Оксана Дубик: “Чоловік дав мені гранату на випадок, якщо не встигну евакуюватися з Маріуполя”
Ми давно звикли думати, що патріотизм, зрілі національні почуття та поклик за них боротися - притаманні майже виключно вихідцям з центральної та західної України. Але це зовсім не обов’язково так.
За Донбас, за Південь свідомо та масово йшли та йдуть на бій та смерть уродженці саме цієї землі. Вперше я стала прозрівати, коли опитували матерів загиблих та полонених азовців. Половина з них — були уродженці Маріуполя, для декого з них полк «АЗОВ» був мрією років з шістнадцяти.
Потім я зустріла у соцмережах історію цієї маріупольської родини. Оксана Дубик, дружина бійця тероборони Маріуполя, на початку війни була поруч із чоловіком, який мужньо бився з ворогом за місто. Потім вона евакуювалася до Львова, зайнялася квітковим бізнесом і не припиняла пошуку свого полоненого Ігоря.
Оксана і зараз живе у Львові, точніше, між Львовом та підрозділом чоловіка, який в грудні повернувся з полону і знову – пішов до ЗСУ, у зону бойових дій.
Якось, дорогою, Оксана заїхала до Києва і завітала до Укрінформу. Це її історія про те, що насамперед цікавило нас, - про українство в Маріуполі, евакуацію до Львова, полон і звільнення чоловіка. Як жила у місті Марії спільнота українців і чому вона обов’язково туди повернеться.
ЧИ ВАЖКО БУЛО БУТИ УКРАЇНЦЕМ У МАРІУПОЛІ?
Я зустрічаю Оксану Дубик біля Укрінформу, де вона прощається із своїми друзями – теж переселенцями-маріупольцями. Ми знайомимося і прощаємося одночасно, і я відзначаю, що вони говорять, хай і не дуже впевненою, але чистою українською мовою. “Як добре, що люди стараються, російською стало якось незручно говорити у публічному просторі”, - зауважую я Оксані.
- Маріуполь значно більш український, ніж було прийнято думати, - відповідає Оксана, - я до дев’ятнадцяти років розмовляла українською, бо родом з Вінницькій області. А як вийшла заміж, чоловік привіз мене до Маріуполя і тоді я перейшла на російську, якою там говорили всі. Спілкувалася українською, коли приїздила до батьків на Вінниччину.
Втім, національне відродження не оминуло Півдня і воно дуже було пов’язано з тим, чим жила вся Україна. Прийшов 2004 рік, перша революція, помаранчева. На нашому рибоконсервному заводі нас було четверо, хто голосували за Ющенка, жінки ходили в оранжевих кофтах, чоловіки теж у щось подібне вбиралися. Тільки четверо... Але ми не боялися висловлювати своє ставлення до того, що відбувалося в Києві, і в принципі, до нас ставилися із повагою. І ще я з гордістю носила в Маріуполі вишиванку, коли приходила на роботу, мені часто казали: просто свято якесь!
Слухаючи Оксану, я думала, що українство в регіоні, який традиційно вважається проросійським, можна «проповідувати» - і мовою, і доброзичливістю, і способом життя, навіть. Українство цієї родини доброзичливо сприймалося і колегами по роботі, і сусідами, і школою, де вчилися діти. Чому? А тому що сім’я - симпатична, читаюча і дуже відкрита. Напевно, українство і поширюється, так само, як поширюється між людей порядність чи етичні норми, тим більше, коли ти й живеш в Україні. Ти відкриваєшся Україні, а вона - відкривається тобі.
- Як у Маріуполь повноцінно повернути Україну? - наче почувши мої думки розмірковує Оксана, - Все таки там був «руский мір», лояльність до Росії насаджувалася. Знаєте, окрім якихось високих речей, у нас в колективі (прекрасному колективі!) було й цілком буденне - сучасне виробництво, гарна зарплата, красиве місто. Ми хотіли жити у комфортному середовищі і багато на це працювали. Напевно, мене сприймали, як плоть від плоті Маріуполя, я прожила там тридцять сім років, я творила разом з ними наше спільне життя, народжувала дітей, мріяла, святкувала, але залишалася при цьому українкою... У 2013-му році почалася Революція гідності - ми виходили на мітинги на підтримку Майдана. Спочатку нас було мало, але ми, напевно, виглядали потужною силою, до нас люди доєднувалися і доєднувалися. Спочатку десь до сотні нас було, а потім збиралася ціла площа.
Насправді, бути українцем в Маріуполі таки вимагало трохи зусиль. Коли після Майдана мали відбутися президентські вибори, мої діти – син і донька - приїжджали з Харкова, щоб допомогти, сформувати виборчі органи. Бо зібрати комісії було важко: хтось був наляканий, хтось не визнавав нову владу. Діти були поруч, допомагали, на мітинги ходили, лайку вислуховували, терпіли образи.
Наше життя складається з щоденних «виборів». Про свій вибір на користь України Оксана говорить легко і, здається, що робити його їй було просто, природно. А насправді, президентські вибори-2014 в Маріуполі - останній етап легітимізації нової постмайданної влади - були надважливою справою, і спротив, який чинили сепаратисти у Маріуполі та й в усій Донецькій області був колосальний. Нагадаємо, що РФ уже ввела на Донбас своїх «іхтамнєтов» і розраховувала зробити Маріуполь “южной столицей» «ДНЕ-ерії». За два тижні до виборів проплачені Росією тітушки громили офіс кандидата Петра Порошенка та міськраду. В місті було неспокійно, бандити силовиків «брали у полон», а родина Оксани разом з дітьми готувала голосування. Не боялися, бо саме український Донбас, насправді, нелегко залякати...
- Тоді ми перестали купувати книги російською мовою і тоді ж, з 2014-го року, перейшли з дітьми в побуті, вдома на українську, - розповідає Оксана, - Чоловік ще трохи російською розмовляв, а онуки вже не знають російську мову. Син тоді був у Харкові, донька в Києві. Татові дозволялося говорити російською, бо він воював. І він завжди боровся за українську ідею. Коли на даху нашого багатоквартирного будинку ми встановили синьо-жовтий прапор, а сусід посунув його знімати, то мій чоловік сказав: знімеш прапор - зарубаю. Нещодавно, до речі, подзвонили ті сусіди і попросили вибачення…
ЧИМ БІЛЬШЕ МАРІУПОЛЬ УСВІДОМЛЮВАВ СЕБЕ УКРАЇНОЮ, ТИМ БІЛЬШЕ ЙОГО НЕНАВИДІВ БІСНУВАТИЙ СУСІД
Згадую перше звільнення Маріуполя в червні 2014-го року... Безумовно, це була велика перемога. Чоловік допомагав звільняти міськраду у складі маріупольської тероборони, звільняли разом з «Азовом». Ігореві тоді вже за п'ятдесят років було, але їх тримали в тонусі.
- Революція Гідності дала Маріуполю великий поштовх і надію, - продовжує Оксана. - Після 2014-го чоловік повернувся до бізнесу, з якого майже всі гроші віддавав на підтримку армії. А в нього була своя столярна майстерня і ще сорок вуликів з бджолами. Майдан дав потужний старт українізації. У нас був близько Донецьк, інші окуповані міста, ми знали, яка там ситуація.
Наш Маріуполь за ці роки став дуже красивим, європейським, нам було комфортно тут жити. У мене всі знайомі відпочивати їздили за кордон, ну, не шикували, але могли побачити світ.
Я не вперше чула від жителів Маріуполя, як квітнуло їхнє місто останні вісім років перед Великою війною, як воно ставало все більше українським. Таке національне дорослішання можна пояснити багатьма речами: і блискучим звільненням 2014-го року, і зростаючим добробутом, і наявністю баз полку «Азов», де служили і самі маріупольці.
Маріуполь, за підтримки держави, упевнено виростав у культурну столицю Приазов’я. Там тільки влітку перед війною було проведено одинадцять масштабних культурних подій, гастролей, фестивалів. Їм було що втрачати.
І здається, чим більше усвідомлював себе українським цей чаруючий приморський рай, тим більше його ненавидів біснуватий сусід.
СПРОТИВ-ОКУПАЦІЯ-ЕВАКУАЦІЯ
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми вірили, що Маріуполь не захоплять. 22-го лютого ми вийшли до драмтеатру на акцію - з прапорами, з плакатами, ввечері після роботи - всі. І там уже відчувалося щось у повітрі. Пахнуло війною…
Я давно помітила, у людей, які відчувають Україну, є дар передбачення. Ці мітинги напередодні війни були напевно не лише бажанням показати росіянам, що їх тут не чекають, а й потребою відчути плече одне одного, знову усвідомити спільність перед страшними випробуваннями.
24-го зранку маріупольці почули вибухи, але, на відміну від решти України, вони звикли до такого (фронт тут з 2014-го був недалеко) і не одразу зрозуміли, що це...
- Я поїхала на роботу, - згадує Оксана - тоді вже працювала кілька років в будівельній компанії, ми мали проект по капітальному ремонту лікарні, щойно садочок дитячий здали. А вже коли в тролейбусі їхала, на зупинці «Азовсталь», жінка відповідає на дзвінок, говорить, а потім дивиться на мене і каже: Київ бомблять. Тут ще й чоловік дзвонить: війна — вертайся. Зателефонувала керівництву. Вони говорять: два-три дні перечекаємо і тоді виходимо на роботу, все буде добре.
… Вдома чоловіка вже не було, він уже пішов у військкомат, де його не взяли, бо йому вже за п'ятдесят років було. А на другий день в кінотеатрі «Комсомолець» зброю тероборонівцям просто роздавали. Ігор прийшов додому, сказав зброю видали, у мене півтори години, маю постригтися, побритися, зібратися і йти.
…Ми ж ніколи не думали, що ворог через Чонгар пройде, як по проспекту, що до Бердянська вони зайдуть теж без бою.
Чоловік пішов до тероборони, а мене відганяв звідти. Я сказала: нікуди не піду. В 2014-му я тобі прала, збирала тебе, коли ти приїжджав. І тепер ти прибіжиш додому, а я тобі їсти приготую, випру щось.
Мене важко до чогось змусити, але із чоловіком така домовленість була: якщо він зникає зі зв’язку, то я виїжджаю з Маріуполя. Але якщо раптом приходять росіяни ( я знала, що вони роблять з рідними воїнів ЗСУ), то щоб не проходити ці катування і не робити чоловіка заручником, я не даюся їм до рук живою. Чоловік залишив мені гранату і я була готова нею скористатися. Він мене всьому навчив, ми поклали гранату на таке місце, де я могла б її швидко взяти. Але вона так там і залишилася… Ми поїхали, а рашисти її знайшли, коли прийшли шукати чоловіка та сина.
Маріуполь чинив героїчний спротив. Оксанин будинок – неподалік Азовсталі, і вона пішки добиралась до Лівого берега, де стояли тероборонівці, щоб розпитати чи живий чоловік. Вона каже, що ніхто й не подумав би, що така кількість українських добровольців можлива у Маріуполі.
…16-го березня рашисти розбомбили драмтеатр , 17-го Оксана вже не змогла пробратися на блокпост, не мала звісток від чоловіка. Тоді з моїм, якому виповнилося 77 років, вони вирішили виїжджати. 21-го, як більшість маріупольців в ті дні, виїхали. 24-го були у Львові.
- Я Львів знала, і я Львів любила, мене перший раз у Львів чоловік у весільну подорож повіз. Там уже були син, невістка і двоє онуків, - розповідає Оксана, - приїхали і я одразу почала розшукувати Ігоря. Їздила до Києва, шукала через побратимів. Я відчувала, що він живий.
А тим часом, дівчина з Маріуполя, теж переселенка, яку я знада раніше і сама жила у Запоріжжі у той час мені і ще одній нашій землячці запропонувала відкрити квітковий магазин. Я взялася за це, щоб легше проживати оце все, пошуки Ігоря. Знайшла приміщення, почали ремонт. Ми з татом переїхали у модульне містечко для переселенців, воно поруч із помешканням сина. У сина добре, але тут своя окрема кімната.
Одного разу до нас в містечко завітали гості, говорю із симпатичною жінкою, львів’янкою, розповідаю про себе. Потім вона представляється: Катерина Садова, дружина мера. А наступного дня до мене в магазин приїхали журналісти з муніципальної газети. Познімали, поговорили, а за цим сюжетом почали виходити інші, журналісти приїжджали одне за одним. Львів’яни приходили, і коли вони чули мою історію, мою українську - і квіти купували, і пропонували машиною за товаром підвезти. Апофеозом стало, коли оголосили збір коштів на холодильник для продукції, а це 170 тисяч гривень. Одним словом, львів’яни дуже допомогли нам.
У цьому місці розповіді ми вже обоє не стримували сліз. У перші два місяці війни я перебувала у Львові і бачила, як мобілізувався український тил – волонтерив, приймав переселенців, безкоштовно їх лікував навіть у приватних клініках. А тут я на прикладі конкретної родини знову побачила, як Львів щиро відкривається, а якщо ти говориш українською – то взагалі – нема такого, що для тебе не зроблять! Львів’янам важко догодити, коли йдеться про декор та квіти. А тут вони стали співучасниками квіткового бізнесу трьох жінок з Маріуполя, чоловік однієї з яких воював з Україну, а самі вони просто пригорнулися до цього міста. І якщо Оксана знала та любила Львів ще коли була нареченою, то не сумніваюся, що тепер і Львів полюбив українців з «південно-східним» характером. Родичі тих українців не були в УПА, не співали бандерівських пісень, не чекали на війну з російським ворогом з пелюшок, але виявилися міцними та стійкими саме у їхній спільній війні, здатними до боротьби та самопожертви.
- Я попереджала своїх дівчат-компаньйонок, що як тільки звільнять з полону мого чоловіка, то піду з бізнеса. Я знала, що захочу наступне життя бути з ним та допомагати йому. І я знала, що він живий, безвідмовно відчувала це. Знала, що він був поранений, і перебував на Азовсталі, а потім з усіма вийшов, точніше його винесли
У той день, коли його звільняли, 1-го грудня, зранку зателефонувала дівчатам своїм львівським, родичам полонених, з якими ми здружилися, і сказала: дівчата, моліться, хтось сьогодні з наших обов’язково буде звільнений. І був звільнений Ігор. Ми з дітьми побачилися з ним у Санжарах. Він важив сорок два кілограми... Але слава Богу, що витримав. Він же спортсмен, вільною боротьбою займався дуже довго, і до війни ще у футбол бігав.
Через два місяці, протягом яких Ігорю робили операцію, реабілітацію, він повернувся в частину. Але ці два місяці був час радості. Від того, що чоловік живий, що почав розкриватися і розповідати про місяці у полоні, що у його очах — уже проблискує щастя... Його сімнадцять разів водили на допит. Він каже, що все одно будував плани, що робитиме, коли повернеться.
25 лютого 2023 року він був вже в частині.
А наступного дня телефонує: підрозділу лопати потрібні, фільтри для води, рації. А син каже: мама, чи вистачить у нас коштів на все. Ми почали рахувати - 322 тисячі гривень потрібно. Я говорю: діти, тато віддавав всі кошти, коли ми жили у Маріуполі. У нас вдома був перевалочний пункт, а сьогодні - спробуємо для нього, що потрібно, назбирати.
Спонтанно вирішила написати в соцмережах. Діти кажуть: ніхто не буде давати гроші, всі збирають зараз, а ми не Притула. А я вірила, що зможу. І ми зібрали ці 322 тисячі за вісім днів. А тоді виникли нові потреби: прилад нічного бачення, дрон. Подивилися ціни. Дрон хороший коштує від 11 тисяч євро. Я кажу: Ігоре, я не зберу такі гроші. А він - мені: ти збереш все. І таки зібрали, прекрасний дрон, стеля - 8 тисяч метрів. А потім їм потрібне було авто. І ми знову зібрали. Хотіла привезти на День народження (текст пишеться якраз на день народження Ігоря. Авт.), але на пару днів спізнюся.
Мій чоловік вартує такої турботи не лише тому, що мій. Про нього ніколи ніхто й ніде поганого слова не скаже. Він ніколи нікого не підставляв, великі речі для людей він ніколи не робив за гроші. Він поступиться, якщо потрібно і не поступиться, якщо це принципово. Як тоді з прапором. Війна і не змінила нас, і змінила, одночасно. Ми після Маріуполя не боїмося втрачати нічого, окрім рідних. Ми здатні бути щасливими від дуже простих речей.
Пам’ятаю, Ігоря відпустили до Львова після полону. Ми удвох помістилися на диванчику у модульному містечку, і він не захотів, щоб або він, або були на другому поверсі. Він хотів, щоб ми поряд… Як в молодості в гуртожитку в, але зараз мені 56, йому 60 і ми все починаємо з нуля. Ще й воюємо паралельно. І при цьому я почуваюся щасливою, бо я кожного вечора чую його голос. Коли його звільнили з полону, то офіцер, який зустрів їх, сказав: держава зробила все, аби ти повернувся. А він до цих слів додає: і ти зробила все.
Під час нашої розмови Оксані хтось потелефонував. Коротко переговоривши, вона сказала: наберу з дому, зі Львова, тобто. Але, поклавши слухавку, додала: я дуже хочу до Маріуполя, до болю, він мені сниться. Але поки повернення неможливе, то я маю себе десь усвідомлювати, розуміти, де моя база, і нині вона у Львові.
А я подумала, що коли ми звільнимо Маріуполь, туди повернуться прекрасні люди, чиї онуки вже не знатимуть російської. Плоть від плоті цього міста, його будівничі, і вони інтегруватимуть інших, тих, хто вцілів переживши окупацію. І розповідатимуть вони оцю власну історію: про кохання, доброту, патріотизм, стійкість.
Лана Самохвалова, Київ
