Гучні заяви Дональда Трампа та його 50-денний "ультиматум" Путіну стали головною темою тижня. Але який зміст насправді прихований за цією риторикою – це реальний зсув у бік підтримки України чи знову «гора народить мишу»? Як реагують на ці сигнали у Кремлі та до чого має готуватися Київ?

Про все це і не тільки Укрінформ поговорив з політиком і дипломатом Романом Безсмертним.

- Романе Петровичу, останні заяви Трампа, зокрема ультиматум Путіну на 50 днів, виглядають як складна гра. З одного боку – обіцянка зброї для України, але за гроші Європи. З іншого – погрози запровадити «вторинні санкції» проти Росії та її торговельних партнерів, якщо протягом 50 днів не буде досягнуто мирної угоди. Як ви розшифровуєте цю стратегію? Це реальний тиск на Кремль чи радше політичний театр? Йдеться про зсув у нашому напрямку чи гора знову народить мишу?

- Для мене це очевидна зміна тактики. Це не стратегічний злам, а саме тактична корекція курсу. Дональд Трамп принципово не здатен мислити стратегічно – і ця заява лише підтверджує це. Попри те, що його рішення виглядає щирим, він не володіє інструментами, які відповідають масштабам викликів, з якими стикається Захід у війні Росії проти України.

Формула «50 днів» за своєю суттю є ультиматумом, але саме обмеження у часі фактично нівелює його силу. Воно перетворює його не на елемент стратегічного тиску, а на суто тактичний інструмент бізнесмена. Нічого більше. І нічого менше.

Чи надовго вистачить цієї інтонації, цієї риторики, цієї нової тактики – сказати складно. Бо це Трамп. Він сам є втіленням непередбачуваності. Бути впевненим, що ця лінія збережеться хоча б у середньостроковій перспективі, було б наївно. Саме тому нам потрібно виходити з логіки готовності до будь-якого повороту. Мінливість і флюгерність – постійна риса його політичної поведінки.

Якщо підсумовувати, Трамп своїм кроком фактично повернув ситуацію до пізнього етапу адміністрації Байдена: зброя знову надходитиме. Вона піде як по європейських закупівлях, так і через президентські програми, які вже відновлено, і які знову почали працювати.

Проте все, що стосується справді стратегічних речей – таких як постачання далекобійного озброєння тощо – залишається у площині слів. Обіцянок, а не дій. І саме це – головне обмеження всієї нинішньої «тактики» Трампа.

- Сенатор Ліндсі Грем натякає, що на 51-й день Росію може очікувати «щось дуже цікаве», проводячи паралелі з Іраном. На вашу думку, що це за інструменти тиску, окрім військових, може реально задіяти Білий дім, якщо Путін проігнорує цей ультиматум?

- Очевидно, що в цьому випадку жодні B-2 у повітря не піднімуться. І ніяких глибинних ударів по бункеру Путіна – «фюрера» – не буде. Але можливий маневр, різкий і неочікуваний. І, на щастя для Трампа – та й для нас – у цьому напрямку арсенал засобів набагато ширший, ніж той, який можна було застосувати проти Ірану.

Може статися так, що до Путіна прилетить «гостинець». І цей удар може бути нанесено в точку, яка для нього особливо болюча. Варто підкреслити: йдеться не про те, що Трамп діятиме самостійно. Так само, як у випадку з Іраном діяв Ізраїль, так і у випадку з Росією діятиме Україна. І ніхто не зможе заборонити Україні мати умовний аналог JASSM (Joint Air-to-Surface Standoff Missile), здатний завдати удару за принципом стратегічної авіації – так, як це вже сталося, коли третину російських літаків дальньої дії було знищено за один день.

Сьогоднішні розмови в експертному середовищі свідчать про одне: набір засобів для таких дій є значно ширшим, ніж це уявляє собі частина критиків Трампа, його прихильників – та й, власне, ворогів. Цей момент, попри свою очевидну вагу, часто залишається недооціненим і навіть недомисленим.

Погляньмо, наприклад, на аналітичний матеріал, що вийшов на сайті «Россия в глобальной политике» – виданні, яке представляє офіційну кремлівську рефлексію. Автор статті – Фьодор Лук'янов, один із головних ідеологів російської зовнішньої політики. Він визнає сам факт маневру, який уже стався. А от передбачити, яким буде його продовження – і як довго він триватиме – неможливо.

Звісно, навіть у плані Project 2025 (підготовленому для Трампа ідеологічними центрами на кшталт Heritage Foundation) сценарії дій на Близькому Сході та щодо України описані по-різному. Якщо на Близькому Сході стратегічна авіація з B-2 може злетіти з Канзасу й летіти 15 годин, то у випадку з російською агресією основну роботу виконуватиме Україна. І можливо, вона почне її не на 51-й, а вже на 40-й день – усе залежатиме від риторики Москви та розвитку ситуації на фронті.

І ще раз хочу наголосити: багатьом здається, що за риторикою Трампа не стоїть нічого, крім балаканини. Але це не так. Можливості є. І якщо Трамп проявить волю…

- Як, на вашу думку, насправді сприймають цей ультиматум у Кремлі? Чи бачать вони в ньому реальну загрозу, чи розглядають це як черговий маневр Трампа, який дозволяє їм продовжувати війну, виграючи час?

- Найточніше й найглибше нинішню ситуацію аналізує, безперечно, Фьодор Лук’янов. Він – не просто коментатор, а своєрідна інтелектуальна опора кремлівського «фюрера». І саме тому я завжди рекомендую звертати увагу не на гучні, хаотичні заяви типу Лаврова чи Медведєва. Це – «мухи-одноденки»: з’явилися, щось викрикнули, зникли. Їхні слова – не більше ніж шум, емоція, яка не має ані глибини, ані структури, ані стратегії.

Натомість справжні маркери змін і сигналів – у таких, як Лук’янов чи Караганов. Вони формують систему аргументів, якою Кремль обґрунтовує свої дії або вибудовує нову логіку. Це не просто обслуговування режиму – це виробництво змісту, що лягає в основу політичних рішень.

У цьому контексті показовою є мовчанка самого Путіна. Він спостерігає, оцінює, чекає. І це теж сигнал. Але треба розуміти: стратегія Москви ніколи не полягала в тому, щоб плентатися за чиїмось кроками чи реагувати в режимі «відповіді». Навпаки – її мета завжди полягала у нав’язуванні власної парадигми. У створенні інформаційного поля, де Росія – не відповідальна сторона, а ініціатор і архітектор процесу.

І в цьому сенсі Москва сприйматиме Трампа не як самостійну політичну фігуру, не як суб’єкта глобальної гри, а як об’єкт для використання. Як інструмент у її інформаційних і геополітичних маніпуляціях. Вона гратиметься з ним, інтегруючи його заяви, його хаотичність і егоцентризм у власну, чітко організовану гру.

- Кіт Келлог, спецпредставник Трампа, пробув у Києві не тиждень, як спершу повідомлялося, а лише чотири дні. Але, як на мене, це все одно достатньо тривалий візит. Що, на вашу думку, могло обговорюватись – і з якими наслідками для України?

- Не виключаю, що під час візиту могли обговорюватися конкретні варіанти дій. Але, як і у випадку з ударами по стратегічній авіації, так і в інших, подібних за логікою, асинхронних, але точкових і вразливих операціях – про це заздалегідь знати ніхто не буде. Тут застосовується добре знайомий принцип: кожен учасник знає лише свій сегмент. Повну картину бачать лише одна-дві особи.

Втім, безсумнівно, що Келлогу в Україні показали деякі речі – можливо, потенційні інструменти, які можуть бути задіяні умовно на «51-й день». І це, безперечно, наштовхує на певні роздуми. Я переконаний, що побачене справить вплив на риторику у Вашингтоні – насамперед у Пентагоні.

Не виключаю, що у найближчій перспективі ми можемо стати свідками навіть кадрових змін у військовому керівництві США. Бо те, що сьогодні відбувається в Пентагоні – це, без перебільшення, сором для Америки.

І тут ключове питання – що саме Келлог привезе Трампу? А привезе він сигнал, який уже починає гучно звучати у впливових американських інформаційних колах: Україна здатна перемогти.

- Тобто ми знову повертаємося до цієї риторики?

- Ми вже понад місяць живемо у цій риториці – з моменту, коли американський генерал Алексус Ґринкевич, який на початку липня очолив Об'єднані сили НАТО в Європі, замінивши генерала Кріса Каволі, прямо заявив: «Я думаю, що Україна може перемогти».

Це була не просто військова оцінка. Це формулювання нової парадигми, в якій перемога України розглядається не як абстракція, а як досяжна мета. І на тлі цього ще одне важливе джерело – The New York Post, одне з небагатьох медіа, яке дійсно читає Дональд Трамп, – звернулося до нього фактично у формі прямого заклику: Путін розуміє тільки силу. І якщо ти її не покажеш – він тебе принизить.

Ці сигнали вже серйозно вплинули на внутрішньополітичну динаміку в США. У Трампа сьогодні залишається лише одне істотне стримування – внутрішні гальма. Частина табору MAGA, а також елементи так званої «глибинної держави» виступають проти прямого посилення підтримки України. Але, як показує досвід, кілька кадрових рішень здатні швидко змінити розстановку сил. І протестна хвиля всередині американської бюрократії може вщухнути буквально за кілька тижнів.

Трампу немає потреби робити цю війну своєю, як цього боїться велика частина американського істеблішменту. Існують інші, більш гнучкі сценарії, і вони лежать буквально на поверхні. Якщо він захоче – на умовному «51-му дні» ці рішення можуть бути реалізовані. І це потенційно може стати точкою серйозного надлому – як у політиці, так і у самій логіці війни.

Хоча, звісно, Трамп може обрати іншу тактику – затягування часу. Діяти як бізнесмен, вести гру на нервах, шантажувати Путіна в стилі жорсткого торгу. І цей сценарій теж не можна виключати. Бо з Трампом – завжди можливо і так, і навпаки.

- Ви сказали про «внутрішні гальма» Трампа... Як гадаєте, Келлог може їх послабити?

- Може. Такі фактори і такі аргументи у Келлога вже є після відвідин України. Нагадаю вам, що напередодні приїзду Келлога в інформаційних повідомленнях в Україні цитувався президент Зеленський, який сказав: «Я дав наказ, щоб генерала Келлога дуже ретельно познайомили із ситуацією не тільки на лінії фронту загалом, а й на окремих ділянках». Це, думаю, створило зовсім інше бачення у Келлога ситуації.

Після візиту до України Келлог уже має у своєму розпорядженні фактори й аргументи, які здатні серйозно вплинути на його подальші оцінки ситуації. Нагадаю, що напередодні його приїзду президент Зеленський публічно заявив: «Я дав наказ, щоб генерала Келлога дуже ретельно познайомили із ситуацією не тільки на лінії фронту загалом, а й на окремих ділянках».

Це не просто дипломатичний жест – це стратегічний крок. Бо безпосередній і предметний контакт із командуванням, з реальними бойовими секторами, дає зовсім інше уявлення про хід війни, ніж те, що можна отримати з відкритих джерел. І почути з уст аналітиків. Особливо аналітиків Пентагону. На жаль, слід констатувати, що більшість із них уже не розуміє реальної динаміки бойових дій на лінії фронту російсько-української війни. Вони оперують шаблонами попередніх етапів війни або взагалі – застарілою методологією оцінки. У цьому контексті місія Келлога в Україні може мати дуже важливе, навіть поворотне значення – як для внутрішньої дискусії у США, так і для політичних рішень, які ухвалюватимуться в оточенні Трампа.

- Пане Романе, як ви сприймаєте цей витік у Financial Times про нібито розмову Трампа з Зеленським – де президент США, мовляв, питає: «Чому ви досі не б'єте по Москві чи Петербургу?» Що це взагалі було? І навіщо? Це тонкий натяк – можливо, Путіну? А може, «подача на язик Трампу», щоб він сказав, що «ні на чиєму боці»?

- Починаючи від публікацій в Axios, розмов про можливе застосування «Томагавків», JASSM, ATACMS і до статей у Financial Times – усе це інструменти інформаційного тиску. І треба віддати належне: американці чудово володіють цим інструментарієм.

Подивіться, як оперативно зреагував Трамп. Уже наступного дня після цих вкидів він заявив: «По Москві бити не треба – там живуть люди». Це абсолютно типова інформаційна гра. Вкидання відбулося з чіткою метою – вивчити реакцію одразу двох сторін: з одного боку – України, з іншого – Кремля.

Відповідно, у залежності від отриманої реакції вже починається модифікація подальшої поведінки. Вашингтон таким чином посилає Кремлю сигнал: мовляв, Трамп – не проти, і якщо обставини складуться певним чином, удар по Москві можливий. Але водночас – миттєва корекція від самого Трампа: «бити не треба». Щоб залишити простір для маневру. Це інформаційна розвідка боєм.

- Поки триває 50-денний відлік, заданий Трампом, Росія, вочевидь, намагатиметься максимально використати цей час для тиску на фронті.

- Росія діятиме доти й настільки, наскільки їй дозволяє власний потенціал. Але цей потенціал поступово підсідає. І це вже видно по всіх напрямках.

Так, на перший погляд, у деяких вимірах – особливо кількісних – ситуація виглядає тривожно: наприклад, коли йдеться про обсяги атак дронами. Але якщо копнути глибше – що це за безпілотники? У значній частині випадків це муляжі. До чого я веду? А до того, що сьогодні почалася нова фаза війни, в якій необхідно дуже чітко відділяти інформаційний фон від реального бойового процесу. Навіть офіційна статистика потребує глибокого аналізу. Зокрема й ті дані, що стосуються обсягів виробництва балістичних ракет, дронів, рівня застосування штучного інтелекту – все це не можна сприймати поверхнево.

І тут я ще раз повернуся до візиту Кітта Келлога в Україну. Що він повіз назад до США? Насамперед – просту, але принципову тезу: «Україна може перемогти». Це його особисте переконання, сформоване не в кабінетах, а на основі безпосереднього ознайомлення з ситуацією.

А тепер погляньмо, що є ключовим аргументом Москви. Вона традиційно спирається на кількісну перевагу. На цифри. На масу. На обсяги. Але ця логіка має межі. І вона вже була неодноразово зруйнована – як у військовій теорії, так і на практиці. Бо чим перебивається кількісна перевага? Тим, про що постійно говорив генерал Марк Міллі. Тим, що постійно підкреслює генерал Валерій Залужний. Це – технологічна перевага. Це – якість, а не маса. Це – вища точність, ефективність, адаптивність.

Тому ще раз: Росія продовжить робити своє доти, доки її потенціал дозволятиме. Але цей потенціал – значною мірою інформаційно роздутий. Він гіпертрофований, штучно підсилений пропагандою. Насправді Росія – слабша. І кожен наступний місяць війни це підтверджує дедалі чіткіше.

- Нещодавнє історичне рішення ЄСПЛ щодо відповідальності Росії за порушення прав людини та збиття MH17 є беззаперечною юридичною перемогою. Але окрім символічного значення, які конкретні, практичні механізми це рішення може запустити в довгостроковій перспективі? Чи може воно стати фундаментом для майбутніх репарацій або індивідуальних позовів проти російських посадовців?

- Абсолютно правильно ви трактуєте це питання. Ідеться про фундаментальну річ – формування правової бази, яка в майбутньому дозволить вимагати від Росії мільярдні компенсації за ту біду і трагедію, яку вона принесла не лише жертвам конкретних злочинів – зокрема аварії та збиття літака – а й мільйонам інших людей, які постраждали або ще постраждають від цієї війни.

Важливо, що юридичні матеріали у цій справі охоплюють злочини, починаючи з 2014 року. Це – ключовий момент. Справа масштабна, до неї приєдналися 26 країн. Усі вони чітко висловили свою позицію, визнавши цей період – особливо після 24 лютого 2022 року – як період масових, системних злочинів.

Це означає, що мова йтиме не лише про загальні репарації від Росії як держави, а й про конкретні відшкодування фізичним особам, родинам загиблих, постраждалим громадам. Тобто ті, хто працювали над цим роками, – слідчі, юристи, правозахисники, дипломати – зробили величезну роботу. І їм потрібно щиро подякувати. Це – не просто моральна перемога. Це – підготовка юридичного ґрунту для майбутнього трибуналу над Путіним і його оточенням.

Чому це настільки важливо? Бо ці матеріали вже пройшли через судовий процес. Вони мають легальний статус. Вони верифіковані, визнані міжнародною спільнотою. Це вже не можна «відмотати назад», не можна просто знецінити пропагандою чи контраргументами Кремля.

Це і є основа для системного, юридично обґрунтованого тиску на Росію – державу, яка вчинила злочини проти людяності, створила ідеологію рашизму та намагається нав’язати її світу як норму. Утім, крок за кроком, через закон, через суд, через факти – її буде загнано в глухий кут. І на цей раз – без можливості втекти.

- Усе частіше ми чуємо розмови про «європейську армію» та стратегічну автономію ЄС. Яким ви бачите потенційне місце України в цій новій архітектурі безпеки Європи? Чи варто нам і надалі робити безальтернативну ставку виключно на НАТО, чи настав час паралельно розвивати гнучкіші моделі – наприклад, через двосторонні чи багатосторонні оборонні союзи з окремими країнами Європи? Зрештою, Велика Британія та Німеччина вже уклали угоду про взаємну оборону у разі нападу. Чи здатна Україна ініціювати подібні альянси – і з ким саме вони були б реалістичними та ефективними?

- Україна сьогодні має 21 двосторонню угоду з партнерами в сфері безпеки й оборони. Ці угоди можуть мати різну глибину та ступінь зобов’язань, але вони свідчать про одне: стара архітектура глобальної безпеки остаточно розсипалася. Те, що існувало в умовно пост-Ялтинському світі, більше не працює.

Події останніх тижнів – зокрема підписання безпекових угод між Францією і Великою Британією, а також між Великою Британією і Німеччиною – є симптомами не просто нових союзів, а формування нової світової конфігурації.

Візит Макрона до Лондона і акцент на координації ядерних стратегій між Парижем і Лондоном викликав асоціації з відродженням Антанти. А підписання угоди між Берліном і Лондоном – це вже геополітична новація, якщо згадати історичне суперництво між Антантою і так званою «віссю» Рим-Берлін-Токіо. Це не просто символізм – це формування нових, горизонтальних, гнучких альянсів замість бюрократизованих багатосторонніх блоків.

Саме про це писав колишній прем’єр-міністр Британії Ріші Сунак у своєму тексті для The Wall Street Journal – «Демальянси XXI століття». У ньому він зауважив, що сучасна безпека дедалі більше спирається на двосторонні або тристоронні механізми – як це було в XIX–XX століттях. Паралелі з епохою династичних союзів і політичного реалізму більше не видаються анахронізмом – вони стають робочими інструментами.

І це було очевидно ще в 2021 році, коли тодішня очільниця британського МЗС Ліз Трасс у своєму Різдвяному зверненні відкрито сказала: світова безпекова система майбутнього буде лабільною. У ній мир співіснуватиме з конфліктами, а безпекові союзи – бути багаторівневими та мозаїчними. Це можуть бути двосторонні або чотиристоронні угоди (як концепт Міжмор’я), альянси на кшталт AUKUS, ініціативи на кшталт «Рамштайну» чи все ще життєздатне НАТО. І кожна з цих структур буде частиною загального безпекового поля.

Якщо людство не усвідомить масштабу виклику, то на нас чекає етап континентальних воєн, а можливо, й глобального зіткнення. І лише за наслідками катастрофи почне формуватись новий світовий порядок.

Є два варіанти цього майбутнього. Або світ буде й далі обирати таких, як Трамп, Фіцо чи Орбан – і тоді авторитарні режими візьмуть гору. Або – до влади приходитимуть політичні лідери нового типу: прагматичні, демократичні, рішучі. Такі як Мерц чи Мелоні. У цьому випадку демократичний світ здатен сформувати справжню коаліцію свободи.

Цей порядок дій не є мрією, а логічним сценарієм. Після приборкання режиму в Тегерані, стратегічним об’єктом стане Кремль і його ідеологія рашизму. А вже наступним кроком – протистояння імперському Китаю. Саме тоді людство зможе отримати нову модель глобального співіснування – без тираній, шантажу й агресії.

- Щодо місця України в усьому цьому…

- Щодо ролі України, цілком погоджуюся з аргументами, які свого часу висловлював Борис Джонсон: Збройні сили України можуть стати основою об'єднаних, багатонаціональних сил Європи. Сьогодні українська армія – одна з найсильніших у світі. Ідеться не лише про рівень підготовки, бойовий досвід чи сучасне оснащення, а й про інтелектуальне ядро, зміст і характер цієї армії. Так, як і в будь-якому війську, тут є різні аспекти – але загалом це боєздатна, навчена й мотивована сила, яка заслужила визнання. І в Сполучених Штатах, і в країнах Європи вже добре усвідомлюють: українська армія – це не армія для парадів, це армія для війни. Тому в системі майбутньої європейської безпеки місце України буде одним із ключових.

- Як ви розцінюєте сучасну ситуацію у відносинах з Польщею? Що треба робити Україні, українській дипломатії, громадянському суспільству, щоб Польща з новим президентом не перетворилася для нас в Угорщину 2.0?

- І з Новроцьким, і з Польщею потрібно працювати – конструктивно, спокійно, без емоцій. Більше того, я переконаний: саме українська сторона має у цій дискусії суттєво більше аргументів. Зокрема, коли йдеться про тему Волинської трагедії – або, як її називають у Польщі, «Волинської різанини». Потрібно вести спокійну, виважену розмову, розставити чіткі історичні акценти, вшановувати пам’ять усіх жертв, незалежно від національності, й винести уроки з цієї болісної сторінки історії. Але головне – не переносити цю трагедію в сучасність чи майбутнє. Навпаки: її слід осмислити, аби подібного більше ніколи не повторилося.

Адже в основі багатьох міжнаціональних конфліктів – і тоді, і зараз – часто лежать не спонтанні протистояння, а ретельно сплановані спецоперації. Це спадок імперської політики, ще з часів Російської імперії, пізніше – Радянського Союзу, а тепер – Російської Федерації. Принцип «розділяй і володарюй» у дії: розпалювання ворожнечі між українцями та поляками було і залишається вигідним Кремлю. І сьогоднішній сплеск антиукраїнських настроїв у Польщі – значною мірою результат саме зовнішнього втручання, зокрема – цілеспрямованої діяльності ФСБ, Служби зовнішньої розвідки РФ та інших структур, які працюють на підрив українсько-польських відносин через інформаційне поле.

Показовим є те, як деякі польські політики нещодавно виступали не лише з антиукраїнськими, а й з антиізраїльськими заявами. Це ще одне свідчення того, що ми маємо справу з керованим процесом, а не з автентичним внутрішнім запитом польського суспільства. Власне, я б не став звинувачувати конкретних політиків Польщі – багато з них не усвідомлюють, що стали об’єктами маніпуляцій. Їх «ведуть» – через контроль і маніпуляцію інформаційним простором, через постійне цілеспрямоване вкидання емоційно заряджених тез, які стимулюють розкол.

У цих умовах українській стороні необхідно зберігати спокій і наполягати на діалозі. Але діалозі, озброєному аргументами, яких у нас достатньо. Через спокійну, фактологічну, щиру розмову ми маємо показати, що насправді відбувається.

- Чи бачите ви перспективу зміни ситуації з Білоруссю?

Білорусь потрібно звільнити від впливу рашизму – і я переконаний, що перемога України над Росією, над її «фюрером», зніме це ярмо і з білоруського народу. Доля Білорусі безпосередньо залежить від того, наскільки швидко й рішуче Україна здолає російську агресію. Саме ця перемога стане відповіддю на ключове питання: яким буде майбутнє Білорусі?

Білоруси – це європейська нація. Вони цілком природно належать як до європейської політичної й культурної спільноти, так і до потенційної архітектури безпеки Міжмор’я та, в перспективі, системи безпеки НАТО. Їхня участь у цих процесах не просто бажана – вона необхідна.

Натомість нинішній режим Лукашенка – це зовнішній інструмент гноблення, маріонеткове управління, нав’язане з Москви. Сам Лукашенко – це не самостійна фігура, а московський сателіт, якого Кремль утримує як паразита на тілі білоруського народу. Цей режим репресує, принижує, придушує білоруську національну гідність.

Тому білоруському народові необхідно допомогти – політично, морально, інформаційно. Підтримати тих, хто чинить опір, хто зберігає ідентичність, хто мріє про вільну, демократичну, європейську Білорусь. Бо Білорусь заслуговує на свободу – і вона має бути поруч із іншими європейськими націями у спільному майбутньому без диктатури й імперських кайданів.

- Тобто допоки не завершиться наша війна - перспектив для змін у Білорусі не проглядається?

- Зміни відбудуться в процесі звільнення не лише України, а й усього світу від впливу рашизму – цієї токсичної ідеології, яка становить загрозу глобальній безпеці та свободі.

- Підсумовуючи, у трикутнику Київ-Вашингтон-Москва ми спостерігаємо складну партію з багатьма невідомими. Який ваш прогноз на найближчі місяці? Який сценарій розвитку подій ви вважаєте найбільш імовірним, і до яких несподіваних поворотів чи «чорних лебедів» варто готуватися українській дипломатії та суспільству?

- Перше – це війна.

Друге – це робота над стратегічним зближенням між Вашингтоном і Києвом. Але надзвичайно важливо розуміти: у цій роботі Україна має послідовно демонструвати себе як повноцінна частина Європи. Не як держава, що рухається в напрямку Європи, а як невіддільна її складова – політична, культурна, технологічна, структурна, інтелектуальна. Це означає, що в цьому напрямі потрібно діяти спільно – так, як це почало складатися від початку цього року.

І всі, хто сьогодні веде діалог із Вашингтоном, мають чітко усвідомлювати й постійно нагадувати: Київ – це Європа. Україна – це Європа. І ця позиція має стати основою нашої міжнародної політики.

Третє. Від рішень, які ухвалюватимуться протягом цього року, залежить, чи вдасться уникнути континентальної війни. Якщо не буде зроблено кроків до створення об’єднаних міжнаціональних європейських сил – в яких ключову роль відіграватимуть Збройні сили України, – ініціативу дедалі більше перехоплюватиме Москва. Якщо не буде рішень у сфері ядерної безпеки Європи, якщо далі відкладатимуться стратегічні рішення, – вісь зла цементуватиметься, і ми опинимося перед надзвичайно серйозною загрозою.

Сьогодні надто рано говорити про глобальну коаліцію свободи й демократії. І насамперед – через непередбачуваність фігури Дональда Трампа. Але вже зараз потрібно починати згруповування політичних і безпекових сил у самій Європі. У цьому напрямі рухаються такі лідери, як Еммануель Макрон, Фрідріх Мерц, Кір Стармер. Ми маємо бути частиною цього процесу. І ми вже подаємо приклад – укладаючи двосторонні безпекові угоди, не вступаючи у конфлікт із НАТО, а навпаки – підсилюючи євроатлантичну архітектуру безпеки.

Це – тривалий процес. Він вимагає політичної волі, стратегічного бачення і часу. Але він можливий навіть в умовах, коли частина лідерів – такі як Трамп, Орбан чи Фіцо – гальмують спільну динаміку. Це об’єктивно ускладнює роботу політиків, які добре розуміють загрозу: і Рютте, і Мерц, і Мелоні, і Каллас, і Фредеріксен. Усі вони вимушені діяти обережно, не так швидко, як цього потребує ситуація. Але вони все ж рухаються вперед – і саме до цього руху має долучатися Україна.

Що ж до самої України, то я переконаний: перемога буде! Але кожен із нас повинен зробити ще багато, щоби вона стала реальністю. Не завжди це легко. Та якщо не можемо бігти до перемоги – давайте йти. Не можемо йти – давайте повзти. А якщо й це складно – давайте бодай шукати нові способи, аби не зупинятися. Головне – не втрачати віри. Бо віра – це те, що дає силу рухатися. А рух – це шлях до перемоги. Ми переможемо.

Мирослав Ліскович. Київ