Ми познайомилися з Юрком Пурченошвілі в одному з київських шпиталів, куди я прийшла із волонтерською групою. Когось з хлопців привезли зі шпиталю з Дніпра, як тих двох бравих колумбійців з Іноземного легіону, когось – із Покровська, а когось медичною авіацією «спустили» прямо в Київ.

Вони посміхалися, уважно на нас дивилися або відсторонено мовчали. Я підійшла до наймолодшого і спитала:

- Хіба у нас беруть на війну настільки юних?

- Ні, не беруть. Але я добивався, тричі був у військкоматі.  

- Ви  –  студент?

- Так. Але коли почалася війна, то мій тато спитав: “Підемо воювати?” І я сказав: “Підемо”.

- А як почувалася ваша мама, відправивши двох найрідніших чоловіків на фронт?

- Вона молилася. Тому ми обоє живі. Але я готуюся до операції. Хотілося б бути ударником. Але все залежатиме від того, чи відновиться рука...

- Ну, глухий Бетховен створював геніальну музику.

Юрко посміхається на мою репліку.

Наша група поспішала, ми домовляємося зустрітися із Юрієм Пурченошвілі за кілька днів у нього вдома, на Святошині, куди його мали відпустити перед операцією.

Відчиняє двері пан Олександр, батько Юрка, – його демобілізували через кілька днів після поранення сина. Вони сидять поруч. Потім батько піднімається і підходить до вікна – показує, звідки в перші дні війни росіяни намагалися прорватися. Жителі поставили тут блокпост і Олександр на ньому чергував перші кілька тижнів.

Мій погляд впав на фортепіано і Юрко пояснює:

- Мене мама віддала на хор у п’ять років, в 6 років я почав займатися фортепіано, сольфеджіо вчив, нотну грамоту. В 7 років мене віддали спеціалізовану школу ім. Лисенка. Вчився на фортепіано, тільки після 7-го класу перейшов на ударні.

Я з самого початку хотів на ударні інструменти, але вчителі наполягали: спочатку фортепіано. Ти вивчаєш основи музики по фортепіано, а потім вже на ударні інструменти. На початок війни вчився на третьому курсі у Київській академії мистецтв, мені залишалося два місяці вчитися і вже б був бакалавром.   

В академії все на класичну музику «заточене», але у нас із друзями був і є гурт «Записник емоцій». Ми грали авторську музику в стилі британського року. Знаєте, це такий поп-рок. Грали кавери на «Нірвану», як би це попсово не було. Я не люблю вчитися, але я люблю музику і ударні люблю. Це батько мене на таку музику «підсадив» і на футбол – теж. Мама вчилася зі мною, щоб у такий спосіб і контролювати і навчитися. 

- Тобі було двадцять, коли ти пішов на фронт?  

- Я психологічно був готовий до того, щоб йти воювати, тому що мене так виховали. Батько різні приносив штуки цікаві, макети зброї, я вмів зі зброєю поводитися. 

- Дивіться. (Олександр, який вийшов хвилиною раніше, приносить макет автомата Калашникова). – Я його придбав, коли був у рейсі. Показав сину, як збирати, як розбирати.

- А тобі було цікаво поводитися із зброєю? – звертаюся до Юрка.

- Звісно, це дуже цікаво. Я вивчив складову зброї, будову, функціонал. І це мені допомогло на війні. Спочатку я пішов у тероборону, я побачив сотні людей з автоматами, жодного броніка, жодної розгрузки, жодного підсумка. Бойовий досвід – три дні на блокпостах. 

Я тоді вирішив йти у військкомат. Тричі мене відправляли додому – вже з четвертої спроби взяли в 26-й окремий стрілецький батальйон. Зараз це 47-ма бригада. 

ВІЙНА ПІД КИЄВОМ

- Першою «учебкою» були позиції під Києвом. Але ми не воювали, стояли за 72-ю бригадою на блокпосту у Броварському районі. Потім перевели ближче до полігона «Десна». Тобто це ще не війна, але все ж таки наряди і висування на можливі тоді ДРГ...

ПРО СТРАХ НА ВІЙНІ

- А на війні – як?

- Страху не було. Тут треба зрозуміти, що таке страх. Я коли виходжу на сцену або на екзамен, то мені дуже страшно. У мене долоні то пітніють, то робляться холодні. На фронті такого не було. Просто усвідомлюєш, що є небезпека і ти повинен зробити все для того, щоб її уникнути. 

Хоча, один раз щось подібне на страх виникло. В автобусі я сидів біля вікна, слухав музику і думаю: блін, це ж ми їдемо на той самий Донбас. 

Але коли приїхали, вже ніякого страху не було, лише розуміння того, що я готовий виконувати бойові завдання. Страх народжується тоді, коли ми починаємо собі уявляти те, чого зараз по факту немає. 

Так, це війна, і є страх смерті. Але ж я не помер. Мене поранило. Якщо ти боїшся, це одразу видно, і всі навколо тебе починають боятися.

ПРО ПЕРШІ МІСЯЦІ ТА КОМАНДИРА

- Перші місяці на бойових позиціях, звісно, були не мед. Ми місяць стояли на першій лінії без жодного важкого кулемета, лише потім у нас з’явився кулемет Дегтярьова, з яким діди воювали. Хоча, не уявляю як ним діди воювали, це жесть. 

Але потім була і західна зброя. Дуже мені сподобався американський АГС, це автоматичний гранатомет, ми добряче так побили з нього ворогів. Були у нас гранатомети МК153, теж дуже добра бандура, фігачить так, що дух перехоплює.  

- Хотілося б поглянути на війну очима 20-річного музиканта… 

- Командир взводу у нас, я вважаю, найкращий. Мені дозволяли деколи поїхати в Покровськ, просто ніч переночувати в ліжку з білизною, хоч трохи змінити обстановку. 

Я не скаржуся, але є підрозділи, які взагалі не знають, що таке ротація. Я отримав поранення через рік перебування на фронті, нас не міняли. Тож, настрій хвилями – то тебе все бісить, ти не маєш ні на що сили, то все нормально. Вау, виходиш – дрони літають. Арта працює – класно. Зараз заварю собі Мівіни, поїм…

- А музика?

- У мене в навушниках разом із важким металом були українські гурти, деколи маловідомі, але я професійний виконавець та слухач вперше подумав, як багато ми можемо у музичному плані.  

- А що було найважче? 

-  Ми воювали біля Великої Новосілки. І що наш підрозділ обурювало? Ми окопувалися, робили бліндажі, а потім був наказ йти у сусідню посадку. І ми свою посадку віддали іншій бригаді, переміщалися лівіше. Отак ми по посадках «скакали», окопувалися для інших. Ви запитуєте, що важко? Коли почалися ось ці FPV-дрони, мене тоді контузило, ми дивом вижили з моїм побратимом. Війна зараз і війна, яка була до мого поранення, – це дві різні війни.

- Юрко, вам важко говорити про своє поранення?

- Не більше ніж про перший бойовий вихід, коли я завбачливо набрав 7 літрів води, тушонку, а там провідник каже: треба трошки побігти. Я не надто витривалий, не дуже сильний, але я це компенсую розумом. А поранення сталося на позиції «Джміль» під Авдіївкою.

- Та, про яку писав Юрій Бутусов, як незахищену?

- Так. Стовідсотково вона стримала ворога. Але чому вона була настільки не підготовлена? Якщо Авдіївка – стратегічне місто, яке вже 10 років обороняється? Ну от ми всі співали: «Фортеця Бахмут, всі молитви наші тут». Не знаю, що було в Бахмуті, а в Авдіївці просто окопи. Коли я був ще там, то окопи були ростом з мене, через тиждень вони були вже по коліно. Я не хочу нікого критикувати, якщо б повернувся в 24.02.2022 – знову пішов би на фронт. Це моя країна, мені є кого захищати. 

- Про поранення все-таки розкажіть…

- Я був на нічному чергуванні. Почався мінометний обстріл. Чую – вихід і буквально долі секунди: вихід з міномету, воно летить. І оці долі секунди, як вічність. Я не зрозумів, куди прилетіло, але такий біль у руці... Я чув, що від шоку люди можуть не відчувати болю, продовжують битися. А я кричу, мені боляче. Дивлюся на руку – думаю все, відірвало. Ні – рука на місці. Треба її перетягнути – у відпустці я пішов на нормальні курси по такмеду, це все дуже потрібно.

- Вдома у відпустці перед пораненням пройшли курси такмеду?

- Всі жартували, що замість пиячити, я на курси такмеду у відпустці ходив. Мені хотілося випити реально, іноді. Але я собі дав обіцянку, що тільки після Перемоги, або коли буде очевидний кінець війни. А курси такмеду треба кожному пройти: цивільному, військовому, турнікет має бути десь поруч. Тим паче, що ці курси безкоштовні. Турнікет як працює? Ти його закручуєш, м’язи затискають вени, артерії.

…Я тоді випив пігулку «від усього на світі». Чекаю евакуації. Ще годину чекав, поки закінчиться масований обстріл. І тут я відчуваю, що течу начебто з шиї. Я кричу, мовляв, у мене з шиї кров. А вони: та це миша! Просто повзе миша, а мені здається, що це кров гаряча. Миші – звичайні супутниці війни, дуже злять, заважають спати… 

- А де вас мали забрати?

- Виводив мене наш медик і офіцер, за що їм всім велика вдячність. Ми виходимо, там хащі, які неможливо обійти, якісь окопи, сміттям закидані, посадка, залізнична гілка, яку ми тримали. Виходимо на дорогу, переді мною стріляють наші з крупнокаліберного кулемета, позаду росіяни стріляють з крупнокаліберного кулемета. І ми йдемо, нам пофіг. Добре, що туман був, орки не побачили. Далі мене забрала машина медевака. Там все робили, щоб допомогти, поїли водою, цукеркою «Ліщина» пригощали, тримали, щоб мене не трясло. Довезли до стабіка, там щось вкололи, я не відчував болю. Далі я вже в Покровську прокинувся, і потім вже відправили до Дніпра. 

- І як там було?

- У Дніпрі – просто конвеєр поранених. Волонтери з такою вдячністю до нас ставляться – це все дуже надихає. А потім вже в Київ відправили, де ми з вами, власне, зустрілися. У мене осколкове вогнепальне поранення з переломом руки, лучової кістки. Мені треба операцію по пересадці кістки з ноги в руку.

Але найважливіше – відновити нерви. Бо ніяких гарантій, ніяких обіцянок, ніяких передбачень, нічого немає. 

- Як ви це пережили? – питаю батька Юрка.

- Трусило мене всього від думки про сина. Я теж на передку був, у 118-й бригаді. Я спочатку туди як водій прийшов, а потім перевели в кулеметники, потім – у зв’язківці. А Юрка ми виховали саме так.

- А що ви скажете, Юро?

- Я не вважаю це особливим якимось вибором. Я пішов захищати Батьківщину, це обов’язок і це повинні робити всі, хто може. Армія починається з кожної цивільної людини, з усвідомлення того, що армія це спасіння.

…Юрко дає нам переглянути фронтові фото. І ми міркуємо про майбутнє, яким воно буде. Я кажу, що якщо він захоче повернутися в ударники, то у нього є майбутнє в будь-якому разі. Починаю згадувати культових барабанщиків та музикантів, які грали однією рукою. Тоні Айоммі, Lucky Love, Кіт Ксандер, Тоні Меландес… І це зовсім юне, але дуже доросле хлопченя посміхається.

- Можливо, з рукою все буде добре. Така вірогідність є… Спочатку українцям казали, що війна триватиме два тижні, і ми щиро надіялися. Так, це була психотерапія, але вона продовжується. Нам казали, що орки – слабаки і дурники, але виявилося, що вони не такі вже й дурники і можуть битися. Ми вірили, що через санкції у них закінчиться зброя. Вона не закінчилася. Не варто плекати хибні надії.

Але є Юра Пурченошвілі, є багато таких, як він. І це значить, що Україна переможе. 

Ярослава Міщенко, Київ

Фото Кирила Чуботіна