Руслан Мокрицький – військовослужбовець Збройних сил України, боєць 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Чоловік мобілізувався як доброволець 2022 року. На фронті почав готувати й знімати це на відео. Так став популярним у тіктоку під псевдонімом «Той самий повар з нуля».

Цього літа Руслан був поранений у руку, тепер він проходить реабілітацію і вже готується повернутися на службу. Як відбувається адаптація до цивільного життя? Що дратує військовослужбовця? На ці питання він відповів в інтерв’ю проєкту Dovidka.info Центру стратегічних комунікацій. І дав поради тим, кому скоро їхати на фронт.

- Тепер багато військових повертаються в цивільне життя і ти, зокрема, тепер теж перебуваєш тут зв'язку з пораненням руки й реабілітацією. Розкажи, як тепер відбувається реабілітація та як загалом у тебе справи?

- Рука вже майже згинається, і скоро в мене військово-лікарська комісія. Я її пройду, і мені вже скажуть: що, де, як і коли.

- Які були в тебе відчуття, коли ти повернувся в цивільне життя, провівши понад рік на фронті?

- Усе так, як було раніше. Бо на фронті був рік дискомфорту, стресу й постійних викликів. А коли повернувся додому, то відчув спокій. Я знову маю улюблену каву, улюблену випічку, улюблену їжу, поруч зі мною батьки, сім'я. Відверто кажучи, коли був там, у ненайкращих умовах, завжди намагався все це згадувати й розуміти, що я скоро повернуся та буду далі займатися своїми улюбленими справами, проводити час із дітьми, пити каву та їсти в ресторанах. Я постійно себе так мотивував.

- Як краще зустрічати військового з фронту? Що б ти порадив рідним?

- Потрібно, щоб усе було спокійно. Так, як було до війни. Без сліз, без жалю до військового. Мені найбільше в такі моменти не хочеться, щоб мене жаліли. Бо все нормально. Я повернувся живий, а це вже добре. А отже, ми продовжуємо далі жити.

- Що тобі допомагає адаптуватися до цивільного життя?

- Для мене особисто це діти. У мене їх двоє, і мені з ними дуже весело проводити час. Відправляти в школу, у садок, забирати їх, ходити з ними на тренування, ходити гуляти чи в заклади. Для мене це було найкращим до війни, і зараз це найкраще.

- Чи потрібна тобі була психологічна допомога? Чи виникають у тебе якісь дискомфортні відчуття зараз, коли перебуваєш тут, у цивільному житті?

- Я в порядку, я нормально почуваюся. Можливо, з часом вона знадобиться, але на даний момент така допомога не потрібна.

Бувають погані думки стосовно того, що є не найкращі спогади й розуміння, що мені ще потрібно буде повертатися туди. Я уже зараз знаю, куди саме. А, крім цього, усе в порядку. Я готовий, і я не журюсь.

- Наша команда тепер дуже активно шукає відповіді на запитання, як цивільним і військовим порозумітися. Цивільним хочеться подякувати військовому, наприклад, висловити свою вдячність, сказати якісь слова підтримки, але часто вони не знають, як це зробити. Ось один із коментарів у соцмережах: «Як щодо маленьких подарунків, смаколиків? Чи доречно це?»

- Якщо мені, то я тільки за, я дуже їх люблю, шоколадки. А так, узагалі, напевно, це нормально й класно.

- Ще один коментар із соцмереж: «Я працюю в торгівлі. Коли заходять військові, завжди роблю їм знижки. Інколи дарую щось із того, що їм потрібно. І завжди дякую». Чи траплялося щось подібне з тобою?

- Зі мною – постійно. Це трапляється в рідному місті: мені завжди в закладах роблять подарунки. Або не хочуть брати оплату за щось. Це дуже приємно.

Наприклад, я зайшов випити кави з круасаном: прийшов розраховуватися, а мені кажуть, що не потрібно.

- Ще одна дописувачка розповідає історію, як гуляла зранку перед роботою, побачила наших військових і нестерпно захотіла подякувати їм за захист. Але не могла наважитися: здавалося, що це безтактно. Як ти реагуєш на те, що люди на вулиці дякують тобі? Чи часто таке трапляється?

- Таке бувало. У мене це викликає приємні емоції. Я не можу сказати, що це якось негативно впливало на мене чи на мій морально-психологічний стан.

Я думаю, це кожному приємно, що є увага від людей і розуміння того, що ти робиш. Але я не так часто у формі ходжу, частіше в цивільному.

- Якби до тебе підійшла з обіймами незнайома людина, як би ти реагував?

- Підходьте, я тільки за. Якщо чоловіки, то я не дуже б хотів, а от жінки – так. У мене інколи питають: «Можна, я обійму?»

- Про що не варто питати у військового?

- Рідні тих, хто воює, переважно вже знають, про що не треба питати. Не треба питати, де саме він був. Не треба питати, скільки ворогів убив. Або скільки вас загинуло. Це, як мінімум, не етично, бо це чиєсь життя, це люди, яких ти знав. Знав, які в них сім'ї, які мрії, яка в них робота, що вони хотіли би робити. І для того, хто з ними воював, насправді дуже важко на такі питання відповідати.

- У тебе тепер, у цивільному житті, можуть запитувати: «Руслане, ну що там, коли перемога?» Як ти реагуєш?

- Якщо культурно, то я говорю, що я просто воїн, солдат, звідки мені це знати? Цього не знають навіть, напевно, Президент і Залужний. Це дуже таке дивне і не дуже нормальне питання.

- Дитяче питання – це теж дуже цікава тема. Чи питають у тебе про війну твої діти?

- Моя донька особливо нічого не питає про війну. Просто може запитати про емоції чи про поранення, яке отримав. Чи сильно боліла рука, чи було багато крові, що я відчував, коли побачив кров. Вона по-своєму питає, по-дитячому. А син більше про техніку питає. Чи їздив я на танку, чи стріляв з автомата, чи кидав гранати. Він сказав, якщо мене вб'ють, то піде замість мене. Усередині було в мене відчуття, що, значить, я недарма щось робив у своєму житті, якщо в чотири роки в нього є таке своє розуміння.

- Під час повномасштабної війни ти розлучився з дружиною (колишня дружина Руслана – блогерка Олена Мандзюк, – ред.). Саме війна на це вплинула?

- Напевно, вона. Я вирішив піти добровольцем. І, напевно, було важко переналаштуватися: ми раніше були поряд кожен день, максимум розлучалися на три дні. А тут було, що і місяць, і два були порізно. Через це був психологічний тиск, важкість, це війна реально зробила все. До цього проблем не було. Хіба що якісь мінімальні, як у всіх, критичних точно не було.

- Що з твого досвіду можуть почерпнути для себе інші пари, щоб таких ситуацій було менше?

- Раджу проводити час, якщо є можливість, онлайн. Знаходити якісь спільні теми, можна разом подивитися фільм, а потім обговорити його, поговорити про виховання дітей чи проблеми на роботі. Але це важко. Це насправді дуже серйозний виклик для будь-якої пари.

- Як підготувати свою родину до того, що ти збираєшся на фронт? Чи тебе відмовляли?

- Ніяк не підготуєш. Мене, звичайно, усі відмовляли, ніхто не підтримав. Нікому не хотілося, щоб я йшов на війну.

- Як відбувається комунікація з рідними, коли ти йдеш на бойові завдання?

- Коли ти йдеш на бойові завдання, там немає зв’язку. Дві доби, чи доба, чи чотири доби… Скільки триватиме завдання, стільки й не буде зв’язку. Про це треба попередити, і додати до цих днів ще 3 дні на випадок, якщо тебе поранять, ти потрапиш до лікарні й тобі потрібен буде час, щоб прийти в себе й бути в стані подзвонити. А якщо тебе не буде на зв’язку більше, то вже радити дзвонити командирові в такому разі.

- Коли ти на фронті дивився щасливі фотографії або відео з цивільного життя, як це там сприймалося?

- Я не буду говорити за всіх, буду говорити тільки за себе. Я радий, якщо це прості люди. Якщо це не державні службовці, які поїхали за кордон на пафосне весілля. А жити життя, поїхати кудись – це нормальна справа. Але якщо це без зайвого пафосу: він не потрібен нікому.

- Що тебе засмучує тепер?

- Найбільше журить корупція. Якщо під час війни люди не можуть зрозуміти, що це потрібно змінювати, то я вже не знаю, коли тоді.

- На початку повномасштабної війни ми всі відчували таке піднесення й дуже такий сильний дух. Чи тепер відчуваєте ви, військові, таку ж підтримку?

- Мені здається, нічого не змінилося. Я розумію, що всі втомилися, втомилися й військові, втомилися й цивільні люди. Це важко, дуже багато поганого сталося, але, мені здається, як народ, як країна ми й далі разом і далі ми готові боротися. Люди допомагають уже менше, але я розумію, що й грошей менше тепер у людей. Але взагалі все добре, і я не бачу ніяких кардинальних змін типу настроїв «Ми впали духом і програєм».

Без донатів було б нереально воювати. Ну там, наприклад, машини. Це те, на чому ми рухаємося безшумно. Бо якщо ми будемо рухатись у певних  місцях на БМП чи на БТР (їх дуже чути здалеку), то по них одразу почне працювати ворожа артилерія. Якщо ми під'їжджаємо на пікапах чи інших машинах, на які донатять люди, то цих машин не чути й по них одразу не ведеться вогонь.

- Що необхідно купувати військовим узимку?

- Якісну термобілизну,  якісні термошкарпетки, змінні берці, у які можна перевзутися. Шапки змінні й інші речі, щоб не мерзнути.

- Як підготуватися людині до служби в армії? Що б ти порадив?

- По-перше, підготувати свідомість. Якщо ти підготуєш тіло, а свідомість ні, то ти будеш здаватися, коли бачитимеш різні погані події. Будеш ламатися. По-друге, підготувати себе фізично до випробувань, подібних до бігу з навантаженням. Тому що на тобі може висіти 30 чи 35 кілограмів, і з цим тобі потрібно рухатися, бо інакше ти просто загинеш. Падати й вставати, падати й вставати, бігти – це потрібно постійно робити.

Потрібно вивчити тактичну медицину. Це дуже важливо. Хоча б, як правильно й швидко накладати турнікет, що робити в разі поранення.

- Якою ти бачиш нашу перемогу? Що це для тебе?

- Це повернення територій до 1991 року. Це буде подвиг нації. І хоч ми воюємо з дуже сильною армією, але вони зустрілись зі ще сильнішою.

Повне інтерв’ю військовослужбовця Руслана Мокрицького для Dovidka.info дивіться на ютуб-каналі SPRAVDI

Матеріал підготовлено редакцією «Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки» для сайту Укрінформу