Дмитро Козацький, фотограф, військовослужбовець ЗСУ
Кожен публічний захід намагаюся використовувати для нагадування про військовополонених
16.09.2024 14:10

Дмитро Козацький відомий тим, що під час боїв на металургійному комбінаті «Азовсталь» у Маріуполі він, тоді керівник пресслужби полку «Азов», фотографував те, що там відбувалося. Його світлини облетіли увесь світ.

За спиною Дмитра – російський полон, повернення додому й нова сторінка життя. Жанр фотографії, який військовослужбовець любив раніше, він не покинув.

Кореспондентка Укрінформу поспілкувалася з Дмитром Козацьким про те, чим він зараз займається, як відбувалася його адаптація після полону, про що варто і про що не можна розмовляти зі звільненим полоненими та про те, чому важливо перетворювати свій травматичний досвід у пам’ять.

РОБОТА В МІНОБОРОНИ І НАВЧАННЯ В ОСТРОЗЬКІЙ АКАДЕМІЇ

- Дмитре, розкажіть, чим зараз займаєтеся?

- Зараз я працюю фотографом у Міністерстві оборони. Час від часу беру участь також у соціальних проєктах, роблю фотосесії та портрети за донати. Зокрема, є благодійний проєкт «Сталева врода», в якому дружин, наречених, матерів та сестер оборонців Маріуполя перевтілюють, а я роблю для них фотосесію. За можливості відвідую свої фотовиставки або допомагаю їх організовувати.

- Минулого разу, коли ми з вами записували інтерв’ю, ви зауважили, що не хочете залишитися автором лише декількох фотографій і сподіваєтеся зробити визначні світлини. Зараз у цьому напрямку й рухаєтеся?

- Більшість моїх фотографій – протокольні, які ми не завжди можемо публікувати. Розумію, що моя робота з висвітлення діяльності Міністерства оборони важлива, адже це працює на іноземних партнерів, а українське суспільство дізнається про його роботу.

Хотілося б більше фотографувати військових на лінії бойового зіткнення або на полігонах, але обставини часто не дозволяють, та й у Києві в мене багато роботи. Часто я сам себе картаю, що на це вистачає часу.

- У соцмережах ви повідомляли, що поновилися на навчанні в Острозькій академії. Чи була складною ця процедура?

- Я приїхав в університет, де мені запропонували поновитися, та й сам цього прагну, бо хочу мати принаймні одну вищу освіту. Я навчаюся в Острозькій академії на спеціальності «Політологія».

ПІСЛЯ ПОЛОНУ ЗМІНИЛАСЯ СИСТЕМА КООРДИНАТ

- Не можу в нашій розмові не зачепити тему вашого перебування в російському полоні. Скажіть, що ви найчастіше згадуєте про той період?

- Найчастіше я згадую про побратимів, які досі перебувають у полоні. Якщо говорити про якісь певні спогади, я намагаюся не повертатися до того періоду життя і продовжую рухатися далі. Якщо буду зациклюватися на них, то думаю, що нічого хорошого з того не вийде.

- Чи змінив вас полон?

- Важко сказати. Я не хочу в жодному разі знецінювати досвід, який я здобув за той час. Найважче мені було вже після того, як нас обміняли. Вільний світ набагато складніший, бо в полоні, як і на війні, ти знаєш, хто свої, а хто вороги. Звісно, там ти не знаєш, коли тебе звільнять, але принаймні розумієш хто є хто.

Я був у полоні всього-на-всього чотири місяці і, як на мене, мій досвід не є об’єктивним, бо це невеликий проміжок часу. У жодному разі не хочу себе прирівнювати до бійців, які були там набагато довше. За час моєї відсутності світ і суспільство не сильно змінилися. Більше змінилися мої координати, тому що я був звичайним військовослужбовцем, а став публічною людиною, сам того не бажаючи.

З приводу «публічних» полонених є багато думок, бо комусь із побратимів чи цивільних це не подобається. Це дуже складна роль, бо ти постійно маєш враховувати думки різних людей, говорити так, щоб нікого не образити, а особливо – рідних полонених, які чекають на їх повернення. Саме це змушує тебе ставати дорослішим і відповідально ставитися до того, що ти кажеш і як себе поводиш.

- Під час закордонних відряджень вас досі впізнають як колишнього військовополоненого?

- Зараз з’являються обличчя нових військових, які повертаються з полону, і для мене важливо, щоб говорили про них. Я завжди прошу, аби говорили не тільки про публічних полонених, а й про інших, бо в них складні долі та випробування. Я лише чотири місяці був у полоні, а дехто значно довше.

Моє обличчя вже не пригадують, і мене це тішить, бо звертають увагу на інших героїв сучасності. Утім, за кожної можливості я намагаюся постійно нагадувати про військовополонених. Не завжди це вдається, бо розумію, що працюючи в Міністерстві оборони, я маю купу інших задач. Наш міністр постійно звертає увагу на те, що в міністерстві працює колишній військовополонений, і певною мірою він допомагає мені з тим, щоб звернути увагу наших іноземних партнерів на цю проблематику.

Кожен публічний захід я стараюся використовувати для нагадування про військовополонених. Не пам’ятаю жодної промови, в якій я б не згадав про цих людей. Це мій шлях, на якому я намагаюся робити те, що можу.

ВАЖЛИВА ЗВИЧАЙНА ПІДТРИМКА

- Поділіться своїм досвідом, що допомагало вам адаптуватися до життя після звільнення з полону.

- Хочу поділитися тим, як робити не треба. Моя помилка була в тому, що я занадто швидко занурився в публічне життя і поїздки за кордон. Я б радив військовополоненим, які повертаються, приділити декілька тижнів собі та своїм близьким, аби була можливість адаптуватися, побачитися зі знайомими, відпочити. Це має відбуватися поступово, бо коли ти швидко вливаєшся в активне життя, де щогодини змінюється інформаційне поле, дуже складно продовжувати рух за цим темпом.

- Зараз активізувалися обміни полонених, і з часом вони поїдуть у свої міста та села, будуть там спілкуватися з різними людьми. Дмитре, скажіть, про що не варто запитувати звільнених з полону і як їх можна підтримати?

- Я б радив людям, які хочуть поставити якесь питання, сто разів подумати, чи доречне воно до колишнього військовополоненого.

Наведу власний приклад. Коли я був на весіллі у свого друга, до мене з іншого залу підійшла людина і запитала, чи справді нас у полоні катували. Не розумію, навіщо було це запитання, що це дасть людині. Всі бачать, у якому стані повертаються українські військовополонені, і це не потребує жодних пояснень.

Якщо людина готова ділитися і розмовляти, то в принципі можна й поговорити, бо звільненим військовим треба виговорюватися, щоб переводити цей досвід із травматичного в пам'ять.

Важлива звичайна підтримка, коли людина може сказати: «Радий, що ти повернувся», «Можливо, тобі треба якась допомога?» – або розповісти якісь новини із життя міста чи села.

ПЕРЕТВОРИТИ ТРАВМАТИЧНИЙ ДОСВІД У ПАМ’ЯТЬ

- Чи вам уже вдалося перетворити свій травматичний досвід у пам’ять?

- Я все ще над цим працюю. Це мене майже не турбує, бо життя занадто швидке й активне, щоб звертати увагу на той травматичний досвід, який був. Іноді бувають моменти, які повертають до тих спогадів, бо так працює наша психіка. Але мені гріх скаржитися. Плюс активного життя в тому, що в тебе немає часу повертатися до цих спогадів, а мінус – що його й не вистачає, аби це пропрацювати.

- Ви розповідали, що постійно намагаєтеся привернути увагу до теми військовополонених. А що можуть зі свого боку робити пересічні українці?

- Як на мене, найпростіший спосіб – це виходити на акції підтримки, які відбуваються в різних містах щотижня. Звісно, є противники цих акцій, які говорять, що вони ні на що впливають. Для себе я це розумію так: коли хтось із військовополонених повертається, ми можемо відповісти, що ми робили весь цей час і як підтримували його чи її рідних, аби вони не залишалися самі з цією бідою.

Я б радив виходити на акції й дослуховуватися до тих громадських організацій, які напряму співпрацюють з органами державної влади. Вони можуть порадити, як краще підтримати і що варто зробити, аби не завдати шкоди. Наприклад, я спілкуюся з такими громадськими організаціями, і вони розуміють ситуацію, тому дослухаюся до їх думки.

- Як ви даєте собі раду на фоні постійних новин про обстріли і загибель людей?

- Та ніяк. Я захоплююся людьми, які роблять більше, ніж я, а також своїм підрозділом, у якому служив, і тим, що багато людей продовжують військову службу та активно захищають Україну, і мене в тому числі. Я просто пливу за течією і намагаюся робити все, що можу.

- Згадала вашу зворушливу промову під час вручення нагороди «Національна легенда України», яку отримала ваша мама. Як часто бачитеся з мамою?

- Старюся принаймні раз на місяць. Підтримка мами завжди потрібна. Для мене важливо просто їй зателефонувати, про щось поговорити, зустрітися.

Ірина Чириця, Житомир

Фото надав Дмитро Козацький

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-