Діалоги за спиною на вокзалі влучно підсумували мої майже 4 місяці в Києві

Трійко молодих людей в спортивних костюмах штовхають один одного і регочуть

-що, підемо по 50? Та давай.

-Хіхі хочеш он з пацанами поїхати?

-З якими?

-Та оно (показує в нашу сторону)

-Та я .. бав, я жити хочу.

Якось так все і відбувалось. Гарних епізодів було більше ніж за всі попередні роки війни, але менше ніж неприємних, які нікуди не поділися. Що я відчуваю? А хз.

З тої першої миті, коли у звільненому селі дідусь вчепився в мій розгруз і ридаючи кричав « синочки, діти, що мені робити, вони забрали мою доньку!» я зрозуміла, що щось зі мною не так. Люди обіймали нас, пацани відверто витирали сльози, а в мені щось стислось і так і залишилось.

Коли підходили обіймати жінки у Дніпрі, Полтаві чи Києві, коли казали якісь теплі, часом дивні слова в мене виникав стан дисоціації. Коли говориш щось, бо так правильно, але наче у сні, зі сторони бачиш все, як нереальне.

Чому так? Бій, обстріл, залитий кров‘ю стабік - реальність. А ці обійми - ні.

Чому? Чому я майже завжди опускаю очі, наче приховую щось, не хочу, аби вони це побачили?

Дівчинка обіймає мене в метро, так щиро, так тепло, здавалось би от, зараз я відчую як це ззовні торкнеться мого серця всередині. Але ні.

Чітке таке - вони просто не розуміють. Вони мене з кимось сплутали. Розум каже - все так має бути, все правильно. А всередині щось схоже на страх. Не той бадьорий, від звуку літака, коли до швидкості реакцій додається +100. А той коли завмираєш. Нехарактерна для мене реакція.

«У нас коліна не зітруться дякувати їм і вам», - знову повні сльоз очі, тепла тремтяча рука на моїй руці і оце надривне - «вистоїмо ж, правда?» Я киваю, опустивши голову, щоб вона не бачила мій погляд.

Я хочу бодай щось відчувати крім заціпеіння в ці момети. Проживати їх. Але поки так і не вийшло.

Пройшло півроку з цього запису. І тепер я чітко розумію, що за страх був у відведеному погляді і що приховано у звичці опускати очі в моменти, коли наче і сповнений рішучості і прийняв рішення стояти до кінця.

Мені просто нестерпно боляче було їм брехати. І страшно поранити їх віру своєю слабкістю.

Наразі нашу мотивацію вбивають нещадно. А віра..Для мене то якість, сила. Щось схоже на сміливість. І вона лишається зі мною в незалежності від того, чого я не можу пообіцяти.

Перше фото: defensie.nl

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства