Сімейна лікарка Марина Рязанцева змінила білий халат на військову форму – тепер вона командир медичної роти бригади «Буревій» із позивним «Моджахед». Зустріла війну на Сході України, у своєму рідному Дебальцевому ще в 2014 році. Лікарня, де працювала Марина, опинилася на лінії фронту. Цивільні хвороби змінилися на осколкові поранення, а кабінет – на місце порятунку під обстрілами. Відтоді розпочався її шлях у війську.

У 2022 році під вогнем ворога медикиня зазнала поранення, але не зупинилася – евакуйовувала побратимів, ризикуючи своїм життям. За це була нагороджена президенською медаллю.

У новому випуску проєкту «Командири нашої перемоги» – про її історію, війну очима лікарки, медичне забезпечення на передовій, жінок на фронті, а також про найкращий та найгірший дні в житті.

- Ви родом із Донеччини, там вас застали події 2014 року. Як це вплинуло на рішення стати на захист країни?

- Від початку війни на Сході України у 2014 році життя змінилося не тільки в мене. Змінилося життя всієї країни. Цивільне населення, до якого і я належала до 2014 року, не готувалося до війни, не розуміло початку війни. Та як можна спланувати, взагалі уявити, що завтра твоє місто будуть обстрілювати «Градами» і ракетами, що твій будинок буде зруйновано, а тебе або твоїх – поранено, або загиблі будуть серед цивільного населення? Неможливо до цього підготуватися. Але коли це почалося, на жаль, це стало реальністю.

- Як ви діяли в той момент?

- Тоді я працювала сімейною лікаркою в цивільній лікарні. І оскільки моя лікарня була дуже наближена до лінії фронту, то туди почали доправляти поранених із лінії фронту. Відповідно довелося надавати невідкладну і лікарську допомогу і проводити оперативні втручання на базі нашої лікарні.

- Ви маєте медичну освіту, але, так розумію з ваших слів, і не уявляли, що колись доведеться застосовувати ці знання в бойових умовах. І коли почалися перші поранення, це були і травми, характерні для цивільного життя?

- Абсолютно правильно. Так, я маю вищу медичну освіту, але я б не сказала, що була абсолютно неготова до такого розвитку подій. Тому що в університеті, де навчалася, обов'язковою була військова кафедра. Тобто первинне уявлення про такі події я вже мала на той момент, хоча і більш теоретичні. Але ці знання мені дуже допомогли і допомагають до сьогодні.

- Ви просто почали в якийсь момент робити свою роботу. У вас не було страху, сумнівів?

- Страх є завжди й у всіх. І це абсолютно нормально, бо це прояв інстинкту самозбереження. Бояться абсолютно всі. Інша річ – як ставитись до цього страху. Бо страх насправді можна контролювати силою волі, докладанням певних зусиль. Але коли є робота, на страх та інші почуття вже не зважаєш. Ти розумієш, що є пацієнт, який потребує термінової допомоги, термінових твоїх рішень, і це відсуває страх на задній план.

- Певна категорія людей зі Сходу піддалася тоді так званим настроям «русского мира», чому не ви?

- Навіть не уявляю, як могло б бути інакше. Тому що я народилася в Україні, говорила українською мовою, мої батьки, батьки моїх батьків говорили українською. Саме на Донеччині я навчалася українською мовою, здобувала вищу освіту українською, давала присягу народу України. І, у принципі, у мене навіть думок не було, що можна якось поміняти свій вектор.

- Хочу уточнити: ми знаємо, що є бойова медицина, коли надається невідкладна допомога, але ви виконуєте ширшу роботу, так?

- Саме так. Невідкладну допомогу, домедичну надають бійці одне одному, бойовий медик. Це може бути людина без медичної освіти, але яка пройшла певну підготовку. А військові медики і військові лікарі вже надають допомогу на наступних етапах.

- Який найгірший і найкращий дні у вашому житті як військового медика?

- Найгірший день – це, однозначно, коли почалася війна, коли стало зрозуміло, що точка неповернення настала і назад дороги немає,  що ми вже в стані війни і далі вона триватиме. А найкращий день, думаю, попереду – коли ми святкуватимемо перемогу.

- Де застало вас повномасштабне вторгнення?

- Повномасштабне вторгнення застало мене вдома, у Києві. Наприкінці 2021 року в мене закінчився контракт із Національною гвардією України і я повернулася в цивільну медицину. Працювала в цивільній лікарні, збиралася на зміну, готувалася до роботи. І в якийсь момент, рано-вранці, поруч почула потужні вибухи, від яких просто підстрибнув будинок. І тоді я зрозуміла, що почалося.

- Як ви діяли? Ви вже мали досвід з 2014 року.

- Так, безумовно. Відкрила новини, передивилась певні канали новинні, де було сказано, що почалася повномасштабна війна і ворог просувається територією Київщини. Для мене це не стало великою несподіванкою, бо розуміла, що ворогу насправді потрібна вся Україна. Він не обмежиться якимись шматками території, а хоче зруйнувати і захопити всю Україну. Тому це просто була справа часу. І в цей момент я зібрала речі й попрямувала до своєї військової частини. Відповідно стала у стрій у той самий день і почала виконувати завдання.

- Знаємо, що ви отримали нагороду від Президента за події у Горенці. Що це був за епізод у вашому житті?

- Цей епізод відбувся під час боїв на Київщині. Третього березня мій підрозділ отримав наказ підсилити позиції збройних сил, які на той момент перебували там, де тривали запеклі бої. Але ми не встигли дістатися до цих позицій, тому що потрапили під щільний обстріл ворога. Обстріл цей коригували безпілотники, які постійно над нами кружляли. І наш рух у бік позицій зупинився. Як тільки з'явилася хвилинка між обстрілами, між прильотами, треба було починати евакуацію, збір і «сортування» поранених, що ми, власне, і зробили. Оскільки моя медична машина на той момент була дуже пошкоджена внаслідок вибухів, то довелося використовувати техніку, абсолютно для цього непристосовану. На щастя, одна з бронемашин наших лишилась на ходу, тож ми почали евакуацію на ній. Але оскільки ця машина обмежена в просторі своєму і не надто швидка, довелося кілька разів повертатись у зону обстрілу, щоб забрати всіх поранених. Нам вдалося. Цей процес тривав до самого ранку, але всі постраждалі отримали допомогу й були госпіталізовані.

- Тоді й ви були поранені, ваше життя було під загрозою, утім, далі рятували інших, не відступили. Які в той момент були відчуття і думки?

- Відчуття і думки були спрямовані тільки на роботу. Тобто я розуміла, що в мене невизначена кількість поранених, їх всіх треба знайти, їм усім треба надати домедичну допомогу, організувати «сортування» і евакуацію цих поранених. А з урахуванням того, що різного ступеня тяжкості були поранені, треба було визначитись, хто потребує невідкладної допомоги, евакуації, хто може трошки почекати, коли ми повернемось за іншими пораненими. І це займало всю мою увагу. Тобто на свій стан, на свої неприємні відчуття я абсолютно не звертала уваги. На щастя, усе минулося майже без наслідків, і всі мої наступні виїзди, епізоди роботи обходились без травм.

- Чи були ще на вашому досвіді історії порятунку, які вам запам'яталися найбільше?

 - Таких історій дуже багато. І кожен порятунок, кожен пацієнт, якого вдалося врятувати, якому вчасно надано допомогу й він одужав, – це своєрідне диво. Була ситуація, коли в нас було кілька поранених одночасно. Це сталося в лісі на лінії розмежування. Ліс був замінований, і бійці, які заходили на позицію, зазнали кілька серйозних травм. Це були ампутації. А оскільки усе відбувалося вночі, то не було можливості відправити туди евакгрупу. Тож пацієнтам доводилось самостійно надавати собі і своїм побратимам допомогу. І все коригувалося просто по радіостанції, так до самого ранку, поки з'явилася можливість відправити евакгрупи на пошук та евакуацію цих бійців.

- На яких напрямках за час повномасштабного вторгнення ви були? І чи є такий, який би ви назвали найтяжчим для себе?

- Упродовж повномасштабного вторгнення, окрім боїв за Київ, мені довелося побувати і на Донецькому, і на Луганському, і на Харківському напрямках. І оскільки ситуація міняється дуже різко і швидко, я б не виокремлювала якийсь із них. Вони всі доволі важкі й час від часу бувають надто важкі.

- Як із сімейної лікарки ви стали командиром медичної роти? Яким був цей шлях? 

- Це був дуже цікавий шлях, тому що від початку я не планувала військової кар'єри. Мені подобалась моя робота. Я дуже люблю своїх пацієнтів, свою роботу. Але, як ми вже говорили, війна кардинально змінила ці плани. Як колись сказав Вуді Аллен, якщо не помиляюсь, хочеш насмішити Бога – розкажи про свої плани. Так і відбулося. Усі плани якось відсунулися назад, і довелося застосовувати свої навички і професійні вміння в лавах Національної гвардії. Але це дуже цікавий досвід. Я не шкодую, що обрала цей шлях. Це так само відповідальна робота, але надзвичайно цікава. І мотивує те, що розумію, наскільки я в лавах Національної гвардії можу бути корисною, і що я на службі можу максимально допомогти військовослужбовцям, які того потребують.

- Яким є ваш типовий день на посаді, якщо, звісно, він буває типовим?

- Насправді типових днів у нас не буває абсолютно. Тому що медична рота – це окремий підрозділ, дуже специфічний, який, окрім того, що виконує загальновійськові завдання, ще проводить лікувально-діагностичну роботу. У мене є відповідальність і за свій особовий склад, і за пацієнтів. Причому пацієнти – це перша черга відповідальності, тому що треба створити комфортні умови для їх перебування, максимально швидкого одужання, лікування. Мені треба знати все про кожного пацієнта: про проблеми, поранення, подальшу реабілітацію, момент виписки, повернення на службу.

- Як ви організовуєте цю роботу, адже розуміємо, що працювати доводиться у надскладних умовах?  

- Роботу організовуємо залежно від ситуації на фронті, від кількості поранених, їх важкості. Тобто це може бути або надання допомоги на якомусь визначеному місці, або треба зробити більший акцент на бригади евакуації чи на роботі в стаціонарі. Залежить від кількості поранених, від того, який саме характер поранених у нас зараз превалює.

- Доводиться стикатися і з нестандартними ситуаціями. Що може вас на четвертий рік повномасштабної війни здивувати?

- Для мене війна почалася не чотири роки тому, а у 2014-му. Але на початку війни на Сході ситуація була така сама. Тобто ворог руйнував міста, убивав цивільне населення, знищував інфраструктуру. Те, що тепер відбувається в більших масштабах, тоді відбувалося на Сході. Думаю, немає таких ситуацій, які на цей момент мене можуть здивувати.

- Розкажіть про медичне забезпечення на фронті. Чи достатньо ресурсів і які потреби найгостріші?

- Медичне забезпечення тепер неймовірно поліпшилось порівняно з тим, що я пам'ятаю багато років тому, коли війна почалась. І постачання медикаментів тепер значно краще, і матеріалів для надання невідкладної допомоги, для комплектування тих самих індивідуальних аптечок. Тепер налагоджено виробництво, безперервне постачання в підрозділи. Тобто зараз зауважити, що є якісь дуже суттєві, великі проблеми в постачанні, не можу. Але є такі проблеми, як нестача бронетехніки для евакуації поранених, спеціалізованої бронетехніки, маю на увазі, у підрозділах. Тої, якою можна доправляти пацієнтів зі самого «нуля». Підрозділи потребують специфічних засобів захисту. Це мають бути РЕБи, мобільні РЕБи на автівках, і медичних, і немедичних зокрема. Без них тепер украй важко.

- Як відбувається евакуація, що головне в перші хвилини, години?

- Первинна евакуація відбувається, власне, зі самого «нуля». Коли пацієнт зазнав поранення, максимально швидко має бути евакуйований. Швидкість відіграє дуже велику роль. Це ланка, кейс еваку, тобто там працюють бойові медики, вони доправляють уже до точки евакуації, де може пацієнта забрати медична машина з кваліфікованим медперсоналом, який доправить його або до ПХГ (Передової хірургічної групи Медичних сил Збройних сил, – ред.), або до госпіталю.

- Ви ж також займалися евакуацією? 

- Так.

- А тепер яке ваше завдання?

- Я організовую всі ланки, координую між собою, щоб не було збоїв, координую виїзди. Якщо є необхідність підсилити якусь бригаду, то так, звичайно, я виїжджаю в складі цієї бригади.

- Розкажіть про свій досвід евакуації. Кажуть, ви витягли на собі чоловіка десь під два метри зросту.

- Витягла – це не зовсім правильно, тому що для транспортування пацієнтів будь-якої ваги і в будь-якому стані є або ноші, або інші додаткові засоби. Звичайно, мені не доводилось працювати самотужки, тобто в мене були помічники, які мені в цьому активно допомагали, і якщо знати всі ці моменти, це абсолютно не проблема.

- Які найбільші виклики маєте тепер як командир медичної роти?

- Річ у тім, що командир медичної роти, як і будь-якої іншої, – це дуже відповідальна посада.  Тобто на командирі повністю лежить забезпечення і навчання особового складу, забезпечення безперервної лікувально-діагностичної роботи в межах роти і за її межами. Звичайно, щодня ми стикаємося зі ситуаціями, які потребують термінового вирішення.

- Що можете сказати про розвиток медичної сфери у Збройних силах?

- Медицина зробила крок далеко вперед. Через те що в нас з’явилося багато пацієнтів, треба здобувати досвід роботи з ними, лікування, реабілітації. Причому це не тільки пацієнти з пораненнями. Ми ж розуміємо, що є і соматичні захворювання, які загострюються або з’являються під час бойових дій, психологічний стан пацієнтів, який так само треба коригувати, і все це має відбуватись комплексно. Тепер у нас медицина на доволі високому рівні, думаю, найближчим часом ми навіть матимемо змогу передавати свій досвід.

- Як із людським ресурсом, чи вистачає рук, чи потребуєте набору?

- Рук не вистачає завжди, а з урахуванням того, що тепер у нас набір медичних працівників обмежений, це дуже складно. Якщо бойових медиків, наприклад, ми підготувати можемо своїми силами або за допомогою фахівців-інструкторів, то фахових медиків, на жаль, – немає в нас такої можливості. Ми ж розуміємо, що підготовка лікаря – це 5–6 років тільки навчання, плюс іще 2–3 роки інтернатури. Також зменшилася кількість охочих вступати до лав.

- Але у вас двері відчинені для всіх охочих?

- Звичайно, у мене дуже дружній колектив: і спрацьований, і злагоджений. Я думаю, що для кожного, хто вирішить поповнити наші ряди, місце знайдеться, і буде надана всебічна допомога, щоб він знайшов себе в цій роботі, у цьому колективі.

- Як відбувається підготовка бойових медиків?

- У нас є інструктори з тактичної медицини, що готують бойових медиків. Це люди, які уміють вчити, тобто вони не просто володіють певними навичками, а й фахово передають їх іншим людям, і ця підготовка може тривати від кількох днів до кількох місяців, залежно від мети нашого навчання. Тобто ми готуємо військовослужбовця з розширеними функціями, який може надавати і домедичну, і медичну допомогу, або це може бути просто курс домедичної допомоги, після якої цей військовослужбовець може надати собі допомогу чи своїм колегам.

- Чого не можна робити під час надання першої допомоги?

- По-перше, не можна панікувати, у жодному разі, тому що коли людина піддається паніці, то страждає від цього логічне мислення, страждає можливість спостерігати, робити висновки, тож паніка – під категоричною забороною. По-друге, не можна зволікати, тому що ми розуміємо, що економимо час пацієнта, і чим швидше зреагуємо, почнемо з ним працювати, тим більше в нього шансів. І, звичайно, кожне рішення медика щодо пацієнта – доленосне, немає у нього права на помилку. Коли медик працює з пацієнтом, та ще й із критичним станом, загрозливим для його життя, треба швидко працювати, ухвалювати рішення, – і правильні рішення, бо від цього залежать його життя і здоров’я. Ну, і я б окремо сказала про принцип усієї медицини, не тільки військової: «Не нашкодь!». Тобто все, що робить медик, має бути зроблено в інтересах пацієнта і має точно відповідати його стану й необхідності використання тих або інших маніпуляцій.

- Уже з’явилися наземні роботизовані комплекси для евакуації. Чи ви їх застосовували?

- Мені не доводилось працювати з такими комплексами, я бачила їх на відео, коли розробляли, тестували. Думаю, це перспективна ланка і доцільна, і в подальшому, якщо буде в нас можливість, ми їх  широко використовуватимемо.

- Чи може робот повноцінно замінити людину в цій справі?

- Думаю, повноцінно замінити все-таки не може, тому що медицина – це прикладна галузь, її не можна вивчати за підручниками, виключно в теорії. Роботи, машини можуть надати допомогу в межах стандартизованих функцій. Але ж ми розуміємо, що є багато нестандартних ситуацій, і бажано, щоб людина долучалася до цього процесу, тому що вона більш широко може оцінити стан і можливість тут і зараз виконати якісь маніпуляції, також на подальших етапах.

- Одна з болючих тем – якісні турнікети. Що можете сказати про виробництво турнікетів в Україні?

- Так сталося, що найперше ми почали з американськими працювати. Але, на щастя, наші виробники максимально наблизилися до рівня якості американських. І є кілька виробників, яких можна похвалити, і нема жодного сумніву в тому, що ці турнікети – якісні, ми такими турнікетами користуємось і комплектуємо ними індивідуальні аптечки наших військовослужбовців. Наскільки мені відомо, жодного разу проблем з ними не виникло.

- Ще таке питання про підготовку медичних рекрутів: наскільки вона важлива, чи доводилося вам донавчати новобранців?

- Підготовка важлива на кожному етапі, тому що медицина – такий фах, в якому треба розвиватися постійно: щоденно вдосконалювати навички, теорію якусь вивчати, практичні навички здобувати. Тому незалежно від того, чи це новобранець, чи військовослужбовець, який уже в строю певний час, усе одно навчання має тривати.

- Скажіть, чи чули ви колись про те, що жінкам не місце на війні? І взагалі, як ви вважаєте, яке місце тепер жінки займають у сучасній українській армії?

- На превеликий жаль, за час служби мені доводилось таке чути, нечасто, правда. І вважаю, що це абсолютно хибна думка. Ми щодня й щохвилини практично доводимо протилежне, тому що тепер військовослужбовиці абсолютно нарівні воюють зі своїми колегами-чоловіками. Причому багато військових фахів опанували жінки не гірше, а то і краще, у певних моментах, ніж чоловіки. Звичайно, жінка за своїми фізіологічними характеристиками не має такої фізичної сили, як чоловік, або, можливо, у деяких моментах не має витривалості, як у чоловіка, але в нас війна технологічна. Тобто вона не зорієнтована тільки на людський ресурс, ми воюємо не так фізично, як, можна сказати, мізками.

- Коли ви чуєте розмови про те, що Україні доведеться поступитися якимись територіями, як на це реагуєте?

- Ця інформація з’являється досить спорадично, і я би ще з’ясувала спочатку, звідки вона поширюється і з якою метою. У нас триває війна на виживання, ворог знищує території, міста, інфраструктуру, цивільне населення, причому не гребуючи обстрілами лікарень, дитячих закладів: шкіл, садочків... Це для того щоб просто відхопити якийсь шматок. Це зроблено, щоб знищити українську націю до того ступеня, щоб вона не могла відновитися. Тому дарувати ворогу якісь території чи взагалі говорити про це – не наш шлях.

- Що для вас означатиме перемога України?

- Перемога – це повернення кордонів України до стану 1991 року, але це ще не все. У нас дуже підступний, амбітний і емоційний ворог, якого не можна лишати просто так у спокої, тому що він не лишить у спокої і нас. І, думаю, перемога остаточна буде тільки тоді, коли ворог припинить свої прагнення і зусилля захопити нашу територію, захопити Україну, а для цього його треба знешкодити аж настільки, щоб він не мав для цього можливостей. Тобто нам доведеться трошки попрацювати, щоб зруйнувати військову інфраструктуру сусідньої держави, яка є агресором.

- Чому ваш позивний «Моджахед»?

- У мене він ще з 2015 року, його дали мої колеги з підрозділу. Це було так, як у прадавні козацькі часи, коли побратими давали позивні новоприбулим, а не вони самі собі вигадували. Власне, так і сталося: вони вирішили, що мені буде пасувати цей позивний. До того ж «моджахед» у перекладі на українську – це борець: за справедливість, за правду.

- Війна для вас – це...

- Війна для мене – це біда, і не тільки для мене, а взагалі для всього українського народу.

- Що ніколи не зможете пробачити?

- Не можу пробачити ворогу й ніколи не зможу пробачити. Питання не в помсті, а в його прагненні підкорити і захопити сусідню державу, безпідставне прагнення.

- З якою думкою прокидаєтесь?

- Новий день, нова робота, нові можливості.

- Чи може одна людина змінити хід історії?

- Цілком може, але це має бути якийсь дуже влучний момент.

- Ваш найбільший страх у житті?

- Не врятувати когось зі своїх пацієнтів або втратити когось із побратимів.

- Що є для вас найбільшою нагородою?

- Вдячність від врятованих. Коли пацієнт просто каже «дякую», – це найкраще, що можна почути, і найкраще, що можна відчути.

- Що найперше зробите після перемоги України?

- Повернуся додому.

Діана Славінська
Фото: Кирило Чуботін

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на Укрінформ TV