. Про певні території, які українців спонукають залишити.

- Треба розуміти, що в армії є різні бригади, люди з різною ментальністю, якщо можна так сказати. І ти знаєш, що не всі політики насправді добре усвідомлюють, що відбувається на передній лінії. А по-друге, треба розуміти, що якщо буде наказ «віддати» частину територій, деякі бригади, які вгризалися в кожен квадратний метр, вмирали за нього, просто не зможуть це зробити. Це я так відчуваю, як воїн. Чесно, я не знаю, але в мене є відчуття, що це буде непросто, що все вибухне.

- Днями Путін озвучив, що українцям, на його думку, слід відійти не лише з Донбасу, а й із Запоріжжя, Дніпра, тих регіонів, які він вважає «новоросією», твоя бригада також тепер у тій частині фронту.

- Ми будемо зобов’язані виконати накази, це сто відсотків. Але наслідки, які це потягне за собою, будуть катастрофічні – усі ці солдати, що повернуться з фронту, відведені назад, і які будуть змушені дивитися на цю ситуацію. Я ніби відчуваю, що це може бути як ще один Майдан.

Я ТУТ З ОДНИМ ПОСЛАННЯМ – ПУТІН НЕ ЗУПИНИТЬСЯ

- Але ти ж бельгійка, не українка. Як ти можеш так відчувати?

- Бо я почуваюся більше українкою. Не знаю, мене не надто виховували «по-бельгійськи». Або це в мене у крові. Ось уже скоро чотири роки, як я на фронті. Чотири роки я на Донбасі. Чотири роки я зі солдатами, волонтерами, з українським населенням у тих місцях, де ми дислокуємося. Тож тепер я бачу все також зсередини України. Я живу, їм, п’ю, проливаю кров разом з українським народом. Тепер я бачу речі з цього боку, а не з боку Європи. Тому я тут ще з одним посланням, яке потрібно повторювати постійно: Путін не зупиниться.

- Путін не зупиниться. І миру не буде так скоро, як думають в Європі?

- Мирний план – це ілюзія. Так чи інакше, навіть якби Україна ухвалила якийсь план, бо Україна хоче миру, – це очевидно. Ми теж хочемо миру, усі солдати. Але не за будь-яку ціну. Якщо буде якась «передача» територій, який це покаже приклад для Європи і світу? І який сигнал отримає Путін? Що він може й далі так робити, що йому це дозволили, і він може йти далі. Де гарантія, що такий «мирний» план його зупинить? Це, навпаки, просто його посилить, і він піде далі. Зараз послання з фронту таке: знайте, це війна за Європу. Не лише за Україну. Україна – це мур, який ми тримаємо між Європою і Росією.

- А ти можеш собі уявити, що буде, якщо він таки наважиться атакувати Європу, гіпотетично?

- Знаєш, зараз я можу здатися злою, але інколи думаю, що було б навіть добре, щоб це сталося. Я хочу побачити реакцію Європи. Чому? Щоб люди трохи прокинулися, не на рівні населення, а насамперед політиків. Населення, може, теж частково, комусь би точно пішло на користь повернутися в окопи й усвідомити, що саме люди в Україні роблять уже чотири роки. Коли тут обговорюють, що не варто сприймати погрози Путіна серйозно, бо у нього ж немає ресурсів, це теж неправда – у нього є Північна Корея, допомога Китаю, тепер ще Африка. Раптом що, він буде готовий за три роки. З погляду виробництва у нього буде вікно можливостей. Він ненавидить Європу, він про це давно говорить. Але європейці будуть винні самі, вони могли зі самого початку закрити українське небо, надати заморожені активи на оборону ще раніше, але цього не зробили.

У БЕЛЬГІЇ ТЕЖ ПРАЦЮЄ ПРОПАГАНДА

- Тебе не засмучує, до речі, що тепер саме твоя батьківщина – Бельгія – не погоджується давати дозвіл на використання заморожених активів Росії?

- Це ганебно, жахливо. Я сьогодні знову це побачила в новинах, і мені цікаво дивитися на коментарі бельгійців чи французів, які реагують так, ніби це нормально. Є частина людей, які, попри все, слідують за російською пропагандою, а вона й у моїй країні працює. І це просто божевілля, що вони не розуміють, що ті ж дрони, які вже запускала Росія по аеропорту Брюсселя, по Данії, Голландії, Естонії тощо, – це вже «електронна» війна. Одним клацанням пальців вони можуть дістатися будь-куди й звідки завгодно. Вони не вірять, навіть після історій з дронами і з усіма іншими випадками.

- А твої бельгійські батьки, що вони думають?

- Вони дивляться новини, звісно, постійно. Вони цікавляться, як у мене справи, але я не завжди достатньо виходжу на зв’язок. Вони знають, що я по вуха в роботі й у війні. І є ще певне нерозуміння, яке встановлюється між моєю родиною і друзями, яких я мала в минулому, що не на фронті в Україні. Є, попри все, велика тріщина. Тому що, наприклад, коли я на фронті, ще минулого тижня я себе запитувала: «Який зараз рік? Який тиждень? Скільки мені років?». Я ставлю собі такі запитання разом з побратимами.

- Однак батьки все ж прийняли твій вибір?

- Це було дуже важко. Прийняли. Справді, спочатку це було дуже складно. Тепер так, бо це мій вибір. І я свідомо жертвую часом – у сенсі дорогоцінного часу стосунків із сім’єю. Зараз із Парижа я не встигну з’їздити до них у Брюссель (година дороги потягом, – ред.) Бо в мене інші пріоритети. Зараз для мене важливіше піти в міністерство охорони здоров’я у Франції, намагатися щось зрушити для своєї бригади, зустрітися з журналістами. Бо час на фронті рахується не так, він іде на секунди. І що швидше я тут домовлюсь, то швидше щось до них доїде. Я не єдина, хто приносить такі жертви. Якщо я скажу, що вже три роки не бачила маму, мої брати по зброї кажуть: ми не бачили батьків чотири роки.

ЖИТТЯ ПІСЛЯ ВІЙНИ – ЛИШЕ В УКРАЇНІ

- А ти можеш собі уявити своє життя після війни?

- Я після річного контракту нещодавно підписала контракт на 10 років. Так чи інакше, я залишуся в армії. Наслідки війни будуть величезними навіть після перемоги. Я впевнена, що ми її здобудемо. І я на це сподіваюся. Я не знаю, як і коли. Але так чи інакше, залишиться проблема мін, залишиться природа, яку потрібно буде рятувати. Роботи буде на 50 років, на 100 років. Відбудова. Тож я залишусь в Україні, це сто відсотків. Моє життя – в Україні. Я оформлю все так, щоб вийти з бельгійської системи. Навіть мій протез – я втратила бельгійську страховку, і мені треба знайти, як його підтримувати в належному стані в Україні.

- Чому ти так робиш?

- Можливо, це і поклик крові. Я знайшла ж у своєму роду українське коріння, окрім польського (саме з Польщі Аню забрала бельгійська родина, – ред.). Тепер я тут, в Україні, і щиро кажу, хоч інколи це шокує людей – уперше в житті я тут щаслива. Це було в Херсоні, під бомбами, з українським населенням, уперше я була справді щаслива, просто п’ючи каву з ними. Тож це моє місце. Та і менталітет в Україні зовсім інший.

- У чому його суть, як на тебе, яка відмінність?

- Ось, наприклад, я бачу, як хлопцеві ампутують руку, коли він приїжджає на стабілізаційний пункт, і він жартує перед тим, як його присплять, хоча в нього щойно відірвало руку. Так, він кричить теж від болю, але... А потім, коли його будять, він уже починає жартувати: «Та відріжмо ще й ногу». Це чорний гумор, але жоден європеєць не зміг би так відважно жартувати та усміхатися за кілька годин після настільки жахливої операції. І я віддала б усе за український народ, я і досі так відчуваю. Тож для тебе, попри те, що війна ще триватиме, це країна людяності, нових можливостей, нових горизонтів. Ще я почала вивчати українську. У шпиталі мені сказали, що коли я спала, то уві сні повторювала українські слова.

- У Франції прийнято загадувати бажання на Різдво, як в Україні на Новий рік. Що б ти загадала?

- Минулого року я святкувала і Різдво, і Новий рік з нашими медиками зі стабілізаційного пункту. Тоді уночі все вибухало довкола, але я була щаслива. Тепер моє різдвяне бажання – швидше повернутися до своїх побратимів і сказати їм, що я домовилася тут про всю необхідну підтримку, і ми закриємо всі потреби. І ще сказати, що наступного Різдва всі будуть живі і зможуть повернутися додому. Щиро кажучи, тільки це.

Лідія Таран, Париж

Фото з архіву Анн Катрін та Лідії Таран