Протитанкіст «Татарин»: Ви готові віддати все, за що воювали? Я — ні
Журналістка Укрінформу поспілкувалася з протитанкістом 72-ої бригади Володимиром Ремішевським, чиє володіння всіма видами протитанкової зброї робить його унікальним бійцем...
Будь-яке кіно мені здається зараз дрібнуватим, щоб порівнювати його з нашою війною.
Я вже кілька місяців не заходжу на Нетфлікс, бо все, що пов’язано із реальним життям ЗСУ чи-то в офіційних повідомленнях, або неофіційних акаунтах бійців у соцмережах, – і гостріше, і повніше, і правдивіше за будь-яку атракцію.
Але поруч із бійцем із позивним «Татарин», протитанкістом Володимиром Ремішевським 72-ої бригади ЗСУ у мене настійливо виникала аналогія з історичною кіносагою «Гладіатор». П’ять «Оскарів», десятки нагород від інших кіноакадемій. Пробачте ті, кому будуть різати око мої паралелі (вони не про добрих римлян чи поганих варварів, і я не шукаю винуватих у війнах до нашої ери) - вони лише підкреслять, наскільки українська війна та герої епічніші за найбільш епічну (посідає місце у першій світовій пів сотні!) історичну голівудську кінострічку.
НАЙКРАЩА ЧОЛОВІЧА РОЛЬ ВІД ЧАСІВ ДАВНЬОГО РИМУ ДО РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ
Ви пам’ятаєте сцену з «Гладіатора» перед битвою римлян із варварами. Прекрасний генерал Максимус каже: не знаю, що будете робити після битви ви, а я повернуся додому та буду вирощувати свій виноград, тримайте стрій, слухайте мене.
«Ніхто не знає долі, колись в старості ми помремо, а зараз нам слід не вмирати, а вбивати», - спокійно каже Володимир Ремішевський (“Татарин” - це позивний) родом з Криму, саме звідти позивний, насправді у ньому зібраний цілий «букет» національностей. Але «Татарин» каже, що почувається українцем. Мовляв, нині «українець» звучить ще потужніше, як римлянин.
Володимир навіть зовні трохи нагадує актора Рассела Кроу, який зіграв Максимуса. Він щойно повернувся з-під Вугледара.
Ми у містечку на Донбасі, сидимо на подвір’ї маленького приватного будинку. Навколо щебечуть птахи, зовсім поруч невипалене (ця територія не була під окупацією) поле соняшників. Тиша, але час від часу здалека чути вибухи, бо фронт насправді близько.
Я слухаю історію кримчанина і чітко уявляю його теплий будинок під Євпаторією, виноградник і велику машину.
- Я служив в армії і строкову, і два контракти. У 2008 році звільнився, бо там почався бардак, купив «Камаз, на якому працював, і зайнявся родиною, будував хату. 19 березня 2014 року, коли почалася анексія, я зрозумів, що буду виїжджати з Криму.
Машину вивезти з Криму мені не дали. Мене деколи запитують, як ти почуваєшся, і будинок там збудував, і свою фуру мав, і легкове авто, і все залишив. А я й не думав про це, жодного разу думками, навіть, не повернувся.
Фуру мою не так давно родина продала, бо бабусі слід було операцію робити. З часом моя сім’я переїхала до Переяслава, звідки родом дружина, де я власне і зустрів війну.
В армії спочатку я був заступником командира взводу зв’язку. Але окрім телефонів, у нас на той момент не було нічого, жодного іншого зв’язку.
Нас запитали, хто вміє стріляти. Я знаю зброю з чотирьох років. У мене дідусь мисливець, він мене змалечку вчив нею користуватися та й в армії служив. У мене зброї було повно. Я продав потім все, бо я на полювання не ходжу. Не хочу вбивати тварин. Так я спочатку став кулеметником.
У 2014-му біля Савур-могили підірвався на міні, лікувався. У квітні 2015-го почалося перемир’я, я сказав, що в цьому брати участь не буду. І зараз, якщо почнеться перемир’я, піду. Тут буду - або поки війна закінчиться, або поки буду в змозі воювати, до останнього.
У 2015-му Володимир демобілізувався. Жив у Переяславі, просто повернувся до своєї професії. Працював на литовську компанію далекобійником. Перед початком війни мав переходити з литовського парку в польський, який власники компанії відкрили. Жінка квапила: швидше-швидше, а я спеціально тягнув.
22 лютого приїхав з рейсу, поставив машину в Броварах (вже немає тої машини, згоріла разом з базою, туди ракета прилетіла), зібрав речі і сказав: що я їду у бригаду. Я розумів, що буде війна. Вони не просто так поставили війська, навчання проводили.
24-го почалося.
Ми тоді стояли під Броварами, вони лізли, була ймовірність, що і до Переяслава можуть дійти, дружина сказала: нікуди я не поїду. Я хотів дітей відправити, але вона відмовилася, а сини (18 і 17 років) сказали, маму не залишимо. Це їхній вибір.
НАШІ СЕРЦЯ ЯК ПРИЗ ЗА БИТВУ ПРИ ОБОРОНІ КИЄВА
«Гладіатор» має десяток відзнак за сцени битв римлян з племенами варварів з Європи. Російсько-українська війна це вже багато великих битв. Оборона Києва була першою з них. Тоді Україні не давали і трьох днів життя. Врятувати столицю означало врятувати країну.
- Ми в лютому тримали оборону у Скибині (Броварський район), я вже був протитанкістом. В 2016-му році проходив навчання, на протитанкову зброю. У нас були всі взірці вітчизняної протитанкової зброї, а потім ще й трофейні "Корнети". На початку війни у них йшло 160 одиниць техніки. Ми били їх так, що піхота вже не пішла. Трошки пізніше приїхав підрозділ Тетяни Чорновол зі «Стугнами» (протитанкова зброя українського виробництва - ред.).
Я записала вже кілька інтерв’ю з учасниками оборони Києва. Хтось не вірив у перемогу, але бився на смерть, щоб надихнути наступні покоління бійців... А хтось просто не думав, чи ми виграємо битву за столицю, але сказав собі: спрацюю по максимуму.
«Що буде із вами? Ніхто не знає, - казав римлянам герой Рассела Кроу, - Якщо опинитеся одні, серед квітучого луку, що обпалюється сонцем, нічого не бійтеся! Брати! Про ваші подвиги складуть легенди!» А Татарин був упевнений, що Київ ми відстоїмо. Але так само, як він передбачав війну в 2014-му і вторгнення в 2022-му, він усвідомлює, що це лише початок.
«БАХМУТ ТОЧНО НІКОЛИ НЕ ЗАБУДУ»
«Здібних до бою більше не залишилося, великий цезарю. - Здібні до бою завжди знайдуться». Це один з діалогів з «Гладіатора». Втім, кращою ілюстрацією до цього фільму є наша війна.
- Бахмут точно ніколи не забуду, так важко не було ніколи, - розповідає Володимир, про чиї подвиги ходять легенди, - стріляти по нас починали десь з 7.30 і до восьмої вечора безперервно: арта, танки, «Гради», касети - все. ....Тримали оборону, нас троє залишилось. Потім нас вивели. Три дні минуло, ми трохи відпочили і зайшли в Новолуганське під Бахмутом… Там посадка широка, поруч залізниця і «вагнери» пруть групами по троє-семеро. Одних поклали, других женуть, потім третіх... І по всій лінії йдуть і навіть на півгодини не виходить, відкотились. Кожні дві години знову штурмують, і так цілими днями. Аналітики війни казали, що з нашого боку це був шлях знищення противника у міській забудові. Ми не бачили всієї шахівниці, але справа ж не в тому стратегічна чи нестратегічна це висота. Це наша земля і нам так чи інакше доведеться її звільняти. А оборонятися легше, ніж наступати, набагато легше. Ми довго там простояли, бо ми вгризлись у цю землю. Там були непогано зроблені фортифікаційні споруди. Ми трималися тривалий час. Вони нас протиснули кількістю, просто кількістю. «Вагнери» ж деколи у повний ріст йшли. В одного, пам’ятаю, десяток куль «всандалили» і він ще йшов. Я знаходив у них якісь таблетки типу енергетики, але зроблені спеціально «для Міністерства оборони» у Санкт-Петербурзі. Їх немає ніде, вони не продаються, вживати слід одну таблетку на тиждень. То у них пачки були напівпорожні. Ми і з морпіхами бодалися, і з десантурою, але з ними важче всього. «Вагнер» здохне, але назад не піде. Йдуть під обстрілом своєї арти, без броніків, тільки БК. Назад мало хто повертається. Не знаю, що у них в головах, таблетки віддали медикам.
Але у будь-якій ситуації треба стріляти, битися. Я вже це давно помітив, коли люди починають розслаблятися, з’являється безпечність, от тоді приходить і кістлява...
Здаватися в полон не буду і не можу: я кримчанин, стільки років воюю, і дуже сумніваюсь, що зі мною хтось там буде говорити ввічливо. Скільки ми за цей рік вже угрохали техніки... А бувало вони ще їхали, я добивав, щоб уже нікуди не їхали.
Пам’ятаю ніч у Бахмуті. Ми вдвох залишились. Я і Сірий, молодий хлопець, до ночі простояли. Нас уже оточили повністю, а вночі ми відходили через Сидорів. Я йому кажу: спокійно, прорвемося. Вночі, якраз трохи перерва була, десь хвилини три вони не стріляли і ми вискочили. Через поле, нам пощастило, що у них не було нічників, бо ми біля них пройшли б. Там було жито, у метрах двадцяти від них пройшли, вони нас не побачили.
Або ще момент, коли молоді бачать твої обличчя, а ти спокійний такий, без істерики, то і люди заспокоюються. От хлопець зі мною був місяць на Бахмуті, потім пішов з іншою групою. То я йому скільки разів казав: не біжи, доки працює арта, перечекай, а штурмують - відбивай. Не послухав: вони вибігли, прилетіла міна і двох поранило важко, їм операцій вже зробили, мабуть, з десяток…
А було й везіння. Упала поруч міна, ми сиділи в окопі, пройшло, може, хвилин десять і тут - приліз «вагнер» і згори каже: «Хохли, здавайтесь!». Але хлопчина, що сидів поруч, тримав автомат догори і просто нажав на спуск - і поцілив! Я не віруючий, а якщо Бог є, то він тут був.
23 липня минулого року мене поранило. Це вже було друге поранення. У мене рука віднялася, голова перестала повертатися, то мене відпустили полікуватися.
ВУГЛЕДАР: ТЕ, ЩО МИ РОБИМО В ЖИТТІ, ВІДГУКУЄТЬСЯ У ВІЧНОСТІ
Те, що ми робимо в житті, відгукується у вічності. Це не лише фраза кіногероя Рассела Кроу, джерела кажуть, що вони належать і прототипу генерала Максимуса. Невідомо, скільки житимуть великі кінострічки. Але у вічності точно відгукнуться подвиги українського протитанкіста, міцного мужика, який залишивши все у рідному Криму, кожен день життя, навіть за важких поранень, віддавав битві за Україну, і який ніколи не забував на війні про молодих побратимів, намагаючись їх вберегти.
- Після поранення я повернувся у Костянтинівку, ще був з таким «ошийником», бо рана остаточно не загоїлась. Не міг бути на «гражданке», не міг бачити, як люди починають «косити» від зони бойових дій. Я і зараз через це не можу їхати у відпустку. Сказав дружині, що як буде відпустка, то давай десь тут зустрінемося (у безпечній частині). Мене не напружує життя цивільних, мене напружує, що розслабилися. Я попросив видалити мій номер навіть побратимів, з якими воював в 2014-му, якщо вони знайшли привід чи підставу не піти на цю війну. Розумію, що тоді було «веселіше».
Мене запитують: коли легше воювати влітку чи взимку? Воювати завжди важко, але влітку тепло, а взимку інтенсивність менша. Коли починається бездоріжжя, то дуже часто буває таке, що ніхто нікуди не йде, просто позиційна стрільба, ті - туди, наші - сюди, у цьому плані буває легше, але умови взимку погані, тут така земля, болото до коліна і по два тижні і не висихає …
У серпні минулого року ми якраз переходили на Вугледар. Павлівка наша була, і ми стали навпроти Микільського, а потім вони наприкінці жовтня почали штурмувати Павлівку, і до нас теж «завітали». Павлівку вони таки забрали, нас відвели назад, і ми стали на цю лінію, де зараз стоїмо. І з січня, відколи почали масово штурмувати Вугледар, ми як були на своїх позиціях, так і залишилися. А всі хто кричав, мовляв, «за пів години місто заберемо», вже перегнили.
У Вугледарі трохи легше було, ніж у Бахмуті, інтенсивність обстрілів набагато менша. Немає у них вже тієї кількості боєприпасів, яку вони використовували на Бахмуті. Ми росіян трохи «демілітаризували», вони ж думали, що нас нахрапом вийде взяти, але здулися. Вугледар вони вже не візьмуть. Але Вугледара - міста вже немає. Його і відновлювати сенсу нема, хіба зробити музей, щоб бачили на що здатен «русский мир».
Зараз кажуть, мовляв, хлопці на фронті втомилися. Цікаво, що про оцю втому, часом, кажуть ті, хто сам й не воював особливо. А я тоді запитую: а який вихід? Розходитися по домах? Ви можете уявити, що вони зроблять з нами усіма, якщо повернуться? Мовляв, треба міняти людей... Та треба! Не будемо брати всю армію, от просто наш окремий підрозділ візьмемо. Але спочатку підготувати повноцінну заміну у достатній кількості, це вимагає часу.
Хоча на війні буває, що щастить. У Вугледарі якось тільки збирався вийти на балкон, а за хвилину туди прилетіло. Не встиг вийти. Було ще - танк розтрощив дах, потім міна впала на п’ятиповерхівку саме поруч... Потім 152-ий (калібр - ред.) прилетів, пробило перекриття на сьомому поверсі, але мене там вже не було. Тому «Джавелін» люблю: він дозволяє швидко пересуватися, змінювати позицію... Росіяни доволі передбачувані.
Подумавши, я зняла з тексту рядки про нагороди, які присвячені кращим сценам битви. Бо це не кіносцена, це двобій, в якому дуже живе, дуже персоніфіковане , дуже українське Добро б’ється зі Злом. Але я раджу уявити зараз цю історію. Вугледар. Обстріл, а між дерев, клумб, будинків симпатичний безстрашний протитанкіст пробігає з джавеліном, стріляючи по ворожих танках та БМП. У кого ще є такі воїни? Ні в кого…
КРАЩІ СЛОВА, СКАЗАНІ НЕ НА ГОЛІВУДСЬКИХ МАЙДАНЧИКАХ
Ті, хто любить кіно (а у Нетфлікса мільйонні перегляди з України) шукають в історичних фільмах не лише крихти правди, і не лише задовольняють свою потребу побачити та уявити, як все відбувалося на бойовищах давніх воєн. Шукають також відчуттів та емоцій, які породжують битви за священне. Битва за Україну точиться тоді, коли на Нетфліксі, як передбачення для України, на десятку мов крутиться фільм «Слуга народу». Там вже розміщено пріквел - фільм «Зима у вогні» (про нашу Революцію Гідності). Там поки що нема великої історичної саги про битви на Донбасі. Високі слова, неймовірні репліки та діалоги, ще створюються голівудськими сценаристами для сюжетів, які поки існують лише в уяві кінотворців. У того ж «Гладіатора» безліч нагород – саме за репліки.
Але, слухаючи солдата, який став далекобійником, далекобійника, який став протитанкістом, онука, чоловіка та батька, побратима, який п’ятсот сорок вісім днів щодня ризикує життям, я знаходжу там найкращі репліки для майбутніх кінолегенд:
● Вчора був зорепад, над Донбасом - чисте небо... Але я не романтик. Мої почуття зараз будять найчастіше думки про побратимів, які не повернуться.
● Прориваючись з Вуглегірської ТЕС чи з під Бахмута, я відмовлявся йти сам і не просив ні про яку евакуацію. Для чого? Всюди війна. Всім важко.
● Ви готові віддати все, за що воювали? Я ні.
Лана Самохвалова, Київ - Покровськ - Київ
Фото Павла Багмута
