У Нью-Йорку на заході волонтерської організації «Разом для України» розговорився з дівчиною, якої раніше не бачив серед нью-йоркських волонтерів. Алексис Анттілла, представилася вона. «Чим займаєшся?» – «Я – боєць». Посміялися... Усілякі жарти мають право на існування, подумав. А потім під час офіційної частини її справді представили як бійця, що воює в Україні проти російських загарбників. Після заходу вона дала невелике інтерв’ю Укрінформу.
Я ПРИЇХАЛА В УКРАЇНУ НА ЗАКЛИК ПРЕЗИДЕНТА ЗЕЛЕНСЬКОГО
– Алексис, у тебе доволі незвичне прізвище, як воно вимовляється правильно?
– Анттіла... Це фінське прізвище… На фінський лад – Антілла, а на американський – Ентіла.
– Чи можеш розповісти трохи про себе? Де народилася? Скільки тобі років?
– Звісно. Народилася я в Далласі, штат Техас, у 1994 році. Мені 28 років. Зараз я студентка бакалаврату в Колумбійському університеті, вивчаю біологію.
– А чим займаєшся в Україні?
– Я приїхала в Україну як іноземний боєць після того, як Президент Зеленський закликав: якщо ти друг України, а нам потрібні іноземні бійці, приїжджай нам допомагати. Я забронювала квиток ще наприкінці лютого, а на початку березня приїхала в Україну, щоб воювати.
– Чи ти проходила якусь військову підготовку перед від'їздом в Україну?
– Ніякої військової підготовки у США не проходила. Та оскільки зростала в Техасі, то маю певну підготовку у плані поводження зі зброєю: у нас у сім'ї її було багато, на вихідних ми ходили на стрільби чи на полігон.
Тож я добре знала, як користуватися штурмовими гвинтівками, хоча не мала жодної формальної військової підготовки. Отримала її, коли приїхала до Києва.
– Чи могла б ти розповісти, у якому саме підрозділі служила в Україні?
– Так, на початку березня я долучилася до «Азова» в Києві й воювала з ним під Броварами. На жаль, з вимовою українських міст у мене не дуже... Там я воювала, а потім познайомилася з Віталієм Зюговичем. Це один із пацієнтів, якого нещодавно прооперували за сприяння «Разом для України»… Ми їхали разом на розвідку, де мав бути бій з росіянами, і наша машина підірвалася на протитанковій міні.
Після цього ми приїхали до США для лікування та реабілітації.
Я вже була в Україні тричі від початку війни, і через тиждень їду знову, щоб воювати вчетверте.
Я була з «Азовом», «Правим сектором», «Карпатською Січчю»...
ЗА КІЛЬКА ДНІВ БУДУ У БАХМУТІ
– Ти збираєшся повернутися в Україну ще цього року?
– Так, вилітаю до Польщі 24 грудня.
– Куди саме в Україні поїдеш?
– У Бахмут.
– Справді? Дуже гаряче місце…
– Саме так...
– І що ти збираєшся там робити?
– Буду іноземним бійцем «Азова».
– Якою зброєю нині володієш?
– Я знайома з автоматом Калашникова, умію ним користуватися. Знаю М4 – це така штурмова гвинтівка американського зразка. Можу стріляти ракетами Javelin, NLAW, Carl Gustaf, Matador – усіма протитанковими засобами.
– Скільки цілей ти вразила?
– Насправді, перші кілька разів, коли я була в Україні, то спочатку була медиком, потім служила як помічник стрільця. Тобто я допомагала перезаряджати гранатомет Carl Gustaf.
Тож особисто я ніколи не влучала в цілі, а допомагала тим, хто стріляв по них.
Але цього разу я вже буду сама стрільцем. Тож сподіваюся, коли приїду, зможу особисто вражати цілі.
– Той підрозділ, у якому ти служиш, складається лише з іноземців?
– Є деякі іноземці, але ми воюємо разом з українськими Збройними Силами, з «Азовом» з «Карпатською Січчю»... Тобто ми завжди разом з українськими військовими.
Це завжди суміш українських та іноземних сил.
– Яке в тебе звання?
– В Україні моє звання – солдат. Або медик...
– У тебе є військова форма?
– Є...
– Українська?
– Це форма армії США. Я взяла її тут, на складі армії США. Але в мене є українська військова зимова куртка, яку мені подарував «Азов».
ДЛЯ МЕНЕ ЦЕ ВЕЛИЧЕЗНЕ ПОКЛИКАННЯ, Я МАЮ ПРОДОВЖУВАТИ – ПОВЕРНУТИСЯ І ВОЮВАТИ
– Як до цього ставиться твоя родина?
– Вона в Техасі, і мушу визнати, що мої рідні кожного разу дуже переживають, коли я їду в Україну. Але вони також знають, що я борюся за велику справу, за свободу. І це найголовніше.
Й оскільки я американка фінського походження, мій батько з Фінляндії, то знаю, що протягом тривалого часу фіни були травмовані й настрахані Радянським Союзом і росіянами.
Тому, коли я вирішила поїхати в Україну, батько сказав: «Це чудово. Їдь убивати окупантів-росіян».
Він був тільки за.
Але мама в жаху. Вона продовжує переконувати мене залишатися тут, але для мене це величезне покликання, і я відчуваю, що маю продовжувати – повернутися і воювати.
– Коли ти говориш про сім'ю, то маєш на увазі батьків, чи маєш також братів, сестер, хлопця або чоловіка?
– У мене є двоє молодших братів, мама й тато. Більше нікого нема.
Я не одружена, тому йду туди як «боєць-одинак». Роблю те, що можу...
ЗНИЩУ СТІЛЬКИ ОКУПАНТІВ, СКІЛЬКИ ПОТРІБНО, ЩОБ ПЕРЕМОГТИ У ВІЙНІ
– Скільки окупантів збираєшся знищити?
– Cкільки зможу… Скільки потрібно, щоб здобути перемогу у війні.
– Ти боїшся поранення?
– Ні. Я ж була вже поранена у Броварах. Ми підірвалися на протитанковій міні, як я вже казала. Осколками та склом мені дісталося в обличчя.
Це було 20 березня 2022 року. А ще я мала поранення ноги. Лікувалася в Україні, а потім знову поїхала до США доліковуватися.
Так що я вже мала поранення. І неодноразово потрапляла під обстріли, була на передовій чотири місяці, з березня по липень. Тому страх бути пораненою... Я втратила цей страх. Вже немає його.
– Ти повністю одужала?
– Повністю. Хоча визнаю, що мала досить сильний струс мозку після того вибуху, тому іноді в мене ще бувають головні болі, але нічого такого, що завадило б мені знову йти воювати.
– Ти ніколи раніше не була у Бахмуті чи загалом на Донеччині?
– Ніколи. Найближче, де я була, – це містечко під назвою Вірнопілля біля Барвінкового та Ізюма, прямо за містом… Так ось там, під Ізюмом, ми воювали влітку перед контрнаступом.
У МОЄМУ ПІДРОЗДІЛІ Я ЄДИНА ЖІНКА
– У твоєму підрозділі є ще жінки та дівчата?
– Ні, я єдина.
– Єдина?
– Так, єдина.
Насправді один український командир сказав мені й моєму командирові взводу: ніяких жінок, ви знаєте, ми не посилаємо жінок в окопи.
Але командир взводу наполіг: вона йде з нами. Переконав, що я такий самий боєць, як і будь-який чоловік. І мені дозволили лізти в окопи й воювати.
– Ти перебуваєш тривалий час в окопах – без води, без душу...
– Я до цього звикла. Я провела певний час в окопах у Вірнопіллі. І тижнями не приймала душ, не мала свіжої води. У мене є пляшка з фільтром для води... Я можу пити – вона дає змогу пити з будь-якого джерела, чи то із землі, чи то з-під крану, хоч звідки. Я ношу її з собою.
Ми використовуємо дитячі серветки замість душу. Просто беремо дитячі вологі серветки, якими обтирають немовлят, і витираємося. Ось так ми приймаємо душ.
– Як тебе сприймають місцеві жителі? Напевно, доводилося з ними спілкуватися?
– Дуже тепло... Завжди дякують. Одна бабуся в магазині у Броварах розплакалася. Почала давати мені їжу, м'ясо, сало... Але я вегетаріанка. То вона мені принесла все вегетаріанське.
– А як ти харчуєшся в армії без м'яса?
– Я не їм ні м'яса, ні риби, але вживаю молочні продукти. Ну, це враховується, коли видають їжу.
– Хто ти за гороскопом?
– Лев. Народилася 25 липня.
ЗНАЮ КІЛЬКА УКРАЇНСЬКИХ СЛІВ, АЛЕ ПОРУЧ ЗАВЖДИ АНГЛОМОВНІ ВІЙСЬКОВІ
– Якою мовою спілкуєшся з побратимами у взводі?
– Ми розмовляємо англійською, бо інакше не змогли б спілкуватися. Як правило, з нами є перекладач, людина, яка знає англійську та українську і може спілкуватися як з нами, так і з українцями, тому що дуже важливо координувати свої дії.
Наприклад, над нами літає безпілотник… Це наш безпілотник? Чи російський? Над нами вертоліт… Це наш вертоліт? Чи ворожий?
Такі речі дуже важливо знати. Тому в нас є комунікатор, який може перекладати для нашої групи та українців.
– Але деякі команди треба сприймати швидко. Гадаю, ти розумієш такі слова, як «вогонь!», «постріл!»...
– Так. Насправді хлопці навчили мене деяких слів, деякі з них російською мовою, деякі українською, бо вони розмовляють обома мовами.
Тому я знаю такі слова, як «пішов», «біжи», «вправо», «вліво»... Знаю деякі базові фрази, які дають мені змогу спілкуватися з людьми довкола, які не володіють англійською. Також знаю назви деяких частин тіла, бо свого часу була медиком. Але зазвичай я воюю разом з англомовними українцями, бо для нас важливо мати комунікацію, розуміти й діяти дуже швидко.
Володимир Ільченко, Нью-Йорк