Олександр Биков виїхав із рідного Луганська в 2014 р. і вступив до лав міліції (пізніше – поліції) із мрією звільнити окуповане місто. На початку повномасштабного вторгнення не схотів стояти на блокпостах і потрапив до артилерії.

Попри суворі обставини війни, він завжди привітний та усміхнений. Здається, ніщо не може вивести його з рівноваги. Вважає, це завдяки захопленню… стоїцизмом – доволі, скажемо так, похмурою течією в давній філософії. Він запросто цитує Епіктета, Біблію та особливо поважає дихотомію контролю.

Ми знайомі ще з довоєнного Луганська, та й після звільнення Олександра з поліції бачилися досить часто. Але під час інтерв’ю з’ясувалося, що я майже нічого про нього не знав.

МРІЯВ ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ НА ТАНКУ

- Розкажи трохи про своє минуле. Ти народився в Луганську?

- Так, я там народився і до 2014 року жив, тобто, можна сказати, усе своє юне життя. А покинув Луганськ, коли зрозумів, що ситуація з політичного конфлікту переросла у військову окупацію.

- Що ти покинув у рідному місті? Довго вагався, від’їжджати чи залишитись?

- Залишив батьківський дім, батьків, та й усю площину життя, яка там була (на той час Олександрові виповнилося 23 роки, – ред.). Я виїжджав одразу вступати в український силовий підрозділ для участі в АТО, мріяв, що повернусь до Луганська на танку з українським прапором. Такі були юнацькі мрії. Наскільки пам’ятаю, я не вагався. Я сам себе виховав на правильних громадянських засадах, тому знав, що потрібно робити людині, яка звала себе добрим громадянином: коли на твою країну напали, її треба захищати.

- Як потрапив до батальйону поліції «Луганськ-1»?

- То цікава й смішна історія. У 2014 році я зовсім не орієнтувався у військових підрозділах і не дуже розумів різницю між Нацгвардією, підрозділами ЗСУ та добровольчими формуваннями. Луганськ уже був частково окупований. Я зателефонував у луганський військкомат до комісара, в якого колись проходив медкомісію. Кажу, що хотів би бути добровольцем. Він запитує: «Воєвать хочєш? Хорошо, а за кого?». У сенсі – за сєпарів чи за ЗСУ. Я не уточнював, яких я поглядів щодо честі.

В ютубі побачив ролик про формування батальйону «Донбас» у Дніпропетровській області й написав їм. Сказали: приїжджай. Приїхав у Дніпро, телефоную в той батальйон – а там всі телефони вимкнені. Поки до них їхав, вони вже попрямували під Київ – ставати частиною Нацгвардії. Я вже збирався їхати до Києва, де ще Майдан стояв, друзів багато, хтось би щось та порадив. І прямо на вокзалі в незнайомому місті Дніпрі зустрів знайомого активіста з Луганська, в якого були знайомі в міліцейському батальйоні «Луганськ-1». Тож я туди й попав – до міліцейського проукраїнського ополчення, як-то я називав.

- Де стояли частини, в яких ти служив до повномасштабного вторгнення?

- У 2014 році ми спочатку приїхали до Сватового. У місті тоді була дуже патріотична й активна громада. Сєпарам там не вдалося захопити державні установи, бо самооборона в складі патріотів та фермерів вийшла з рушницями до проросійських представників і сказала: «Х…ні тут чудить ми не дамо». З ворожим ставленням майже не стикався, на ідеї «нєзавісімай рєспублікі» повелися лиш деякі алкаші й наркомани. Ну, і зовсім трошки ідейних комуністів.

КРУТИТИ ГАЙКИ В ТИЛУ НЕ СХОТІВ

- Коли звільнився з поліції і де працевлаштувався?

- Звільнився я вже з поліції особливого призначення. Пішов працювати маркетологом у медичний центр, де працювали мої добрі друзі, тому майже як повернувся домів (усміхається). У поліції я прослужив шість років, тож спочатку переживав, що цивільні мої навички атрофувались. Але ніт, все нормально в мене йшло.

До звільнення я весь час був у поліції. Спочатку в батальйоні «Луганськ-1», потім – у батальйоні особливого призначення. Вони з нуля створювалися на Луганщині, де точилася війна, і мали спрямованість на участь у бойових діях. Нас кілька років готували безпосередньо до військових дій. У принципі, всі закони ті самі. Тактична медицина, поведінка під час обстрілу,  засідки, та просто навіть – як поводитися на війні. Ми сотні разів відпрацьовували те саме. Стрілянина, причому наша стрілянина має свою специфіку. Це штурм будівель, контакт 3–5–10 метрів. Але це не працює в полі тепер.

Проте наші навички роботи зі зброєю – круті. У нас була чудова школа. Батальйон поліції особливого призначення в Луганській області має приблизно настріл, як харківська або дніпровська СБУшна «Альфа», бо тут для нас не шкодували набоїв та часу для тренувань. У нас була крута школа зі стрільби, тактичної медицини. Приїжджали волонтери, які проводили курси. Були тижні виживання у лісах. Це все потрібне. І ці знання потрібні. Я ще ними не скористався, але знаю, що робити, коли по нас стріляють.

- За мобілізаційним розпорядженням куди ти мав прибути? До свого батальйону – чи вільно визначався? Чому артилерія?

- Поліція не мала тоді бойових бригад, тому повертатись я не хотів. Я вважав, що мав досвід і навички крутіші, ніж просто для стояння на блокпостах. Але сіверськодонецький номер телефону з мобілізації не відповідав на дзвінки. Ми з друзями зібрали речі, документи фірми та поїхали з міста. До військкомату я прийшов уже в Тернопільській області на 4-й чи 5-й день війни.

Нас привезли в частину ввечері. Кажуть, будете відновлювати техніку. Яка техніка?! Не хочу гайки крутити в тилу! У результаті призначили в артилерію і сказали, що на нас чекає ще навчання два тижні. Усі матюкалися, бо хотіли одразу на передок. Але військком сказав: «Піхоти вже багато. Потрібна артилерія».

Два тижні ми навчались на артилеристів. У мене спеціальність розвідник-далекомірник. За радянськими підручниками – це людина, що сидить на бугрі, вишукує ворожі цілі та передає координати куди треба. Але з 2015 року українська артилерія так не воює. Є камери, дрони. 80% того, чого нас вчили, виявилося зайвим.

- Ти офіцер?

- Ніт. Молодший сержант.

- Відступати доводилось? Були прямі зіткнення з ворогом?

- Артилерія працює за декілька кілометрів від переднього краю. Так, звісно, доводилося відходити, це війна. Але ми завжди готували декілька резервних позицій. Тобто якщо якусь ворог розвідає і почне обстрілювати настільки сильно, що немає змоги працювати, то ми переїжджаємо на нову. І постійно готуємо резервні місця, куди можна переїхати, коли ситуація на фронті зміниться.

ЯК КАЗАВ ЕПІКТЕТ…

- Твій улюблений Епіктет казав: «Засмучують людину не факти й події, а те, як вона дивиться на них». Що тебе засмучувало після 24 лютого 2022 року?

- Коли на твою країну нападає ядерна держава, то може зіпсувати весь день. У такий момент розумієш, що твоє життя віднині міняється, вже не буде як було, і ти нічого з тим не зможеш зробити, бо то не в твоїй владі.

- Той же Епіктет проповідує одну з головних ідей стоїцизму: є те, над чим ти маєш владу, і є те, і цього більшість, що від тебе ніяк не залежить…

- І якщо ти ніяк на то не можеш вплинути, то й не маєш псувати тим собі настрій. Дихотомія контролю. Ця думка дуже проста, але щоб її прийняти й узгоджено з нею жити, можуть знадобитися роки практичних тренувань.

- «Якщо хочеш бути добрим, насамперед вважай себе злим». Ти себе вважаєш злим?

- Пру-пу-пу-у… Ні, я вважаю себе добрим. Але тут же я вважаю, що добра та зла нема, а звідси – і справедливості нема. Це наші штучно створені людські поняття. Із часом я почав розуміти, що категорії добра і зла – то щось для дітей. Не буває чистого добра чи зла. У Біблії написано «не вбий!», але в «Книзі Царств» Бог дає вказівку царю Саулу перерізати цілий народ амалекитян: і жінок вбити, і дітей, і песиків, і котиків їх, і коней, і свиней, і всіх ващє. Саул перерізав тільки чоловіків-амалекітян і так розгнівав Господа нашого милостивого…

А ми ж за образом і подобою Бога нашого створені (усміхається). Тому спалити якесь місто, Содом чи Гоморру, або Нагасакі з Хіросімою – для нас зовсім звична справа. Я знаю людей, які вбивали в бою з відстані 3–5 метрів іншу людину, і водночас усі ті розповіді про мораль щодо вбивства – то повна лажа. Повернулися дронщики, які скидами при російському штурмі вбили і скалічили за п’ять днів 150 людей, і навіть відео про то є. І знаєте що? Ті люди щасливі й горді, що вбили і лишили без ручок і ніжок якихось поганих людей. Люди не бояться вбивати інших людей. Вони бояться відповідальності за злочин.

Ми просто відвикли від того, але не перестали бути видом тварин, які радісно вбивають одне одного. Люди не бояться вбивати, бояться тільки покарання. То чи добрий я? Я хочу, щоб люди, яких я люблю, жили добре і в безпеці, і стараюсь для того щось робити. Тому я вбиваю росіян, не смічу на вулиці, і не даю ніколи хабарі, і стараюся бути добрим до тих, хто добрий до мене.

МОЯ МІСІЯ – ВБИВАТИ РУСНЮ З ГАРМАТИ

- Часто доводилося бачити наслідки російських обстрілів мирного населення?

- Еее… Та як сказати. Там, де пролягає лінія фронту, все перетворюється на попіл. Усі ж бачили посадки з деревами, що викорчувані снарядами. Те саме з містами й селами.

- Побутові умови на війні. Часто відчував голод – я про ситуацію, коли їсти нема чого і не сподіваєшся, що підвезуть? Замерзав? Чим рятувались?

- На початку війни було дуже важко! Речей не було теплих, і «Нова пошта» ще не достатньо чітко працювала. Та й ми постійно перемішувались і не знали, куди ті теплі речі замовити. Утім, війна швидко навчить всіх і вся вдягатися і правильно підбирати одяг (усміхається).

- Ви кожного разу отримуєте інформацію про наслідки для ворога від вашої бойової роботи?

- Так. Найчастіше ми запитуємо відео з дрона, передивляємось і проводимо роботу над помилками.

- Бачив російських полонених, спілкувався?

- Не бачив, та, чесно кажучи, мені то не потрібно. Моя місія – вбивати русню з гармати. Хороший росіянець – мертвий росіянець.

- У нас давно йдуть розмови про втому від війни. Очевидно, не фізичну. Що ти можеш сказати на цю тему?

- Та, звісно, є втома. Життя не стає на паузу, і час, коли я міг би будувати своє життя, про яке мріяв, мушу провести на війні. Коли я йшов на війну, не вірив у ті розповіді «два-три тижні», знав, що великі війни – на роки, і я був готовий на рік-два... Але не п’ять.

І я служу в артилерії, а це геть не те саме, що піхотні підрозділи. Піхотинець може бути ефективним на фронті максимум 6–7 місяців. Потім його треба переводити кудись на більш комфортні й безпечні умови. Та й таке. Адже від втоми робота краще не робиться.

Усі мають щось робити. Хочеш миру – готуйся до війни. А як війна вже почалася, будь ласкавий, працюй старанніше. Ну, або здохнеш, як скотина, рубаючи ліс у Сибіру (усміхається).

- Не знаю, чи варто про це питати… Поранення, втрати товаришів – як це переживав? Стоїцизм допомагав у таких ситуаціях?

- Так, у нас були поранені, пощастило, що легкі. Але якось ми з одним навідником про то говорили, і він сказав цілком стоїчну фразу: «Ну, так це війна, тут таке трапляється». Проста, холоднокровна істина. На війні є жертви. Така сама істина, як та, що восени – часті дощі, а взимку бувають мороз і ожеледиця.

На війні втрати – норма. Це може нам не подобатися, але це істина, яка ніяк не міняється від нашого ставлення до неї.

Михайло Бублик, Черкаси
Фото надав Олександр Биков