Віталій Саранцев, речник командування Сухопутних військ
Ухилянтство не має виглядати як норма – воно ганьба
24.02.2025 16:02
Віталій Саранцев, речник командування Сухопутних військ
Ухилянтство не має виглядати як норма – воно ганьба
24.02.2025 16:02

Минулого тижня в Україні бурхливо обговорювали відео, зняте в одній зі столичних шкіл, у якому старшокласники на святі розіграли сценку – побили «військовослужбовця ТЦК». Вразив і сюжет, і педагоги, які проґавили, і актори, що не бачили нічого поганого у своїх ролях, і схвальні вигуки глядачів. Зі школою і школярами тепер працює спеціально створена Управлінням освіти Дарницького РДА комісія. Але ж старшокласник, що вдарив на сцені персонажа з написом «ТЦК» на спині, не з Марсу прилетів. Це продукт середовища, сформованого за останні місяці (чи роки) дорослими і часом навіть авторитетними людьми. Які, можливо, свого часу мали рішучіше засудити, правильніше розставляти акценти, далекоглядніше мислити, відфільтровувати ворожий вплив. Але в якийсь момент звернули не туди.

І зараз ми там, де є, і настрої частини суспільства, що докотилось ледве не до протидії власним Силам оборони і толерування ухилянтству, ті школярі просто коротко і ясно продемонстрували (це якщо комусь ще не відкрило очі вбивство військовослужбовця у Пирятині та інші злочини проти військових в тилу).

Полковник Віталій Саранцев першим виклав те відео у соцмережах із власною оцінкою ситуації. Ми запитали його, чому ж так сталося, що ганебні і навіть злочинні дії у нас стали прийнятними, що до захисників дехто почав ставитися мало не як до ворогів і чи не пізно ще суспільству звернути з цього кривого суїцидного шляху.

ХТО РОЗКАЖЕ ШКОЛЯРАМ, ДЕ ЇХНЯ ПОМИЛКА

- Пане полковнику, скандальне шкільне відео з «побиттям військового ТЦК» поширилось завдяки вам. Ви як на нього натрапили?

- Відео передав мені мій колега, теж військовий – хтось із дітей родичів чи знайомих навчається в тій школі. Його це обурило, попросив мене щось із цим зробити. Вирішив винести це в публічну площину через свою сторінку. Справа торкається не якоїсь конкретної особи – це сигнал для всього нашого суспільства.

- Мені, мабуть, хотілося б чути, що відео отримали від когось із цивільних, обуреного через таке ставлення до ЗСУ… Бо не мусять військові захищати і нас від ворога, і себе від цивільних.

- На жаль, зараз спостерігається така тенденція – цивільне суспільство намагається відмежувати себе від військового середовища. Хоча народ і армія єдині завжди були і завжди казали, що армія – це зріз суспільства. І це розшарування виглядає зараз дуже неприємно, тому що війна ведеться не тільки Збройними силами, а всім народом, і кожен має докладати свою частку в нашу спільну перемогу. Її ніхто не буде розділяти, казати, що то заслуга тільки Збройних сил. Перемога, як і поразка – заслуга всього суспільства.

- Як гадаєте, на кому ж відповідальність за інцидент? Уже є пости  на захист директора і школи, яка, кажуть, дуже «патріотична»  і експозиції має тематичні, і портрети. Вчительку, яка організовувала захід, звільнили. Вона – єдина «крайня»? Батьки, від яких залежать багато в чому вчинки дітей – ні? Та й самі учні вже не малята, власні судження мають.

- Шукати крайнього в даному випадку чи карати дітей - це, мабуть, найгірше, що можна робити. Школярам потрібно чітко пояснити, що саме не так. Для цього є різні способи. Можна навішати портретів, плакатів, ще чогось і на тому все, тобто виконати цю роботу формально. А можна організувати якісь зустрічі, щоб діти більше знали про військо, постійно проводити роз’яснювальну роботу. Дуже часто цей виховний процес відбувається ще, скажімо так, застарілими технологіями. Методи донесення інформації, які діяли свого часу на нас, сучасні діти вже не сприймають. Діти зараз більше спілкуються віртуально, у них є ТікТоки, різні групи, канали в соцмережах – можливо, саме через них потрібен підхід. Ми зараз недопрацьовуємо в цих технологіях. Але згадаймо, як швидко поширювалося те відео сценки – тільки на моїй сторінці понад 600 тисяч переглядів.

- Не з’являлось у вас ідеї ініціювати від себе якусь акцію, захід спеціально для тієї школи? Скажімо, залучити зірок чи Титанових  зустрітися зі школярами, поспілкуватися...

- Пам’ятаєте, кілька років тому стався кричущий випадок булінгу, коли дівчинку, батьки якої не здали гроші на торт, вигнали зі шкільного свята, принизили…

- Так, сумнозвісний харківський торт.

- Саме він. Я тоді жив і служив у Харкові й пам’ятаю, як за ініціативою харківських журналістів почався флешмоб – різні люди розповідали про свій власний досвід і бачення цього випадку булінгу, закликали дітей не підтримувати такі речі. Ми з радістю долучилися і багато відомих у місті людей теж, і це було круто і, гадаю, принесло свої результати. Позитивний ефект, звісно, важко відслідкувати – негативне спливає швидше і поширюється більше. Але вважаю, ми тоді зробили дуже добру справу. Бо коли дітям починаєш пояснювати щось на власному досвіді, з висоти свого віку, це на них діє. 

Але ініціатором має бути, гадаю, все ж Міністерство освіти. Пропонувати такі речі, залучати нас – ми з радістю візьмемо участь. І не тільки в цій школі.

В ЯКИЙ МОМЕНТ СУСПІЛЬСТВО СТАЛО БІЛЕ ЗВАТИ ЧОРНИМ

- Бачу по вашій стрічці, що ви послідовно моніторите, так би мовити, зміну ставлення населення до ТЦК і до мобілізації. Як гадаєте, в який момент воно стало викривленим і чому? В який момент ми схибили і дозволили, скажімо так, непорядним людям навпіл з ботами почати оцю травлю працівників ТЦК? Писати образливі коментарі, нападати, робити те, що було неприпустимо проявляти на адресу військових ще два-три роки тому.

- Примусова мобілізація ніколи не була популярною. Антимобілізаційні бунти були навіть, прости господи, у тій же царській Росії. В роки Першої світової війни вони відбувалися на всій її європейській частині. Це, зрештою, допомогло поширенню лівацьких настроїв, руйнуванню імперії, приходу до влади комуністів. Антимобілізаційні заходи супроводжують кожну війну. Тому що мобілізація – це примус, він висмикує людей з комфортної зони, вводить їх у небезпечне середовище. Де можливе поранення, часом – втрата життя, і, звісно, народ це сприймає негативно. І Росія дуже професійно працює на цьому напрямку. Все моніторять, вишукують слабкі ланки суспільства, починають у ту болючу точку тиснути. Завдяки певним постам, публікаціям формується пригнічений настрій, а далі – підсилюється різними повідомленнями. А люди – вони ж ніколи не налаштовані на війну, як каже прислів’я – краще поганий мир, ніж гарна війна. І часто це правильний підхід, але ж не тоді, коли треба захищатися, ми ведемо війну за виживання, не за якусь ідеологію, а за виживання нашої країни, нації. Ми ж їхні чуємо заяви, читаємо, як росіяни коментують обстріли наших міст. І ми розуміємо, принаймні, я розумію, що буде з нами усіма, якщо ми програємо. Всі ж ми чудово бачимо, що відбувається щоночі в небі над нашими містами…

- Таке враження, що деяким просто вигідно повторювати міфи про ТЦК, це ніби виправдовує їхній вибір. Має бути єдина політика, що примусила б людей хоча б соромитися, уникати непорядних вчинків і висловлювань. Можна побоюватися мобілізації, уникати навіть, але ж не нападати на військовослужбовців – віртуально чи в житті.

- Так, із суспільством треба більше працювати. І з дітьми, і з дорослими. Бачте, як все відбувалося: на початку широкомасштабного вторгнення всі військові були святими. Носити військову форму було почесно. Потім почалися дискримінаційні кампанії. Щоб принизити військових почали кампанію з популяризації ухилянтства. З’явилися футболки з відповідними принтами, пісні, присвячені ухилянтству, і його виправдовуванню. Одночасно пішла кампанія з демонізації військовослужбовців і ТЦК. Почали вивалювати тонни відео конфліктів з військовими, дуже часто вони були просто зрежисовані. Тут, до речі, на жаль, дуже багато підключаються медіа, які просто...

- Хайпують.

- Хайпують, так. І ТЦК виставляють у дуже негативному контексті. Акцентуючи на дотичності до ТЦК навіть там, де це абсолютно недоречно. Ось реальний заголовок: «Військовий, якого забрали ТЦК, помер у лікарні». Це ніби написати, що «всі, хто їв огірки, померли». Хоча ні огірки, ні ТЦК у тому, що люди вмирають, не винні.  І так поступово, крапелька за крапелькою, заголовок за заголовком формувався цей негатив щодо ТЦК, який переливається вже іноді у пряме протистояння. Часто сплановане і проплачене російськими спецслужбами, які активно вербують українців для виконання терористичних акцій, злочинів. Все, що ми спостерігали протягом останнього місяця (підриви, підпали тощо) Росія зараз намагається подати як народне протистояння. Але це винятково терор, спрямований на залякування населення.

 - Ви на своєму рівні у командуванні Сухопутних військ відслідковуєте ці інциденти?

- Звісно. Моніторинг інформаційного простору цілодобовий. Ми відслідковуємо всі негативні ситуації, які стаються за участю військових і, зокрема, за участю ТЦК. І знаєте, прийшли до цікавих висновків. У нас щомісяця мобілізуються кілька десятків тисяч осіб. Якщо з усіх інцидентів відокремити випадки корупційних діянь, скандали, ДТП тощо, то виходить, що частка випадків за участі ТЦК – менше 1%. Але якщо акцентувати на них увагу, то здається, що це багато.

Основна причина, гадаю, що у процесі мобілізації всю тяжку «чорну» роботу повісили на ТЦК. Тяжку в тому сенсі, що вона погіршує імідж. Хоча згідно законодавства до цієї роботи мають залучатися не лише військовослужбовці ТЦК, а насамперед органи міського самоврядування, територіальні громади, які мають забезпечувати прибуття військовозобов’язаних і левову частку того, що нині взяли на себе ТЦК.

- А функції ТЦК – це як у ЦНАП, правильно я розумію?

- Так. ТЦК має видати повістку, оформити документи і скерувати людину до навчального центру – все. Але чомусь місцева влада від цього відмежувалась. Я розумію – захід не популярний, тому вони від цього відмежовуються. І коли мерів міст намагаються притягти до відповідальності за бездіяльність (йдеться про міських голів Дрогобича, Трускавця, Східниці, Меденич і Борислава, яких наприкінці січня оштрафували за невиконання мобілізаційного завдання, – ред.), піднімають цілі інформкампанії, що їх, мовляв, дискредитують. Звинувачують військових у політичних замовленнях. Хлопці, слухайте... Якщо ви не виконуєте мобілізаційне законодавство, до якого ви мусите долучатися згідно закону, то чиє ж тоді політичне замовлення виконуєте ви? Нашого противника?

НОРМАЛЬНО – ЦЕ ПІДТРИМКА ВІЙСЬКОВИХ, А НЕ УХИЛЯНТСТВО

- Випадки вбивства військовослужбовця ТЦК, нападів у публічних місцях… Чи слідкуєте за тим, щоб винні отримали відповідне покарання? Мені здається, що коли після перших же інцидентів нападники не були покарані, то це створило враження вседозволеності.

- Це вже справа правоохоронних органів, але ми відстежуємо наслідки таких випадків. І періодично пишемо у своїх соцмережах про вироки, які виносять, не буду казати правопорушникам, – злочинцям, що насмілилися підняти руку або застосувати зброю проти військовослужбовців. Я не розділяю їх, типу, є військові і є ТЦК.

- З цього штучного вигаданого поділу все, мабуть, і почалося.

 - Хочу ще раз наголосити: в ТЦК 90% – це військовослужбовці Збройних сил України, які виконують свої завдання, і забезпечення обороноздатності країни починається саме з них. Бойові дії тривають вже понад 10 років, і там дуже багато людей, які пройшли ще АТО/ООС, мають поранення, контузії. Вони зараз в силу об’єктивних причин (слабке здоров’я) бажають продовжувати службу хоча б у такий спосіб. Розуміючи, наскільки це зараз непопулярна структура, посади. І їм важко. Ми  спілкуємося з цими людьми, вислуховуємо скарги як це все психологічно важко, коли суспільство ллє на тебе постійний незаслужений негатив.

Найважче бути в групі оповіщення, яка повідомляє про загибель бійця  рідним. Не кожен готовий до такої місії. Мені дуже хотілося б, щоб наші медійники мали це на увазі, коли пишуть про ТЦК щось несправедливе. Нехай би в порядку журналістського експерименту хоч раз долучились до таких груп. Так щоб не на дві години прийти, зробити репортаж, а одягнути форму, попрацювати тиждень. Я готовий їм це забезпечити, нехай походять тиждень-другий у групі оповіщення, яка розносить не тільки повістки, а й ті, що сповіщають про загибель. Треба відчути це на собі, мабуть, щоб потім публікувати зважені матеріали.

- Як ви думаєте, ситуацію можна ще переламати?

- Можна. Чого б там ворог не хотів, а у нас усе-таки зберігається єдність суспільства. Є над чим працювати і політикам, і медійникам, і кожному з нас. Було б добре, наприклад, почитати вже справжню, а не написану радянськими істориками українську історію. І відповідно виховувати і дітей, і оточення.

- Це дасть плоди через роки, навіть якщо підхід до патріотичного виховання кардинально зміниться. А що робити нам сьогодні й зараз, щоб ті, хто хоч і ставиться негативно до примусової мобілізації, як мінімум, не нормалізували ухилянтство?

- Унікального рецепту немає. Треба відшукувати ті тонкі струни, що відповідають у людях за патріотизм і їх торкатися, щоб він прокидався. Пропагувати шанобливе ставлення до України і до її захисників. Не створювати ґрунту, де б ухилянтство ставало нормою, прикладом наслідування.

- Побутовим явищем.

- Так, побутовим явищем! Мені часто розповідають історії на кшталт: дружина ховає свого чоловіка, він місяцями з квартири не виходить... Так не може бути, це повинно нарешті стати ганебним.

- А люди не соромляться такі речі розповідати навіть неблизьким знайомим і апріорі очікують розуміння, ніби це нормально.

- Ухилянтство не має виглядати як норма, схвалюватися, воно повинно сприйматися як ганьба. Я не кажу, що цих людей потрібно викреслювати з числа громадян – потрібного з ними працювати. Бо коли програємо, ті жінки (якщо виживуть), що нині ховають своїх чоловіків від мобілізації, зрештою зберуть їм торбу і вирядять воювати проти Польщі чи Німеччини.

- Ситуацію на рівні стратегічних комунікацій, очевидно, треба ворушити.

- Звичайно. І реально роботи багато і для вчителів, і для нас – військових, і політиків, і медіа. Цю єдину думку, позицію треба просувати і в літературі, і в кіно. Майже в кожному інтерв’ю я повторюю, що наша країна веде оборонну операцію. І в цій оборонній операції все, що ми робимо, має працювати на нашу перемогу. І економіка, і культура, й освіта, і медіа. І перш ніж винести щось у публічну площину, кожен мусить спитати себе: чи допоможе це нам перемогти?

Тетяна Негода, Київ. Фото Кирила Чуботіна, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-