Авдіївка. У штабі батальйону всі погляди прикуті до численних моніторів. Командир батальйону 110-ї ОМБр «Директор» уважно спостерігає за картинкою на екрані. «Дай один «подарунок», – говорить він у рацію. Кілька хвилин всі напружено мовчать. «Є-є-є!» – йде відлуння по підвалу, «подарунок» влучив у ціль. У розпал керування боєм до кімнати заходить військовослужбовець. «А ось і наш Петро повернувся з позицій, – «Директор» тепло вітається з високим бороданем. – Ви обов’язково маєте з ним поговорити, це унікальна людина, я вже казав, що такого заступника з МПЗ ви ніде не зустрінете». Петро ніяковіє і просить 15 хвилин на каву та сигарету.

Рівно за 15 хвилин він сідає перед камерою і підіймає втомлений погляд. Очі, які бачили так багато темряви, сповнені світлом. «Ну, питайте», – посміхається Петро.

- До війни ви були священником, якщо я не помиляюся…

- Так, я дійсно служив священником. У 2013 році мені запропонували стати військовим капеланом. Я підписав офіцерський контракт зі Збройними Силами й одразу поїхав на ротацію в Косово в складі українського контингенту, де перебував рік. Коли повернувся в травні 2014-го, в Україні   вже вирувала війна.

З 2014 по 2018 рік я виконував завдання у складі 72-ої окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. У 2018 році мій контракт закінчився, я перевівся додому до міста Умань, і наступні майже 5 років проходив службу в місцевому ТЦК та СП. Тепер я знову у війську, знову на Донбасі… Знову в Авдіївці. Точніше, в тому, що від неї залишилося.

- На початку широкомасштабного вторгнення росії ви працювали у ТЦК та СП?

- Протягом усього 2022 року та до весни 2023-го. Я курував напрямок, який стосувався зниклих безвісти, полонених військовослужбовців, а також займався поверненням додому полеглих героїв. Підприємці Умані виділили нам спеціальну машину, оснащену холодильником, допомагали паливом. І часто-густо ми їздили самостійно, забирали хлопців та привозили до місць поховання. У структурі ЗСУ є гуманітарна місія «На щиті», ми тісно співпрацюємо і, безперечно, дуже їм вдячні.

- Ви підтримуєте зв'язок з родинами полеглих воїнів?

- Дуже багато людей пишуть, телефонують. Як можу, їх підтримую, розказую про те, якими їхні рідні були воїнами. Для родин це дуже важливо.

Наведу приклад. Я щойно повернувся з бойового завдання – нам потрібно було повернути позицію, з якої довелося відійти. На ній ще в серпні загинув мій хороший товариш із Полтавщини Саша Свириденко. Коли ми відійшли, довелося проводили штурмові дії й видавлювати ворога. Певний час позиція знаходилася в сірій зоні. Цієї ночі ми повернулися на неї. І перше, що я зробив, коли прийшов на командний пункт, написав сестрі товариша: «Світланко, все! Позиція наша». Вона подякувала, адже знала, що Саша боровся за неї до останнього. 

- Майже рік ви – на посаді заступника командира батальйону з морально-психологічного забезпечення в бойовому підрозділі на одному з найгарячіших напрямків. У чому полягає ваша робота, якщо говорити простими словами?

- У заступника командира з морально-психологічного забезпечення є багато обов’язків. Якщо простими людськими словами, то найголовніший з них – бути постійно зі своїми солдатами. Вони мають бачити, що офіцер з ними поряд, що він оперативно реагує на їхні потреби, проблеми, які виникають як на службі, так і вдома. Звісно, хоч як би мені хотілося, я не можу бути всюди, адже батальйон – це досить велика структура. Але я намагаюся їздити якомога частіше.

Коли прийшов у батальйон, завів таку практику – заступати з солдатами на бойові чергування, щоб краще розуміти специфіку бойових дій на тій чи іншій позиції і, звісно, – людей, які цю позицію тримають. 

Надзвичайно багато вартує, коли офіцер, командир поруч, коли він упевнений та врівноважений. Коли він може спокійно віддати наказ, відволікти розмовою, десь пожартувати… 

- На які питання вам доводиться відповідати найчастіше, коли ви залишаєтеся з бійцями на бойовому чергуванні?

- Загалом все зводиться до простих життєвих розмов. Як тільки випадають хвилини затишшя і можливість для перепочинку, хлопці з такими насолодою і захватом розповідають про родину, роботу, мирне життя, плани на майбутнє, що мені просто не хочеться їх перебивати. Хочеться слухати і слухати…

- Про Бога говорите?

- При знайомстві я коротко розповідаю про себе, тож хлопці знають, що я був священником. До того ж, я маю звичку хреститися, коли виходимо на завдання та повертаємося. Але так, щоб навмисне заводити розмову, то ні. Я говорю з хлопцями не про Бога, а про життя. А життя – це ж і є Бог, він поряд з нами завжди й у всьому. 

- От ви кажете, що хлопці розповідають про свої плани на майбутнє. А ви самі їх маєте?

- Єдина моя мрія – це Перемога. Більше нічого. Особисто я не хочу ні перемовин, ні домовленостей. Я знаю, що з росіянами ні про що не можна домовлятися, їхнє слово нічого не варте. Це імперія, і вона не може існувати без завоювання інших держав. Їхнє завдання нас не просто підкорити, а стерти з лиця землі як націю. Тому ми маємо вибороти Перемогу.

- Військові дедалі частіше говорять про прірву між ними та цивільним суспільством, яка щодалі збільшується. Як ви до цього ставитеся?

- Я чудово пам'ятаю останні дні лютого 2022 року і черги до військкомату. До нас тоді приходили і зовсім молоді хлопці, які ніколи не служили, і дядьки 60-70 років. Я запам'ятав одного діда, десь років під сімдесят. Він благав його взяти. Потім сказав: «Ви запишіть мій номер телефону. Мені нічого не треба з екіпірування, я все одно не зможу вдягнути бронежилет через травму хребта. Мені потрібні лише снайперська гвинтівка й набої». І я тоді завів собі зошит, куди записував дані людей, яких через різні причини не можна було призвати до ЗСУ, але з яких можна було сформувати непоганий партизанський загін, бо тоді ж ніхто не розумів, наскільки далеко може ворог зайти.

Чому зараз не так? Чому в суспільстві все більше говорять про відмову від мобілізації, про втому від війни? Я вважаю, якщо кожен українець не пройде через цю війну, не переболить, не проживе її, – ми приречені. Або суспільство знову згуртується і ми виборемо Перемогу, або ж ми наразимо своїх дітей, онуків на те, що колись знову цей «сусід» прийде і буде завойовувати далі наші території, знищувати наших людей. Я цього не хочу. Треба консолідуватися, збирати всі сили докупи. Або ти воюєш зі зброєю в руках, або ти робиш усе, щоб той, хто зі зброєю в руках, здобув перемогу. Третього варіанту, коли війна тебе начебто не стосується, не має існувати.

- Багато хто з командирів говорить також про те, що у порівнянні з тими, хто прийшов до війська на початку повномасштабної  війни, мотивація новоприбулих бійців є надзвичайно низькою. Що, на ваш погляд, робити з цим фактом? 

- Дієвий метод, коли новачок потрапляє до особового складу, який уже відносно давно воює. До «тертих калачів», скажімо так. Бойове середовище, хлопці, які щоночі, щодня вступають у бойові зіткнення з ворогом – це найкраща школа. Зокрема, мотиваційна. Є, звичайно, ті, хто ніяк не може перебороти свій страх. Намагаємося і для них знайти якесь практичне застосування, наприклад, доручаємо працювати з документами, адже діловодством теж комусь потрібно займатися. Але у більшості випадків це працює, люди адаптуються доволі швидко.

Нещодавно прийшло до нас поповнення – молоді хлопці. За кілька днів після їхньої появи в підрозділі треба було йти забирати наших полеглих хлопців з позиції, куди ніхто не міг зайти. Ми кинули запит на добровольців, на який відгукнулися, зокрема, й новачки. Серед ночі ми витягали хлопців, несли їх на собі. Кілька метрів тягнеш – і стаєш відпочити. Один із них сказав: «Не думав я, що мій перший бойовий вихід буде таким». Я відповідав: «Друже, ти навіть не уявляєш, яку велику справу робиш, повертаєш додому загиблого героя».

Ось так. Сказали їм: треба вийти, вони піднялися і пішли. Щоправда, перед тим запитали: «А хто нас поведе?» Кажу: «Я». – «А ви хто?» – «Заступник командира батальйону». – «А-а, тоді пішли».

І ми знову повертаємося до початку нашої розмови: для кожного важливий особистий приклад командира. Можна багато розповідати, а можна просто піти й показати, як це зробити. І хлопці розумітимуть – якщо командир може це зробити, то я теж упораюся.

- При цьому командир не може жодним чином показати своїх емоцій, хоча йому теж може бути страшно… 

- Звісно. Так, ти офіцер, займаєш певну посаду. Але насамперед ти завжди людина, яка так само хоче жити. Ти ведеш людей, вони дивляться на тебе, і тобі теж доводиться долати внутрішній страх. Це постійна робота над собою. 

- І як ви його долаєте?

- Кажу собі: «Треба». Ти на цій невеликій вузькій ділянці робиш, на перший погляд, щось мале і незначне. Але якщо ти цього не зробиш, буде ланцюгова реакція – і далі не зробиться щось більше. Тому це маленьке ти повинен зробити.

- Звідки ви черпаєте сили для того, щоб підтримувати власний психологічний стан?

- Джерело моєї сили дуже просте. Я дуже хочу, щоб мої діти, діти моїх дітей жили в мирній та вільній країні. І доки я живий, робитиму все можливе для цього. Це для мене основна мотивація, решта не має значення.

Аліна Логвиненко,
Медіацентр Збройних Сил України, спеціально для Укрінформу

Фото надані автором