У рамках проєкту «Командири нашої перемоги» Укрінформ взяв інтерв'ю у командувача Десантно-штурмових військ Збройних Сил України бригадного генерала Олега Апостола. 

Він – кавалер Хреста бойових заслуг, повний лицар ордена Богдана Хмельницького, Герой України. На його оперативних і тактичних військових картах з 2014 року – Донецька, Луганська, Харківська, Миколаївська, Сумська області та російська Курщина.

Тому з-поміж обговорених тем – бойовий шлях бригадного генерала, відчуття помсти і розуміння власної місії та визначення нашої Перемоги. А ще говорили про Курську операцію, Серебрянський ліс, фортифікації, горе-експертів у мережі.

- Наша зустріч відкладалася неодноразово. І попри те, що ми спілкуємося о 9-й ранку, сьогодні у вас це вже не перша зустріч. Як узагалі виглядає ваш типовий день, чи завжди з самого ранку на зв'язку?

- Є певні наради зранку та ввечері, а може бути й зустріч із кимось. Буває по-різному, іноді їх дуже багато. Буває, їду до командирів підрозділів, де є загострення. Тоді треба зосередитися, оцінити стан справ. І ще бувають зустрічі з різними структурами, силами оборони для взаємодії.

- Чи приїжджаєте ви безпосередньо до бригад і як комунікуєте?

- Я на зв'язку з ними 24 години на добу. Можу організувати ВКЗ (відеоконференцзв’язок, – ред.), можу просто набрати телефоном, але якщо йдеться про критичну ситуацію, то звісно – краще поїхати безпосередньо і там розібратися.

- Тобто ви володієте ситуацією безпосередньо на місцях?

- Так. Повністю до спостережних постів. Від цього залежить ситуація в операційній зоні й це дає свій результат. За два місяці ми майже нічого не втратили і навіть просунулися вперед. Це і є володіння ситуацією, і це спільний результат роботи всіх ланок і підрозділів.

- Можете більше розповісти про Курську операцію? Ви вже казали, що певні цілі були досягнуті, але минув час і можна підбити певні підсумки. Якою була її роль?

- Я готувався до цієї операції, але довелося перекинути бригаду на Торецький напрямок, бо там була критична ситуація. Ми стояли там півтора місяця, і мене перекинули «з коліс» на Курщину. Ми мали мінімальну кількість днів на підготовку, але попри це, коли зайшли на Курську операцію, все вийшло. Досягли всіх поставлених цілей. Особливо ефектним було взяття невеликого форпосту – Малої Локні. Туди стягувалися всі (російські сили, – ред.), хто відступав з кордону і Суджі, ховалися в триповерховій будівлі, на зоні, в суміжних будівлях. Я вже думав, що буде, як у Торецькому: довгі штурми цегляних будівель, але швидке оточення і вчасно прийняті рішення дали свій результат.

Утім, ми грамотно продумали: використали техніку, танки, FPV-дрони. Дуже швидко зайняли й зачистили всі будівлі, оточили район. Для росіян це було резонансно. Їхній начальник штабу, який тоді вийшов живим, пощастило йому (пощастило, бо колонія була жіночою і ми вогонь по ній не вели, тільки тонко з застосуванням техніки по будівлях, де не було грат), отримав звання героя. Комбат, який загинув, теж отримав героя. Ми помстилися противнику за наші території, за наших воїнів і людей. Я думаю, вони все життя пам’ятатимуть цю операцію.

- Чи було щось, що вас здивувало під час входу на Курщину?

- Так. Здивувало, що в селах люди розмовляли українською. Агресії від людей ніякої не було, я спілкувався з деякими. Зрозумілий і їхній стан, адже зайшли війська зі зброєю в руках, але відвертої ворожості я не бачив. 

- Які цілі виконала ця операція?

- По-перше, ми відтягнули сили противника, наприклад, з Торецького напрямку – 810 бригаду морської піхоти. По-друге, не дали росіянам створити буферну зону на Сумщині. Так і сталося. Це дійсно потужна військова операція. Ми діяли проривами, обходами, маневрами. Дуже швидко захоплювали населені пункти, брали ворожі ВОПи. Пам’ятаєте всі розмови про «червоні лінії»? Ми перейшли кордон – це не червона лінія? Я вважаю, що це дуже велика жирна червона лінія. Нічого не сталося. Ми довели, що ніяких «червоних ліній» немає, просто треба діяти швидко і жорстко. І це побачили європейці й почали діяти в нашу підтримку.

- А як щодо втрат? І якими вони були у вашої бригади?

- Противник поніс дуже великі втрати. У перші дні ми знищили їхні підрозділи, у тому числі й «вагнерівців». Були і «кадировці» – ми брали їх у полон. Є підтверджуюче відео на офіційних сторінках у соцмережах 95 ОДШБр. Більше того, дивіться, наскільки Росія виявилася неспроможною з цим впоратися, що навіть залучила війська іншої держави. Щодо моєї бригади, втрати були мінімальними. Ми не втратили жодної ключової позиції. Трималися за кожен кущ. Там були різні підрозділи противника. Ми їх зачистили і знищили. При цьому ми майже не втратили жодної позиції. За весь час ми тримали дві дамби і не провалили жодної, хоча на них було безліч накатів техніки і піхоти противника. Я думаю, якби не КНДР, ця операція й досі тривала б, і нічого сама Росія зробити була не спроможна. Загалом якщо порівняти і не брати 2022 рік, бо ми були не готові, росіяни мали хоч одну успішну операцію, де б вони мали прорив на десятки кілометрів? Жодної. А у нас – декілька, де вони посипалися. Їхня перевага – це людський ресурс. Але якщо зробити все по-чесному – вони б не витримали. Якщо у них така «могутня армія», то чому просять допомоги у Кореї чи Ірану? 

- Ви спілкувалися з полоненими?

- Так. Але ви розумієте, що людина в полоні говоритиме те, що ми хочемо почути. Вони намагалися викликати жалість: мовляв, нас кинули, нічого не знали. Інколи можна витягти якусь цікаву інформацію – наприклад, про командні пункти. Але загалом вони повторюють те, що ми хочемо чути.

- Нещодавно у мережі з’явилася інформація, начебто ЗСУ переходять у контрнаступ на Сумщині. Чи так це?

- Хто такий коментатор цієї новини? Десь щось почув і тепер щось аналізує і дає оцінку? І так у нас більшість в Україні – хочуть, щоб їх не забули. Хай собі тихенько сидять. Оцінку можуть дати офіційні джерела ЗСУ і більше ніхто. Для початку треба вивчити, що таке контрнаступ. 

- А яка ситуація зараз?

- Ми стабілізували обстановку. Повернули два села, зупинили новий прорив противника, зачистили диверсійні групи. Зараз поступово рухаємося вперед, утримуємо позиції. Зробили вже один сюрприз для противника, через який він несе великі втрати і нічого не може вдіяти. Це не контрнаступ у класичному розумінні – ми повертаємо своє і тримаємо лінію. Бачимо, що і сумчани заспокоїлися, бо переживали за своє місто, як і ми.

- У медіа часто бачите некомпетентні коментарі?

- Багато, і в тому числі – у Фейсбуці. Люди не розбираються, не бачать загальної картини. Один сказав про «10 людей у тилу», а далі це розростається до «300». Тому слухати треба тих, хто реально керує операцією чи діями, а не всіх поспіль. Нещодавно були коментарі про прорив на Покровському напрямку. Треба розуміти, що таке прорив. Прорив – це коли заходять кілька бригад чи підрозділів із технікою, заходять у фланги і далі просуваються. А коли десь ярами пробігло 10–20 «макак» – це не прорив. Критично – коли командири не кажуть правду і це тоді перетворюється у проблему: командуванню доводиться швидко приймати рішення, реагуючи на зміни в обстановці. Так, це війна, фронт рухається: сьогодні ми їх вибили, завтра вони можуть нас посунути. Є люди, які постійно дають коментарі у Facebook чи десь інакше, бо живуть цим. Так, намагалися зайти у фланг, але тих, хто прорвався, вже ліквідували. 

- У листопаді 2024 року вас призначили заступником Головнокомандувача ЗСУ. Які можете назвати свої найбільші досягнення на цій посаді та які цілі ставите у подальшому?

- Я взяв на себе нові завдання у сфері підготовки, отримав важливий досвід і корисні знайомства, які допомагають мені й зараз на цій посаді. Разом із командою ми значно підняли рівень бойової підготовки – це відзначила й Головна інспекція МОУ. Важливо, що ми працювали саме як команда, а не окремо. Президент тоді повністю підтримав наші ініціативи: усе, що я просив на ставках, він схвалював і забезпечував: від фінансування матеріальної бази та розвитку навчальних центрів і бригад до підвищення надбавки для інструкторів. Так само позитивно реагував і Головнокомандувач. Завдяки цьому вдалося реалізувати низку важливих пунктів, які вже зараз дають результат і матимуть значний вплив у майбутньому. Ми оновили програму підготовки. У робочій групі були представники різних бригад КМП, КСВ, та зокрема – представники «Штурмової» й «Азову», 354/169 навчального центру, а це їхні колишні офіцери і звичайно – з ДШВ. Разом переписали програму, і вона дає те, що дійсно потрібно на полі бою і до чого потрібно прагнути навчальним центрам по нарощуванню навчально-тренувальної матеріальної бази.

- Таке ж запитання і стосовно вашої посади командувача Десантно-штурмових військ.

- На цій посаді мої результати – стабілізація ситуації на Сумщині. Але це не тільки моя заслуга. Так не можна казати, ти не сам у полі воїн. Це й Головнокомандувач, і Генштаб, і мій штаб, і самі підрозділи, які тут воюють і тримаються завдяки стійкості й героїзму. Навіть місцева влада, голова ОВА допомагає вирішувати питання швидко, і навіть офіс Президента поміг. Потрібно вирішити інженерні моменти, зробити рубежі – реакція була швидкою, все зроблено. Президент і Головком теж не раз приїжджали на передову, спілкувалися з бійцями, слухали проблеми. Потім ці питання піднімалися на ставках і вирішувалися. Також я анонсував декілька “сюрпризів” для росіян. Не можу казати детально, але деякі результати цього ви вже можете бачити на відео. Зараз доопрацьовуємо, аби в подальшому ворог ніс великі втрати. Наша головна задача – не допустити просування противника на Сумщину, адже тут наші люди.

- Яка ситуація із фортифікаціями на Сумщині?

- Там ми готуємо потужну систему фортифікацій та інженерних загороджень. Позиції зроблені так, що їх не видно з повітря, вони витримують удари дронів і артилерії. Створені зони, де противник зазнає великих втрат. Річки перекриті, лісові смуги перероблені на оборонні рубежі. Противнику буде дуже важко наступати. Ми майже завершили ці роботи, і це значно посилить нашу оборону.

- Чи потребує структура ДШВ якихось змін, на вашу думку?

- Щодо Десантно-штурмових військ, то це вже потужна структура з сильними командирами. Можливо є певні нюанси, але в цілому робота злагоджена. Головне її не зламати.

- Давайте поговоримо про вас. Чому ви вирішили поєднати життя з армією?

- Якщо чесно, спочатку не планував. У мене батько військовий, але я з дитинства любив ігри-стратегії. Купував солдатиків – розставляв, вигадував сценарії і там ними воював по кілька годин. Це мене захоплювало. Потім випадково побачив газету з набором на факультет “ВДВ” (факультет аеромобільних військ, - авт.) в Одесі – і вирішив: буду десантником і тільки десантником.

- Ніколи не відчували розчарування у професії, яку обрали?

- Ніколи не жалкував про цей вибір. Було важко, особливо психологічно, але завжди цікаво. Я командував взводом, ротою, батальйоном, бригадою. Хлопці мої дуже потужні. У кожному випадку ми виконували всі завдання впевнено й успішно. І зараз я вважаю, що це правильний шлях. Я бачу свій внесок у незалежність держави. Ми знищили тисячі противників. Для мене це й відплата за історичні трагедії українців – за Голодомор, Крути, за всі покоління. Я знаю: свою місію за відплату за страждання українців я виконав. Під моїм командуванням ми дуже багато їх знищили і далі продовжуємо це робити.

- Коли ви починали цей шлях, в армії був не найкращий період, період занепаду. Багато хто навпаки тоді йшов.

- Так, було смішно дивитися збоку, особливо на деяких генералів. Замість того, щоб давати реальну бойову підготовку, людина навчала лише тому, що сама вміла. А вміла вона тільки ганяти стройовою та ЗЗМУ (захист від зброї масового ураження, - ред.). Звичайно, ввічливість і дотримання статуту потрібні, але без перебору – бо є набагато важливіші пріоритети у військах. А тоді доходило до абсурду: пів дня могли марширувати, потім стройові огляди, перевірки, щоб «слоники» були з піднятими догори хоботами, олівці були заточені, а завтра – ні. Бирку на формі можна було міняти хоч декілька разів. І 2014 рік показав, що все це не працює. Мобілізація була провалена. Людей готували «для галочки» і вони пишалися собою! А насправді треба було навчати поглибленій індивідуальній підготовці солдата й розвивати критичне мислення офіцерів.

- А що вам допомогло стати ефективним командиром у таких умовах?

- Насамперед це залежить від людини. Від командирів, з якими ти служиш, важливі характер, саморозвиток, здатність аналізувати, передбачати тощо. Це визначає, яким ти станеш військовим.

- У 2014 році ви вже були в бойовій ситуації у складі розвідгрупи. Що для вас стало початком справжньої бойової історії?

- Перший серйозний епізод був тоді, коли переді мною 79-та бригада потрапила в засідку, а я мав завдання доставити артилерію у визначений район. Довелося приймати рішення, щоби противник не знищив техніку. Ми виконали завдання і не потрапили в засідку, хоча вона була буквально за 300–400 метрів від нас. Це був мій перший бій. Потім усе якось розвивалося, і ти розумієш: наказ є наказ, але виконати його треба грамотно.

Задачі від командування я ніколи не відмовлявся виконувати, але завжди пропонував рішення, якщо бачив загрозу. І командири погоджувалися. Наприклад, коли бачив, що на шляху височина, де можна потрапити у засідку, пропонував спочатку пустити розвідку – підрозділи, які були придані й перебували у колоні, щоб зачистити, або перевірити, а вже тоді ми йшли і штурмували об’єкт. Завдяки таким рішенням у нас усе виходило.

- Ви штурмували Слов’янськ, брали участь у прориві до Луганського аеропорту, деблокували Миколаївську ТЕЦ. Як би ви підсумували цей досвід і що з того запам'яталося найбільше?

- Найбільше запам’ятався епізод, коли ми з колоною потрапили в засідку двічі й обидва рази вижили. Зазвичай із засідки ніхто не виходить, а ми змогли, бо вчасно приймали правильні рішення, грубо кажучи – передбачали.

У першому випадку я дав команду одному відділенню розгорнутися й контролювати небезпечну ділянку. Саме там виявився противник, наші зреагували й відбили атаку. У другому випадку, коли рухалися через міст, ми виставили прикриття: два танки й відділення на БТР. І коли по нас відкрили вогонь із кількох напрямків, наші танки одразу почали розбирати засідку. Якби цього не зробили, нас би там просто знищили. Це приклад того, що передбачливість рятує життя. І той період дав нам хороший досвід.

У 2022 році Збройні Сили України вже були набагато сильніші за росіян. Так, у них була маса і техніка, але аналізом, підходами, технологічно та підготовкою ми перевершували їх. Так, зараз вони вже розвинулися. Їх недооцінювати також не можна. Але ми зустріли їхню армію в 2022 році такою, якими ми самі були до 2014-го. 

- Як узагалі ви зустріли повномасштабне вторгнення? Як діяли, які були перші накази?

- Повномасштабне вторгнення я зустрів на полігоні. Я взагалі не люблю спати у казармах і ночував надворі у районі на розкладачці. Власне і зрозумів, що починається, коли полетіли ракети.

Ми отримали задачу готуватися до десантно-штурмових дій. Потім нас перекинули під Каховську ГЕС і Антонівський міст. За годину противник пройшов по залізничному мосту. Ми потрапили в оточення в Херсоні, коли противник зайняв окружну і пішов на Миколаїв. У мене було до 150 людей, і треба було вирішувати, що робити. Були різні пропозиції: залишитися, діяти як ДРГ, перевдягнутися в цивільних, розквартировуватися. Але я вирішив вивести всіх. Уночі, без фар, на першій передачі колоною ми пройшли між їхніми блокпостами й вийшли з оточення. Потім уже потрапили на оборону Вознесенська.

- Розкажіть про 95-ту бригаду. Як вона трансформувалася під вашим керівництвом? Що вдалося змінити і як працювали?

- Ми досягли того, що військові не відступали з позицій. Дуже сильна, стійка і професійна бригада. Серйозно, я дуже пишаюся нею. Я думаю, їхню ефективність відчула і 76-та дивізія РФ, коли її підрозділи воювали проти нас у Серебрянському лісі. І решта російських підрозділів, з якими ми стикалися. Вони можуть дати нам кращу характеристику, аніж я. 

- Яка частина “радянської” спадщини ще присутня у війську?

- Стосовно радянської спадщини – так, вона ще залишилася. Нам потрібно багато поколінь, щоб її позбутися. Але ця війна пришвидшує процес і віддаляє нас від Росії. Головне – не мати короткої пам’яті, щоб не повернутися назад.

- Як змінилася українська армія і якою вона має бути після перемоги України?

- Я вже згадував, що 2014 рік дав нам те, що у 2022 році ми зустріли росіян підготовленими на порядок вище. Ініціатива командирів, нестандартні рішення – все це дало нам те, що ми зараз маємо. У майбутньому армія має бути ще більш технологічною, сучасною, спиратися на інженерію, дрони, критичне мислення. І ми однозначно маємо зробити висновки з тих проблемних питань, які ми не врахували. 

Щодо перемоги – я реаліст. Ми не можемо дозволити собі втратити мільйони людей, як Росія. Для нас перемога – це зберегти народ, державу й вийти на дипломатичне рішення на наших умовах. Це буде перемир’я, але на українських умовах, з гарантіями безпеки, те, чого зараз добивається Президент України.

Розмову вела Діана Славінська