Після закінчення академії він планував відслужити перший контракт і далі вирушити в гарячу точку. Мрія здійснилася, тільки воювати довелося вдома. У 2014 році Євген Жар вирушив на схід України, а тепер, у 2025-му, він разом із побратимами тримає оборону на північному кордоні.

У новому випуску проєкту «Командири нашої перемоги» полковник Національної гвардії України, командир військової частини Євген Жар розповів про свій бойовий шлях, особливості роботи у радіаційній зоні ЧАЕС, ліквідацію наслідків після російських обстрілів, унікальні операції підрозділів спеціального призначення, реабілітацію після поранень і ветеранський спорт. А ще – торкнулися теми можливого наступу ворога з території Білорусі.

- Пане полковнику, наскільки я знаю, ви обрали для себе шлях військовослужбовця ще у 2008 році попри те, що ваш батько, наприклад, вас від цього відмовляв. У чому була тоді мотивація?

- Трішечки вас виправлю. У 2006 році я визначився з тим, що хочу бути військовим, коли батько приїхав з відрядження і привіз брошурку «Академія внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України». Побачив на картинках, як це круто, почитав і загорівся тоді бути військовим. Батько 2 роки мене до 2008-го відмовляв і казав: якщо ти хочеш обрати шлях військового, розумій те, що особистого життя буде з кожним роком служби, з кожною кар’єрною сходинкою все менше і менше. Але у 2008 році прийняв моє рішення, як він казав: приймаю його, як належне, але знай, що я з тим не дуже згодний.

- Війна для вас розпочалася у 2014 році. Пам’ятаєте той день, коли отримали сигнал «збір»? Як це було?

- Так. Це була субота, звичайний вихідний день. Отримали сигнал «збір» і через 40 хвилин уже були озброєні, екіпіровані на аеродромі. Загрузилися в гелікоптер і полетіли. Спочатку на Краматорськ, а потім далі на Ізюм. Там все і починалося 12 квітня.

- Взагалі, які завдання тоді виконували?

- Різноманітні завдання від супроводу перших осіб держави до зачисток, засад, супроводу колон – або гуманітарних, або військових.

- Які були завдання найскладнішими для вас у той період?

- Та у той період якось не дуже думали над тим, чи складне завдання, чи ні. Ми всі вчилися вести бойові дії так, як ніхто не народжений для того, щоби прям воювати одразу. Цього можна вчитися й отримувати досвід, враховувати все в майбутньому. Тому я не можу визначити якусь задачу такою окремою, як вона була, важкою.

- Коли ви опинилися і побачили бойові дії, відчули їх у реальному житті? Не те, що там пишуть у підручниках чи якісь там уявлення, які були до того. Якими були відчуття в моменті реальних бойових дій?

- У моменті це була, напевно, міра, якась ейфорія. Так, як ще при святкуванні одного з Нових років удома батько запитав: які у тебе плани на майбутнє після випуску з академії? Я сказав, що хочу перший контракт відслужити, як і  належить, і потім поїхати десь у гарячу точку повоювати. Якраз виявилося так, що довелося воювати вдома, на жаль. Тому особисто для мене це була маленька така ейфорія, що все ж таки я, як людина військова і на той момент проходив службу в спецпідрозділі, отримав досвід, знання, навички і відчуття того, що таке війна, коли по тобі стріляють і тебе все в тому лісі хоче вбити.

- Я так розумію, потім, згадуючи слова батька, не було такого, що шкодували про свій вибір?

- Ні, не шкодував жодного разу. От він мене тільки питав час від часу: чи подобається тобі, чи не вважаєш, що ти зробив неправильний крок у своєму житті? Я йому завжди казав? ні, не вважаю. А потім, коли він зрозумів, що все таки у мене виходить, і почав мене підтримувати, давати деякі поради свої зі сторони, то він пишався мною. І дуже сильно підтримував мене. Навіть, якщо його поради були недоречними в моменті, то все одно я їх враховував. Знаєте, як командир завжди приймає рішення не з одного варіанту, а як мінімум із двох. От як так само.

- Дослухалися?

- Порада батька, моя особиста думка – й у мене вже 2 варіанти, як бути – так чи інакше.

- Повномасштабне вторгнення ви, наскільки мені відомо, зустріли на Луганському напрямку. Чи були тоді відчуття напередодні, що щось має статися?

- Так. Повномасштабне вторгнення зустрів на Луганщині поблизу міста Щастя. Разом зі своїм підрозділом знаходився на нулі, як-то кажуть. І за 3 дні до початку повномасштабки вже ми розуміли, що от-от щось почнеться. І з 23-го на 24-е лютого я дав команду своїм хлопцям, щоб вони були готові до можливого артобстрілу під ранок. І не прогадав. Слава Богу, всі живі. Першого дня у мене був тільки 1 поранений, осколковий, від міни в руку. Але вийшли всі з тої точки і продовжували виконувати подальші завдання вже.

- Оце передчуття – що це було?

- Ми ж маємо можливість слухати їх радіоперехоплення, розвідка, служба зовнішньої розвідки. Всі підрозділи суміжні діляться своєю розвідінформацією і вже тоді розуміли, що щось буде. А, як-то кажуть, людський фактор – це командирська чуйка, слава Богу, ще не підводила жодного разу. В той день, слава Богу, вона теж не підвела.

- Ви чули перехоплені розмови росіян?

- Так. І бачили навіть їхні повідомлення, які вони розсилали за допомогою месенджерів. Й одне і те саме повідомлення дублювалося якраз 3-й день підряд.

- Якими були ваші подальші дії після 24 лютого 2022 року? І які далі завдання стояли перед вами?

- Оскільки я проходив на момент повномасштабного вторгнення службу в підрозділі спеціального призначення «Омега» Національної гвардії України, то завдання були в основному специфічні контрдиверсійні. Недопущення захоплення колони військової техніки або ж проведення контрдиверсійних заходів у стиках між бригадами, або ж в тилу у бригад. На жаль, лише 2 тижні після початку повномасштабного вторгнення я прослужив ще у спецпідрозділі, потім був переведений до лінійної військової частини, яка охороняє об’єкти в місті Павлоград.

- Чи були якісь операції, які запам’яталися найбільше? З тих, про які ми можемо говорити.

- Я жодної задачі не забув. Усі вони відкладені в голові – від звичайного супроводу певних осіб у певні місця, там губернатори або керівний склад держави, гвардії чи міністерства, до виходів на «нуль» або ж у сіру зону. Там спектр задач для спецпідрозділів безмежний.

- У 2023 році вже ви очолили частину, яка охороняє Чорнобильську АЕС. Ми бачили і чули про те, що росіяни робили в Чорнобильській зоні. І тоді всі дивувалися взагалі тому божевіллю, що вони окопувалися в Рудому лісі, абсолютно не дбаючи про безпеку. І коли ми говоримо про те, що наші воїни нині виконують певні завдання в Чорнобильській зоні, як ми дбаємо про їхню безпеку?

- Перш за все, ми постійно проводимо моніторинг радіаційного фону, маючи для того відповідні засоби. І жодна людина не йде виконувати завдання, нести службу в тому місці, де не пройшов спочатку хімік із дозиметром. Навіть, якщо люди там стоять і все ок, то хімік раз у тиждень обов’язково кожну позицію, кожну доріжку – все проходить особисто. І якщо є якісь зміни, то ми вносимо відповідні корективи в наше розміщення.

- Розкажіть про ваш підрозділ, чим він унікальний і чим пишаєтеся найбільше?

- Підрозділ унікальний тим, що у нас об’єкт дуже унікальний – єдина не працююча станція на території України з 5-ти. Одна зараз в окупації – місто Енергодар і наша не працююча. Наша станція – це, як всі раніше звикли казати, туристичний маршрут, сталкери. І дійсно, це дуже вражаючі масштаби трагедії того часу і наслідки. З приводу унікальності підрозділу – ми навчилися працювати з цим. Дбати про безпеку, про те, щоб цього ніколи більше не трапилося, не допустити. Пишаюся найбільше тим, що люди йдуть до нас, люди вчаться, люди бережуть себе в першу чергу, спокій усіх громадян, і тим, що вони не пасують перед таким цікавим викликом, як радіація. Бо це така штука, яку не можна ні побачити, ні пощупати. Це дуже підступна така історія, якщо чесно.

- Я так розумію, що в той день, коли ми пам’ятаємо – росіяни поцілили по арці в Чорнобильській АЕС, ви також там були?

- Слава Богу, в нас разом з усіма службами, які були залучені до ліквідації наслідків влучання в конфайнмент, у нас усе вийшло і радіаційний фон не змінився, не піднявся, й усе в нормі. Але є деякі нюанси з приводу працездатності системи охолодження самої арки. Вона пошкоджена.

- Як ви гадаєте, чому росіяни це роблять, коли ми вже знаємо ціну помилки, яка може статися?

- Ціна помилки може бути дуже-дуже велика. А чому вони це зробили? Я ніколи не шукаю логіку. Точніше, шукаю, але не знаходжу логіку в їхніх діях. Візьміть до прикладу Енергодар, там вони також під час захоплення станції вели бій з нашими військовослужбовцями, які її охороняли та обороняли. І вони не задумуючись завдавали постріли з танків по будівлях станції. Після них що лишається? Спалені міста, знищені, зруйновані, тому шукаємо логіку, але, на жаль, не знаходимо.

- Дякую вам за цю відповідь. Що для вас означає бути командиром? І, на вашу думку, ідеальний командир – яким він має бути?

- Почнемо з того, що командири ідеальними не бувають. На війні завжди будуть втрати, а коли є втрати, значить щось командир робив неправильно. Командир має робити все залежне від нього і навіть більше – для того, щоб максимально зберегти свій особовий склад і виконати потім поставлене завдання. Особисто для мене командир частини – це дуже велика відповідальність, тому що за тобою стоїть дуже багато людей, які тобі довіряють, тобі вірять і готові за тобою йти будь-куди і робити все для того, щоб виконати накази. Але це також накладає дуже великий відбиток, коли ти створюєш підрозділ, вчиш його, вкладаєш себе, і якщо, на жаль, будуть втрати, а війни без втрат не буває, то це дуже сильно чіпляє десь усередині.

- Як ви сказали, що все ж таки найголовніше – це зберегти особовий склад. І я чула від вас цю тезу й в інших інтерв’ю, які ви давали раніше. Як саме командир, завдяки чому він може забезпечувати те, щоб якомога більше життів своїх підлеглих зберегти?

- Навчити їх воювати, маючи вже певний досвід власний, плюс досвід інструкторів, які у нас вчать людей. Плюс інтеграція новітніх технологій, ті самі безпілотні системи. FPV-дрони, наземні роботизовані комплекси, надводні дрони. Це все треба інтегрувати, і краще хай це буде втрачений дрон будь-якого масштабу, характеру, а не людське життя. Люди – це найголовніший ресурс в армії.

- Чи було якесь рішення, яке все ж таки далося найважче?

- Так відокремити якесь рішення мабуть не вийде. Але всі рішення, коли ти даєш вказівку заходити в якусь певну операційну зону на виконання завдань і ти розумієш, що там ми можемо понести втрати, – це дуже тяжко. Тому під час проходження служби в спецпідрозділі завжди виходимо на задачу зі своєю групою. Ну і, слава Богу, всіх вдавалося повертати додому живими.

- Спілкуючись у цій студії з різними командирами, ми розуміємо, що у кожного є певний свій стиль управління. Як би ви схарактеризували свій? На чому більше робите акцент, що для вас є найважливішим?

- Найважливіше для мене – це довіра людей. А довіра людей не за один день завойовується. І я командир, мій стиль управління – абсолютна довіра до молодших командирів, до підлеглих. До тих самих командирів батальйонів і взводів. І я їм даю повну свободу у виконанні завдань, але в межах правових норм, у рамках. І якщо вони з тим справляються, отже вони повноцінні командири, які можуть автономно працювати, не залежно один від одного. Бо в той час, коли я був командиром взводу, мені казали – куди йти, що робити, навіщо то робити і скільки по часу то робити. І оце якраз є той досвід, який треба трішечки вносити зараз, і я маю таку можливість для того, щоб починати міняти, навіть не починати, а продовжувати міняти цю армію, нашу армію для того, аби люди хотіли йти служити. І також ми в підрозділі, у частині в цілому надаємо перевагу свідомому вибору людиною посади, яку вона хоче обіймати. Дехто може неправильно зрозуміти цю фразу. Якщо людина хоче стати дронщиком, то хай вона буде дронщиком. Якщо людина хоче стати кулеметником, то ми зробимо все для того, щоб вона стала кулеметником. А не так що – просто призначив тебе на посаду дронщиком, а душа не лежить до того і ти взагалі нічого там не розумієш у тих квадрокоптерах, FPV, як це коптери, ти не розумієш різниці. Тому це є одним із аспектів, які вкладають в основу управління особисто мої.

- Через це не з’являється певний дисбаланс, що тут, наприклад, усі хочуть бути дронщиками, а піхотинцями, наприклад, не хочуть бути?

- Ні, не буває дисбалансу, оскільки всі, хто бажають, пробують себе. У нас є для того всі засоби й можливості. Вони себе пробують і кажуть: так, спробував, не моє. Піду назад робити те, що я робив, там бути кулеметником. Таке буває. Буває таке, що людина перейшла з однієї спеціальності на іншу, з’їздить на виконання бойових завдань, приїде і скаже: а це не просто, мені подобалося те, що я робив раніше. Можна піду назад? Іди, якщо вважаєш, що ти там більше користі принесеш.

- Яка ситуація з особовим складом? Чи вистачає вам людей, чи ви потребуєте набору? Чи він відбувається регулярно, приходять нові бійці?

- Людей зараз у всіх не вистачає. І не скажу, що критично, але завжди є потреба в людях, тому що ми постійно розвиваємося, постійно розширюємося. Йдемо в ногу з часом, вводимо нові підрозділи, дивимося на бойові дії частин, які воюють у Нацгвардії, і не тільки в Національній гвардії. І стараємося від них не відставати. Також люди, які виявляють бажання переводитися до бойових частин Національної гвардії або там інших силових структур, але виключно в бойових підрозділах, безперешкодно можуть здійснити переведення. Я тільки підтримаю та від себе можу надати якусь пораду, який підрозділ краще обрати.

- Як до вас можна долучитися? Чи є якась рекрутингова компанія?

- Через соціальні мережі Фейсбук, Інстаграм. Там уся інформація для вступу, доєднання до нас є.

- На сьогодні чи можемо ми говорити, якими є найбільші виклики перед вами, перед вашим підрозділом?

- Перед нашою частиною виклик один – це дуже невелика відстань до кордону з білорусами. І ми готуємося до того, що вони можуть піти, як у 2022-му році, або ж пропустити через свою територію знову ворога.

- Чи можете сказати, чи є передумови для повторного наступу з боку Білорусі?

- Незалежно від того, які зараз проходять дії на території Республіки Білорусь, ми готуємося до будь-яких можливих сценаріїв.

- Знаю, що ви займаєтеся спортом і берете участь у марафонах як ветеран. Розкажіть про це захоплення, чим допомагає?

- Спорт найперше допомагає трохи навести лад у голові, навіть, якщо ти на виїзді на бойових. Як раніше то були в часи АТО/ООС. Можна було знайти час і приділити фізичній підготовці сповна. А з приводу марафонів, це, знаєте, така була дитяча мабуть мрія. Все-таки це історична дистанція – 42 км 195 м – не кожна людина здатна її пробігти. Сам собі поставив виклик, але ніяк не міг дійти до того, просто бігав, займався. У 2017-му році вирішив зареєструватися на марафон, півроку готувався, з них 3 місяці був на виїзді на ротації в ООС. Я пробіг свій перший марафон у місті Харків у 2018-му році. Виявилося, що це дуже складно. За той час ти себе проклинаєш, пишаєшся собою на фініші. Але до того – проклинаєш. А потім, коли відчуваєш уже біль у всьому тілі, знову починаєш себе проклинати. Але рівно через 2 тижні я вже записувався на наступний напівмарафон. У мене, мабуть, улюблена дистанція – все таки буде напівмарафон. Вона заходить легше. А офіційно марафон я пробіг тільки двічі – у 2018-му році в Харкові та в 2023-му році в Лондоні. Вже в статусі ветерана отримав запрошення туди і пробіг. Але в Лондоні біг без підготовки. У мене не було часу, на жаль, і здоров’я трішечки не дозволяло підготуватися, як має бути до самого марафону. Але пробіг.

- Чи маєте ще плани в подальшому, якісь мрії?

- Так, звісно. Буду за можливості брати участь у ветеранських змаганнях, які, слава Богу, на сьогодні розкручуються дуже сильно. І їхня кількість збільшується, і додають постійно кожен рік. Є 1 або 2 види спорту, які додають до ветеранських змагань. Також не полишаю своєї мрії все ж таки раз у житті спробувати – що таке триатлон. Це дуже потужна історія, але до неї дуже сильно треба готуватися. Для мене там найголовніший етап – це плавання, що поки що недосяжно. Плавати вмію, але 3 км 800 м пропливти у відкритій воді – це дуже складно.

- Під час АТО ви отримали своє перше поранення?

- Так.

- Як це було?

- Це була чергова задача, нічого там надскладного. Поблизу донецького летовища мали проводити рейдові дії з зачистки деяких населених пунктів і недопущення захоплення аеропорту тоді в оточення повне. Це була розтяжка, яка була встановлена на проході в полі, й один з осколків потрапив в обличчя біля лівого ока. Але швидко залили перекисом водню, наліпили пластир – і я продовжував виконувати завдання з усіма. І лише після виконаного завдання, коли ми повернулися на базу, тоді мене вже повезли в лікарню, зробили рентген. Виявили, що осколка немає. Полікувався трішечки, щоб зняти запальні процеси м’яких тканин, і далі продовжував виконувати задачі. Осколкове було одне, а у 2023 році отримав закриту черепно-мозкову травму, акубаротравму. Простими словами для цивільних людей легше сказати – сильна контузія. Трішечки підсів слух, зір і тиск дуже сильно скакнув. Підлікувався і якраз уже після проходження лікування першочергово приїхав і прийняв цю посаду, на якій зараз знаходжуся. Але жодне поранення, жодна контузія не проходять безслідно. Тому, як ото машину на техогляд заганяють, так само – раз на півроку треба лікуватися.

- Як узагалі впоралися з цим, не впали духом? Якою була реабілітація, як її пройшли?

- У 2014-му році реабілітація була дуже проста – мене відправили у відпустку в наказовому порядку. Не поїхав на ротацію з усіма, пішов у відпустку. Лікарі там прокапали, пропив ліки. А у 2023-му році – те саме, але під пильним наглядом лікарів, так як уже трішечки постраждали зір та слух, і тиск стабілізувати допомагали. Реабілітація? Мабуть і була моя реабілітація через відпочинок. А чому не впав духом? Бо у мене з 2014-го року є дуже багато знайомих, які втратили руки, ноги, зір, деякі з них пересуваються на кріслах колісних. Їм набагато тяжче. Я на них дивлюся – вони бігають, займаються спортом, плавають, стріляють, їздять на машинах ті хлопці, які на візках пересуваються. У мене все на місці. Руки, ноги, все на місці, чому я маю киснути в порівнянні з ними. Не маю. І от завдяки такого широкому колу знайомств, на жаль, через війну, яке склалося, не даєш сам собі просто попуску.

- Що ви сказали би тим, хто, можливо, тільки отримав поранення і перебуває на початку цього шляху, на початку реабілітації?

- Долучатися до найближчої ветеранської організації, які через спорт реабілітуються. Не сидіти вдома – найголовніше, не сидіти самому і в голові, в душі не закриватися самому. Шукати десь конект з такими самими людьми, нехай це будуть різного роду поранення чи травми, але шукати однодумців і через спорт виганяти оцю всю дурість з голови та соціалізуватися. Найголовніше після тяжких поранень – це соціалізація. Наше суспільство потрошки вже вчиться сприймати нормально людей на протезах, на візках, але воно ще вчиться, на жаль.

- Що треба ще зробити для того, щоб покращити цей аспект, щоб суспільство краще сприймало?

- Мабуть почати з елементарного, дітей шкільного віку, всіх, хто в школі навчається, водити в реабілітаційні центри до хлопців. Вони можуть просто прийти поспілкуватися, щоб діти, наприклад, з 5 по 11 клас випускний бачили хлопців-ветеранів, які через не можу, не хочу, болить – встають на протези, вчаться на них ходити, вчаться їздити на візках, вчаться, маючи ампутації рук, самі за собою слідкувати, їсти, найелементарніших речей. Щоб діти це бачили і розуміли, що ці люди – військові, вони віддали найцінніше – своє здоров’я – за те, щоби ті самі дітки навчалися в школі. І коли це буде розуміти дитина, вона це буде нести далі й зі свого дитячого віку буде розуміти ціну свободи.

- Як узагалі ви оцінюєте розвиток реабілітації для військовослужбовців в Україні?

- Доволі непогано, але дуже повільно, якщо чесно. У великих містах – 10 спортивних залів і тільки 1-2, максимум, будуть доступні для людей з певними обмеженими можливостями по здоров’ю. Ми зараз говоримо безпосередньо про людей з високою ампутацією ніг або ж про тих, хто пересувається на візках, на кріслах колісних. На жаль, ви можете масштабувати це до будь-яких цифр, але статистика є такою, що не більше 20% спортивних залів у великих містах є доступними. Так само я б рекомендував трошечки ще більше масштабувати таку історію, як ветеранський спорт, де дають кошти ветеранам. На жаль, це дуже маленька сума для того, щоб у тому самому Києві за 1,5 тис. грн – я не впевнений, що можна взяти абонемент на місяць у спортзал. А зі сторони маленьких міст, населених пунктів, таких як стм або село, на жаль, там хлопці, які отримують тяжкі поранення, вони там і закисають. Тому, я ж кажу, це треба масштабувати спортивні зали і масштабувати ветеранські спільноти, щоб вони захоплювали прямо найменші села, де є люди.

- У цій студії ми також часто дискутуємо на важливі теми для нашої країни. Перемога. Що особисто для вас означатиме перемога України?

- Особисто для мене – буде збереження суверенітету і нашої незалежності, оце і буде перемога. Якщо дивитися на ситуацію в країні: нам тяжко, але ми вже більше 3-х років стоїмо проти другої армії світу. Якщо ми збережемо нашу незалежність, зробимо дуже багато висновків, врахуємо їх, наростимо зуби, м’язи, як завгодно це називайте, і будемо готові до нових викликів і не повторення їх у майбутньому, – оце мабуть буде для мене перемога.

- Дякую за цю відповідь. Потроху наше інтерв’ю добігає кінця, але ми ще маємо таку невеличку традицію – це бліц-запитання. Я буду вам ставити низку коротких запитань, ваше завдання – коротко відповідати перше, що спало на думку, готові?

- Так.

- Війна це?

- Біль.

- Що ніколи не зможете пробачити?

- Зраду.

- З якою думкою просинаєтеся?

- Дякувати Богу.

- Чи може одна людина змінити хід історії?

- Так.

- Ваш найбільший страх у житті?

- Втратити близьких людей.

- Що для вас є найбільшою нагородою?

- Виживання мого особового складу.

- Що для вас означає незалежність?

- Свобода.

- І що зробите першим після перемоги?

- Вимкну телефон.

- Що ж, дякую вам, сподіваймося, що якнайшвидше Україна здобуде справедливу перемогу.

Розмову вела Діана Славінська

Фото: Тарасов Володимир

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі Укрінформ TV