Ідемо до Великого Кобзаря

Кожного року ми, українці, відмічаємо різні історичні події та вшановуємо різні постаті у нашій довгій та славній культурі. Це, мабуть, нині дещо змінилося, хоч у формі, бо ускладнилось у час цієї вже понад річної війни. Що не змінилось хіба, то це наші релігійні обряди зокрема, бо у час горя і небезпеки люди знаходять потребу більше молитися. Навіть ті, котрі не знали Бога, раптово шукають шлях до нього. Наші капелани виконують далеко більшу роль серед  вояків не тільки щодо моральної та психічної допомоги, але й фізичної. Це подиву гідне — наші духовні пастори доставляють машини швидкої допомоги, а то й тепловізори та безпілотники.

Зі сторони національної свідомості багато чого не так змінилося, як закріпилося. Нація стала більше об'єднаною не тільки у молитві, але й так само у посвяті навколо національної ідеї, нашої мови та символів. Гасла, пісні націоналістичного характеру стали загальними орієнтирами. “Слава Україні-Героям Слава,” червоно чорні кольори, гімн “Зродились ми” стали нормальним відлунням.

У цьому відношенню до першочергових символів належить вшанування Тараса Григоровича Шевченка, зокрема під час Шевченківських днів, тобто днів народження та відходу у вічність поета. Але не тільки вшанування у час річниць. Бог і Шевченко хіба не моральні еквіваленти, але вони для нас  спільні натхненники духовні. Бог і Україна – це гасло багатьох наших організацій, зокрема для виховання молодшого покоління. Наші церкви чи наше внутрішнє відношення до Бога – це зміст нашого релігійного життя чи духовності, а Шевченко – це зміст національної свідомості. Тарас Шевченко уособлює для нас Україну. Фактично, абстрагуючись від метафізичних абсолютів  бо Шевченко був  людиною з людськими слабостями, так як ми усі, але записався надзвичайною національною постаттю, а то і пророком.

У нього знаходимо майже все потрібне для нашого національного життя – мову, посвяту, єднання, стратегію та тактику — все, що нам як нації, потрібно сьогодні для перемоги у війні над агресором – ворогом, якого дуже яскраво представив нам Шевченко.

Колега мій в Україні недавно серед вибухів ракет признав мені раціо, коли я двадцять п'ять років тому, на початку нашої дружби, говорив про москалів як орду,  імперіалістів, а то й лихих людей. У нього були друзі москалі. Я запитав його тоді, чи ці друзі щирі. Він твердив з наївною певністю, що так. Сьогодні він вже говорить, що ні. Це, мабуть, не диво. Навіть деякі колишні дисиденти говорили не про ворожість чи небезпеку народу московського, а так званого осідку імперіалізму  чи метрополії — Москви чи Кремля. Не треба було моєму колезі слухати мене, а просто заглянути у “Кобзар”. Там все представлено ясно так, щоб "не сонним (не) снились всі неправди". У Шевченка також були, здавалось, друзі-москалі, але писав він “москалі лихі люде, роблять лихо з Вами.” І "відкрились високі могили перед (нашими) очима."– могили наших героїв.

Ця війна сьогодні проходить з надією нашої перемоги, але з великим людським коштом життя. До цього додати втрачені кар'єри, особисті відношення, статки. Війна змінила життя кожного мешканця України і повинна була змінити життя кожного українця поза Україною. Боротьба проти орди  та перемога над нею – це обов'язок кожного українця. Шевченко доручив: “Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая”. І цілий світ пізнав, що за нами "Правда святая".

От коли ми у діаспорі питаємо себе , що ми маємо робити у цей тяжкий час, знов загляньмо у “Кобзар.” Маємо боротися разом з народом в Україні, доставляючи йому все, що потрібне. Ми не ризикуємо життям, а тільки зусиллям і фондами. Тут не може бути будь-якого оправдання, бо це війна за існування нашого народу.

Шевченко вперше відчув волю, коли його викупили з кріпацтва. Цю волю він зрозумів як ласку, яку він не сміє змарнувати, а також як нагоду змагати за властивість свого народу. Тому ділу він і присвятив не тільки свою працю, але своє життя. Його життя як людини позначилося важкими переживаннями, переслідуванням від влади і зневагою навіть його московських знайомих та літераторів, засланням з забороною писати і малювати та остаточно передчасною смертю. Для поета і художника заборона писати і малювати означає вбити його. Навіть перепоховання поета згідно з його "Заповітом» – «на Вкраїні милій" – зазнало великих перешкод та відбулося щойно два з половиною місяці після його смерті. Ціле життя поета це була боротьба, отже приклад для його дітей, онуків та майбутніх поколінь, що людське життя, а тим більше української людини – це боротьба.

Для боротьби з Богом ще радянська влада влаштувала організацію, яку назвали Православною церквою Московського Патріархату, що продовжило своє існування понад тридцять років у незалежній Україні. Навіть сьогодні деякі нещасні релігійні малороси виповнюють будівлі тої організації, а деякі ієрархи навіть наші відносяться до цієї потвори, як до дійсної духовної інституції. Це дуже важко пояснити чи виправдати, хіба що вони не читали або не розуміли Шевченка, який писав що він не знає Бога у спотворенню москальського третього Риму.  Це московське офіційне “православіє, самодержавіє” і московський шовінізм,— оце Шевченко ненавидів усією силою своєї душі. Тому писав у “Заповіті”:

“Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отоді я
І лани і гори —
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися... А до того —
Я не знаю Бога.”

Він і не міг знати Бога у московському православ'ю, яке і  сьогодні доручає московському солдатові стерти українську націю з лиця землі. 

Для нас сьогодні особлива важливість Шевченка – це його перемога. Поет помер у 1861 році, але сьогодні, понад півтора століття пізніше, він є небезпечним для наших ворогів, і тому Шевченко для нас є зброєю у цій війні. Перепоховання Шевченка у Каневі (мабуть, найбільша помилка царської Москви) стало національним святом, а його могила святим місцем, де люди приходять немов паломники на національний відпуст. Період нашої історії від Переяслава, мимо зусиль Івана Мазепи, до писання Шевченка ми називаємо руїною. Від Шевченка наша історія стала відродженням. Братство Тарасівців дало поштовх до визвольних змагань та проголошення Української Народної Республіки, відновлення державности Актом 30 червня 1941 року, боротьбою ОУН-УПА та згодом боротьбою шістдесятників Василя Симоненка, Василя Стуса. Не випадковим, що Аллу Горську вбили за її  вітраж Шевченкові, де Шевченко підносить кулак до боротьби. Радянська влада не могла дати собі ради з поетом, дозволила йому пам'ятники, але переписувала його "Кобзар". Зі всім, здавалось, радянська влада давала собі раду, навіть з нашою мовою, бо малороси почали розмовляти по-московськи. Тільки не моглд дати собі ради з Богом та Шевченком.

Сьогодні пам'ятник Тарасові Григоровичу у Шевченківському парку у Києві вкритий для забезпечення його від ракет ворога. Одначе живий Шевченко, тобто дух поета і пророка Тараса Григоровича, доступний для всіх українців. Він веде Збройні сили України та нашу націю. Урок  вшанування річниць Шевченка – це як написано у програмі для українських дітей та пісні “Іду з дитинства до Тараса»:

"Коли в душі моїй тривога,
Коли в душі пекельний щем,
Іду до нього до живого,
У всесвіті віршів й поем.

І в дощ, і в сніг карбую кроки,
І чую, дивлячись в блакить:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Щоб розбудити всіх, хто спить.”

Дякуємо тобі, Тарасе, що ти з нами у цей час ще одного тяжкого випробування. З твоїм палким словом наші колись “незрячі очі” сьогодні свідомі свого шляху до перемоги. У наших головах дійсно реве та стогне Дніпр широкий! Слава Україні!

Аскольд Лозинський

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства