Бійці його підрозділу тримають фронт уздовж усієї лінії зіткнення – від Харківщини до Херсонщини. Анатолій Меркотун понад 20 років присвятив роботі у правоохоронних органах, під час АТО виконував завдання у спецпідрозділі. Узяв до рук зброю і на початку повномасштабного вторгнення. Це він патрулював вулиці Києва в перші дні повномасштабної війни, а нині у званні підполковника командує 412 окремим полком безпілотних систем Nemesis, який працює на найгарячіших ділянках фронту.

У цьому випуску програми «Командири нашої перемоги» – про те, як неможливе стало базою для українських дронів, найпекельніший напрямок фронту та особисту формулу успіху: як в умовах постійних змін досягати результатів.

- Скільки років ви військовий?

- З початку повномасштабного вторгнення. До того я проходив службу в правоохоронних органах тривалий час, більше ніж 20 років, займався оперативно-розшуковою діяльністю та іншою. Потім була державна служба, на початку повномасштабного вторгнення працював в Укроборонпромі.

- А щодо АТО?

- З перших днів був в АТО, у спецпідрозділі «Фантом». Ми брали участь в операціях по всій лінії зіткнення на той час. Основний напрямок був Курахівський, а потім й інші. Основне завдання – контроль перевезення заборонених речовин через лінію зіткнення, а також робота на блокпостах. У нас були організовані команди спільно з іншими оборонними органами, як СБУ, прикордонники, поліція, це мобільні групи.

Я очолював один із напрямків, а потім був командиром усього оперативного об’єднання. Звичайно, там були особливі умови тренування, ми завжди були дуже добре екіпіровані. Але там «нуль», скажу чесно, навіть навігація, GPS, вона на той час працювала, не працювала, то ми їздили по картах, вночі могли заїхати не туди, звернувши на якусь позицію, не було чітких орієнтирів, тому що все було дуже мобільне й динамічне. Це була така служба, що трошки відрізнялася від інших, з іншими завданнями, цікавий досвід. Відбув там ротацію, а потім продовжував службу у правоохоронних органах.

- А що можете сказати саме про перший бойовий досвід, на лінії зіткнення? Пам’ятаєте, як це було вперше?

- Те, що запам’яталося, – це Курахівський напрямок, населений пункт Мар’янка. І там під час так званих травневих свят (ще тоді був живий військовий злочинець «Моторола», якщо пам’ятаєте, такий був у «ДНР») активно готували наступальні дії, приурочені цим святам. І от наш підрозділ опинився в самому епіцентрі, це почалося дуже сильним артилерійським обстрілом спозарання, наші хлопці були на позиціях, біля блокпоста та на інших. І тоді перший етап. Зрозуміло, що були ті сили, які на місці, вони там стримували. Але потім, що мене так вразило, і з того часу я почав поважати Збройні сили, – це коли через декілька годин після цих активних ворожих наступальних дій прибув підрозділ десантно-штурмових військ. І я так прямо запам’ятав: весна 2015 року, і тоді не було ні планшетів, ніяких старлінків, нічого, – сидить хлопець, у нього в руках чотири рації. Йдуть наступальні дії вже наших військових, і вони трьома напрямками заходять у цей населений пункт, відбивають незаконні ворожі формування. І от він, просто тримаючи в голові повністю обстановку, не дивлячись на карту, без ніяких підказок, керував трьома цими напрямками й командирам давав завдання. Коли закінчилася операція, витіснили ворога, я підходжу, кажу: «Слухай, круто, я в захопленні». Він запитав: «Ти на кого вчився?». Я кажу, а він мені: «Я вчився на військового, це моя професія». Я справді його заповажав, дуже круті хлопці в нас.

- Як це на вас вплинуло?

- Знаєте, сказати, що вплинуло, то ні, але точно додалося впевненості, бо постійно в нас якісь вкиди, що все пропало, нічого немає, все розкрали, – і тоді трапилася така історія, що все залежить від людей. Люди, які на місцях, і люди, які працюють і не оглядаються навколо, не шукають зраду, не непритомніють від того, що відбувається довкола, а виконують свою роботу, а якщо виконують її професійно, то отримують результат і заряджають усіх навколо себе.

- Тепер дуже багато добровольців, які прийшли із цивільними спеціальностями, і водночас є кадрові військові. З вашого досвіду, чи є різниця між цими категоріями?

- От у нас в підрозділі кадрових військових менше ніж 10 відсотків, усі інші – люди цивільні, які ніколи не думали, що будуть військовими, і не були дотичні до правоохоронної або службової діяльності, вони з бізнесу, медіа, – взагалі дивуєшся, коли починаєш читати анкети. І це досить важливо, як на мене. Тобто це наша креативність, те, що ми робили, як підказувала логіка, здоровий глузд, і це було із цивільного життя, зрозумілі процеси вибудовувалися. Думаю, це і допомогло нам вистояти, і, в принципі, ми тримаємося зараз, і віримо в те, що будемо перемагати. Тобто чи є якийсь розподіл між кадровими, не кадровими, – тепер він вже нівелювався (говорю за свій підрозділ, за інших не знаю). Що допомагає – у кадрових військових є база знань, як застосовувати документи, вони ж нікуди не поділися – всі ці обліки, списання майна, усе це має бути згідно з тими нормативно-правовими документами, і вони в цьому допомагають, діляться. Що вносять цивільні люди, – це бізнес-ідеї, побудова правильних процесів, KPI (ключових показників ефективності, – ред.), відбудова аналітичних складників, – усе це поєднується, і є результат.

- Яким був для вас початок повномасштабного вторгнення, наскільки ви були готові до цього виклику?

- Як і всім, мені не хотілося в це вірити, тому що логіка і здоровий глузд казали, що це неможливо, нереально, в цьому немає сенсу, для чого, навіщо... Пам’ятаю добре розмову ввечері перед повномасштабним вторгненням – я набрав маму, чомусь так захотілося, ми з нею говорили, вона запитала, чому я дзвоню, кажу: «Щось так тривожно». Хоч я не дуже сентиментальний, рідко телефоную, тільки у справі зазвичай, і от мені чомусь так захотілося поговорити і з таким відчуттям полегшення пішов спати.

Коли пролунали перші вибухи, я прокинувся із чітким розумінням, що почалося, вивіз родину до батьків у село і повернувся в Київ, де вже почали збиратися хлопці, з якими ми разом у «Фантомі» проходили службу. І тоді почалася організація вільного формування, воно не було ще з юридичним статусом. Просто зібралися козаки, які знали, що робити, почали організовувати – хто зв’язок, у кого була зброя мисливська, бронежилети, розгрузки, рюкзаки, усе, що потрібно.

У мене була посада водія і звання рядового до моменту, поки я пройшов атестацію. Є така процедура у Збройних силах – переатестація, тобто коли спеціальне звання переатестовують у військове. На той час, поки це не відбулося, була посада водія й, відповідно, обов’язки. Ми патрулювали, були визначені певні позиції за нашим підрозділом в районі Подолу, – це були перші дні, ми тримали визначені точки. А потім у нас сформувалася спочатку рота також спеціального призначення, а далі батальйон – загін спеціального призначення, і він виконував завдання, які перед нами ставила Служба безпеки України. Вони були і контрдиверсійні, на той час було багато і з використанням технічних заходів, і в різних точках, зокрема працювали на білоруському кордоні, і тоді були Буча, Ірпінь, усі заходи.

І в якийсь момент почали активно використовуватися саме дрони, уже перші «Мавіки», потім агродрони. І коли застосовували перші агродрони, наш військовий колектив отримав спеціальне завдання забезпечувати безпеку пілотів, які займаються пілотуванням саме великих «бомберів». Тобто тоді була інша тактика застосування, не було стабільного фронту, незрозуміло, де ворог, де не ворог, усе динамічно було. І кожен пілот, який керував агродроном, «бомбером» або іншим, його позиція спочатку мала бути вивчена щодо безпеки, потім мали бути виставлені охорона, патрулювання, щоб не могла підійти диверсійна група, поки пілот пілотує, людина має бути сконцентрована, не можна відволікатися. І ми почали формувати кожну групу пілотів, спецпідрозділ, який мав усе це діло виводити на позицію, забезпечувати охорону, проводити розвідку, логістику. І цим почала займатися наша військова частина.

- Відчуття себе на позиції рядового тепер допомагає вам у командуванні?

- Не знаю, треба спитати у хлопців, якими командую, – це жарт. Але, звичайно, я думаю, що відчуття і розуміння кожного, хто приходить у військову частину, неважливо на якій він посаді, чим займається, – це ставлення до нього насамперед як до людини і те, щоб я мав зворотний зв’язок, – ось один із принципів нашого підрозділу.

- Чи виходите тепер на позиції до хлопців?

- Я об’їжджаю періодично позиції, з командирами буваємо там, бо багато організаційних завдань. І, у принципі, коли командир підрозділу їздить на позиції, то це або організм не працює, треба щось підкоригувати, або потрібно показати власним прикладом. У нас на цей час, слава Богу, усе працює, тому до такого не доходить, але це відчуття присутності командира на напрямку має бути завжди.

Наш підрозділ особливий, він не працює в одній смузі, тобто ми зараз перебуваємо на всій лінії зіткнення: від Харківщини аж до Херсонщини, наші зведені групи працюють усюди. Тобто продовжуємо виконувати спецзавдання, такий спецпідрозділ, тому присутність періодично на кожному напрямку має бути, і я цим займаюся. Окрім того, я ще до цього спонукаю, щоб обов’язково офіцери штабу, хто може, приїжджали, з хлопцями спілкувалися, були там на місці.

- Розкажіть трошки більше про систему управління.

- Розповім спочатку про створення батальйону Nemesis. Чому саме Nemesis? У нас є такий засіб – «бомбер» нічний, у ворога цей клас називається «Баба Яга», тобто засіб, основою якого був агродрон. Потім його переробили, удосконалили – тепер це взагалі інша річ, ніж на початку. І ці засоби використовують різні підрозділи. Коли провели за пів року існування цього засобу в Генеральному штабі аналітику, виявилося, хлопці, які працювали в нашій частині, – найбільш ефективні. Тобто вони за мінімальної кількості втрачених бортів завдали максимальної шкоди ворогу, багато вильотів, багато уражень, дуже круті результати. І цим усім напрямком саме я займався, заступник командира з оперативної частини. Тоді Генштаб ухвалив рішення створити окремий підрозділ, який буде профільно займатися саме використанням нічних «бомберів», узяти найкращий досвід, найкращі практики, зробити суперекспертизу й потім її поширити у війська.

Запропонували мені стати командиром, ми перейшли з ТрО у Збройні сили, почали створювати цей організм. Спочатку нас було п’ятеро, ми сиділи, умовно, у скверику на лавочках і писали цю штатку, прописували функціонал, як мало бути. Нам пощастило, що розгорталися на базі 101 бригади охорони Генштабу, – вона досить відома у Збройних силах, і командир, і офіцерський склад нам дуже допомогли. Чесно кажучи, я був здивований, бо зазвичай, коли до тебе хтось приходить і ти маєш допомагати створюватися, розгортатися, це нікому не подобається, це зайве навантаження, ніхто це не любить із військових. А тут прийняли нас, як рідних, ми дотепер дружимо і допомагаємо в організації заходів військових.

І от ми почали розгортання й основним засобом, на якому стали працювати, це був саме засіб Nemesis – великий «бомбер», він несе 10+ кг ваги на відстань 30 кілометрів. Ми на ньому продовжили працювати, і в певний момент, коли батальйон уже почав заповнюватися штатом майже на 80–90 відсотків, з’явилася потреба розширюватися і трошки змінювати профіль. Тоді постали завдання і рішення створити полк. І от тепер ми проходимо службу саме в 412 окремому полку безпілотних систем Nemesis. У нас уже є не тільки важкі «бомбери», а й компоненти аеророзвідки, FPV, НРК і навіть морський дивізіон, де представлені морські безекіпажні засоби. І от це все поєднується в одну систему управління і координації – дуже потужна аналітична компонента. Ми аналізуємо максимально все, тобто від кількості вильотів до уражень, боєприпасів, які боєприпаси спрацювали, які ні, як логістика швидко доїхала. Вибудували потужний кістяк, ОКП (основний командний пункт), і на базі цього структурного управлінського підрозділу почали вибудовувати різні спроможності. І це все на сьогодні працює.

- Так розумію, аналітика й метрика – це маст-хев у вашій роботі?

- Одне з основних. Дуже потужно працюють хлопці, вони прийшли з міжнародних компаній аналітичних, внесли в наш військовий організм прямо культуру таку. На нарадах вони представляють свої дашборди, як це виглядає, різні дані, плюс як вони поєднуються, як одні цифри впливають на інші, як потрібно. І головне – це ж не просто цифри заради цифр, ми з усього цього робимо висновки й обов’язково поліпшуємо свою роботу. Починаючи з того, як має працювати логістичне забезпечення, скільки часу на те, щоб отримати дрон, поставити його на облік, доставити його у війська, облітати, поставити нове програмне забезпечення і вивести на позиції; скільки хлопці мають працювати, щоб він вилетів, відбомбився і повернувся назад, – оце все вираховується і постійно поліпшується. І наша результативність, і, в принципі, наша формула успіху – те, що ми постійно конкретно хлопцям пояснюємо, що, кому потрібно робити й на якому етапі.

- Наскільки взагалі в умовах війни можна з точністю все прорахувати? Чи мова про різні сценарії, випадки, і чи є місце для імпровізації?

- Точно прорахувати неможливо, але планування і розрахунок своїх спроможностей має бути обов’язково. Тобто ми повинні врахувати різні сценарії, максимально ризики, які в нас є, особливо ризики для особового складу, – це для нас взагалі першочергове завдання. Ну і командир на місці, він завжди має право ухвалити рішення таке, яке вважає за потрібне, якщо бачить обстановку краще, ніж, наприклад, у штабі, що трошечки вище, ніж він. Тому все прорахувати неможливо, але основні етапи планування наявні, і це обов’язково.

- Якщо повернутися назад, коли це було п’ять людей, чому ви відчували, розуміли, що це перспективний напрямок і треба його розвивати?

- Усе відбувалося органічно, сказати, що сидів і відчував, що треба дронами керувати, – ні. Ми всі були заточені під те, що знали, або те, що вміли, тобто, зрозуміло, основи якоїсь військової справи, які були в нас ще під час проходження навчання, потім АТО. Ми побачили, як хлопці працюють саме на дронах, і наскільки це ефективно, що засіб за декілька тисяч доларів може знищувати техніку за декілька мільйонів доларів, і це можна систематично використовувати і масштабувати, тоді я загорівся цією історією.

Пам’ятаю, було перше таке цікаве враження – поїхав до декана, це авіаційний університет, кажу: «Будемо робити дрони». А він мене завів у лабораторію – там просто плакати хочеться від того рівня забезпечення. І каже: «Немає нікого, ми тут сидимо втрьох, щось клеїмо з фанери, бо в нас немає фінансування, запчастин, нічого». Він дав мені список людей, каже: «Цей був толковий, він там знається на зв’язку класно, а цей – на аеродинаміці». Ми їх зібрали в кабінеті. Було одне завдання – поставити певний вид зв’язку на дрон.

І пригадую два такі моменти смішні. Їдемо з моїм заступником (зараз він у мене служить), кажу: «Дивись, є ідея поставити цей вид зв’язку на дрон, тоді можна буде віддалено керувати». Він мені: «Я поспілкувався з усіма, там професори, радіотехніки якісь, це неможливо в принципі, так не буває, повно якихось обмежень». І головне, що зараз це в нас – основний вид зв’язку, який ми використовуємо на цих дронах. Тобто я його постійно підсмикую: «А пам’ятаєш, ти був зневірений!».

І другий момент – коли приїхали всі ці інженери, вони всі в одну кімнату зібралися. Стоїть дрон. Тобто яка була ідея: є дрон, і треба було його масштабувати. І вони такі ходять з квадратними очима, – а це зробили хлопці, умовно, команда молодих реді-інженерів. І тоді в мене було таке відчуття чітке, наскільки наша наука на той час була відірвана від тих реалій. І почала команда ентузіастів, реді-центр невеличкий, розвивати, накручувати. Є  декілька таких сильних команд, які ще до цього працювали, і почали з’являтися перші дрони – якісні. Звичайно, було багато питань, проблем, потім постійно модернізація – це ж процес, який постійно змінюється. На кожен вид зв’язку для дрона постійно ворог протидіє, це засоби радіоелектронної боротьби, тобто ми там один зв’язок – частота вже не працює, його глушать, тоді інший зв’язок. Це така постійна боротьба щита і меча, назвемо так. Але точно тоді було зрозуміло, за перших результатів, що це дуже круто і можна масштабувати, чим ми й почали займатися.

- Розкажіть про якусь операцію успішну, що нею найбільше пишаєтеся.

- На сьогодні уже проведено дуже багато вильотів, у нас більше ніж 12 чи навіть13 тисяч уражених цілей, ті з них, які потрібно, висвітлені в наших спеціальних медіаресурсах. Наприклад, ми перші уразили північнокорейську САУ «Коксан», зафіксували це на відео, уразили досить багато засобів ППО ворога, там були дороговартісні «Буки».

Дуже цікава була одна з найперших операцій. Є самохідний міномет «Тюльпан», такий крупнокаліберний, і хлопцям на позиції на Харківщині він, скажімо так, заважав жити, постійно були обстріли. Нам запит дали на його ураження, ми його знайшли, і він був саме заряджений. І коли наш дрон скинув туди боєприпаси, відбулася детонація – дуже красива, яскрава, спалах. Це одне з перших яскравих вражень. Досить багато операцій. Те, що можемо розповісти, ми вже сказали, а те, що поки що не можемо розказати, обов’язково після перемоги нашої опублікуємо.

- Ви зазначили, що перебуваєте майже на всіх напрямках. Що можете сказати про ситуацію на фронті? Де для вас найскладніше, найгарячіше тепер?

- Звичайно, найтяжчий напрямок – Покровський, там ворог продовжує активні наступальні дії, і там, що стосується нас, досить сильне придушення саме радіоелектронної боротьби. Тобто літати й виконувати завдання найскладніше. Активізувався ворог на Запорізькому напрямку, там теж тепер проводить активні штурмові дії, і це зазвичай відбувається за допомогою піхоти, без техніки, невеликими групами. Активно цьому протидіємо за допомогою FPV-дронів різної дальності, «бомберів». Ну і Куп’янський, Харківський напрямки, там ми присутні. Ворог активно продовжує свою наступальну операцію на всій лінії фронту.

- У чому тепер більша потреба: у безпечній техніці чи людському ресурсі?

- Ми проводимо активно рекрутинг. Як командир військової частини, можу безпосередньо набирати людей в частину. Це гарантує те, що якщо людина захотіла служити саме в нас, то її ніхто ніде не забере, вона точно потрапить до нас. Таку дали нам можливість набирати людей без ТЦК, – це дуже ефективний інструмент.

Люди – основний ресурс, що нам потрібен, і, звичайно, ми за кожного боремося, до кожного ставимося дуже відповідально. Друге – те, що ми організували в себе на базі полку проведення базового загальновійськового курсу підготовки військовослужбовця. Тобто раніше це відбувалося тільки в навчальних центрах, там була програма, яка тривала 49 днів.

Ми зробили базовий курс з армійської підготовки, 30-денний, і погодили програму, яка містить елементи підготовки, крім базової військової, саме для роботи з нашими безпілотними комплексами. Тобто це й ознайомчі програми з різними системами, як-от «Дельта», «Кропива», маскування, тактичні прийоми, радіобезпека, кіберзнання. Це все системи інформаційної, ситуаційної обізнаності, вони входять в систему базової загальної підготовки, наскільки можливо. Тобто військовослужбовець отримує, крім основних знань, ще такі системні знання для нашої роботи. І це теж на базі наших фондів. Ми так максимально намагаємося закрити ці питання й цю потребу всередині підрозділу.

Стосовно забезпечення – працює механізм, коли військовим частинам почали безпосередньо давати кошти на рахунок, і військова частина може сама розпоряджатися й купувати те, що їй потрібно. Це досить дієво, і це прискорює. Звичайно, є такі моменти, де ще чекаємо від держави, але здебільшого, вважаю, підрозділ досить добре забезпечений.

- Про поліпшення і те, що робить держава, – чи є позитивні зміни і вдосконалення системи?

- Так. От, наприклад, такий механізм, що впроваджений «Армією+». Хтось його критикує, хтось ні, але для нас це взагалі дуже класна тема. Тобто людина може змінити місце служби, якщо в неї є певні витримані умови. Це дуже круто. Плюс там спустили деякі для подання документи, рапорти, – це все в електронному вигляді. Це досить гнучко і швидко, дуже крутий механізм. Подяка тим, хто його розробив і втілює. А ще можливість командира набирати безпосередньо в частину військовослужбовців і цивільних осіб – теж дуже круто. Пряме фінансування також додає.

Тепер очевидне рішення, довго про це говоримо, – 18–24-річні хлопці, покоління геймерів, які можуть зі заплющеними очима клацати на всіх айпадах, тачпадах. Зрозуміло, що це були б найкращі пілоти. І тепер нарешті наче вже узгоджено, що на контракт 18–24-річних будуть набирати саме на операторів безпілотних систем. Теж дуже круте рішення. Якщо воно буде узгоджене остаточно, це точно добавить нам класних фахівців.

- Чи йдуть добровольці на четвертому році війни?

- Так, ідуть. У нас всі добровольці, і люди дуже різні. Розкажу нещодавній приклад, мене він вразив. До нас прийшов хлопець, якому 19 років, добровільно. Тобто йому було 15, коли повномасштабна почалася, і він свідомо, самостійно вирішив узяти участь. Дуже, прямо очі горять. Зрозуміло, що є певні ще такі амбіції, ми їх намагаємося трішечки обмежити. Але цікаво, що це покоління хлопців, яким було 15–16 років, а зараз вони підростають, і в них вже свідомо формується думка, що потрібно захищати державу. Звичайно, це дуже шкода. От я дивлюся на цього козака молодого – і мені дуже шкода, що так відбувається, що діти, хлопці, замість того, щоб ходити на дискотеки в клуб, горять бажанням (не всі, звичайно) прийти в армію. Але водночас це мотивує. І от зараз він поїхав на напрямок, поки що навчається, але до хлопців, які там вже четвертий рік на війні. Я дивлюся, як ці козаки, що вже четвертий рік на війні, дядьки, його оберігають, намагаються допомогти. І бачу, що вони відчувають, що їхня робота, те, що вони виконують, не дарма, і це важливо.

Якщо робити зріз добровольців, то тепер йде більшість з ІТ-сфери, креативні хлопці такі. У них інший світогляд, це інше покоління. Це дуже цікаво, і за правильного застосування це досить ефективно, особливо в безпілотних системах.

- Про плани на майбутнє й розвиток: що хочете зробити, змінити, втілити найближчим часом? Яким бачите розвиток підрозділу?

- У нас тепер з’являється багато засобів цікавих безпілотних – українське виробництво, і партнери нам передають різні засоби, і ми спільно з партнерами докручуємо. З різними системами зв’язку, різна дальність, різна вага бойової частини. Тобто хочеться все спробувати, усе застосувати.

І є запит на збільшення бойових екіпажів. Зрозуміло, що для цього потрібно або провести якусь реструктуризацію всередині підрозділу, або планувати його масштабування і зростання. Усі пропозиції ми подали нашому командуванню. Командувач нас підтримує в цьому, запит – на Генеральний штаб. Тому чекаємо рішення. У кожному разі, продовжуємо виконувати завдання тими спроможностями, які в нас є. Те, що потрібно робити, – це точно створювати підрозділи і свої центри РНДІ, які будуть постійно вдосконалювати й дуже активно реагувати на зміни в кон’юнктурі безпілотних систем. Тобто з’являються якісь нові засоби, новий зв’язок, нове відео... Це треба постійно моніторити і втілювати в бойову роботу. Як показує практика, все, що літає на полігоні, не факт, що полетить на бойовій роботі в бойових умовах.

Чим, наприклад, наш підрозділ цікавий для виробників? Тим, що ми даємо швидкий фідбек. Тобто нам дають засіб, ми через декілька днів вже даємо фідбек з бойового застосування. І якщо там є якісь моменти, не те що просто не працює, забирайте, – ні. Наші інженери говорять: дивись, не працює тому, що тут потрібно те, те, докрути, повертай нам, ми протестуємо. І от в такій співпраці народжуються досить класні, геніальні рішення, і вони часто в багато разів дешевші, ніж аналоги партнерські або ще щось. Іноді дивуєшся, як із примітивних запчастин робиться класне рішення, дуже ефективне.

- Що для вас означатиме перемога України?

- Якось не думаєш про це, виконуєш свої завдання, намагаєшся мінімально загадувати, а що ж там буде, а як воно буде. Перемога України – це точно для мене буде те, коли особовий склад, що зі мною зараз, максимально збережеться в тому складі, який є. Тобто всі залишаться живі, здорові. Ми точно отримаємо справедливий мир. Для кожного він різний. Я собі ставлю планки – це вихід на кордони, які в нас були визначені, міжнародні. Розумієш, що це тяжко, складно, можливо, не на часі. Але ми маємо точно перемогти тим, що сформувати всередині країни таку націю, таку силу, такий народ, який буде впевнений у собі, ми будемо розуміти, що ми українці, поважатимемо себе. І всі навколо нас знатимуть, що якщо цих зачепиш, – усе, буде мало місця. На якій ми це будемо робити території, в яких кордонах – життя покаже. Але це ядро нації маємо сформувати заново. Це зараз, на жаль, клепається і робиться життями людей. На жаль, найкращих людей. Але нічого, – переможемо, поборемо й точно сформуємо найкращу націю у світі.

- Дякую.

Розмову вела Діана Славінська

Повну відеоверсію інтерв'ю дивіться на ютуб-каналі Укрінформ TV

Фото: Кирило Чуботін