Михайло Дзерин народився 1991 року в карпатському селі Верхнє Висоцьке на Львівщині. Після дев’яти класів місцевої школи вступив до Львівського військового ліцею. У 2013 році закінчив Національну академію сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю «Управління діями підрозділів механізованих військ». Академія дала знання, але справжню офіцерську школу пройшов уже на війні.

Коли в 2014 році розпочалася російська збройна агресія проти України, він, тоді ще лейтенант, одразу вирушив на фронт у складі 72 окремої механізованої бригади. Це були довгі, виснажливі місяці оборони, постійних обстрілів і роботи з особовим складом. Там зрозумів, що головна сила армії – не техніка, а люди.

Повномасштабне вторгнення його механізований батальйон зустрів на Київщині. Особливо запеклі бої були за селище Мощун, яке стало одним із ключових у битві за столицю. Там Михайло Дзерин зазнав поранення.

У 2022 році за проявлену мужність, професіоналізм і вірність військовій присязі був нагороджений орденом «Богдана Хмельницького» III ступеня.

З квітня 2025 року полковник Михайло Дзерин є командиром 157 окремої механізованої бригади 12 Армійського корпусу Сухопутних військ Збройних сил України.

Фото: 157 ОМБр ЗСУ

- Розкажіть про себе та свій бойовий шлях.

- У 2013 році я випустився з академії сухопутних військ. Три-чотири місяці встиг послужити в мирний час, бо вже з 2014-го розпочалася війна і відповідно мій бойовий досвід. Тоді я служив командиром взводу в 72 механізованій бригаді. Бригада одна з перших почала бойові дії. Спочатку був Маріуполь, потім – Старобешеве, Амвросіївка, бої в пункті пропуску Довжанський на кордоні Луганської області з Російською Федерацією.

Згодом бригаду перемістили на Волноваський напрямок, і там наприкінці 2014 року я вже прийняв посаду командира механізованої роти. Після Волновахи була Авдіївка, це вже кінець 2016-го – середина 2017 року. Там теж, як відомо, точилися запеклі бої – шахта Бутовка, «Зеніт» (опорний пункт ЗСУ), Авдіївська промзона.

Чималий бойовий шлях пройшла 72 бригада, ну і відповідно я в її складі.

А на початку 2022-го ми були на ротації в Білій Церкві на Київщині, де й зустріли повномасштабне вторгнення. Мій 2 механізований батальйон обороняв правий берег – від Козаровичів на Київському морі й до Романівського мосту в Ірпені. Це, скажімо так, – внутрішнє кільце оборони Києва, де, у принципі, усі основні бойові дії відбувалися на правому березі. Тут, у Мощуні, я отримав поранення.

На моєму напрямку перші бої були, коли противник пробував прорватися з Гостомеля на Горенку. Але наші танки по них вдало відпрацювали – і чимало техніки було знищено. Потім були спроби прорватися з Димера на Лютіж, з Гостомеля на Мощун. Усі ці колони техніки ми палили. Особливо під час боїв за Мощун, бо це село було одним із ключових у битві за столицю. Якби росіяни його захопили, то могли б заходити в Київ (на думку Головкома ЗСУ О. Сирського, найкритичніший момент в обороні Києва був під час боїв за Мощун, – ред.).

Незважаючи на те, що співвідношення сил і засобів було в нас разів у 15, а може, й 20 менше, ніж у противника, – кожен військовослужбовець батальйону і бригади розумів, що за спиною – столиця, Київ. Тому в нас виходу не було, а всі були фахівці своєї справи. Тож виконали свою роботу гідно. Київ ми не здали, не втратили.

- Як змінилося ваше розуміння війни від 2014 року до сьогодні?

- 2014 рік – це переважно війна артилерії. Аеророзвідки тоді не було. Тоді візуально противника виявляли у бінокль або зрідка дізнавалися про нього з перехоплень чи від розвідки. Тобто здебільшого це було візуально. А тепер війна за майже 12 років сильно змінилася й трансформувалася. На сьогодні багато залучається і безпілотних літальних апаратів, і роботизованих комплексів, систем різних типів. Це небо і земля, можна сказати.

- А які зміни відбулися з вами як з офіцером за час війни та участі в ній?

- За роки війни набуто великий досвід. Противник застосовує щось нове – і ми шукаємо протидію. І це безкінечна гонка, яка, власне, була завжди, і ця війна – не виняток. Хтось придумав танк, інша сторона придумала протидію цьому танкові. Ось у нас з’явилась аеророзвідка, наземні системи. Дія–протидія, і за всім цим – цифровізація. І ми використовуємо ці винаходи, реалізовуємо їх в житті й з їхньою допомогою знищуємо противника.

Хто би колись подумав, що «ефпівішка», яку спортсмени використували на змаганнях, тепер вважається мало не основним засобом ураження? Якщо в нас не було боєприпасів до артилерії чи танків, то життя й війна нас змусили використати дрони для знищення противника.

- Яка роль комбрига в сучасній війні? Чим має займатися сучасний командир бригади – управлінням боєм чи стратегічним розвитком підрозділу?

- На командира бригади покладається все. І стратегічний розвиток, і управління боєм – комплекс заходів залежно від завдання і спрямування бригади. Якщо ми говоримо про бойові механізовані бригади, мотопіхотні чи штурмові, то це великий комплекс заходів, де командир повинен забезпечити всім необхідним особовий склад для виконання завдань. Це навчання особового складу, матеріально-технічне забезпечення, ну і відповідно бойова робота.

Бойова ж робота поділяється на дві складові частини. По-перше, треба знищувати противника і дивитися на завтра, післязавтра, на півроку вперед – як буде змінюватися противник.

По-друге, навіть зміна погодних умов сильно впливатиме на хід бойових дій, і це теж має передбачити командир бригади. Ну і знову ж велика увага приділяється навченості особового складу, володінню наявним озброєнням. І командир бригади має думати на перспективу – що буде через умовних три-чотири місяці, півроку, про нові зразки озброєнь, винаходи й так далі.

- Існує думка, що новостворені бригади після повномасштабного вторгнення малоефективні, з низькою мотивацією особового складу і поганою підготовкою. Чим відрізняється 157 ОМБр від інших?

- Ну, я, мабуть, заперечу. Є багато прикладів новостворених бригад, які виконують завдання ефективно на гарячих точках та активних напрямках противника. У нас тепер у всіх бригадах особовий склад – це мобілізовані. От немає, у принципі, різниці – що в старій бригаді, яка створена до повномасштабного вторгнення, що в новоствореній – весь особовий склад мобілізований. Усі в однакових умовах, у всіх однаковий час на підготовку особового складу, і багато бригад гідно виконують обов’язки на активних напрямках. Навіть ті самі бригади територіальної оборони нормально виконують. Тут же ж усе залежить від команди – командира та заступників, а також від навченості особового складу.

Ще дуже важливо, що тепер у нас основне поповнення відбувається через мобілізацію. Це люди із цивільного життя, які займались і менеджментом, і мають досвід роботи з персоналом. Так само є багато програмістів, що на сьогодні необхідні в усіх бригадах, адже основними засобами ураження є FPV, великі бомбери, наземні роботизовані системи. Ми потребуємо добре навчених, інтелектуальних людей з інженерною освітою.

Тому я не бачу в цьому проблеми. Усе залежить від того, як командири на своїх рівнях організують роботу. І дуже важливо розібратися в особовому складі, хто чим займався до армії, і в правильному руслі їх використати. Так, безпосередньо на місці вивчаються анкети людей, проводяться особисті бесіди й розподіл – хто більше до чого здібний, на які посади призначати.

- А як у вашій бригаді відбувається підготовка, зокрема до бойових дій?

- У мене це спочатку вивчення новоприбулих людей, далі – військова підготовка на базі бригади, без якої жодна людина участі в бойових діях не бере. Після цього люди прибувають у підрозділ, де їх уже вивчають молодші командири. Після того як з’ясували, хто до чого здібний, хто чим у цивільному житті займався, скеровують на фахову підготовку. Вона триває від двох тижнів до місяця. Кожна спеціальність – по-різному.

Ну і після цього ще в підрозділі – залежно від напрямку та можливості – можна додатково позайматися. І ось там уже безпосередньо даються особовому складові ті знання й навички, які конкретно потрібні для виконання певного завдання.

Але переважно з особового складу, який приходить до нас, ми стараємося зробити пілотів тих самих «мавіків», розвідників, FPV, більших бомберів – типу «Кажан», «Вампір», там велика лінійка цих засобів. Тепер введено підрозділ наземних роботизованих комплексів у штат бригади. Тому збираємо туди людей, навчаємо і, в принципі, уже є декілька розрахунків, які виконують завдання на лінії зіткнення.

- Звідки найбільше приходить поповнення і як розвиваєте рекрутинг у бригаді, зокрема за Програмою «Контракт 18–24»?

- Є особовий склад, який приходить до бригади після базової загальновійськової підготовки в навчальних центрах. А є ті, яких ми самі набираємо й також скеровуємо на БЗВП. Тут є вже частково підготовлений ресурс, а є той, що самі готуємо. Це особовий склад, який набираємо за рекрутингом.

Наші рекрутингові групи працюють по містах, у  територіальних центрах комплектування, де підбираємо й набираємо особовий склад. Тепер також бригади, і не тільки наша, розширили набір контрактників 18–24.

З такими контрактниками так само проводимо військову підготовку на базі бригади, фахову підготовку. Ну і подальша адаптація – уже в районі виконання завдань перед тим, як військовослужбовець виконуватиме завдання за призначенням на передньому краї.

- Які завдання та на яких напрямках виконує 157 бригада тепер?

- Бригада на сьогодні виконує бойові завдання на всіх напрямках: на півдні, сході, півночі. Ми посилюємо інші бригади, які частково знесилені. Тепер це так виглядає. Ще декілька місяців тому вся бригада виконувала завдання на такому досить активному напрямкові, як Костянтинівка. Потім було ухвалено рішення вивести бригаду на відновлення, і на цей момент вона посилює інші бригади на активних напрямках.

- Які підходи в керівництва до особового складу, боєготовності, побуту? Що змінилося у бригаді з вашим приходом?

- Ну, по-перше, велику увагу я звертаю на навчання особового складу. Без підготовки не бачу сенсу скеровувати особовий склад на виконання бойових завдань.

По-друге, це розвиток тих самих засобів ураження БПЛА. Тому що воювати з такою країною, як РФ, з її безкінечним людським ресурсом її методами ми не можемо. Успіху в нас не буде.

Тому розвиваю і впроваджую засоби ураження роботизованих систем, створюючи умови, щоб піхота противника, і не тільки піхота, а й техніка, не доходили до моїх бойових порядків. Дуже рідко моя піхота вступає у стрілецький бій. Усе це роблять БПЛА, FPV, бомбери, засоби ураження.

Ми не можемо собі дозволити в такій кількості посилати в бій особовий склад і суто піхоту. Тому в нас може бути успіх тільки за допомогою новітніх засобів. Розвиваємося в цьому напрямі.

- Що найтяжче для вас як для командира новоствореної бойової бригади?

- Найтяжче – це робота з особовим складом, коли кожній людині треба приділити час. На жаль, у масштабах бригади не виходить так. Навіть молодші командири мають зорієнтувати, направити, прищепити навички. Дуже багато молодших командирів  – це переважно не кадрові військові. І те, що вони мали б, умовно, знати, вивчити в інституті, академії, доводиться вчити під час виконання бойових завдань.

- З військового погляду, що потрібно, щоб виграти цю війну?

- На мою думку, нам всім треба мобілізуватися так, як було на початку повномасштабного вторгнення, у 2022 році. У нас немає іншого виходу. Тільки так можемо перемогти. Нехай у меншості, але ми маємо бути технологічнішими. Також необхідно забезпечити наш особовий склад усім необхідним. І тут нам, звичайно, дуже допомагають партнери, але, здається, ми всередині недостатньо робимо, щоб виграти цю війну.

- Чим ви як командир і людина найбільше пишаєтеся?

- Маю за честь служити у Збройних силах і бути воїном своєї держави. Це як людина і як командир. Також пишаюсь особовим складом. Тепер поруч зі мною – потужні, фахові люди.

- А що б ви хотіли сказати українцям?

- Не опускати рук і мобілізуватися. У нас немає іншого виходу, крім як битися. І в нас немає іншої України, щоб опустити руки, розвернутись і піти. Битися й битися, і все нам вдасться.

Павло Бальковський, Київ
Фото Геннадія Мінченка