У лютому 2022-го Назару було 20. Свої 21 він зустріне в окопах і на цей час уже буде учасником бойових дій та ветераном. Назар призвався до Нацгвардії восени 2021-го, до початку повномасштабного вторгнення встиг пройти курс молодого бійця, а тоді важко захворів. Каже жартома, що на час початку війни якраз виписався, тому фактично в армії він перебував п'ять днів, розбирати автомат та поводитися зі зброєю навчився вже в окопах. Як і копати окопи – з однією пожежною лопаткою на відділення. Під перехресним вогнем, каже, копалося і руками, і ногами, і шифером...

Хлопець воював на Київщині – треба було будь-що втримати столицю. Людей критично не вистачало, тому для оборони залучили й строковиків. Назар пройшов усю кампанію на Київщині, був серед тих, хто воював за серце країни, а потім вони з товаришами іще протягом двох місяців зачищали ліси від залишків розбитих ворогів.

Утім, каже, тоді ніхто не думав, що воює за столицю – відгризали у російських зайд кожен клаптик землі. “Навіть якщо би нам випало боронити якесь село в іншій області, ми билися б так само. Було розуміння, що не дамо їм жодного метра української землі”.

ТРЕМТІЛО ВСЕ ТІЛО, АЛЕ НЕ ВІД СТРАХУ

- Назаре, виходить, що на початок війни ви зовсім не мали військового досвіду?

- Я потрапив до армії восени 2021 року, в рамках осіннього призову. Служив на Вінниччині. До лютого якраз устиг пройти КМБ, але на початку служби підхопив ковід – і майже весь час провів у лікарні, була важка форма та двостороння пневмонія.

На Київщину виїхали в перші дні російського вторгнення. Нам швидко видали зброю. Набої набирали з великого ящика, набивали собі в кишені та підсумки. Ми сіли в “Богдан” і поїхали з частини.

- Був страх? Коліна тремтіли?

- Трусило все тіло – але зовсім не від страху чи нервів, а від адреналіну. Ми їхали в автобусі з частини, і товариш першим помітив, що у всіх руки тремтять. Він нам про це сказав, ми були такі збуджені, що навіть не всі зауважили. Заспокоїлися десь за годину-півтори.

Йшов третій день вторгнення. Ми вже бачили ці відео з Київщини, які почали викладати в соцмережах, – як горить російська техніка, вибухи тощо.

- Пам'ятаєте перший бойовий досвід?

- Перше, що пам'ятаю після приїзду на Київщину, – це стовп вогню та диму у Василькові, там, де влучила ракета у нафтобазу. Ми були збоку, бачили це. Тоді на Київщині фронту як такого не було, межі підконтрольних територій постійно мінялися, тому в нас були різні позиції. Ми мали займати та тримати їх. Це переважно був район Ірпеня-Бучі, села навколишні, під’їзди до них, мости тощо.

Перша наша позиція була біля мосту, ми мали підірвати його, якщо посуне ворожа техніка, про яку повідомила розвідка. Особливої зброї, щоб зустрічати важку техніку, у нас не було, тому ми тихенько сиділи. Потім був наказ зберегти міст, то ми стояли там і захищали його. Багато чого відбувалося: ти виходиш із будівлі, бачиш, як вони катаються околицями – а зробити їм нічого не можеш, бо не маєш чим. Наше відділення, по суті, коригувало вогонь артилерії.

Набагато гарячіше стало потім. Один із найбільших боїв – коли виїхали разом із іншими підрозділами зустрічати колону російських танків під Бузовою. Там були перші втрати, але ми вже мали й багато зброї, щоб їх зупиняти. Ту колону ми розбили. Тобто наша робота була – зустрічати ворожі колони та не давати їм пройти далі.

- А як ти можеш не дати пройти колоні, коли не маєш достатньо засобів протидії?

- Ти можеш коригувати вогонь. Це дуже багато. Артилерія наша добре там працювала. Але і вороги теж добре працювали, вони діяли виважено та обережно. У них завжди були дрони, які наперед вивідували все, що попереду. І вони завжди прекрасно знали, де ми знаходимося, у них тоді було краще озброєння, ніж у нас, ну й їх було завжди більше.

РОСІЯНИ НЕ БУЛИ ТУПІ, І ЗБРОЇ МАЛИ БІЛЬШЕ

- От, до речі, про це: в перші дні війни народ сформував собі такий образ “тупих росіян”, які не знають, куди йдуть, не вміють стріляти чи керувати танками... А ви бачили, що ворог зовсім не тупий, а сильний та підступний...

- Так, вони не були тупими. Їх було більше – я не можу назвати в цифрах співвідношення, але різниця була дуже велика. І техніки, зброї у них теж було набагато більше. Росіян при наступі підвело те, що вони не готувалися до затяжної війни, хотіли пройти навіть не штурмом, а проривом – просто проїхати по трасі на Київ. Вони ставали перепочити – і навіть не окопувались. А якщо й копали, то щось маленьке, щоб переночувати і рухатись далі. Вони думали: ось зараз, ще пару годин – і ми в Києві. Не очікували такого спротиву і протидії, і саме в цьому прорахувалися.

- А що вас тримало? Відчуття типу “день простояти та ніч протриматися”?

- Плюс-мінус. Коли ти постійно у такому холодно-голодно-втомленому стані, ви лежите з хлопцями на холодній долівці в якомусь гаражі й грієтесь один об одного, бо не можна навіть вогонь розвести (а ночі тоді були холодні) – просто даєш собі наказ, що треба іще трошки протриматись. А там побачимо.

Були дуже важкі моменти: нас крили вогнем, снаряди розривалися кожні 30 секунд, над головою дзижчали безпілотники. Загроза прильотів була постійно. Часом лежиш в будівлі, чуєш прильоти і рахуєш у голові: ага, перший – це коригуючий, потім чуєш другий – вже ближче, але це все ще пристріл. А коли вже падає зовсім близько – починаєш рухатися, бо знаєш, що наступний снаряд прилетить по вас. Підриваєшся, вибігаєш з того гаража, бачиш, що сусідня будівля уже горить, і знаєш, що у тебе тут недалеко є окоп, – лягаєш в свою ямку і там перечікуєш обстріл.

Найгірше, що могло бути в тих умовах, це стрілецький бій. Узагалі, напевно, найбільш мерзенне, що є на війні, – це запахи після бою. Дим, горіла техніка, а найбільше – горіле м'ясо. Ці запахи дуже довго тримаються в пам'яті.

Наш командир завжди казав, що такого треба не допускати, краще відійти та зберегти особовий склад, дати відпрацювати артилерії по ворогу. Тому що, повторюсь: їх було набагато більше, і нам критично не вистачало людей. Нас на позиціях вперше поміняли через місяць з початку бойових дій.

МИ ПОСТІЙНО ЗНАХОДИЛИСЯ В ТИЛУ У ВОРОГА

- Ого! Це якісь надлюдські можливості! Мені важко уявити, на чому базувалася ваша витримка... Не накривала часом паніка, мовляв, я не витримую, нас усі покинули тощо?

- У нас жодного разу не виникло відчуття, що нас покинули. От що було – так це розуміння, що у нас не вистачає зброї проти важкої техніки. Нам завжди давали зброю, якої би вистачило, щоб підбити тільки БТР, наприклад. Спочатку старі радянські РПГ, потім “Джавеліни”, а проти повітряних цілей у нас були “Ігли” і “Стінгери”. Але й було розуміння, що зброї не вистачає не тому, що її нема, а тому, що її важко до нас підвезти – ми завжди знаходилися в тилу у ворога. Довозити зброю, воду, їжу зайвий раз було небезпечно, тому я добре знаю, що, наприклад, пити треба маленькими ковтками, аби вистачило усім. І що для того, аби помитися – достатньо однієї баклажки з водою на трьох...

- У підрозділі було багато людей?

- Одне відділення – це десяток чоловік. Ми були в епіцентрі подій, навколо ворог та бої. Але розуміли, що ворог стрілятиме скоріше по артилерійському взводу, який стоїть далі за нами, аніж по нас, бо нас мало, то навіщо витрачати снаряди? Звісно, якби ми почали рухатися, вони б били по нам. Так, це було дуже важко – знаходитися постійно в таких умовах. Я пам'ятаю, що один із командирів після боїв у районі Бузової просинався серед ночі й говорив у стінку. Ми, четверо 20-річних пацанів, охороняли їх, аби вони змогли поспати та відійти від того бою.

- Чи були у вас такі ночі або дні?

- Такого стану не було, і це заслуга нашого командира. З перших днів, як він зрозумів, кого йому дали – молодший призов, строковики, які толком нічого не знають, – то почав нас багато чому вчити, показувати, розказувати. Він мав військовий досвід з 2014-го року. Так, звісно, були у відділенні хлопці, які не витримували морально, – таких забирали і міняли. Причому дуже швидко. На цивільній машині вивозили. Щодо нас, котрі працювали і трималися, було розуміння, що нас міняти не будуть, тому що це розкіш, яку собі зараз не можна дозволити. Ну, бо хто замінить відділення, яке вже знає, що до чого тут, на новеньких, необстріляних та незлагоджених?

КОЖЕН КЛАПТИК ЗЕМЛІ МАВ НАДЗВИЧАЙНЕ ЗНАЧЕННЯ

- Добре, а на чому ви трималися?

- В плані морального духу? Його рівень був такий, знаєте, що коли ви сідаєте в машину з відділенням і хтось один починає співати “Зродились ми великої години”, то всі приєднуються. Ми трималися на адреналіні. Зате коли вперше відвезли з позицій на день перепочити – ми просто "посипались". У нас “відпустка” сталася за збігом обставин, не планово: просто зламався трофейний БТР, на якому ми мали пересуватися далі, і поки його ремонтували, нам дали відпочити.

- Зараз ми всі розуміємо, що в той час вся країна, хоч як гаряче було всюди на фронті, чекала – що буде з Києвом: чи росіяни візьмуть столицю, чи вона встоїть?.. Було у вас схоже очікування? І що відчули в момент, коли можна вже було бути впевненим – так, Київ встояв, а росіяни відгребли і відступають?

- Якоїсь особливої гордості у нас не було – типу от, ми такі круті, дали русні “люлєй”. Коли почалась війна, то ніхто із хлопців не воював “тільки за Київ” чи “тільки за Харків”. Кожне місто було важливим, кожна ділянка фронту була важлива. Звісно, всі раділи за свої рідні міста – коли були успіхи. Але якщо би ми тоді стояли проти колон російської техніки під якимось селом на Вінниччині, було б таке ж відчуття, і робили би все так само, з такою ж віддачею. Коли тобі про це говорять зараз, ти розумієш, що так – якби тоді не встояла столиця, це би дуже негативно позначилось на моральному дусі нашого війська. Але тоді ти про це не думав. Кожен шматок землі мав надзвичайне значення.

ПЕРШЕ, ЩО СКАЗАЛА МАМА: “БОЖЕ, ЯК ТИ СХУД!”

- Як було з сім'єю: ви казали мамі, де саме і що робите, коли почалась війна?

- Я сказав мамі, що нас вивезли в ліс і ми там вантажимо гуманітарку. Переконував, що ми ж все-таки строковики, молодший призов. Мовляв, та що ти таке говориш, мам, та цього не може бути. Але потім виявилось – я передивився нашу переписку за той час, – що мама відчувала найбільш небезпечні моменти. У ті дні, коли в нас були найбільш жорсткі ситуації, вона писала, що їй дуже зле, не могла зрозуміти, чому.

Зв'язатися з рідними ми могли, але нечасто – зв'язок постійно глушили. Були моменти, коли до нас “приїхали” сімки усіх операторів, і ти просто між ними перемикався на телефоні протягом 7 секунд, щоб відправити, отримати й встигнути прочитати смс.

- Коли потім зустрілися з рідними і вас таки “викрили” – як це було?

- Коли мама мене вперше побачила, це було вже літо. Перше, що вона сказала: “Боже, як ти схуд!” Я справді схуд кілограмів на 10. Але мені було трохи смішно, тому що, ну, були такі моменти, що я міг не те що схуднути – не вижити.  “Схуд” – це найменша біда, яка може трапитись на війні. Тому я їй відповів: “Ма, в смислі – схуд? В мене стріляли узагалі-то!” (Сміється).

- Зараз це гордість для сім’ї, безперечно. А тоді були сльози?

- Звісно, мама плакала. Ну, вона і в перший день війни плакала... Я в сім'ї єдиний син. Як би вона відреагувала тепер, якби я ще раз поїхав на фронт? Вона дуже боїться, це її найбільший страх.

РІК ПРОЙШОВ, А Я ДОСІ СПЛЮ ПОГАНО

- На Закарпатті зараз ви на ротації? Відчуваєте себе як на курорті?

- Ну, службу у військовому формуванні називати курортом було б перебільшенням. Але порівняно з повномасштабною війною – артилерійськими обстрілами, авіаційними ударами, стрілецькими боями, – будь-який регіон, де немає військових дій, можете називати курортом.

- Чи є до вас особливий пієтет – о, це ж ті самі хлопці, що втримали Київ?

- Дуже обережне ставлення було до нас одразу після повернення. Ну, уявіть, ви приїжджаєте з підрозділом – це десятки чоловік, усі були на війні, усі дуже багато бачили і пережили. Тому ставлення і спілкування в перші дні було дуже обережне. Зараз з нами спілкуються більш прямо. 

- А ви самі швидко “відійшли” від бойових перших місяців?

- Довгий час після фронту уві сні реагував на рухи людей – хоча знав, що кругом свої, чужих тут бути не могло. Але все одно просинався від найменшого руху. Я завжди тримав речі при собі. От зараз я тут сів з вами (спиною до виходу з кафе – авт.), і мені неприємно, я б залюбки з вами помінявся, бо хочу бачити, хто входить і виходить з приміщення. Мені завжди потрібно контролювати ситуацію. Я заходжу до якоїсь кімнати і на автоматі одразу "нарізаю" її на кути. У своєму кабінеті так розставив меблі, щоб коли людина заходить, вона мене не бачила, а я її бачив. Це все на підсвідомому рівні.

Є ЗЛІСТЬ, НЕНАВИСТЬ, ГНІВ – А Є ЛЮТЬ. МИ ВІДЧУВАЛИ САМЕ ЇЇ

- Назаре, у вас були прямі контакти з противником?

- У нас був наказ знищувати ворога. В Київській області в боях було дуже багато техніки, тому такі зіткнення, як у Бузовій, коли бій був на відстані кидка гранати, тобто 20-50 метрів, рідко бували. З ворогом ми зустрічалися на зачистках.

- Які емоції тоді були? Що відчували до ворога?

- Знаєте, є градація негативних почуттів: є злість, ненависть, гнів – а є лють. Оце була вона. Ми не розуміли, як вони могли так ставитися до людей. Тому усі описані вище емоції ми й відчували до росіян. І жаліти їх не збирались.

- Ми всі, маю на увазі суспільство, про Бучу дізналися набагато пізніше за вас. У світу тоді відкрилися очі щодо росіян, та й у деяких українців – також. Що ж ви відчували там?

- Там ти знаходишся в стані постійного афекту. Смерть через якийсь час на війні стає таким звичним явищем, що – так, у тебе є емоції, тобі шкода людей, але ти водночас розумієш: це війна, усіх не врятуєш. Ми так до цього ставилися.

- Кажете, що після 24 лютого перша "відпустка" у вас була за місяць, і то волею випадку. А взагалі, скільки тривала для вас ця київська кампанія? Коли ви видихнули?

- Три місяці ми там були. Дуже багато “деергешників” було в селах, містечках, у лісах. Ми їх виловлювали та знищували. Якось вибили кадирівців із села, зайшли в нього, а за околицею знайшли ціле «підземне місто» – настільки глибокі й великі траншеї вони там викопали. Багато хто з диверсантів робив собі шалашики в лісі, гілочками прикривався.

Ще місяців зо два після бойових дій була загроза зіткнення із залишками рашистів. Треба було постійно стежити, щоб вони не підійшли та не напали – на наші підрозділи чи цивільних. Ще важче стало, коли почали повертатися місцеві. Ми це сприймали у сенсі: “Люди, нащо ви це робите?” Нам воно додавало роботи.

НАЙКРАЩІ СПОГАДИ – КОЛИ ДО НАС БІГЛИ ОБІЙМАТИСЯ ДІТИ

- Якщо тепер перебирати в пам'яті ті події – коли був найстрашніший день у той час на Київщині? І коли відчули найбільшу гордість за свою роботу?

- Найстрашніше, що було – це міські бої. От виїхав танк, вистрілив, ви сховались, підійшла піхота – криє вогнем. Поки вона криє – знову виїжджає танк і робить ще один постріл. І так на твоїх очах ворог підбирається ближче і ближче. У такі моменти ми захоплювалися нашими танкістами. ЗСУ молодці. В одному селі було таке враження, що працює з десяток наших танків, а то був один. Вистрілив, заїхав за будівлю, знов вистрілив, потім заїхав за другу будівлю – словом, дуже швидко пересувався і дуже влучно стріляв.

А щодо гордості – надзвичайні відчуття були тоді, коли батьки почали випускати до нас дітей. Коли ти сидиш на “бетері”, а до тебе з усіх сил біжать обійматися діти. Я не дуже дозволяю собі особливих емоцій, але хлопці тоді плакали. Це було відчуття, що ти даєш людям свободу. Що ти – визволитель. Що ти зачистив їхнє село чи місто від ворога, і люди тепер знову можуть тут будувати своє життя. Що ось він – ще один клаптик нашої землі, який ми відвоювали у ворога. У тебе таке умиротворення на душі!

- Як ви сприймаєте цей свій вимушений досвід – бути ветераном війни у 21 рік?

- Як досвід. Якщо мені накажуть знову їхати – поїду. Я свідомий того, що цієї війни іще вистачить нам усім. Встигну. Після війни ти розумієш, що тобі не вистачає того адреналіну, який відчував там. Тому хочеться знову і знову це пережити. Хоча це небезпечно. Це втрати товаришів. Голод, холод, некомфортні умови. Але ти там себе відчуваєш по-справжньому живим. Розумієш цінність кожної хвилини життя.

Тетяна Когутич, Ужгород