- Війна – це біль, горе, кров... Що саме ви знаходите у військовій справі? Що змушує вас цим займатися?

- Сама служба (так, як я її сприймаю) – це велика честь і величезний обов’язок одночасно. Якщо поглянути на минуле, то на право захищати свою землю зі зброєю в руках ще треба було заслужити. Тепер у мене з’явилася така можливість, тому для мене це – щось більше, ніж просто служба.

- Чи відчували ви втому?

- Чи відчував втому від війни? Безумовно. Час від часу бувають такі періоди в кожного. Але все одно задумуєшся: якщо все кинути, хіба це все марно було? Ні, треба йти далі.

- Престиж військової професії. Яка тепер із цим ситуація?

- Безумовно, працює ворожа пропаганда. Але суспільство, на мою думку, довіряє Збройним силам. І для Збройних сил важливо цю довіру підтримувати і виправдовувати. Армія – це зріз суспільства. Усе, що притаманне загалом суспільству, можна знайти в армії, – це дуже взаємопов’язані організми.

- Те, що українці  єдналися і були згуртованими у складні періоди, у 2014 році, 2022-му, враховуючи і ту ситуацію з українською армією, яка у нас була, – це феномен нашої нації чи щось інше?

- Здатність згуртовуватися перед обличчям загрози і викликами – це за останні 30 років, напевно, те, що дало змогу Україні вижити як державі й українцям об’єднатися як народу, як нації.

- Ви з нуля  формували, наскільки мені відомо, перший в Україні штурмовий полк. Як би ви підсумували той час для себе?

- Важкий період був. Коли я навчався університеті оборони, там були спеціальності й речі, які я дуже не хотів би робити в майбутньому. І після закінчення вишу всі ці речі мені випали на моєму життєвому, службовому шляху. І, зокрема, формування військової частини з нуля. Тепер багато хто мене зрозуміє. Це тому, що у нас багато частин створено з нуля станом на зараз. Але у 2022 році це був серйозний виклик, службовий і особистий, тому що потрібно було створити специфічну військову частину з нуля в умовах війни і за короткий термін. І військова частина мала швидко набути бойові спроможності. Тому завдяки команді, багатьом людям, які допомагали, сприяли, підказували, підтримували, за відносно короткий термін полк набув спроможностей. У подальшому він трансформувався в 5 окрему штурмову бригаду, яка ні разу не виходила на відновлення боєздатності. І з літа 2022 року веде важкі бої на Донбасі.

- Також ви були командиром відомої бригади «Холодний Яр», за роботою якої ми спостерігаємо. Чим ви пишаєтесь, і що залишилося поза кадром?

- Я пишаюся колективом бригади. Пишаюся тим, що мені випала можливість і честь служити з цими хлопцями і дівчатами в одній військовій частині, робити з ними важливу роботу.

- Ви побували на найгарячіших напрямках фронту. Який ви б виділили окремо?

- Напевно, не на всіх. Я знаю тепер багато гарячих напрямків. Із 2022 року я працював переважно на Бахмутському.

- Якою для вас була битва за Бахмут? Чи є те, що б ви змінили або, навпаки, чим найбільше пишаєтеся?

- На той час це була найжорстокіша битва цієї війни, хоча тепер, я впевнений, є ділянки, які можуть «посперечатися» із цим, тому що в нас були Авдіївка, Курахове, на сьогодні – Покровський, Сумський, Куп’янський напрямки, Часів Яр і Торецьк. Пишаюся стійкістю бригади, їхньою волею до перемоги. Мені дуже пощастило, що був кістяк командирський і сержантський, їм не потрібно було зайвий раз пояснювати, що і як робити. Мене захоплювала їхня віддача справі, і це, напевно, один з ключових факторів, який підтримував стійкість бригади протягом усієї битви за Бахмут. Узагалі там багато було прикладів героїчних і солдатів, і сержантів, і офіцерів. Мене дуже «заряджали» солдати й офіцери: я дивився, як вони працюють по 3–4 доби, виконуючи важкі завдання, і розумів, що ми не можемо зламатися з такими людьми.

-  Які висновки слід зробити з того періоду?

- Думаю, для того щоб повністю проаналізувати битву за Бахмут, треба ще трішки часу, і це слід зробити ґрунтовно. Ця сторінка нашої історії заслуговує окремого параграфа. Безумовно, якщо відверто, я час від часу собі прикидаю, як би розгорталася битва за Бахмут, коли б на той час у нас були ті технології, сили і засоби, які є тепер. Я впевнений – це було б ефективно. Ми б змогли противнику завдати більше втрат, можливо, змогли б зберегти більше своїх воїнів, і, може, на виході була б ситуація зовсім інша.

- Якщо порівняти ресурси тепер і тоді, то з яким ресурсом вам доводилося воювати?

- Величезне обмеження в артилерії, навіть не так у боєприпасах, як у гарматах. На всю довжину смуги оборони, а це було 70% самого Бахмута в певний період. У командира бригади були тільки дві гармати 155 калібру... Це для того, щоб уражати противника чи підтримувати піхоту. У таких умовах це було складно робити. І командири усіх рівнів забезпечували той результат, який був потрібний.

- Чи траплялися у вашій практиці накази, які найважче було давати?

- Кожен наказ, який дає командир, – важкий, ризикований. Командир, даючи наказ, повинен знати про всі ризики і відповідальність, тому що немає ухвалених рішень без готовності за них відповідати. І це така важка штука – я не про відповідальність і рішення, а, власне, про те, що більшість командирів на всіх рівнях тепер розуміють, що кожен наказ – це потенційні жертви, – не через те, що це війна, а тому, що кожна жертва – це чийсь розбитий світ.

- Як ви із цим справлялися? Чим керувалися у важкі моменти?

- Дуже важкі моменти – це коли йде динаміка бою, бо про багато речей нема часу думати, обираєш основне, зосереджуєшся на головному, ну і працюєш. А вже потім приходить розуміння, аналіз. На певні речі дивишся з різних боків, аналізуєш: правильно воно, неправильно.

- Це той момент, коли ви розуміли, що наказ виконати неможливо?

- Так, я про це. Якщо розумів, що певні речі є за межами бойових можливостей військової частини, то про це доповідав. І, слава богу, знаходив розуміння, тобто аргументував і знаходив розуміння. Були такі моменти, коли я старшому начальнику записував відео, пояснював поточну ситуацію й одразу давав пропозиції, як я бачу розв’язання проблеми, аргументовано. І переважно знаходив розуміння.

- Як знайти цей баланс, коли треба виконати наказ, бо від цього залежить дуже багато всього, що відбувається навколо, особливо збереження людей, особового складу?

- Як знайти такий баланс? Я не думаю, що є якась стала формула, тому що на ці речі впливають безліч факторів.

- Ви навчалися в коледжі армії США. Що з отриманого там досвіду використовували у своїй роботі?

- Навчання за кордоном насамперед дає розширення кругозору, змогу вивчити підходи до військової справи різних країн. Це способи збору військової інформації і аналітики, ухвалення рішень, певних процедур управлінських, які адаптують до тих умов, в яких працюємо, і допомагають підвищити ефективність роботи.

- Коли ми говоримо про трансформацію армії, часто згадуємо натовські стандарти. Як має відбуватися ця відбудова, і чи ми повністю маємо щось приймати, чи лише певні речі, чи будувати щось своє, українське?

- Крайній варіант мені ближчий до душі. Що таке натовські стандарти? НАТО – це, звичайно, потужна організація. Але вже третій рік Збройні сили України стримують повномасштабну військову агресію Російської Федерації – глобального гравця на світовій арені, який сподівався захопити більшу частину України за кілька днів, можливо, тижнів. Це ядерна країна, і ми важко, але їй протистоїмо і не здаємося, і, я впевнений, будемо боротися і далі. Тому, думаю, це НАТО слід вивчати стандарти української армії.

- А якою має бути ідеальна українська армія?

- Це має бути професійна, контрактна армія, високого рівня готовності, із високим рівнем мотивації і професійної підготовки як бійців, так і командирів, штабів, органів управління, – армія високотехнологічна, яка має високий рівень потенційної летальності для противника, армія, яка воює не числом, а якістю.

- Тут не можу не запитати про радянщину в армії. Що з цієї «спадщини» все ще в нас залишається, що треба викорінити або, можливо, залишити?

- Радянські рудименти в Збройних силах ще є, безумовно. І для того, щоб вони зникли, найперше треба міняти спосіб мислення людей, які в армії. І помилково казати, що від нас нічого не залежить. Залежить від всіх – від бійця до головнокомандувача, тому що кожна частинка Збройних сил робить свій внесок. І, як я вже казав, це зріз суспільства, ми позбавимося рудиментів радянщини в суспільстві – і вони зникнуть в армії. І, мабуть, коли в Збройних силах набереться критична маса людей, які прагнуть змін, у яких є бачення розвитку, тоді зміни будуть незворотними.

- Ви маєте нагороди – Хрест бойових заслуг та Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. За що їх отримали?

- Для мене обидві нагороди були великим сюрпризом. Я б не хотів про них розказувати, бо тепер, вважаю, у нас дуже багато людей, які заслужили нагороди і все ще чекають на їхнє отримання. Тому для мене найбільша нагорода – це ефективно виконане завдання і живі солдати. 

- 29 листопада 2024 року вас призначили заступником керівника Офісу Президента. Чи одразу ви погодилися обійняти цю посаду й чому?

- Ні, погодився не одразу. Але, враховуючи те, що я отримав унікальну можливість донести до людей, які ухвалюють рішення, ті проблеми, що турбують більшість підрозділів на лінії зіткнення і, відповідно, змінити деякі речі, просто не міг нею не скористатися.

- Які зміни вже впроваджуєте і які плануєте?

- Як у командира бригади, у мене були три великі проблеми, що заважали бригаді ефективно працювати на передньому краї. Перша – наявність і підготовка бійців; другий момент – наявність засобів ураження, насамперед безпілотної складової частини, і третє – структура системи управління. І, коли я прийшов працювати в Офіс, це вдалося зрушити з місця.

Я дуже радий, що бригада отримала можливість мати пряме фінансування на закупівлю безпілотних систем, компонентів, щоб розвивати безпілотну складову частину, яка тепер має величезну частку уражень противника. Завдяки нарощенню безпілотної складової частини зростає кількість знищеного противника й особового складу, техніки, а також ефективність. Тепер треба проконтролювати, щоб позитивний досвід роботи одних бригад масштабувався на інші, і підтримувати цей розвиток.

Ми перебудовуємо структуру Збройних сил на корпусну систему. Розумію, що буде важко. Але це необхідно робити, і ми працюємо в цьому напрямі, щоб не просто зробити, а зробити швидко та якісно.

- В Україні на завершальній стадії – розроблення реформи рекрутингу. Ви зазначили, що наразі вивчаєте нові варіанти рекрутингу, і, оскільки нинішня система призову успадкована з радянських часів, це гальмує процес. Що саме не так із нинішньою системою, і що кардинально нове може бути запроваджено?

- По-перше, це не завершення реформи системи рекрутингу, а початок. Контракт «18–24» – абсолютно добровільна можливість людей, громадян України від 18 до 24 років доєднатися до Збройних сил України на умовах відвертості і з непоганим фінансовим мотивом. Це тільки перша частина із запланованого.

На сьогодні до експерименту залучено шість бригад: чотири – сухопутних військ, по одній – ДШВ і морської піхоти. Чому шість? Для того щоб ми змогли дослідити весь процес: як громадянин потрапляє до військової частини, як отримує кошти, речове забезпечення, і як проходить його підготовка, в яких умовах все це відбувається, щоб виявити можливі недопрацювання і в процесі тестовому «допиляти» всі можливі прогалини, які ми могли десь допустити. Найперше – для того, щоб громадянин, який приходить на службу, розумів, що його держава не обманює, тобто командир військової частини, який є від держави. Усі військовослужбовці категорії від 18 до 24 років, якщо вони перебувають на тих посадах, що вказані в контракті, якщо вони уклали цей контракт раніше в тій військовій частині, отримують ті самі переваги, які отримує контрактник тепер. Тобто вони будуть абсолютно рівні.

У подальшому ми опрацьовуємо можливість залучення на контракт (теж на дуже хороших умовах) осіб, що отримали відстрочку від мобілізації, яких звільнили з лав Збройних сил до виходу закону про мобілізацію, – це набагато ширша категорія, а також тих громадян, які на цей момент заброньовані. Тобто будемо намагатися створити в особі Збройних сил України конкурентоспроможного гравця на ринку праці.

Також опрацьовуємо і досліджуємо варіант, коли мобілізовані громадяни України зможуть укласти контракт із чітким терміном служби на прийнятних умовах, чесних і відвертих. Наприклад, громадяни, які були мобілізовані у 2022 році, зможуть укласти контракт і, наприклад, умовно кажучи, у термін через шість місяців звільнитися. Громадяни, які були мобілізовані у 2023 році, зможуть звільнитися після укладання контракту, умовно, через 10 місяців або 12. І ті, що в 2024 році були мобілізовані, теж можуть звільнитися через довший період часу. Отже,  плавно відмовитися від мобілізації і запропонувати громадянам справедливий контракт.

- Тобто, якщо підсумувати питання справедливості, ви сказали шість бригад. Так, з приводу критики, були думки, що ось ці шість бригад, це може вплинути на рекрутинг інших бригад. Тобто, я так розумію, що цей перелік буде розширюватися?

- Так, безумовно. Тут логіка проста – виявлені помилки і прорахунки легше буде «допиляти» на тих шести бригадах, ніж на сотні, які є в Збройних силах. Тому це тестовий режим.

  - Далі у всіх буде така змога, і це не вибіркова історія?

- Ні, це не вибіркова історія, а тестовий режим цього проєкту.

- І ще раз уточніть за тих, хто з 2022 року перебуває на фронті. Для них такі зміни плануються?

- Це залежатиме від того, які будуть зміни, наскільки буде наповненість Збройних сил. За всього бажання, ми ж розуміємо, що не можемо звільнити всіх і залишити фронт голим. Тому намагаємося підійти комплексно до цього питання, враховуючи багато факторів, які впливають загалом на всю цю ситуацію.

- Головне тепер – збільшити потік добровольців до армії?

- І так, і ні. Головне – вибудувати систему, коли громадянам не треба буде мобілізовуватися, а їм потрібно буде приєднуватися до Збройних сил України. Тому що мобілізацію сприймають у суспільстві по-різному. І все-таки, мені здається, ми прийдемо до того, що люди будуть поступово приєднуватися до Збройних сил України на добровільній основі. Як їх мотивувати, які підходи до цього застосовувати? Це системна річ, яка опрацьовується і досліджується. Але, на мою думку, це той шлях, яким нам треба рухатися.

- В одному з інтерв’ю ви зазначили, що треба починати відкритий діалог із суспільством. Що саме це має бути?

- Це, власне, та частина, у якій суспільство теж повинно взяти участь у процесах мобілізації, умовно кажучи, приєднання до Збройних сил. Тому що навіть під час розроблення проєкту контракту ми, команди, спілкувалися і з громадськими активістами, представниками суспільства, радилися стосовно змісту, тексту, формату, бонусів, щоб вибудувати оптимально якісний варіант. І суспільство повинно зрозуміти, що без того, щоб кожен долучився до питання захисту країни, успіху в нас не буде. Має бути розуміння в кожного громадянина, що доля його держави від нього теж залежить.

- Ви сказали, що в майбутньому буде змога запроваджувати контракти.

- Ми працюємо над цим.

- Тобто це, як раніше обговорювали, демобілізацію, але ми розуміємо, що впровадити її вкрай складно. Ось система з контрактами – це, по суті, те саме, тобто люди, які долучилися в 2022 році, зможуть демобілізуватися, звільнитися зі служби?

- Так все правильно.

- Як бути з тими бійцями, що вже потрапили на фронт і з певних причин і не мали мотивації?

- Тут теж має бути велика комплексна і системна робота, це вимагає комплексного підходу. Ми багато спілкувалися і досліджували цей процес, починаючи від підготовки, забезпечення, тренувань, самого колективу, в якому людина працює, підготовки сержантів, командирів рот, військових частин, батальйонів. Це величезний шмат роботи, яку треба буде виконати в майбутньому, врахувати досвід, який у нас є вже за три роки війни, зробити з нього висновки, перебудувати систему підготовки, рекрутингу, мотивації.

- У деяких інтерв’ю ви казали, що у 2014 році передбачали повномасштабне вторгнення. Події сьогодення – це прев’ю до чого?

- До усвідомлення суспільством невідворотності подальшої боротьби.

Розмову вела Діана Славінська

Фото: Данило Антонюк

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі Ukrinform TV