«Українці усім показали, що ми – неймовірна нація»
Головний сержант Микола Валерійович ЕМАНУІЛОВ, 49 років, командир взводу технічного забезпечення 3-го механізованого батальйону 65-ої ОМБр. Родом з Тернополя, але крайніх 24 роки прожив у Португалії. Одружений, має сина, який також приїхав воювати за свободу і незалежність України в інтернаціональному легіоні.
…У дитинстві Миколка захоплювався книжками Жуля Верна та подорожами. Особливо йому запали в душу «Діти капітана Гранта». Хлопець мріяв побачити світ і ту загадкову Патагонію-Португалію, в яку пливли відважні мандрівники. Мрія Миколи Емануілова здійснилася, коли він став військовим.
Чи ж думав він, успішний бізнесмен, що повернеться в Україну воювати проти рашистської орди?..
СЛІДАМИ КАПІТАНА ГРАНТА
- У 1993-му на збірному пункті мене та ще кількох чоловік відібрали окремо (з 1000 чоловік пройшли 300), і я одразу попав на службу в базу миротворців. Щоб отримати згоду родичів, мусив збрехати, що це треба, аби премію дали як спортсмену.
Далі тримісячна підготовка – перший контракт добровольця-миротворця і чотири наступних ротації у Боснії. Два роки буремної юності з автоматом в руках…
Пройшов 4 миротворчі місії в Боснії (Сребреніца) у 1993-95 роках. Завдання у миротворців було не стільки брати участь у бойових діях, скільки їх стримувати, контролювати громадський порядок.
В армії Микола Емануілов заробив трохи грошей, приїхав додому, створив сім’ю. Але дитяча мрія побачити Атлантичний океан манила і вабила.
Тож, не побувши і року в Україні, у 1996 році зібрався та й поїхав у Португалію, побачити країну древніх цивілізацій. Виявилося, що там цивілізація на високому рівні. Сподобалося і вирішив зостатися.
З тих пір там і живе.
24 РОКИ В СТОЛИЦІ ПОРТУГАЛІЇ
Через рік до чоловіка приєдналася й дружина, у них народився син. Нині йому вже 27 років, він громадянин Португалії – і вже теж півроку воює в Україні. Приїхав сюди добровольцем, служить у батальйоні «Латинос» (переважно складається з португальців, бразильців, венесуельців – усіх латиномовних добровольців, нині воює на Харківському напрямку).
Щоправда, з першою дружиною Микола розлучився, тепер має нову сім’ю і другого сина. Обидві дружини – українки, тож діти досконало знають і португальську, і українську мови.
Каже, найбільше в душу запав океан, а спеку 50 градусів у Лісабоні витримує легше, ніж 27 на Запоріжжі. За 24 роки українець двічі вітався за руку з президентом Португалії на пляжі.
Чоловік спершу влаштувався на роботу, за два роки добре вивчив мову. А з часом завдяки своєму бойовому досвіду створив там невелику охоронну фірму, яка успішно працювала. За роки життя в Португалії став резидентом країни і мав вид на проживання, міг отримати паспорт – але не схотів, бо мав ще й нерухомість в Україні.
В Україні також живе брат із сім’єю і мама, прикута до ліжка. Зв’язків з Україною родина Емануілових не поривала: є і в Миколи тут свій будиночок. Сюди й приїхала на гостину друга дружина Миколи із 9-річним сином ще на Різдво у 2022 році (через коронавірус школи були закриті, тож можна було і в гості).
«НА УКРАЇНУ ПОВЕРНУСЬ ЧЕРЕЗ РОКИ»
- Як тільки почалася війна, я почав курити. На другий день зайшов у бар до друзів, кажу: хлопці, я буду їхати на війну, захищати Батьківщину. Там було багато патріотів, в тому числі й ті, що були на Майдані. Вони теж божилися що теж поїдуть, раніше мене дома будуть – але й досі там… На четвертий день війни я вже був у посольстві, виписався і поїхав своїм авто додому. Дружина не перечила, бо й сама була вже в Україні із сином.
Приїхав в Україну 1 березня 2022 року. І одразу прибув у військкомат в Ланівцях, де приписаний був. Скажу чесно: я був ошелешений тими чергами з добровольців, які бажали піти на війну. Мені одразу відмовили, сказали що таких бажаючих – повно, а мого прізвища вже давно і в списках немає.
Тож я спершу потрапив у тероборону. Мав практику – то й призначили інструктором. А потім я забезпечив охорону одного місцевого великого бізнесмена, став його начальником служби безпеки. Весь цей час ходив у військкомат і писав заяви, що хочу в ЗСУ. Це приїхати з Португалії – і не мати змоги піти воювати!
Черги, черги, другий раз відмовили, третій… На четвертий раз я взнав, що це той бізнесмен замовив за мене слівце, щоб мене не забирали. Я поговорив з ним – і на другий день мене вже забрали у Збройні Сили. Так я попав у 65 бригаду.
«У РОСІЯН СТРІЛЯЛИ МАЙЖЕ ВПРИТУЛ»
- У перший день на шикуванні мене одразу призначили командиром ВТЗ. Тут усе стало в пригоді: і навики бойових дій, і досвід з охоронного агентства та комунікації з людьми. Я трохи жорсткуватий чоловік, багато років боксом займався (батько був відомим боксером у Латвії), тому авторитет мій визнали одразу, а згодом – і повірили як командиру.
Наказ є наказ, його треба виконати і за себе, і за хворих чи поранених. І хоча ми не професійні військові, а підготовка мобілізованих ґрунтується на чесному слові, всі поставлені взводу задачі виконуємо на сто відсотків, жодного відмовника нема.
Так, 26 червня під Роботино, як тільки взяли «ікси», ми прикривали тили 47-ої бригади, котра зачищала ворожі позиції, і прийняли стрілецький бій з рашистами, які проривалися з оточення. Я чітко знав, що мав робити і як прикрити своїх хлопців. Так от, вони були в бліндажі, а я в окопі зверху, коли на нас у прорив пішли ординці. Достатньо було б однієї гранати, щоб вивести з ладу всю нашу групу з 10 чоловік.
Але оборону ми організували і грамотно відстрілялися. Були і крики, і адреналін, але атаку ми відбили, і кількох росіян знищили у ближньому бою. Попали на нас зеки із групи «Шторм-Z», якщо вірити документам убитих (у них було багато довідок про хвороби туберкульозу, сифілісу), а керували цим стадом баранів кілька кадирівців. Це було перше бойове хрещення нашого взводу, вогняний контакт із противником, якого ти бачиш ледь не впритул і стріляєш в оскалені морди.
Для бійця важлива і фізична форма, а головне – характер. Морально-вольові якості – оце фундамент любої перемоги. І виживання на війні.
Але вік теж багато значить. Я як приходжу з бойового чергування, то днів три ноги ледь волочу, спину розігнути не можу і вимотаний страшенно. Та до нового бойового виходу встигаємо відновитися.
ЧОМУ ВІН ЗАРАЗ ТУТ, А НЕ НА УЗБЕРЕЖЖІ АТЛАНТИКИ?
В душі я завжди був і буду українцем – тому я зараз тут, а не на узбережжі мого улюбленого Атлантичного океану. Ті роки юності, молодості – це найдорожчі роки, а спогади про них – це і є ідентифікація твоєї Батьківщини.
Ось подивіться: все моє життя козацьке на цьому татуюванні: зверху я як Українець, нижче Європа, де був у миротворцях, а оце – океан Атлантіко і португальський прапор, що став мені другим рідним. Оце мої аватари: в Боснії я був Тигром, а тут я Пес. Мій особистий позивний Аман.
З Португалії друзі іноді допомагають. Є один росіянин, який з 2014 року збирав і військове спорядження, і просто теплі речі та відправляв їх в Україну. Він і досі мені допомагає, шле те, чого в нас не купиш. Найстрашніше в будь-якій війні – остатися інвалідом.
Виховати солдата і воїна з комбайнера, водія-далекобійника чи інженера – на це треба насправді роки і великі гроші.
Але українці усім показали, що ми – неймовірна нація.
Ми вижили і за рік із гречкосіїв стали Воїнами.
Тож перемогу ми здобудемо. Бо в нас є мотивація.
Ми – на своїй землі.
Сергій Скібчик
Фото автора
реклама