«Єдиний лист до матері змусили переписати російською»
Старший лейтенант медичної служби 36-ї бригади морської піхоти з Маріуполя 29-річна Марина Голінько була в російській неволі понад пів року. 17 жовтня її та ще 107 українських бранок обміняли.
ТІКАТИ ІЗ МАРІУПОЛЯ НАВІТЬ НЕ ДУМАЛА
Зустрічаємося у кав'ярні в центрі Золотоноші. Марина приходить із сестрою Альоною.
— Найважчий момент у полоні — перебування в камері перед самим обміном, — згадує. — Усіх дівчат виводили по одній. Я була останньою. Двері замкнули на ключ - і прийшли думки, що за мною вже не повернуться, я так і залишуся в полоні. Відчай змінювала надія. Ці кілька хвилин були найважчим чеканням у моєму житті. Але таки повернулися, і за кілька годин я була на Батьківщині.
Марина почала готувати себе до роботи медиком ще після 9 класу. Вступила до Черкаського медучилища. Після двох років навчання склала ЗНО і вступила до медичної академії в місті Дніпро, де провчилася ще шість років. Згодом були ще три роки інтернатури у Києві. Починати роботу лікарем загальної практики із зарплатою в 3 тисячі гривень дівчина не захотіла й обрала альтернативу — військову службу. Поїхала в Одеську область, де була понад рік. А наприкінці 2021 року її перевели у прифронтовий тоді Маріуполь.
— Місто не вразило чимось особливим — звичайне місто і звичайні люди. Дехто вважав його "ватним", але я бачила, що у Маріуполі багато патріотично налаштованих людей, які виходили на українські мітинги. Хоча у самому місті я бувала не так часто — більше у військовому шпиталі. Початок війни я радше бачила по телевізору, коли на Київ полетіли перші ракети. Маріуполь був неподалік лінії фронту, й вибухами тут було важко кого-небудь здивувати. Точно знаю, що навіть думок не мала поїхати з міста. Я давала клятву лікаря і військову присягу — тому не мала права тікати. Згодом обстріли стали інтенсивнішими. На початку березня зникло світло. Маріуполь оточили. Ми з колегами змушені були перейти на роботу в необладнаний бункер, який був під шпиталем. З рідними зв'язку майже не було.
Маринину розповідь доповнює сестра.
— Якось на початку березня я розмовляла з нею телефоном, — розповідає Альона. — Виявляється, вона вилізла на дах якогось будинку і телефонувала звідти. Раптом зв'язок перервався. Я тільки почула, як сестра зойкнула. Я намагалася не показати мамі свого переляку. Кілька днів прожила в суцільному страху. Потім Марина прислала СМСку, що все гаразд. Однак ситуація погіршувалася. Сестра прислала своїй подружці фото і просила його поставити на могилу в разі її смерті. Матері наказала, в разі чого, не шукати її тіло.
БОЄЦЬ ЗІ СТРАШНОЮ РАНОЮ РАПТОМ ПОЧАВ... ЧИТАТИ СТУСА
— Зв'язок був лише через стаціонарний “Старлінк”, який з'явився в нас десь у середині березня, — продовжує Марина. — Не знаю, чого зараз дорікають Ілону Маску, але тоді він нам неабияк допоміг. Я брала кілька телефонів з написаними повідомленнями й несла до місця з інтернетом. Там вони відправлялися, а тоді приходили зворотні повідомлення від рідних.
Марина разом із колегами - начальником медичної служби Володимиром Лабузовим та сержантом медичної служби Олександром Наговіциним - щодня виїздили на позиції за пораненими.
— Мандраж спочатку був лише в думках, але на полі бою він зникав. Я просто впевнено робила свою роботу: спиняла кровотечі, проводила внутрішньовенні переливання, встановлювала катетери. У нас у машині ніхто не помирав. Працювати було важко. Траплялися дні, коли не спала по декілька діб.
Запитую, чи був епізод, який запам'ятає на все життя.
— Одного разу рятувала хлопця, який мав наскрізне поранення легені після нашої невдалої спроби прориву. Рана була дуже страшна, і я думала, що він навряд чи виживе. Коли підійшла до нього, хлопець рівним спокійним голосом раптом почав читати вірш Василя Стуса “Як добре те, що смерті не боюся”. Його спокійна мужність перед лицем вічності зворушили мене. Уже коли нас звільняли, я побачила його знайому. Виявляється, він вижив і зараз перебуває в полоні.
Марина зазначає, що вони зробили дві спроби прорватися до своїх, але обидві виявилися невдалими.
— Ми просто не уявляли, як далеко від Маріуполя вже відійшла українська армія. Закінчилися боєприпаси, майже не було техніки. Окремі підрозділи прорвалися таки до полку “Азов”. Але ми потрапили в полон.
У ТЮРМІ ВПЕРШЕ У ЖИТТІ МУСИЛА ГОВОРИТИ РОСІЙСЬКОЮ
У російській неволі дівчина провела понад пів року.
— Ми побували у багатьох в'язницях — Оленівці, Таганрозі, Валуйках на Бєлгородщині, Курську. Ставлення російської військової поліції до нас було байдужим — вони просто виконували свою роботу. А от тюремні наглядачі — то зовсім інше. Ці були свято переконані, що ми нацисти. Намагалися зламати нас морально. Там, у тюрмі, на їхню вимогу я вперше в житті змушена була говорити російською мовою — до цього ніколи нею не користувалася, ні в Дніпрі, ні в Києві.
Марина каже, що єдиний лист до матері мусила переписувати.
— росіяни заявили, що цензор не розуміє української, і змусили переписати російською. В Оленівці й Таганрозі харчування було нікудишнє — переважно давали капусту. Трохи краще стало у Валуйках на Бєлгородщині. Однак після звільнення Харківщини там почалися обстріли, й росіяни нас знову перевезли. При цьому ставлення до бранок стрімко погіршилося. Я на допитах вибрала певну тактику — кивати головою і не сперечатися зі слідчим. За Женевською конвенцією лікарів взагалі не можна брати в полон. Але росіяни вирішили проблему просто: якщо є дві руки й дві ноги — значить, тримав зброю і воював. І байдуже, чи ти лікар, чи санітар.
У неволі дівчата майже нічого не знали про ситуацію на фронтах.
— Нас змушували дивитися канал росія-24. Але там правди про український наступ на Харківщині не говорили взагалі. Єдине, що було помітно, — припинилися переможні реляції про захоплені українські міста й села. Були й кумедні епізоди. Якось поруч із нами посадили росіянку-зечку. В неї не було жодної злоби до нас. По-своєму навіть намагалася нас підтримати, казала: “Девочки, надейтесь на худшее, а лучшее само придет”. Це для нас стало мемом.
Однак у жовтні жінок почали відбирати й готувати до етапу. Пішли чутки, що буде обмін. Марина до останнього не вірила в своє щастя.
— Лише коли мене останньою вивели з камери, повірила. А багато дівчат там залишилося й досі.
ЗА ПІВ РОКУ В ПОЛОНІ ЛИШЕ РАЗ БАЧИЛА МІСЯЦЬ
Сестра Марини каже, що в жовтні очікування на повернення бранки досягло апогею.
— Я часто телефонувала в НІБ (Національне інформаційне бюро - ред.). Інколи не витримувала й зривалася емоційно. Хочу віддати належне людям, які там працюють: вони терпляче вислуховують усі наші скарги і, як можуть, утішають. Навіть вселяють упевненість. 17 жовтня я зранку мовчки поплакала, що сестри немає. Я майже щодня плакала, коли ніхто не бачив. Весь час думала про сестру. Втішалася виглядом місяця, думаючи: якщо я його бачу, то й Марина теж. Потім дізналася, що вона лише раз у камері бачила місяць. Одним словом, після обіду почула про черговий обмін. Зателефонувала в НІБ. Запитала, чи є в списках Марина Голінько. Відповіли, що не мають даних. Насправді це був добрий знак, бо якби її не міняли, то так би й сказали, що немає в списку. А ввечері вона сама зателефонувала: “Я вже в Україні”. У нас із мамою була така ейфорія, ніби виграли джекпот у лотерею! День народження Марини 29 жовтня ми святкували вже разом.
Після війни Марина мріє багато подорожувати: побувати в Європі, побачити Діснейленд у Парижі та знамениті Єлисейські поля. А ще - поїхати на Закарпаття.
— І щоби корова дзвіночком на лузі дзеленчала? — уточнюю.
— Та ні, це для нас не романтика. Корова і в нашої мами є, — сміються дівчата.
Юрій Стригун, Черкаси
Фото автора
