Сім років тому, а саме з 30 квітня 2018 року до України стали надходити перші комплекти переносних протитанкових ракетних комплексів (ПТРК) американського виробництва FGM-148 «Джавелін». Із початком російського вторгнення на територію нашої держави, в лютому 2022 року, цій зброї судилося стати одним із символів українського опору.

Про те, як «Джавеліни» працюють на полі бою в інтерв’ю Укрінформу розповідає командир відділення 5 батареї протитанкових керованих ракет 209 окремого протитанкового дивізіону Сухопутних військ ЗСУ (2022) молодший сержант Андрій Головня. Станом на 24 грудня 2024 року він особисто за допомогою FGM-148 Javelin знищив та вразив 78 одиниць ворожої броньованої техніки.

– Андрію, скільки нині на вашому рахунку знищеної техніки ворога? Чи він збільшився з літа 2024 року, після того, як ви отримали високу державну нагороду?

– Та трохи є. (А. Г. – усміхається).

– А конкретно? Чи сходяться офіційні підрахунки з вашими власними?

– Знаю, що всього сімдесят вісім броньованих цілей.

– А з них за категоріями?

– Танків щось до сорока, а все інше: інженерні, броньовані машини піхоти, броньовані десантні…

– І це все «Джавеліном»?

– Так. Уся техніка, яка на моєму рахунку, це – робота «Джавеліна».

– Тобто вас можна визнати рекордсменом серед утилізаторів, які за допомогою цього американського протитанкового ракетного комплексу залишили на полі бою не один десяток одиниць російської бойової техніки?

– Не знаю. Не впевнений… (А. Г. – сміється ).

– Тобто можуть бути «конкуренти»?

– Цілком імовірно. Не без того…

– У жовтні 2022 року ви добровільно вступили до лав Збройних сил України.

– Саме так…

– На той час вам було всього дев’ятнадцять років. Чи питали дозволу батьків?

– Іти мені на війну чи ні?

– Так.

– Ні. Мій батько теж хотів іти захищати Україну. Але я його випередив тоді (А. Г. – усміхається). А щодо мого рішення йти до війська, то про це ніхто в сім’ї не знав. І, мабуть, не здогадувався. Зовсім ніхто! Просто я поставив перед фактом рідних, що записався добровольцем до Збройних сил України, і на тому все…

на кону стоїть не приз чи медалі, а здоров’я або навіть життя

– Щодо іншої сім’ї – фронтової… Адже підрозділ на передовій – це не просто колектив, який виконує бойові завдання, це, по суті, родина, коло людей, на яких можна покластися у скрутну годину. 

– Справді. Скажу, що дуже важливо, щоб у цьому колективі всі підтримували один одного. Послуговуючись навіть тією ж спортивною термінологією, військовий підрозділ − це команда, яка має перемогти, тільки в цьому випадку не на спортивному майданчику, а на полі бою. І на кону стоїть не приз чи медалі, а здоров’я або навіть життя. Така команда має діяти злагоджено й відповідально, а для цього, на мою думку, необхідно розуміти один одного. І це – головне. А ще підтримувати за будь-яких обставин і ніколи не ображати своїх побратимів. Повага й довіра – це ті риси, що згуртовують колектив. Ось на цьому і тримається бойовий підрозділ.

– Повернімося до диво-зброї, яка свого часу, безсумнівно, відіграла важливу роль у знищенні масових броньованих колон російських військ, що вторглися в Україну. Маємо на увазі «Джавелін». Чи правда, що не кожен постріл завершується ураженням ворожої техніки?

– Насправді так і є, не кожен…

– Які причини цього? І загалом, скільки пусків, за вашими підрахунками, завершувалися ураженнями цілей?

– Багато. Дуже багато. Хоча, правду кажучи, бувало й таке, що ракети не сходили. Або виходили з тубуса й одразу падали на землю. Тобто не запускався двигун «Джавеліна». Бувало й таке, що ракета не потрапляла в ціль. Це вже спрацьовував ворожий РЕП. У мене на рахунку з десяток таких ракет, що не досягли цілей…

– Розкажіть, будь ласка, про власні враження від першої знищеної ворожої цілі.

– Зрадів, звісно.

– А після двадцятої цілі це вже стало просто буденною роботою, напевно? Чи не так?

– Так (А. Г. – усміхається). Є таке… Розкажу вам про першу вражену ціль… Доти мені не доводилося запускати ракету «Джавеліна». Це був перший виїзд на бойові позиції. Моя ціль – російський МТ-ЛБ. Перший пуск і перше влучання! Лютий 2023-го. Була ніч. Якщо не помиляюся, це сталося 25 лютого 2023 року біля населеного пункту Новобахмутівка на Донеччині, на північ від Авдіївки.

– Полювали з тепловізором?

– Так. Десь опівночі я почув гудіння зі сторони ворога. Якраз була моя черга бути на посту. Відразу не втямив, що то. Зирк на екран – щось повзе. Виліз із окопу і вже почув виразне гудіння техніки зі сторони росіян. Швидко кинувся до своїх. Хлопці мої спали. Я розбудив свого напарника. Нас було двоє операторів «Джавеліна». Товариш мій був у мене ніби на підстраховці. І ось ми вибігаємо з того окопу. Він натискає на пуск, а його «Джавелін» мовчить. Він кричить до мене: «Андрюха, в мене не сходить ракета! Працюй!» Я запускаю ракету! Пуск! Ракета сходить! Перший постріл! Перше влучання!

– Була, напевно, ейфорія від влучання?

– Так, я аж кричав від радості. Пам’ятаю, мені ще хлопці тоді казали: «Та не кричи так!» Але як цього не робити, емоції! Це ж перший мій пуск і перша ціль! (А. Г. – усміхається).

– Як ви здогадалися, що це була російська «маталига»?

– Одразу було важко підтвердити, що це саме вона. Наступного дня чи, може, через день, коли ми мінялися на позиціях, приїхав командир нашого взводу й допоміг встановити, що справді на моєму рахунку спалена МТ-ЛБ росіян. Допомогли хлопці, які сиділи в передніх окопах. Вони й підтвердили, що дійсно було влучання, в результаті якого було знищено російську «маталигу». Після цього ми з командиром взводу заїхали ще й на КСП батальйону, де нам остаточно підтвердили, що враження ворожої цілі здійснив я.

– Вам доводилося працювати з іншими переносними зенітно-ракетними комплексами, зокрема, англійсько-шведським «енлау»?

– Ні, жодного разу.

«Джавеліну» ти задаєш команду, і ракета вже сама працює по цілі. Принцип: «Запустив і забув!»

– Виходить так, що вам немає з чим порівняти ефективності «Джавеліна»?

– По суті, так. Хоча є – можу порівняти з іншими «птурами». Але, якщо відверто, інші «птури», то не те. Взяти хоча б нашу вітчизняну «Стугну». Вона – маломобільна, адже громіздка. Так, у неї є суттєвий плюс. Це дальність ураження цілі, але лазерне наведення демаскує «Стугну». Можна зразу отримати відповідь. Ворог теж не дрімає. Виявив лазер і відразу б’є в те місце, де засідка. А в «Джавеліна» – головка самонаведення, тобто засікти її нічим. «Джавеліну» ти задаєш команду, і ракета вже сама працює по цілі. Принцип: «Запустив і забув!» Це саме про неї.

– Тобто якщо поставити на одну лінійку ПЗРК «Джавелін», «Енлау», «Корсар», «Стугну», американець упевнено переможе?

– Під час бою мені доводилося працювати лише «Джавеліном», тому про ефективність інших комплексів нічого не можу сказати. Але за відгуками та кадрами з Інтернету, можу впевнено сказати, що це зовсім різні речі. Мені здається, що «Джавелін» на голову вище за інші ПЗРК.

Це я ще працював із «Джавеліном» другого покоління, а є «Джавеліни» третього покоління. Впевнений, вони ще крутіші! Якби їх нам передали, було б взагалі супер!

– Під час нинішньої війни ми стали свідками різних еволюцій озброєння закордонного зразка. Той самий «Байрактар» буквально за рік утратив свою актуальність, оскільки на полі бою з’явилися потужні засоби ППО ворога. Чи є подібна загроза для «Джавеліна»? Чи залишається американський ПТРК не тільки легендарною, а й затребуваною зброєю?

– Так, залишається, безумовно, адже він універсальний. Оскільки «Джавелін» знищує ворога як на ближніх, так і далеких відстанях, це дуже важливо. Хоча, як на мене, однак, ефективніше він діє на дальніх відстанях. Це, так скажемо, за власними спостереженнями.

«Джавеліни», що є в нас на озброєнні, ефективно діють до чотирьох кілометрів. Запущена ракета, яку я запускав особисто, пролетіла 4700–4800 метрів і точно вразила ціль, хоча наголошую, згідно з офіційними ТТХ, розрахований «Джавелін» на 4 кілометри.

– Наскільки захисні споруди на бронетехніці, або так звані мангали рятують росіян від ураження «Джавеліном»?

– Не рятують зовсім!

– Гаразд, від чого вони тоді рятують?

– Напевно, від ефпіві-дронів найбільше. «Джавелін» має потужний кумулятив, який пропалює найтовстішу броню.

сьогодні поле бою залишається за дронами-камікадзе

– Війна 2022 року відрізняється від війни 2024-го?

– Так, звичайно! Якщо порівняти 2022-й, 2023-й і 2024-й роки, то війна розвивається дуже динамічно і стрімко. Ось, наприклад, візьмімо самохідний протитанковий ракетний комплекс «Штурм-С». Це така собі ракета, встановлена на гусеничному шасі легкої бронемашини, або, як у нас її називають, «маталиги». Так, свого часу це була мобільна й потужна зброя, яка могла зупиняти броньовану техніку противника, таку як танки, БТРи і БМП. Або візьмімо той самий важкий протитанковий ракетний комплекс TOW-2, який у руках не поносиш. Для його транспортування необхідно мати мобільне авто. Однак як і МТ-ЛБ, так і авто на полі бою неефективні. Чому? Та тому, що сьогодні поле бою залишається за дронами-камікадзе. Вони сьогодні не тільки контролюють пересування техніки та живої сили противника, а й ефективно знищують їх. На противагу громіздким і помітним на місцевості ПТРК на колісній або гусеничній базі, солдат із трубою, нехай вагою лише у двадцять кілограмів, спроможний не тільки знищити ціль, а й вчасно сховатися після цього. Саме так, вибіг, вистрілив і заховався.

– Тобто саме так і звучить формула успіху оператора «Джавеліна» від молодшого сержанта Головні?

– Так. Єдина проблема, що «Джавелінів» у нас обмаль. (А. Г. – усміхається). Адже зброя ця – дорога. І ми її так не використовуємо, як у 2022 або 2023 роках. Зараз легше, думаю, взяти того ж дрона-камікадзе, який коштує 600–700 доларів, щоб знищити танк чи БТР. А «Джавелін» тягне на всі 75 тисяч доларів. Ось і порахуйте…

– Як, на вашу думку, війна змінилася з появою дронів?

– Звичайно! Зросла також небезпека на полі бою, як для ворога, так і для нас. На цій війні швидко вчаться… А щодо загроз, ось наприклад, що страшніше: артилерійський обстріл чи дронова атака? Від артилерійського обстрілу можна сховатися або в підвал, або в якусь нору. Артобстріл закінчився – виліз. А дрони– це інше. Від дрона треба укриття й бажано з маскуванням. Ти маєш так сховатися, щоб тебе ворог не «спалив». Адже дрон дистанційно керований. Тебе ворог бачить, а значить, полюватиме на тебе доти, доки в нього вистачить ресурсу й завзяття. І повірте, це триватиме, допоки на тій стороні не переконаються, що тебе ліквідовано. Дрони атакуватимуть тебе один за одним. Вони намагатимуться підлетіти до тебе впритул, щоб підірвати тебе або просто закидати твою схованку тими ж скидами.

– Бій − це стрес, неабияке психологічне навантаження. І нехай по той бік – ворог, але він також із плоті і крові. Він також отримує поранення й гине. Як вам вдається витримати такі психологічні навантаження?

– Просто намагаюся за будь-яких обставин підтримувати холоднокровність. Правило одне: «Якщо не ти, то тебе!»

доводилося вибігати назустріч танку, щоб здійснити прицільний постріл і зупинити його

– А з емоціями як?

– Немає! Я їх зовсім вимикаю! Ба більше, вимикається мозок. Працює лише інстинкт самозбереження! Адже, коли ти починаєш думати на полі бою, як правильно вчинити в тій чи іншій ситуації, тебе в цей момент можуть просто знищити! Та водночас я ніколи не вбивав беззбройного ворога…

А бувало й так, що інстинкт самозбереження вимикався. Бувало, що доводилося навіть у поле вибігати, щоб знищити російський танк, який заходив на позиції нашої піхоти. Адже в передніх окопах сидять наші хлопці! І тут одне з двох, або танк знищить нашу піхоту, або я знищу танк. Тому доводилося вибігати назустріч танку, щоб здійснити прицільний постріл і зупинити його.

– І це тоді, коли в танкового екіпажу досить непогане кругове спостереження? І ви могли стати жертвою того самого танка?

– Так. А що робити? Доводилося вибігати на середину поля, щоб уразити його. Знищити, щоб наша піхота була в безпеці…

– Вам доводилося бачити результат своєї праці на полі бою?

– Не було такої нагоди жодного разу, тому що переважно ми стоїмо в обороні й чекаємо на ворога. Переважно коробочки після ураження або згорали, або детонували просто…

росіяни начиняли свою техніку тротилом і спрямовували на наші позиції

– Башти зривало після ваших пострілів?

– Так! Бувало, що техніку просто розносило на шмаття! А іноді росіяни самі влаштовували шоу зі своєю технікою. Може, ви бачили в Інтернеті відео. На ньому МТ-ЛБ рухається на наші позиції, зовсім не збавляючи швидкості. Далі з «маталиги» вистрибує водій і мерщій втікає. А тим часом МТ-ЛБ прямує до наших позицій, як кажуть, на автопілоті. Вочевидь, росіянин заздалегідь зафіксував важелі та педалі, а сам залишив свою «маталигу». На підході до наших позицій її розносить на друзки! Тобто росіяни начиняли свою техніку тротилом і спрямовували на наші позиції. Все це було розраховано на те, що техніка підкотиться до наших окопів, де наша піхота з РПГ спробує зупинити її. А далі ви розумієте, що відбувається. Вибух, детонація «бека» і травмування нашого особового складу осколками та вибуховою хвилею. Подібні випадки використання МТ-ЛБ в ролі таких собі самохідних «камікадзе», споряджених тротилом та штатними боєприпасами, сьогодні – не рідкість. Мені особисто доводилося знищувати дві «маталиги», що атакували наші позиції. Одну вночі вдалося зупинити, іншу – вдень. Видовище, я вам скажу, разюче! Особливо, якщо це відбувається вночі! Справжній феєрверк!

– Найважча для вас ціль? Може, танк?

– Танк? Та ні! Все однакове. Можливо, «Тигр». Одного разу я двома ракетами вцілив «Тигра», однак, він продовжив свій рух. Виявилося, що російський екіпаж врятувала спеціальна капсула. Тобто кумулятивний струмінь мого «Джавеліна» просто не дістався «бека». Бо якщо в машині немає чому детонувати, то техніка може залишитися в строю навіть після потрапляння в неї ракети. Допускаю, що під час потрапляння «Джавеліна» в «Тигр» відбулося загоряння всередині машини. Однак росіян врятувала система автоматичного пожежогасіння, яка швидко загасила вогонь, що дало змогу ворогові продовжувати рух.

– Гаразд, куди має потрапити ракета, випущена із «Джавеліна», щоб напевне вивести з ладу або знищити ворожу техніку?

– Необхідно потрапити у двигун або в бензиновий бак, щоб зупинити танк або той самий БТР. А якщо кумулятивний струмінь пропалить броню і потрапить у «бека», то це взагалі круто! «Коробочка» в такому випадку обов’язково приречена!

– Чи можете підтвердити, що росіяни через брак нової техніки все частіше використовують на полі бою застарілі зразки зброї, зокрема танки 50–60‑х років минулого сторіччя. Це так?

– Так, дійсно. Моїм побратимам, хлопцям з іншого розрахунку доводилося знищувати в бою російські танки Т-54.

– Тобто танк без активної броні, без того ж тепловізора?

– Я розумію, що так. І без броні, і без устаткування. Росіяни використовували його просто в ролі транспортного засобу для підвезення своєї піхоти на поле бою.

– А гармата в того танка працювала?

– Хтозна, може, й працювала. Але знаю, що танк той жодного разу не стрельнув, а ось хлопці його знищили… Розкажу вам дещо кумедний випадок. Одного разу, видається у 2023-му, ми стояли тоді в лісосмузі на Авдіївському напрямку. Неподалік була розташована 59 окрема механізована бригада. Так ось, їхні позиції штурмували полуторки. Їхали вони з Пісок і доставляли на поле бою російську піхоту.

– Полуторками?

– Саме так. (А. Г. – усміхається). Та що там дивуватися? Якщо росіяни нині і на самокатах, і на мотоциклах штурмують наші позиції.

– На що сподівається ворог, на вашу думку, коли штурмує позиції за допомогою, м’яко кажучи, нештатних засобів? Що він зможе проскочити? Врятуватися?

– Не знаю. Мабуть, думають, що вони заїдуть і легко відберуть наші позиції. Мені здається, цим хлопцям, які йдуть на штурм, хоча і хлопцями їх назвати не можна, краще утримаюсь від поганих слів, залишу їх для фронту, ніхто не розказує, що на них чекає попереду. От скажіть, хто буде відслідковувати зниклих безвісти? Пішла, припустімо, вперед група й не повернулася. Ось і все! І навіть, якщо люди якісь повертаються після штурму, то їх просто відразу прибирають з підрозділу, щоб не було зайвих розмов…

наші суперечки можуть призвести до поразки. Про Це нам обов’язково треба пам’ятати

– Нині Україна переживає скрутні часи. Ворог тисне на всіх ділянках російсько-українського фронту. Подекуди бракує озброєння, щоб стримувати російських загарбників, які, попри свої втрати, в погоні за довгим рублем, продовжують угризатися в нашу землю. Наскільки мотивовані бійці вашого підрозділу, щоб продовжувати боронити рідну землю?

– Мотивовані, й дуже! По-перше, вони захищають свої сім’ї, своїх дружин і дітей. Хочу сказати, що на фронті ніхто не думає про ухилянтів та різних там можновладців, що не стали на захист України. Нема коли нам про це думати та сперечатися! Бо ворог цього тільки й чекає від нас! Наш розбрат діє на його користь. Адже наші суперечки можуть призвести до поразки – про це нам обов’язково треба пам’ятати. Ми маємо рухатися вперед. Кожен має відповідати за свої вчинки…

– Ви згадували, що в лавах Національної гвардії України воює Ваш батько?

– Так, він також зараз на фронті, де виконує бойові завдання.

– Телефонуєте один одному?

– Так, звичайно. Спілкуємося й підтримуємо один одного. Ми ж сім’я! До речі, в моєму розрахунку служить і чоловік моєї рідної сестри, він – мій найліпший друг…

Олександр Филь, Микола Зорик, м. Київ.

Фото з сайту Президента України, "Укрінформу" та архіву Андрія Головні.