Нинішнім гостем проєкту «Станція Краматорськ» – його авторів-ведучих Влади та Костянтина Ліберових – став капітан Ілля Євлаш, речник Сухопутних військ ЗСУ.

Робота речника полягає в інформаційному супроводі подій із фронту до світових медіа, організації роботи іноземних журналістів в Україні, налагодженні їхньої комунікації з вищим військовим керівництвом. Пресконференції, інтерв’ю, виставки, зйомки, фільми на передовій. Та доводиться йому, на жаль, займатися і репатріацією тіл загиблих журналістів.

Саме його команда видумала й містичного і вже легендарного «Привида Києва». І саме в ній народився пісенний хіт цієї війни «Байрактар».

Ілля Євлаш родом з міста Мена, що на Чернігівщині. Закінчив Національний університет оборони за спеціальністю «Політологія» та Києво-Могилянську академію за фахом «Журналістика».

Отож і темами розмови стали насамперед інформаційне протистояння Росії вже з перших днів повномасштабного вторгнення, чому журналістів не одразу пускали у звільнені від РФ міста та не всюди й не масово пускають і досі, що робити, щоб світ не втрачав інтересу до війни в Україні та як це – служити під командуванням «жорсткого» генерала Олександра Сирського.

К.Л.: - Ілле, ти був в армії до «повномасштабки», потім, як почалася повномасштабна, повернувся. Чого пішов з армії?

І.Є.: - Я не пішов з армії, ситуація була така. Я в 2019 році закінчив Києво-Могилянську академію, журналістику, і в 2020 році, коли влаштувався на один з інформаційних телеканалів українських, мені на канал надійшла повістка. Я вирішив піти одразу в армію і десь на початку літа 2021 року потрапив у командування Сухопутних військ, у службу зв’язків з громадськістю, звідки в мене розпочався медійний шлях. Ми почали працювати з різними ЗМІ й висвітлювати військові навчання на Широколанівському полігоні. Наприклад,  «Cossack Mace – 2021» («Козацька булава – 2021», – ред.) – україно-британські навчання. У них брали участь, крім України, Великої Британії, ще Канада та інші країни. Ми відпрацьовували відбиття, штурм міста із залученням штурмовиків «Тайфун», які прилітали з Румунії. Загалом було дуже цікаво, це колосальний досвід, тому що приїжджали дуже багато журналістів як з українських, так і з іноземних редакцій.

Потім у 2021 році – наступні мої навчання, ще більш масштабні. У мене була мрія, коли йшов в армію: я хотів потрапити на навчання «Репід Трайдент» («Швидкий тризуб», – ред.) – це одні з найбільших навчань, десь приблизно такі ж, як «Сі Бриз», але ті більш із ВМС, налаштовані саме на морську компоненту. «Репід Трайдент» – це більш сухопутний складник, ми тоді проходили з 53-ю бригадою ОМБр і працювали в складі багатонаціональної пресслужби, до якої входили країни-учасниці. Це 15 країн, серед яких основні – Сполучені Штати Америки. Були там і Молдова, інші, я не пам’ятаю зараз усіх країн. Ми висвітлювали різні види там – і РХБЗ (радіохімічний і біологічний захист), навчання, й інженери як працюють, тобто як встановлюються міни, як розгортаються мости, понтони, танки, як відбувається десантування. Там хлопці з ССО працювали, тобто артилерія, штурми, відпрацювання різних завдань під різними «соусами». Головне завдання було – це взаємосумісність  з міжнарожними силами. Що мається на увазі? Це коли, наприклад, танковий батальйон зі Сполучених Штатів Америки, який забезпечується повністю логістикою країни, там Польщі, й командує ним український командир, ну тобто коли оця вся система працює як один-єдиний механізм.  І от, власне, тоді були дуже серйозні навчання, тоді й армійська авіація активно відпрацювала, і десантування спецназу спецпризначенців, і УДО там залучалося, тобто дуже-дуже багато.  І це було якраз перед повномасштабним вторгненням – здається, жовтень чи листопад 2021 року. Але, в принципі, тоді ще таких розмов не було, що буде велике вторгнення. І, власне, після цих навчань я вже взяв курс не демобілізацію, вже там залишалося чотири  місяці чи щось таке… І почалося повномасштабне вторгнення. Після цього моє життя розділилося на «до» і «після». Ми почали активно після повномасштабного вторгнення використовувати нашу сторінку в фейсбуці, яку з 40-тисячної ми зробили 840-тисячною без жодного доната, без реклами. Просто завдяки постійному якісному контентові дуже багато людей підписувалося щодня. Ми зранку могли поставити пост, попити кави – і 10 тисяч уже було.

Це було динамічно, і ми працювали разом з нашою командою – це і Сергій Череватий, і підполковник Володимир Фітьо, багато офіцерів. І ми всі разом працювали,  гатили по ворогу інформаційно. Тому що цей хаос у перші дві-три доби робив на це дуже велику ставку, на те, що діяти саме під час інформаційного цього місива, незрозумілої ситуації: що, куди рухатися, тут уже танки під Києвом… І ми били його інформаційно постійно. Тоді тільки з’явився Національний марафон. Наші новини постійно підхоплювалися, ми працювали, як інформаційна агенція. Власне, тут мені став дуже в пригоді досвід з попереднього навчання, місця роботи. Ми просто 24/7 працювали, ставили новини на сторінку, вони тоді були з офіційних каналів. Ми закликали до вбивств окупантів, тоді ніхто такого не робив, ми ставили різні фотографії, відео, що дуже мотивувало наших громадян до спротиву, і Сухопутні війська тоді були, про сторінку всі говорили. І ми дуже багато давали різних рекомендацій, групували теорію, як використовувати «стінгери», «джевеліни», NLAW... Я робив спеціальні такі збірки, які ми поширювали в різних групах, тобто інформаційно ми включались.

К.Л.: - Ви були першим інформаційним медіа, яке допомагало Україні?

І.Є.: - На базі пресслужби ми зробили медіа. І за цей час наші дії далися взнаки – російські боти «поклали» нашу сторінку, ми зібрали 10 страйків у фейсбуці, не могли навіть щось написати. Власне, я це вважаю знаком якості, тому що ми були їм ніби кісткою в горлі. Вони не очікували такого, в перші дні ми їх у пух і в прах розбивали. І це було дуже круто.

К.Л.: - Сторінку вже повернули?

І.Є.: - Так, повернули. Завдяки нашим колегам-партнерам із Міністерства оборони ми виходили на штаб-квартиру «Meta» Цукерберга, і ухвалювалося політичне рішення, щоб анулювати нам ці страйки. Наша команда придумала «Привида Києва», у кожному разі, я був у кімнаті, на початку лютого, якраз під час повномасштабного вторгнення. Тоді Сергій Володимирович Череватий запропонував, що треба створити образ месника, народного героя, уособлення людини, яка є асом і може нищити… Тоді дуже багато відео класних було, як наші Повітряні сили, тактична авіація завдають ударів по літаках, збиваючи їх... І під час брейнштормінгу, здається, Володимир Володимирович Фітьо запропонував назвати його «Привид Києва». Всі підтримали, і це підхопили новини, підхопив Національний марафон, це дуже сильно поширилося. Перший раз, другий раз ми поставили, вже на третій-четвертий рази «Привид Києва» почав жити своїм життям. Ну, основне завдання було – просто бити ворога і деморалізувати, дестабілізувати його всіма можливими і неможливими каналами і шляхами. І ми тоді ніби видумували і робили нестандартні, асиметричні речі, які нам і дали перевагу. У перші дні ми інформаційно російську пропагандистську армію досить сильно покарали.

К.Л.: - Як ти став речником Сухопутних військ?

І.Є.: - Це було не зразу. Ми приїхали на Хортицю десь на початку червня, і тоді постало питання, хто буде представником. Спочатку мені запропонували, але я відмовився, оскільки це – досить серйозна посада і відповідальність: ти маєш бути постійно точним, виваженим, політкоректним, бо за тобою слідкує дуже багато людей, і це не тільки союзники, а й вороги. І ти розумієш, що маєш бути максимально уважним до себе насамперед, і максимально готуватися, аналізувати ту інформацію, яку будеш подавати. В кінці серпня, коли Сергій Володимирович Череватий пішов у відпустку, мені його вперше довелося підмінити, тому що не було в нас нікого, хто міг би це робити, і командувач сказав, що тепер буду речником я. Ну, так і вийшло, що помінялися і я став речником Східного угруповання військ. Потім у мене відбулася ротація з моїм начальником Володимиром, ми помінялися, і речником тепер є він. А коли я повернуся, подивимося, хто буде. До речі, коли цей матеріал змонтується, вже буде видно...

К.Л.: - Ти в мене записаний у телефоні як речник.

І.Є.: - Круто.

В.Л.: - Скажи, чого так, що в Бахмут приїжджало забагато туристів чи блогерів, у кого на меті було «попіаритися» на обороні? Як ви працюєте з ними, як працювали з ними, чи обмежували якось їхню роботу?

І.Є.: - Я вам скажу, що не тільки там туристи були і блогери, а були й журналісти, «одноденки», якщо можна так сказати. Ну, тобто що я маю на увазі? Це людина, яка є з-за кордону, взагалі не розуміється на суспільно-політичній ситуації, на історії, взагалі ні на чому. Вона бачить, що в Україні триває жорстока війна, вона на перших шпальтах, всюди, – це дуже цікаво у світі. І вона розуміє, що це зараз її шанс – зробити одну фотографію, яка тебе з нікого зробить всім. І вони роблять акредитацію, знаходять тут продюсерів місцевих, їхнє завдання – за будь-яку ціну, нехтуючи всіма правилами, наказами, документами, зробити фотографію, після чого вони стануть відомими. І це максимально непрофесійно, і це максимально така, знаєте, поведінка недостойна, неповажна. Кілька разів у нас були такі ситуації, коли ці журналісти біжать перед пресофіцером, наражають на небезпеку не тільки себе, а й усю команду, що з ними. Роблять фотографії, не погоджуючи, внаслідок обману, або погоджуючи одні фотографії, а виставляючи інші. Тепер, звичайно, ситуація змінилася. Тепер узагалі, на жаль, трохи інтерес до України зменшився у міжнародних ЗМІ. Але такі люди бували, і ми застосовували до них обмежувальні заходи, санкції відповідно до наших документів. Тому що це – неповага, наражання на небезпеку, це ризики репутаційні, іміджеві й багато-багато іншого. Тож ми закликаємо всіх дотримуватися правил. Звичайно, ми працюємо, максимально намагаємося бути відкритими до журналістів, максимально намагаємося робити їхню роботу комфортною, але якщо це вже перетинає межі, то, звичайно, такого допустити не можемо. Тому що ця війна – це прецедент після Другої світової війни, досвіду з таким масштабом, такої інтенсивності ніхто ніколи  не мав. Так, звичайно, ми вивчали ізраїльський конфлікт, як там відбувається організація медіа. Але це не дотягує до того, що відбувається у нас. І, звісно, нам доводиться інколи ухвалювати рішення, не знаючи, як діяли твої попередники чи хтось з інших країн.

В.Л.: - Я натрапляла останнім часом на доволі багато коментарів про те, що Сирський – жорсткий генерал. Як відбиваєте такі вкиди? Чи вкиди це?

І.Є.: - Ну, Сирський, генерал-полковник, – насамперед дуже талановитий командувач. Я дуже пишаюся тим, що є в його команді, що ми працюємо разом. Оскільки його підхід – це просто неймовірно… Знаєте, це як працювати з історичною особою. І в тебе є нагода прямо бути дотичним до цього всього, робити якісь речі разом, в одній команді, – це дуже-дуже круто. Він дуже вимогливий, найперше до себе, і вимогливий до інших. Він дуже такий, знаєте, кризовий менеджер, робота якого полягає в «гасінні пожежі», якщо можна так сказати.

Оскільки Росія має великі резерви, потужності, то в зоні відповідальності ОСУВ «Хортиця» його завдання полягає в тому, щоб постійно меншими силами стримувати, по-перше, противника. По-друге, коли є нагода, наносити йому ураження, і успішне ураження. Це генерал, який звільнив найбільше територій України, який звільнив Харківщину, Київщину, який продовжує стримувати один з найбільших фронтів уже протягом двох років, не дає ворогу просунутися. І коли є у нього найменша нагода, він виїжджає на фронт. Він постійно працює і з пораненими, і з усіма солдатами, розв’язує проблеми, цікавиться, як виконують рішення. Коли в тебе така масштабна сила людей і такий інтенсивний фронт, – звичайно, що це потребує досить багато часу. І в нього є люди, які допомагають, кожен має свій напрям. От ми представляємо медійний напрям, інформаційний, що також є не менш важливим. Я скажу, що так, вимогливий... Він дуже цінує людей, він постійно на цьому наголошує: люди важливіші за будь-яке залізяччя, за будь-які матеріальні засоби. Оскільки ніяка техніка, гармати не стрілятимуть, якщо не буде навчених людей, якщо не буде фахівців. І я особисто ніколи не стикався з тим, щоб, наприклад, людей, які не мають належного фаху, призначали штурмовиками і кидали там тупо в атаки. Такого ніколи я не помічав… Завжди акцентують, щоби люди чітко виконували те, чого вони навчалися, що вони вміють, де вони найліпше себе зарекомендували.

К.Л.: - Як у нього з’явився телеграм-канал, хто його веде?

І.Є.: - Телеграм-канал у нього з’явився дуже просто, ми вирішили, що людям потрібен справжній військовий експерт, який зможе доносити прямо від себе інформацію як би особисту, ведемо його, деякою мірою, – ми, оскільки ми погоджуємо матеріали з ним, у командувача немає часу, особливо на соцмережі, на свої телеграм-канали. Так, звичайно, що він нам підказує якісь речі, що, як, ми з ним погоджуємо, але в цілому він цим не займається, оскільки кризовий менеджмент, він 24 години на добу, 7 днів на тиждень, і за виділення на сон по 4 години на день йому особливо не до телеграм-каналів. Тому ми вирішили зробити ось такий канал, оскільки зараз модно всім мати телеграм-канали, і Головнокомандувач, і Президент, і багато хто, і як би це один із таких засобів прямої комунікації, де ми можемо спілкуватися і з аудиторією, і з журналістами, доносити якусь важливу інформацію. Також його, наприклад, ідея була, він запропонував інтерв’ю з полоненими, це він, наприклад, нам сказав, а ми вже далі займалися організацією. Тобто така відбувається постійна комунікація, але він розуміється на медіа, підтримує, тобто командувач підтримує роботу журналістів і дуже гарно ставиться, позитивно, до журналістів, і це нам також допомагає у роботі, оскільки розуміння командиром роботи медіа, ЗМІ – це дуже важливо.

К.Л.: - Пане генерале, дуже вам дякую за це.

В.Л.: - Чи доводилося тобі займатися репатріацією загиблих журналістів?

І.Є.: - Як сказати, особисто не доводилося, але я координував один випадок, коли журналіст, здається, біля Часового Яру, вони відпрацювали, і вийшло так, що вони відпрацювали спочатку на одній локації, потім переїхали на іншу – і почався обстріл. І командир їм сказав: зачекайте. Обстріл не закінчувався досить довго, але їм потрібно було їхати, покинути територію, і визначили так, що вони розбиваються на дві невеликі групи і дуже швидко пересуваються до авто. І він був у другій групі, перша група дійшла нормально, всі вони дісталися точки, а от другу групу, в якій він був, прямо біля нього впала міна, снаряд, просто там, і він стік кров’ю майже одразу, йому надали першу медичну допомогу, але там були такі поранення, несумісні з життям. Один випадок у мене такий був, але я знаю, що такі випадки доволі часті...

Розумієте, окупантам все одно на Женевські конвенції, на будь-які домовленості, чхати вони на все хотіли, для них немає нічого святого, тобто діти, журналісти, я не знаю, будь-хто – для них це не люди, вороги, абсолютно. Вони завдають удари по цивільній інфраструктурі, де сплять мирні люди, обстріли ці постійні, й тут варто розуміти кожному, що вони не зупиняться, поки там є путін, поки є оця хунта, вони не зупиняться. І вихід навіть на лінії 1991 року, на кордони, він нічого не змінить, поки там не зміниться політичний устрій. Поки там не зміниться путін, поки там не зміняться взагалі люди, не усвідомлять собі. А пропаганда велася там досить довго і досить якісно, тобто за чай час вони встигли зробити 140-мільйонне своє населення готовим відстоювати якісь уявні ефемерні інтереси, йти віддавати своє життя за якісь амбіції одного неповноцінного ідіота. І ми всі бачимо, як вони і далі продовжують збирати людей, збирати свої війська для того, щоби продовжувати свої бойові дії, в ці телеграм-канали їхні z-військкорів різних, вони досить потужні і мають вплив. На жаль, багато людей це все підтримує, і людей ніби далеких, здавалося, але «z» головного мозку там присутній, на жаль, у багатьох.

К.Л.: - Ти сказав про z-блогерів, от я, як журналіст, бачу – як тільки щось, якась перемога у росіян, до них завжди приїздять блогери, z-блогери, це все розноситься по пабліках, військкори працюють у них майже одразу. У нас це не так, чому в нас настільки тяжко доїхати до фронту, ніж у z-військкорів?

І.Є.: - Дивись, по-перше, у них немає журналістики, у них тупо пропаганда, і всі канали, нібито державні, чи які є, вони всі цензуруються, цензуруються Роскомнадзором, цензуруються ФСБ, цензуруються всім чим завгодно, і вони всі відпрацьовують темники, відпрацьовують чітко адженду свою, інформаційну політику. У нас не така ситуація, ви бачите, у нас немає цензури, у нас все ж таки збереглася свобода слова, навіть у таких важких умовах, воєнних, ми намагаємося максимально дотримуватися всіх норм, стандартів, тобто ми не цензуруємо, навіть коли ми беремо матеріали, ми їх не цензуруємо, ми просто передивляємося на наявність, можливо, якихось елементів, прив’язок, геолокацій, можливо, карти, якщо є, бортові номери, ще якісь нюанси, просто пресофіцери передивляються. Але у жодному разі ми не кажемо: кажіть отак, у нас така-то лінія, все, ми маємо… Ні, такого немає, і ми знаємо, що світові медіа, навіть більше, так не працюють. Ми працюємо постійно і з пресофіцерами, у нас відбуваються зустрічі й на базі різних хабів у Харкові, в Києві, ми спілкуємося і з журналістами, аби чути їхній фідбек, аби дізнаватися, у чому проблема, аби пропрацювати з пресофіцерами, з командирами. Можливо, тому що не завжди це проблема у пресофіцері, а, можливо, є нерозуміння – навіщо це потрібно – від командування, тобто донести думку. Вживаємо всіх необхідних заходів, як можна навчити пресофіцерів.

К.Л.: - Два приклади, перший – доступ до Ізюма був через скільки днів, і другий приклад – доступ до Херсона, коли журналісти не могли потрапити там скільки-то днів до Херсона.

В.Л.: - 3–4 дні.

І.Є.: - Херсон я не буду оцінювати, тому що це мої колеги, я не звик давати оцінку роботі своїх колег, і того більше – я не знаю, які там були оперативні обставини, які були рішення, чому так приймалося, тому я тут вам не можу відповісти. А по Ізюму, дивіться, коли звільняються якісь міста, наприклад, передусім, звичайно, що це важливо – знімати, у перші хвилини потрапляти, але військова комунікація, вона – дуже унікальний вид комунікації, особливо в умовах бойових дій, реальних, такої інтенсивності, я ще хочу наголосити. Наприклад, беремо умовне звільнення будь-якого міста «Х» і туди треба запустити якогось журналіста – кого ви виберете, як ви виберете?

К.Л.: - Я поїхав би сам.

І.Є.: - Ну, от, ви маєте зрозуміти, що ми не можемо запустити туди всіх, тому що туди зразу захочуть всі журналісти, які тут присутні, це близько двох-трьох сотень, всі поїдуть туди, ми не можемо такого зробити, тому що там заходять війська, там необхідно закріпитися, там необхідно провести зачистку. Зрозуміло, що одного-двох ми можемо взяти, але що тоді скажуть інші? І почнеться от це питання, ніби ти вибірково, чому ви працюєте з одними, чому не з іншими. Інколи буває, що хтось може потрапити на якусь територію, таке інколи бувало, але здебільшого цю роль виконують пресслужби, якщо там не дозволяє ситуація оперативна заходити у якесь місто, тому що там відбуваються різні дії, я, скажімо так, не фахівець з того, як проводяться операції, саме масштабні, звільнення міста, я не можу вам цього сказати, тому що я цього не розумію. Але коли доносять інформацію фахівці, офіцери з оперативного напрямку, оперативного планування чи там з розвідки, вони наведуть низку аргументів, у принципі, чому це неможливо.

Цікавий, наприклад, був кейс, коли ми працювали з одним фотографом, він хотів, от на реальному прикладі просто поясню, він хотів відзняти, він знімав взагалі екологію, екологічні різні проблеми, як війна впливає на навколишнє середовище, і він хотів познімати дроном у Чорнобилі. І там зібралася велика нарада різних представників, різних відомств, найвищих відомств, і він каже, я хочу познімати дроном у Чорнобилі. Як на мене – та Боже, знімай, що тут такого, тим більше, що це виконання Формули миру, 8-го пункту, здається, Президента, тобто там на серйозному рівні серйозний фотограф, він там принцу Чарльзу представляв свої роботи, нагороджений, взагалі дуже такий талановитий. Але один з офіцерів штабу дуже так чітко пояснив. По-перше, там є засоби ППО, яких не можна показувати, які по-різному розміщуються, змінюють своє розміщення, є інші стаціонарні прилади і засоби, яких не можна показувати, з дрона це все буде видно. По-друге, якщо злетить дрон, їм необхідно буде відключити, я так розумію, чи якось враховувати, або це може збити їх з пантелику, коли на радарі з’явиться якась летюча ціль.

Теоретично ми не знаємо, коли противник може обстріляти нашу територію, і якщо це, наприклад, стане причиною, коли противник зрозуміє, що ми там працюємо, і відкриє вогонь, наприклад, із своїх ППО-систем, – це може призвести до того, що внаслідок оцих-от дій, не дай Боже, прилетить якась ракета, або якийсь дрон прилетить кудись у житло комусь, не дай Бог. І ніякий матеріал не коштує того, щоб якийсь «шахед» комусь зруйнував будинок, життя, загинули внаслідок цього люди. Він погодився з цим і потім запропонував такий ще варіант, каже, а можна я на ваш дрон познімаю з хлопцями, а свої не буду, типу, щоб ви своїх. І він також дуже чітко дав зрозуміти, що таке буває тільки в Росії, коли приїжджає умовний Пореченков постріляти по українцях з кулемета. Це нецільове використання зброї і такого не може бути, це можна тільки в Росії, коли використовують отак-от зброю, приїжджають, як на сафарі, знаєте. І я, в принципі, з ним погодився.

І тут, повертаючись до нашої розмови, коли, наприклад, звільняється якесь місто Ізюм, там теж може бути певний ряд заходів, з якими навіть ми не ознайомлені, або суміжні служби, Служба безпеки України може проводити якісь заходи, ми не знаємо, що там, вони не зобов’язані інформувати нас, мене як начальника пресслужби. Відбуваються певні дії, через які, на жаль, не можна, там вводиться червона зона і, звичайно, що для нас найважливіше – це спочатку закріпитися, відбити, а потім уже будуть всі журналісти і все інше. 

В.Л.: - Українські журналісти сьогодні нарікають, що пріоритет у роботі зазвичай надають іноземним медіа, чи так це?

І.Є.: - Дивіться, це дві різні аудиторії і два різних світи. По-перше, звичайно, іноземна аудиторія, іноземні ЗМІ нам цікаві, тому що ми працюємо з нашими партнерами, які надають нам зброю, які вводять санкції, які надають нам підтримку, і, звичайно, що робота західних ЗМІ, які передали нам «Гепарди», передали нам «Леопарди» тощо, – звичайно, що їм цікаво показати своєму уряду, як це працює, своїм платникам податків.

І, звичайно, є необхідність доступу їх до зони ведення бойових дій, і як би демонстрація всього того.

Роль українських медіа, вона є не менш важливою, оскільки зараз я прибув на ротацію, от кілька місяців був у Києві, і я побачив, що чимало людей, моїх ровесників, вони взагалі далекі від війни. Тобто вони, якщо тобі здаються якісь речі зовсім очевидними, які, здається, кожен має знати, – вони взагалі не чують, не бачать, і дуже важливо, щоб і українські медіа працювали і доносили до них інформацію. Але тут також цікавий іще канал подачі цієї інформації, оскільки не завжди, наприклад, всі дивляться телебачення, або не завжди всі заходять на якісь ютуб-канали, розумієте. І необхідно тут дотримуватися балансу, аби всі оці питання рівномірно закривати, або інколи ухвалювати якісь рішення, коли необхідно, наприклад, якусь сторону більше пропрацювати, менше. Тобто в цьому й полягає ідея менеджементу, коли ти можеш керувати таким великим організмом і закривати потреби відповідно до ситуації, що склалася, якщо можна так сказати. Але, тим не менше, ми ніколи не займалися вибіркою, що оцих ми пускаємо, цих – ні, всі журналісти для нас звичайно що рівні, всі люди, які працюють, відповідно до керівних документів, вони для нас однакові, ми не вибираємо, що цим – так, цим – ні, але, звичайно, що коли ми з людьми працюємо довше – ми надамо перевагу більш уже досвідченому, більш серйозному медіа, аніж людині, яку ми взагалі перший раз бачимо. 

В.Л.: - До речі, цікаво те, що в той самий час іноземні медіа якраз кажуть, що пріоритет у роботі дають українським медіа, що бригади найбільш охоче приймають до себе українських журналістів, аніж іноземних.

І.Є.: - Це безкінечно просто, дивіться, тут – дивлячись з якої точки зору на це поглянути, і є, дійсно, коли багато залежить від пресслужби, від керівництва бригади. Хтось вважає, що, наприклад, краще працювати з такими медіа, і вони беруть там більш серйозні, тобто це така вже внутрішня політика, скажімо так, яку кожен командир бачить по-своєму. Наприклад, він бачить, що зараз є необхідність працювати більше, тобто він може ухвалювати такі рішення, але в цілому, я ж кажу, що ми намагаємося задовольнити потреби всіх журналістів, які до нас звертаються. Тобто, якщо з тих чи інших причин вони не можуть, наприклад, потрапити в одну з бригад, ми шукаємо їм альтернативу, шукаємо якісь інші варіанти, куди можна звернутися. Є бригади більш медійні, як ми всі знаємо, зараз 3-тя штурмова, є бригади менш медійні, які там взагалі, ви навіть не знаєте про їхнє існування, але я знаю, що вони є, і вони дуже потужні, вони роблять колосальну роботу, але з причин саме безпеки операцій – вони взагалі не світяться.

К.Л.: - Окрім того, що в нас нелегко отримати якийсь доступ, тяжко також доїхати до фронту. Ви це якось пояснюєте журналістам? Наприклад, коли я спілкуюся з іноземними колегами, вони цього не розуміють. Що нам робити з цим?

В.Л.: - Вони сприймають це як цензуру, тобто  не розуміють, що логістика складена для безпеки, і вони думають, що це якесь цензурування з нашого боку.

І.Є.: - Ми пояснюємо, але переважно це найбільше зрозуміло, коли людина один раз поїде туди. І вона побачить на власні очі, як БМП чи МП-113 пливе по землі, в болоті, і те все, що супроводжується обстрілами дронами, FPV. От тоді, звичайно, вони починають розуміти. У нас траплялися такі випадки. Потім уже додаткових питань не було. Є журналісти, які розуміють це все, які були, знають, постійно бувають, як ви буваєте в таких місцях, куди складно навіть не те що під’їхати, а взагалі пройти. Звичайно, вони розуміють і, в принципі, ті, хто давно працюють. У нас є підрозділи, які працюють із журналістами, беруть їх на «нуль», згідно з усіма нормами. Але здебільшого ми намагаємося просто пояснити, переконати. Деяким журналістам  забороняють їхні відділи сек’юріті, вони телефонують у свої штаб-квартири, їм забороняють їхати далі, ніж, умовно, Краматорськ або «Констаха»…

К.Л.: - А потім українські військові не пускають на фронт і цензурують їх.

І.Є.: - Ну, в них така політика… Ми їм навіть пропонуємо: там така зйомка, там така, а вони – ні, нам би в Краматорськ, Слов’янськ, далі не можемо… Якщо гарні результати показують журналісти, якщо у нас добре налагоджена взаємодія, звичайно, що ми сприяємо, намагаємось допомагати.

В.Л.: - Панує думка, що суворі обмеження та надскладний допуск до фронту не стабілізують систему, а провокують представників медіа шукати обхідні шляхи або, як казала Ганна Маляр, «кабанячі тропи», щоб виконати свою роботу. Як до цього ставишся?

І.Є.: - Хороше питання. Так, це правда. Я з цим зіткнувся під час Харківської контрнаступальної операції, коли ми звільняли Балаклію, Ізюм, Куп’янськ, Лиман. Я бачив різні ситуації, коли журналісти, водій переодягалися у військову форму. Коли за якісь «плюшки» провозили, чи у вигляді волонтерів, чи ще інакше. Звичайно, я негативно до цього ставлюся. Це несправедливо щодо інших колег, є такі журналісти, які суворо дотримуються стандартів. І якщо ти їм кажеш «ні», то все, вони, типу, не можемо на це піти, бо ви кажете «ні». А є журналісти, які лізуть, шукають. Журналіст від журналіста відрізняється, розумієте. Я особисто не підтримую, бо якщо є заборона, то вона не просто так. Звичайно, згадаймо фільми, коли не можна було фотографувати, знімати, але журналіст пробивався, робив знімки, і це змінювало весь світ. Такі випадки також є, але якщо дивитися на цю всю систему, то тут кожна ситуація має бути окремо. Я не можу сказати, що десь дозволено їх пускати, а десь ні. Якщо заборона загалом є, то ми забороняємо. Тому що є операційна безпека, є безпека від наших служб, які також через ті чи ті причини, що я вже називав, забороняють туди в’їзд. І тому ми – за дотримання правил усіма учасниками цього процесу.

В.Л.: - На сьогодні, якщо поглянути на українське журналістське ком’юніті, там така, знаєш, доволі конкурентна, іноді навіть жорстока атмосфера. Як ти вважаєш, це на користь нашій інформаційній боротьбі чи, навпаки, впливає деструктивно?

І.Є.: - Я думаю, що на користь, оскільки сприяє розвиткові пошуку різних форм, методів донесення інформації. Конкуренція – це завжди добре, як на мене. Є і негативний бік, коли вони намагаються під час цієї конкуренції кудись пролізти, щось зробити, але загалом конкуренція, здорова, ще ніколи й нікому, мені здається, не нашкодила.

К.Л.: - Тепер (може, мені здається) західні медіа втрачають інтерес до України. Через те що є нібито більш видовищна війна, Газа. Ти можеш взяти фотоапарат, піти знімати, як танки стріляють, що у нас, в Україні, неможливо. Це для будь-кого, пробач за слово, картинка. Що нам тепер робити, щоби привертати увагу до України? Адже у нас все ж таки справжня, жорстока війна, і це не порівнюється. Та якщо взяти матеріали, якщо подивитися на фотографії, то здається, що в Газі – дійсно війна, а в нас – таке собі щось, ховаються в кущиках.

І.Є.: - Ну, найперше, в Газі не такий супротивник, як у нас. У нас ворог – дуже серйозний. І над противником можна «стьобатися», можна глузувати, але ніколи не варто його недооцінювати.

К.Л.: - Ми все це розуміємо. Що нам робити?

І.Є.: - З приводу того, що робити. Звичайно, найперше це має бути доступна система для всіх журналістів, які хочуть відвідувати фронт, це – основне. Звісно, якщо журналіст не може туди потрапити, то він не підготує матеріалу. Дуже багато журналістів є, яких завдяки їхньому імені, їхній репутації дивляться, яким довіряють. І ці журналісти повинні мати доступ до фронту. Зараз із того, що я бачу, нам необхідно зробити максимально комфортним цей доступ і показувати ті історії, які тепер на часі. Тобто найбільше на сьогодні популярні, скажемо так, людські історії. Тому що люди – це головне, і ніяка техніка не стане тригером. Показувати більше роботи нашої успішної артилерії, брати на завдання, якщо, звичайно, це дозволено з огляду на оперативну обстановку, на роботу БПЛА наших, – це також дуже цікаво… На роботу наших нових зразків озброєння, які, в принципі, привертають увагу. Тільки-но з’являється щось нове, воно завжди привертає увагу. Але це – нове, є період, коли навіть це нове закінчується, і тоді необхідно вже щось придумувати. Журналісти, наприклад, ідуть на якісь проєкти. Тут уже з двох боків це відбувається. І журналісти мають придумувати, скажімо, якісь прикольні шоу, можливо, форми, подачі. І  ми зазвичай сприяємо в реалізації цих всіх матеріалів, якісь самі придумуємо. Наприклад, робимо фільми документальні. От тепер командувач нам запропонував – і ми працюємо над фільмом про Бахмут. Тобто в нас цікаві інтерв’юери будуть, цікаві матеріали, ексклюзивні, які я сам знімав, ще минулого року ми їздили в Бахмут... І над різними  формами потрібно працювати. Це має бути в такому симбіозі, коли журналісти звертаються з пропозицією, пресофіцер думає, як це реалізувати з нашого погляду, з дотриманням норм та вимог і як це можна подати, щоби було цікаво і глядачам, і нашим партнерам.

В.Л.: - Банально, та війна в Україні сьогодні набагато гірше продається. І західним медіа, я зараз кажу суто про західні медіа, набагато цікавіше сьогодні відправляти своїх топових журналістів у Газу. А сюди – чи нікого не відправляти взагалі, чи нетопових спеціалістів – на стажування, так би мовити. Тобто той момент, коли всі хотіли в Україну, уже минув, думаю, всі це зараз розуміють. І мені здається, що ми мусимо якось підтримувати цей інтерес. А приїжджають журналісти, стикаються із заборонами, які були і залишилися, думають: а навіщо взагалі мені зараз марнувати свій час на це, якщо я можу поїхати в Газу… і не паритися. Навіщо мені гайнувати тут свій час?

І.Є.: - Розумієте, Газа має певну специфіку в тому, що це –  щось нове, і від України, на жаль, бачу, починають просто втомлюватися медіа. І не тільки через те, що є обмеження, що тепер лінія фронту стала, і не відбуваються, як раніше, грандіозні перемоги, як це була Харківська операція. Це також впливає на перебіг висвітлення. Тому що всі люблять перемоги, всі люблять, коли надходить нова техніка. А коли відбувається постійне, стале, – журналісти і різні продакшени думають з погляду комерції, як би продати...

В.Л.: - Це головне, про що вони думають, будемо чесними.

І.Є.: - І для них це стає нудно, тому що постійні обстріли, ну, нічого не рухається, там стріляють... Тобто це – вже відзнятий матеріал, і як їх зацікавити – проблема. І над цим необхідно думати... Вони не завжди розв’язують це питання, як затягнути журналістів на лінію фронту… Ось скоро вже будуть роковини, і далі воно все стоїть. Журналісти не бачать тут доцільності перебувати, вони шукають щось нове.

В.Л.: - Як ти вважаєш, місцеві жителі на Сході України далі перебувають під впливом російської пропаганди?

І.Є.: - Не всі, але досить велика частина – так. На жаль, це наслідок споживання пропагандистських матеріалів і російського телебачення. Я неодноразово зустрічався з такими людьми, які негативно ставляться до України, до української армії, і це – величезний пласт роботи. Коли ми повернемо наші тимчасово окуповані території, – величезна робота, яку треба буде проробити, пройти цей шлях, пояснити людям. Якби людина сама могла усвідомити, що весь цей час вона думала хибно, що її вводили в оману, коли вона прожила половину життя, а менші люди – навіть усе життя, – дуже непроста робота. Це дуже складно, і це те, що на нас чекає. Звичайно, що з цими людьми потрібно працювати, але дуже обережно, щоб вони самі розуміли, чому помилялися. Або чому, наприклад, була пропаганда, а от така інформація – правильна. Наприклад, я зустрічав, коли ми були в Бахмуті, жіночку на одному з пунктів незламності. Ми зайшли туди – і всі, знаєте, жіночки, які там були, переважно за 60, сиділи в центрі, там була така груба, вони грілися. Така сіра кімната, чайник там ще грівся, і вони як би всі від нас ховали свої обличчя. Одна з жінок, коли ми спитали, як справи, яке у вас тут забезпечення, чи обстріли бувають, коли ми вийшли, пішла за нами і каже: «От ви поїдете – і мене "заклюють", що я з вами спілкувалася». Вона говорила українською. Жінка нам розповіла, як в 2014 році зустрічала Гіркіна з транспарантом… Вона нас повела до себе додому, в центрі Бахмута, буквально біля театру. Ми зайшли – і аж присіли від того, як там було багато українських речей: рушники, вишиванки, прапори. І вона сказала, що має двоє дітей, один – в Америці, другий – також за кордоном. Питаю, чого вона тут, чого не їде. Жінка відмовилась, бо тут жила, живе, родом з Донеччини. Тобто Донеччину заселяли вже довго, сюди завозили росіян, і насправді це українська територія, і українці тут є, але їх меншість. І от з цими людьми, які негативно ставляться, треба буде працювати. Так само наше завдання полягає в тому, щоби доносити до них цю інформацію, важливість цього всього.

К.Л.: - Як ти ставишся до телеграм-каналів, як-от «Бахмутський демон», «Говорять, снайпер»?

І.Є.: - В мене є інформаційна бульбашка, де я беру інформацію, багато різних телеграм-каналів. У мене є й багато російських, «ІПСОшних» каналів, які дивлюся, про що вони говорять. І вони наративи хочуть засунути в наш інформаційний простір. Звичайно, дивлюсь наші, тому що в них цікава інформація. От «Бахмутський демон», наприклад. Інколи цікаві там бувають інсайди, інформація, але, звичайно, її треба перевіряти, тому що ти ніколи не можеш бути впевнений, хто є автором цього матеріалу. І, звісно, це все потребує аналізу і перевірки, вся інформація.

К.Л.: - Чи мають військові бути медійними?

І.Є.: - Я вважаю, ні, тому що військовий – це професія, яку ти обираєш з самого початку. В моєму випадку це не зовсім так, але в мене взагалі інакший випадок. Але якщо ти звичайний військовий, скажімо, який просто виконує свою роботу, то ти маєш бути 24/7 у цій роботі. Війська – це про дисципліну, про субординацію, і ти маєш, звичайно, дотримуватися всіх вимог, всіх наказів, які тобі ставлять. І в армії так заведено, що ти маєш давати інтерв’ю, якісь коментарі тільки з дозволу командира. Так, якщо це дає якісь переваги, ти можеш розказати грамотно, тобто не виказавши ніяку таємну інформацію, і тебе підтримує керівництво, то чому ні? Тобто, якщо це має позитивний вплив і на інформаційне середовище, і на якісь там бонуси, скажімо так, але в цілому я проти того, щоби постійно виходили в ефір, тому що інколи люди… Розумієте, у військових, які не мають спеціальної освіти, знання, розуміння, як працює комунікація, як працюють журналісти, як працюють медіа, – вони, за своїм бажанням зробити краще, можуть зробити ще гірше. На жаль, я з таким не один раз стикався.  

К.Л.: - Наведи приклад.

І.Є.: - Коли, наприклад, в одному з підрозділів один із командирів узяв журналістів за певні плюшки і провів їх в один з батальйонів, де хлопці, думаючи, що вони розказують позитивні речі, наговорили, взагалі – не те, що, як вам сказати, небажаних речей, скажімо так, – вони самі не знали, про що вони наговорили, вони думали, що це вийде інакше. І, на жаль, через це постраждало потім дуже багато людей. І ми закликаємо, коли журналісти їдуть працювати, наприклад, в якусь бригаду, щоб вони обов’язково повідомляли про це пресофіцера або командира бригади, який міг би виділити, якщо немає пресофіцера, людину, яка проінструктована була б, яка компетентна, яка може супроводжувати цю людину, оскільки дуже часто, от я дзвоню, кажу: як ви туди потрапили, а вони кажуть: та за нами там супровід був військовий. А хто військовий? А там міг бути командир взводу, якого просто вони зустріли на заправці, він їм сказав, вони домовилися, поїхали, ми тобі покажемо. А людина взагалі не розуміється на специфіці, не знає ніяких керівних документів, якихось останніх доведень, відповідно до оперативної обстановки, що в кінцевому результаті він сам уже розуміє, що так, я затупив, але вже зроблено, що ти вдієш.  

В.Л.: - Чому ми програємо інформаційну війну і чи програємо взагалі? Мені здається, що ми програємо війну.

І.Є.: - А по чому ми судимо тоді?

В.Л.: - Інформаційну війну?

І.Є.: - Так.

В.Л.: - По загальній повістці. Наприклад, мені здається, що зараз у світі така думка, що підтримувати Україну – вже треба переосмислити це твердження, чи потрібно/чи не потрібно. Та й багато українців, навіть на нашому внутрішньому ринку дуже багато людей вже не розуміють, а чому ми продовжуємо боротьбу. І мені здається, що це якраз стосується саме інформаційного складника, що ми не можемо донести і до світу, і до свого населення важливість.

І.Є.: - Звичайно, що ворог активізував свою і 5-ту колону всередині вільного світу, і всередині найбільших таких різних каналів комунікації, звичайно, що він організовує і різні акції, тому що противник розраховує, все ж таки, що йому вдасться шляхом дестабілізації вплинути так чи інакше на наш внутрішній, і політичний в т.ч. сегмент, і на підтримку України озброєнням і всім. Звичайно, на початку війни перевага була на нашому боці, зараз противник, у принципі, продовжує свої зусилля, і час від часу йому вдається наносити і по нас також болючі удари. Але, на мою думку, як можна збільшити це все, мені здається, це кількістю різних проєктів, інформаційних в т.ч., залученням більшої кількості журналістів, в т.ч. інформаційників, тому що без цього ніяк. І чим більше цих журналістів буде, чим більше ти будеш їх залучати, саме іноземних у т.ч., тому що, якщо ми говоримо про інформаційну війну, про програш чи виграш, то це, звичайно, що має стосуватися більше міжнародної аудиторії. І шукати різні канали комунікацій, різні форми подачі, залучати різних відомих людей, в т.ч. дуже важливо долучатися, тому що всіх, хто хоче про це чути або знати, вони вже знають. На мою думку, важливо залучати саме «soft power», тобто м’яку силу, це шляхом культури, шляхом кіно, шляхом пісень, шляхом продукту, тому що росіяни якраз на цьому розуміються, вони виготовляють свої фільми, серіали різні, продукцію. У нас з цим є деякі проблеми і, я вважаю, що важливо акцентувати більше уваги саме от на цій «soft power», тому що значна більшість людей, які ухвалюють рішення, вони цікавляться Україною лише коли гортають стрічку, вони побачили. А коли про це буде доноситися на різних фестивалях, на різних майданчиках і з різних шляхів комунікацій, я вважаю, що це буде працювати.

К.Л.: - Хто це має робити?

І.Є.: - Мені здається, держава, це має бути серйозний рівень, тобто це має організовуватися на найвищому рівні, виділятися на це кошти. Звичайно, що не все так просто, зараз є проблеми на багатьох ділянках, але це також важливо, якщо ми говоримо про інформаційний складник.

К.Л.: - Хто написав пісню «Байрактар»?

І.Є.: - Тарас Боровок, це наш офіцер, який служить разом із нами. Це було ще у перші дні повномасштабного вторгнення. Сергій Володимирович Череватий тоді ще сказав, що нам треба якась пісня, яка підніме бойовий дух, це було десь 26 лютого 2022 року, здається, от, і ця пісня народилася буквально за один день, вона була така примітивна, але водночас вона досить була прикольна, вона запам’ятовувалася. І ми, коли її почули вперше, поставили, ще не було зрозуміло, що це стане таким прямо бенгером, так, хітом. Але пізніше, коли вже Лаврова зустрічали десь під цю пісню, ми такі дивимося по телебаченню, думаємо: так це ж зайшло, от. І потім уже там з’явилося 100–500 різних ремейків, уже там її переробили, і реміксів. Але мене трохи обурює, коли кажуть – байрактарщина. «Come on», люди, на той період не було взагалі нікого і нічого, і ті, хто там так кажуть, що байрактарщина, низькопробне, – слухайте, ця пісня свого часу відіграла дуже важливу роль.

В.Л.: - Вона була потрібна тоді.

І.Є.: - Вона була потрібна тоді й з того, що було в тих умовах, яка була ситуація, вона була більш ніж ідеальною на той час.

К.Л.: - Як ставишся до блогерів, які під виглядом волонтерів їздять на Мальдіви?

І.Є.: - Негативно. Мені здається, що це просто, як сказати, стосовно всіх людей, які зараз максимально згрупувалися, максимально роблять усе можливе для того, щоби допомогти якось нашій армії, підтримують, донатять. Зараз не час для розкоші, зараз час для того, аби затягнути паски і робити максимум для того, аби втримати нашу країну, аби було куди повертатися з цих Мальдів, і ці люди просто цього не розуміють. І дуже важливо працювати і доносити людям, що «come on», якщо вони кажуть, що ми втомилися від війни, то – а що ми скажемо військовим…

В.Л.: - А вони, до речі, не так кажуть, вони кажуть, що ми зробили певну кількість хороших справ, тобто маємо певне моральне право відпочити. Тобто люди донатять, чи роблять якісь збори час від часу, тому «ми вважаємо, що ми можемо»...

І.Є.: - Дивіться, дуже багато людей роблять набагато більше, ніж ці люди, які кажуть, що вони зробили багато, і вони собі не дозволяють їздити на Мальдіви, вони просто пашуть, вкалують кожного дня безбожно, я знаю таких людей, які кладуть своє здоров’я, своє особисте життя і свої якісь плани на майбутнє, вони просто нехтують всім задля того, щоби максимум зробити, допомогти якось, спростити життя нашим хлопцям на передовій, які там перебувають в нестерпних умовах: у багні, у воді, у бруді, у холоді, які замерзають там. А, розумієте, в цей час, коли, типу, я волонтер, я зробив щось корисне і я можу собі їздити, – мені здається, що це якось трошечки неправильно, як мінімум.

К.Л.: - Тебе це ображає?

І.Є.: - Мене це не ображає, мене це обурює просто, я, наприклад, сам такий, що я максимально роблю, нехтую всім, чим можу, моє життя все, від повномасштабного вторгнення, – це тільки бойові дії, це журналісти, це інформаційка, я сиджу постійно в різних, не знаю, платформах, месенджерах, постійно відповідаю на дзвінки, вихідний там, не вихідний. І, звичайно, це я не порівнюю з хлопцями, які сидять там на передовій, наше завдання – це описувати життя святих, тобто тих, хто там, на передовій, робити все максимально для цих людей, які там перебувають, тобто моє завдання – робити це якісно і з самовіддачею. А люди, які вважають, що вони можуть поїхати на Мальдіви, десь відпочити, – мені здається, що це не зовсім ок. Так, звичайно, якщо ти не військовий, цивільний, так, ти можеш собі дозволити якийсь перепочинок, але на фоні смертей, тисяч загиблих, зруйнованих доль, сімей, цього всього, – це, мені здається, не дуже гарно виглядає.

В.Л.: - Чи мають блогери йти в ТЦК?

І.Є.: - Так, а чому ні? А в чому, взагалі, власне причина? Я вважаю, що мають. А чим вони відрізняються від усіх інших громадян? А чи мають журналісти йти в ТЦК? Я журналіст, я пішов у ТЦК, а яка різниця.

В.Л.: - Дивись, можу пояснити. Наприклад, якщо стосується журналістів, повернімося до блогерів. Просто є така думка, що є блогери, які дуже багато донатять, справді, є такі блогери, роблять великі справи, багато зборів. І похід до ТЦК, не похід до ТЦК, потенційна мобілізація може сповільнити їхню роботу на цьому фронті, якщо це можна назвати фронтом. 

І.Є.: - Дивіться, я знаю багатьох людей, яким це не заважає. Є різні люди, не буду називати, але є люди, які, будучи у Збройних силах, вони продовжують інфлюенсити, продовжують займатися своєю діяльністю, і волонтерською в т.ч., і це не є перешкодою. Якщо, наприклад, якісь блогери роблять досить багато, вони збирають на дрони, мільйони донатять, якщо вони допомагають постійно, на зв’язку з бригадами, – в принципі, я не проти такого. Якщо вони постійно працюють, тобто неважливо, де ти, головне, що ти робиш і наскільки ти віддаєшся. Тобто, якщо він зі свого цивільного життя робить дуже багато, і реально це виправдовується також іще тим, що, наприклад, він з тих чи інших причин, якщо піде, не може, окей. Але в цілому, якщо я блогер, я не йду в армію, тому що я блогер, я репости роблю, це важливо, звичайно, але це не є підставою, ти репости можеш робити так само, будучи в Збройних силах, це не є прямо такою причиною.

В.Л.: - Справедливо.

К.Л.: - І останнє питання: на твою думку, яка найважливіша річ, одним словом, для українського суспільства зараз?

І.Є.: - Єдність. От нам не вистачає єдності, тому що зараз дуже багато оцих срачів, коли одні починають на інших… От нам треба якось зрозуміти, тому що дуже часто в нашій історії так відбувалося, що коли нам трошечки не вистачало до нашої Української держави, все, здобуття незалежності, – у нас постійно наші внутрішні свари з’їдали нас самих.

От нам треба, нарешті, все ж таки усвідомити цей урок, що, давайте, зараз ми всі об’єднаємося, десь трошечки потерпимо, десь трошечки підемо назустріч одне одному, і потім уже, після перемоги, ми будемо всі розбиратися, хто більше донатив, хто більше зробив, хто більше герой, але нам треба трошечки потерпіти і побути одним цілим, – це, реально, тест-перевірка нас на націю. Оце ще один челендж, дай Боже, це останній челендж, але нам необхідно його пройти, необхідно його витримати. І от оця війна на витримку, на довгу дистанцію, на виснаження, нам необхідно її пройти. І якщо ми з цим справимося, а я впевнений, що ми неодмінно з цим впораємося, тоді почнеться новий етап, нова глава, абсолютно, нашого життя.

В.Л.: - Дякую тобі за це інтерв’ю, дякую тобі, що прийшов до нас.

І.Є.: - І я вам дякую за те, що запросили, дякую за вашу роботу і всім журналістам, які гідно виконують свою роботу.

Влада Ліберова, Костянтин Ліберов
Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на каналі Ukrinform TV