Свою першу війну Назарій Кішак почав у 2014-му, коли йому було лише 20. Сьогодні він – командир 91 окремого протитанкового батальйону. До повномасштабного вторгнення був радником міського голови Івано-Франківська, але вже 24 лютого 2022 року зібрав побратимів і рушив боронити Київ. Від захисту столиці – до гарячих боїв на Бахмутському напрямку, зокрема біля Вуглегірської ТЕС. Під його командуванням – десятки успішних операцій, про частину з яких ще не можна розповідати.

У цьому інтерв’ю Назарій ділиться унікальними деталями роботи свого підрозділу, розповідає про власний шлях, відповідальність командира та мотивацію бійців. Обговорюємо також тил, вибори в Україні, «джавелінщиків», застосування поліграфа у війську та книгу, яку він мріє написати після перемоги.

- Отже, виклик щодо свободи і незалежності України ви прийняли у 2014 році  – тоді ще стали на захист країни. Що не дозволило вам залишитися осторонь?

- Якщо ми говоримо про 2014 рік, то, мабуть, це менталітет, який правильно вихований. Прикарпатці завжди стояли за свою свободу, воювали за свої землі. Якщо навіть підняти старі архіви, то саме на Прикарпатті Роман Шухевич, Степан Бандера створювали війська і, напевно, знаєте, що це передається поколіннями. У 2014-му мені був 21 рік, але, мабуть, це покликання кожного чоловіка, усвідомлення, що потрібно воювати за свою землю. Ми не переступаємо чийсь поріг, не йдемо проти чужих держав, ми захищаємо своє.

- З якими навичками, з яким досвідом ви прийшли на війну і, попри такий молодий вік, як адаптувалися до подій, що відбувалися в Україні?

- Досвіду насправді не було, але поняття, що таке колектив, командна робота, що таке зброя, я все-таки мав, тому що старший брат – військовий і у нас на Прикарпатті дуже поширені організації і взагалі навчання з підготовки до Збройних сил. Воно все-таки краще, ніж в інших областях. А от саме командної роботи я вже навчився в батальйоні особливого призначення, де розпочав, можна сказати, свою першу війну в 2014 році.

- Як той період змінив вас як людину, як воїна?

- Якщо взяти до уваги, що пройшло більш ніж десять років, то дуже багато всього помінялося: від друзів – до самого усвідомлення, тобто і до цінностей. Я буквально нещодавно отримав третю повну вищу освіту завдяки якраз війні, тому що війна змушує думати. І чим ти довше на ній, тим більше усвідомлюєш, що найголовніше – це вижити і зберегти себе цілого, мабуть, це єдине, що війна мене змусила думати передусім.

- Ви були радником голови Івано-Франківської міської ради. Як дійшли до цього? Чи отриманий там досвід став вам корисний під час бойових дій?

- Так, я був радником мера з питань безпеки та правопорядку громади. Міська рада насамперед дала дипломаті у спілкуванні, дала велике, розширене коло знайомств, розуміння, як працювати документально, елементарно піти на сесію і підготувати пакет документів, – це ж дуже великий обсяг роботи. За моєї каденції, я так назву, багато що зроблено саме для громади, об’єдналися з поліцією, поставили багато камер на вулицях, багато розкрито злочинів завдяки цим камерам, багато зробили для молоді: від спортивних гуртків – до підготовки людей, особливо які мають допризовний вік. Тобто робота в цілому дуже важка як радника, так і депутатів, так і заступників, тому що це вже не просто одна сфера, а, можна сказати, великий комплекс заходів, які ти маєш робити, тому що працюєш у команді.

- Виклик 24 лютого 2022 року – і знову ви у строю. Діяли того ж дня?

- Так, буквально через 40 хвилин мені зателефонувала мама і спитала, куди привезти мої тактичні речі, бронежилет і каску. Зателефонував брат: ну ти ж зрозумів. Я кажу: так. Брат у той час був під Маріуполем, виходили з Волновахи якраз. Опівночі я зібрав нараду і ми ухвалили рішення, що формуємо свій колектив і вступаємо в одну з бойових бригад, яка буде стримувати саме наступ на Київщину, тому що, зі стратегічної точки зору, треба було утримати Центральну Україну. Ми слухали доповіді, які нам передавали, Наєва, ми слухали доповіді Головнокомандувача, командувача Сухопутних військ і розуміли, із чим ми стикнемося найперше. Тому так, Буча та Ірпінь були відновлені саме завдяки злагодженості. Нас зібралося близько 400 людей. І в мене було на меті спочатку відібрати якість команди, орієнтовно 40–50 чоловік, для того, щоб формувати штаб і управління. Я вже розумів, що ми будемо йти тільки окремим підрозділом і своїм підрозділом, саме франківцями. Ми довго не думали, зібралися, сформувалися, нам привезли хто що міг із допомоги, пам’ятаю, мисливці привезли нам тепловізори, приціли, різне. У мене навіть були люди, які їхали на війну зі своєю зброєю, своїми карабінами. Спочатку це було дивно, але потім, коли я побачив «ТРОшників», дідусів, які стоять на блокпосту з двостволками та рушницями, то це вже було зрозуміло, що весь народ став на захист нашої держави.

- Яким було ваше перше бойове завдання на початку повномасштабного вторгнення?

- Саме таке, яке запам’яталося, і важливе, яке, можна сказати, я запам’ятав на ціле життя і відчув на собі, що таке війна, – це Бахмутський напрямок, Вуглегірська ТЕС. Проти нас стояли якраз ПВК «Вагнер». Наше завдання (я тоді був командиром кулеметного взводу) – не дати ні противнику, ні техніці пройти по дорозі, яка виходить на Вуглегірську ТЕС, що північніше по верху, де є можливість зайти в тил. Тому така відповідальність була зрозуміла, було водночас переживання, тому що люди не воювали у моєму підрозділі, з усіх із цілого підрозділу, хто мав бойовий досвід, це були я і ще двоє, решта – звичайні люди: хтось був трактористом, хтось – водієм таксі, хтось працював у службі доставки, хтось був комп’ютерником, хтось узагалі студент. Оксана тоді працювала у департаменті молоді та спорту в Івано-Франківську, 19 років, а вона з нами пішла воювати, хтось був звичайним продавцем у магазині. Тобто ми створили сильний колектив, який показав ефективність, люди просто виконували поставлені завдання і все. От вам і ефективність, просто виконували, довіряли і знали, що їх поміняють вчасно, що вони не будуть залишені й т.д. Були такі моменти, коли один мій близький друг ішов на позицію, каже: навіть якщо загину, єдине, що хочу і знаю, що ти моє тіло забереш. Наскільки вони сильні духом, щоб заявляти таке!

- Хочу спростувати один із російських наративів, чому депутати, чиновники не на фронті. Як ви ставитеся до цього, і чи є серед ваших знайомих представники влади, можливо, місцевого самоврядування, які на фронті?

- Від самого початку зі мною воює мій близький товариш, чи побратим, він тепер начальник штабу, а до війни працював заступником голови однієї з адміністрацій. Мій заступник з бойової роботи – це заступник мера міста Калуша, що прийшов у свій час, як і всі, звичайним солдатом, більш ніж рік піхоти, що стояв на спостережних пунктах, у посадках, який знає, що таке приліт різних калібрів артилерії, який уже вивчив напам’ять свист танка.

У мене служив у кулеметниках депутат районної ради, у мене був Микола з Івано-Франківщини, теж голова сільської ради, потім він став заступником. Тобто є різний контингент, і є дуже багато політиків у підрозділах, просто це справжні політики, які усвідомили, що потрібно захищати, і пішли захищати. А ті політики, які зараз рвуть на собі сорочку, більшість із них практично нічого навіть не зробили для Збройних сил.

- Чому ви так вважаєте?

- Перелік осіб, яким довіряю, невеликий, але ці люди дійсно допомагають від початку повномасштабної війни, це як і з партії Зеленського, так і з партії Порошенка, з інших партій є теж люди, вони просто допомагають. Вони приїжджають, привозять реально дорогі речі для фронту – і я не бачив навіть десь фоток в інстаграмі, фейсбуку, що їздять і допомагають, вони потихеньку виконують свою роботу.

Тепер про вибори заговорили, усі готують якісь кампанії, але ніхто на сьогодні не подумав, як тепер себе почуває воїн, що три роки повномасштабної війни сидить в окопі й не втомився, як інколи тил каже: ми вже втомилися. Від чого? Я, коли чую такі слова, навіть не хочу дискутувати, тому що мене це зсередини вбиває. Ми тепер, більшість, половину зарплати віддаємо інколи на речі, потрібні підрозділу. Тому чим втомився тил? Жити у вільній, спокійній країні, зранку прокидатися, дозволити собі піти в ресторан, витратити там тисячу гривень на сніданок – від цього вони втомилися? У нас ранки були такі, що ми не мали можливості навіть випити нормально води, тому що її не було, нам доставляли дронами, доставляли вночі розвідка, піхота, ми молилися Богу, аби дощ пішов, щоб просто відчути що таке короткий душ. Потім, коли я став командиром взводу, як чув, що десь там мало води або не вистачає у посадці, то мене зсередини зривало, я аж сам на себе міг накричати, тому що боєць має бути забезпечений. І потім ми чуємо через три роки, що тил каже, що він втомився.

- Чи бували у вас моменти, коли опускалися руки, і як ви діяли тоді, як знаходили для себе мотивацію боротися далі?

- Мене мотивують мої люди, і я не маю навіть жодного морального, ніякого права їх залишити. Командир батальйону, я думав у свій час, що це якийсь крутий комбат, насправді це – звичайний менеджер, і саме від менеджерських здібностей, від вчасного реагування, від строгості й дисципліни залежить ефектність підрозділу. У мене один з найкрутіших підрозділів саме тепер на моєму напрямку, у мене командир роти – дівчинка, 21 рік, коли мо*калі чують, що заходить її підрозділ, у них там кіпіш, вони бояться, купа запитань, – ми ж теж моніторимо, читаємо, отримуємо розвіддані. Тому потрібно просто ефективно виконувати свою роботу. Якщо проблеми, про це я знаю насамперед, не відкладаю на потім, не чекаю якоїсь там години, а вирішую одразу по факту і в терміновому порядку.

- Що саме робить ваш батальйон унікальним?

- Батальйон унікальним тим, що ми всі прийшли з розвідки, це всі добре знають, і саме вся команда зайшла в управління. Тобто це теж маленькі менеджери, які дуже швидко реагують. Вони всі ефективні, і ніхто, ніколи, ні в чому не відмовить у допомозі. Тільки ефективність, тільки швидке реагування. Унікальним чим? Що ми є протитанковим батальйоном, а фактично в нас є все: і артилерія, і FPV -дрони, і розвідувальні дрони, і перехоплювачі, РЕБи, РЕРи, «Джавеліни», ПТРК, і «Стугни», і «Корсари». Тобто ми такий маленький підрозділ вогневої підтримки, який працює з усього.

- Щодо операцій, боїв, можливо, є ті, якими пишаєтеся найбільше?

- Та багато операцій було, є взагалі такі, про які не маю права розголосу, але вони були успішні, взагалі без втрат, без поранених, з найкращою ефективністю нанесення удару по ворогу.

- А чи є щось із того, що можна розголошувати?

- Харків, Вовчанськ, Стариця. Спільна робота з 42 бригадою, де противник навалами більш як дві доби йшов, щоб заволодіти населеними пунктами. Відбили повністю атаку завдяки злагодженості всіх підрозділів і підтримці ГУР, ми таку нанесли вогневу мощу по противнику. Я, коли доповідав командиру, що за день більше як 45–200, він каже: скинь мені відео, я щось не вірю. Потім, коли ми все скинули, просто був такий мовчок, і там слова мотивації. І тоді ми себе показали як ефективні. Насправді в Збройних силах все просто – треба дати трошечки маленьким командирам, так. Тому що я пройшов від солдата до командира батальйону, був на посадах як командир відділення, головний сержант взводу, командир взводу, командир роти, командир батальйону. І завжди були моменти, коли я казав правильні речі, інші мене підтримували. Деколи потрібно просто почути. А один з генералів сказав: це підрозділ крутий, нехай вони на цю ділянку заїдуть. Інший каже: що потрібно? Він каже: просто не заважати.

- Є такий допис про вас на сторінці вашого підрозділу: «Назарій Кішак – із тих, з ким ідуть не через наказ, а через довіру». Як ви це побудували у своєму підрозділі?

- А я завжди був із колективом і всюди: від позиції до управління, до логістики, я просто був із людьми. І коли прийшов час мені очолювати батальйон, я всіх зібрав і сказав: ви ж розумієте, тепер мене буде трошечки менше, тому що це вже управління. Я чекав від колективу на так або ні. Усі одноголосно сказали, що так. Командир батальйону, полку, бригади – це командир, який має не тільки сидіти й розподіляти завдання, ставити бойовими розпорядженнями. Він має чути, виїжджати теж на позиції, бачити проблематику, тому що кожен боєць, який виконає свою функцію, – це у нього буденність. І він не думає про якесь маскування, як поліпшити маскування, пройти схемні позиції. Тобто є такі моменти, де просто командир батальйону, який має найбільше досвіду, йде з блокнотиком і записує собі проблемні питання і зразу їх вирішує.

- Як часто виїжджаєте на позиції до своїх бійців?

- За графіком. Розписано кожен день за підрозділами. І, звичайно, за тиловими, тому що тил має найефективніше працювати, забезпечувати бойові підрозділи. Тому ми завжди всі на зв’язку, у нас кожного ранку п’ятихвилинки, у нас є брифінги, онлайн-наради, беруть участь усі командири.

- Як дієте в критичних ситуаціях, коли треба дати непростий наказ?

- Відправляю своїх найближчих, найдорожчих людей разом з управлінням. Я просто дуже своїм довіряю, знаю, що будуть ухвалені правильні рішення, ну і сам беру участь. Було дуже багато різних ситуацій і настільки критичних, що я думав, що уже все, що не вийдуть, сто відсотків, але якось вдавалося витягати.

- Як сучасна війна змінила протитанкову боротьбу, і як ви адаптуєтеся до нових викликів, до змін?

- Ми не адаптуємось взагалі, ми просто йдемо і виконуємо роботу. У нас є завдання, ми ефективно його виконуємо. І все. Ну, «Джавелінчики» – це мої топчики, раніше це було FPV, але це був початок, тепер FPV нікого не здивуєш. «Джавеліни» – це дійсно моща. Тому що, коли погана погода, БПЛА не може злетіти, а «Джавелін» розносить танк на маленькі такі молекули. І коли ми були на Курщині, йшли там чотири одиниці техніки, чотири танки, які працювали дуплетом, ці танки разом з екіпажами попали до небесного резерву. Дуже активно відпрацювали.

- А щодо тактики ворога… Ми пам’ятаємо на початку війни їхні колони, як вони палали. А як тепер ворог поводиться?

- Так само, просто вже менше техніки у противника. Тому що більшість техніки, яка в них є, вони можуть здати хіба що на металобрухт. Противник міняє завжди тактику, про це можемо дуже довго говорити, тепер у них одна-єдина тактика по всьому фронту – мінімальна кількість штурмових дій за підтримки артилерії. Від чотирьох до шести осіб – і стараються вклинитися між суміжними підрозділами, там шукають слабкі місця і, головне, що відправляють звичайних мобілізованих, не досвідчених своїх військових. Дивляться на ситуацію, тобто чи там є якийсь опір, даємо відсіч, ну а далі вже закидають свої резерви, які складаються з контрактників, або вже більш досвідченими військовими, які вміють вести бій.

- Що для вас важливо, щоб забезпечити своїх хлопців?

- Нещодавно придбали завдяки одному з фондів мобільну лазню. Тепер ми знайшли точку, де з’їжджаються всі підрозділи, кожен військовослужбовець може залишити свої речі, йому гарно поперуть, він може піти в душ, закинути собі взуття попрати. І це класно, бо ми працюємо для команди, і люди мають відчувати підтримку. Чим більше підтримки вони відчувають, тим вмотивованіше будуть виконувати свою роботу.

- Тобто коли ми говоримо про створення умов для ваших військових, то мова не тільки про зброю, а щоб, наскільки це можливо, вони були комфортні?

- Ми всі розуміємо, що не можемо дати повний комфорт, бо все ж таки це зона бойових дій. Але дати відчуття людині, що таке теплий душ, що таке чистий одяг, можемо, забезпечуємо і думаємо завжди, що ще зробити для того, щоб покращити взагалі стан військовослужбовця.

- Які тепер найбільші виклики перед вашим батальйоном?

- Витрати різні, найбільше це FPV. Є речі, які нам дають, але вони не ефективні, ну є кращі, тому ми все ж таки ухвалюємо рішення і закуповуємо самі. Поки Міністерство оборони налагоджує, ми на такому частковому самофінансуванні. Але багато допомагає оперативне командування, забезпечує бронетехнікою, – це головне, тому що без бронетехніки на передньому краї ну дуже важко. Ми маємо розуміти, що це там не хтось жаліється чи ще щось, маємо розуміти, що у нас йде війна. І держава тільки почала вибудовувати той стрижень і взагалі налаштовувати процеси забезпечення. Хоча і так завдяки потужним структурам логістика у нас дуже гарно працює. Але є моменти, які потребують доопрацювання, тому що війна тепер помінялась. От ніхто не думав, що ми побачимо оптоволокно, всі там дуже були круті, впевнені, що в мене є РЕБ і я буду живий. А тут бах – і запрацювало оптоволокно. Тепер відповідно вже потрібно думати про якусь протидію, протидії поки що немає, тільки 12-й калібр. Я спілкуюся з командувачами: от мені потрібні помпові рушниці, попросив Головнокомандувача, забезпечили. Підрозділи вже їдуть, вибрали тактику, ми маємо від них оборонятися, як їх знищувати. І на сьогодні ні один боєць в мене не загинув від FPV -дрона.

- Чи триває до вас набір, чи є вакансії?

- У мене набір триває, але все ж таки ми відбираємо людей. Є дуже великий плюс – до нас просто так не попадеш, тобто треба пройти чотирьох людей, які дають свою характеристику і висловлюють свою думку, чи беремо людину, чи ні. Тому що війна показала, що потрібно брати тільки ефективних і розумних, які будуть виконувати завдання, які розумітимуть, що вони працюють у команді, які будуть знати, що ми за них стоїмо.

- Як проходить цей відбір?

- Співбесіда. От я раніше це не розголошував, не публікував, але кожен офіцер з управління моєї команди проходить поліграф раз на три місяці. Нещодавно зі 140 людей ми відібрали двох, більше нам не підходять. Тому краще два ефективно, ніж десять неефективно. Крім того, що до нас потрапляє людина на службу, ми ще з нею проводимо навчання у відповідному напрямку.

- У вас заповнені при цьому місця?

- Ні, у мене є маленький недобір. У принципі, не можу сказати, що у нас критично не вистачає людей, систематично поповнення йде, але от саме відбирання кандидата відіграє дуже велику роль на війні.

- Розкажіть, якщо можна, про поліграф – для чого він?

- Для передбачення нештатних ситуацій, для постановки правильних питань команді, для того, щоб бути упевненим, де люди маніпулюють, а де з тобою чесні. Кожна людина має в собі таке маленьке притаманне – боятися щось сказати, тому я ввів поліграф, і він тепер мене підсилив. Тому що я бачу, де є провали, і вже працюю над цими напрямками. Тому що команда має бути завжди ефективна, і команда має бути завжди відверта і чесна. Це головне у команді – бути щирим і прямим.

- Не було образ від найближчих ваших товаришів, вони також проходять поліграф?

- Ні, не ображались, розмови були різні, але ми спілкуємося з командою, тобто щиро спілкуємося.

- А ви проходили поліграф?

- Проходив.

- І які результати?

- Непогані, як на мою думку. Я частина команди, тому звичайно. Для того щоб когось змушувати чи вимагати, ти маєш сам показати приклад – це правило лідера.

- Що ви можете сказати про нинішню ситуацію на фронті або про ті напрямки, на яких перебувають ваші воїни?

- Покровський напрямок, здається, стабілізували. Не все так погано, як я думав, коли їхав, до того ж тепер ОСУ «Хортиця» очолив генерал Драпатий, я вже з ним працював на Харківщині. Головне, що у Збройних силах появилась якась єдність така маленька. Бачу, що справді зросла підтримка, що почали не просто ставити завдання, а перед тим, як ставлять завдання, почали запитувати: а яка думка? а яке рішення? а що ви там пропонуєте? а які засоби? а яка реальна ваша ефективність? Тобто не просто поставили, стій тут, а конкретні є запитання, отримують відповіді – і від того відштовхуємося, що можемо зробити, де, і наскільки ефективно. Це важливо, ми до цього йшли не перший рік.

- Ви пройшли шлях від солдата до командира батальйону, яким він був?

- Він був найважчим взагалі, ну це зрозуміло, він був таким важким – до сліз. Після війни однозначно напишу книжку і в ній буде згадано все повністю, про всіх, аби залишити в пам’яті, що було не так. Єдине, що тішить із цього всього, – що вище керівництво почуло, побачило і вчасно допомогло. Тому що реально було, що руки опущені вже до такого моменту, що я думав, що цього разу не витягну. Але в мене є люди, які допомагають, – це мій колектив, який, до речі, пройшов зі самого початку зі мною. Завдяки йому, мабуть, я і вистояв. І тепер як командир батальйону стараюся, щоб мої бійці не переживали те, що я.

- Що ще увійде у вашу книжку, яку ви неодмінно напишете після нашої перемоги?

- Там є всі: від найменших водіїв – до практично найбільших державотворців.

- Ви хочете присвятити цю книгу людям?

- Так.

- І там мають бути тільки людські історії?

- Головне, що ці історії будуть написані з усіх нотаток, я протягом усієї війни веду блокнот, він уже в мене четвертий. Там записані кожні моменти, навіть номери бойових розпоряджень, час, місце, імена людей. Просто ця книга із часом потрапить до якихось військових у руки – і вони зрозуміють, що не можна мовчати, і, крім того, що потрібно зразу виправляти неправильні речі. Кожен командир має зрозуміти, що не просто так віддати бойове розпорядження, тому що кожного вдома чекають дружина, дитина, рідні, мама, тато. І кожна людина хоче побачити свою близьку людину, так, тому що це живі люди, ними не можна просто так розкидатися вліво, вправо. От тому, що мене колектив підтримував, ми зберегли дуже багато людей, виконуючи ті завдання, які нам ставили. Просто ми робили їх розумно. І скільки ми пройшли сліз, скільки ми пройшли дистанцій разом із колективом! Тому, з одного боку, я тішуся, що командир батальйону, бо вся команда зі мною, так, і я впевнений, що їх збережу більше, як хтось інший, тому що вони близькі всі. А з іншого боку, це так важко, просто інколи реально вже голова пухне, такий виснажений. Я п’ю чай і кажу собі: все, забудь взагалі про слово «виснажений», виснажується тільки тил, а ти маєш працювати. Тому ми обов’язково отримаємо зупинку по фронту, я впевнений, тому що вже цього року має щось прояснитися.

- Хочу ще процитувати фразу зі сторінки вашого батальйону: «Знищувати техніку ворога – це не все, головне – досягти миру». Якою ви бачите нову мирну Україну? Якою вона має бути після справедливої перемоги?

- Я вас не порадую, бо вона буде важка. Посттравматичний синдром, реабілітація мільйонів військових. Проблема українців у тому, що ми гриземось завжди між собою і шукаємо сильніших лідерів, а коли у нас стається біда, ми об’єднуємося і даємо по вухах противнику. Я хочу після цієї війни, після закінчення, щоб ми не гризлися між собою. Ми не маємо бачити такий парламент, кричати одне на одного. Ми маємо бачити грамотну, правильну дипломатію, ми маємо бачити потужні ухвалені рішення, і ми маємо бачити, що весь народ підтримує парламент. Але ні в якому разі не розхитування у Верховній Раді, не розхитування політичних сил одне одного. Має бути об’єднання, гадаю, що воно колись буде. Я молюся, найбільше, чого ми хочемо, – це просто звичайного миру спочатку, а там далі, думаю, у країні розберемось.

- Війна для вас – це…

- Війна.

- Що вас мотивує прокидатися кожного ранку?

- Люди.

- Який ваш найбільший страх?

- Загинути.

- Що для вас означає свобода?

- Вільно робити те, що хочу.

- Ваша улюблена страва на службі?

- Вареники з картоплею.

- Який момент у житті вважаєте найщасливішим?

- Моя дружина.

- Хто для вас герой?

- Мої всі люди, які в мене служать.

- Найбільша нагорода в житті?

- Моя дружина.

- Ваше життєве кредо?

- У такі штуки, як кредо, не вірю.

- Що зробите найперше після перемоги?

- Поїду за кордон.

- Дякую за інтерв’ю.

- Дякую вам. У мене для вас подарунок – це бойовий прапор нашого підрозділу.

- Дякую, до зустрічі.

Розмову вела Діана Славінська

Фото: Кирило Чуботін

Повну відеоверсію інтерв’ю  дивіться на ютуб-каналі Укрінформ TV