В альтанці, під старлінком одного із сіл Харківщини, сиділи бійці ЗСУ і набивали повідомлення рідним. Неподалік варили каву. У цьому дворі нібито все мало вигляд осінньої ідилії: кішка на колінах бійця, жовте листя на деревах, неквапливі розмови. І тільки вщент зруйнована міною прилегла літня кухня нагадувала про те, чому звідси поїхали жителі. Я спостерігаю за тим, як працює у мобільному стоматологічному кабінеті військовий лікар Лаша Варшаломідзе, а коли він робить паузи, запитую:
- Лашо, а чого бояться штурмовики-десантники?
- Герої можуть робити неймовірні речі задля захисту Батьківщини, у них немає жодних страхів, але таки однієї речі бояться...
- Чого саме?
- Бояться лікувати зуби. Для мене це стало сюрпризом, - сміється бригадний лікар Лаша Варшаломідзе. - Штурмовики-десантники, танкісти, гарматники не бояться нічого, окрім стоматолога. А коли вже розпочинають лікуватися, то вони заспокоюються. І розуміють, що можна все зробити без болю.
- Багато вже зубів полікували?
- Я провів понад тисячу первинних стоматологічних оглядів. Карієси, пульпіти, парадонтити, видалення… Мені дає насолоду кожна посмішка військового після лікування. Є естетика. Немає болю.
Це був період відновлення після контрнаступу 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, до якої завітали журналісти під час подорожі звільненими територіями. Я сиджу біля будинку одного із сіл, де розквартировано медичну роту. І розмовляю з відомим українським грузином Лашею Варшаломідзе. Він щойно «поремонтував» зуб якомусь вояку і запросив на повторний візит наступного дня. Той стримано й задоволено подякував. На сьогодні, вочевидь, зубну програму бійців було виконано. І я можу просто вдихати тепло останніх днів вересня.
Наша перемога складатиметься з мільйона доль і неймовірних вчинків, з історій багатьох тисяч людей - українських євреїв, українських вірмен, українських грузинів, які разом із нами рятували нашу свободу. А наше покоління ще й має привілей наживо бачити таких людей, які настільки полюбили Україну, що готові заради неї ризикувати життям.
- Лашо, а звідки ви знаєте українську мову?
- Я в 2007 році приїхав у Крим, де жив та навчався у медінституті.
- Стоп. У Криму вирішили вивчити українську?
- Так. Я — грузин. Мені дуже подобалися українські пісні. Ви знаєте, що грузинський багатоголосий спів — світовий спадок ЮНЕСКО. Мені не могли не подобатися милозвучні українські пісні. Я почав вчити мову, слухаючи українське телебачення. Але я бачив настрої у Криму, відчував російський слід. І мене це непокоїло. Я грузин. Я знаю свою історію, спілкувався і знав людей, яких вигнали з Абхазії. Я завжди хотів повернутися до Грузії. Мені не подобалася пострадянська атмосфера півострова, але друзі у мене були українці по духу. Мої настрої підсилилися 2008 року, коли росія окупувала Грузію.
Але я вирішив здобути в 2012 році післядипломну освіту. І клінічну ординатуру проходив уже в академії Шупика в Києві. Я приїхав до Києва, в який закохався. Не з першого погляду, але з першого року. Я почав працювати, зокрема з україномовною клієнтурою. Я насичувався і українською мовою, і українською культурою. І... новітньою українською історією. Був Майдан, я ходив із друзями на віче. Я розумів, що відбувається і за що борються українці.
Я болісно сприйняв анексію Криму, бо добре пам’ятав, що трапилося у моїй країні. На той час я мав страшну лють і втратив більшу частину кримських друзів. У 2014 році вже працював. І коли мої друзі пішли на війну, я був із ними на зв’язку. 2022-го я працював як стоматолог у кількох кабінетах.
- Почалася війна. І ви...
- Спочатку очікував, що ми впораємося... Потім я зрозумів, що швидкої перемоги не буде. А я вже пізнав Україну, зрісся з нею, з’явилися друзі. І залишити її було неможливо, особливо, коли ти усвідомлюєш, що можеш для неї щось зробити. Надходили новини, що на фронті бракує лікарів. Я мав допомогти країні, бо цим я допомагав племіннику, похреснику, всім, хто мені дорогий. Ситуація була така.
Напередодні війни до нас із братом (він давно живе тут) з Грузії приїхали батьки. В лютому, коли все почалося, вони ще залишалися тут. Їх було непросто відправити додому. Вони теж не хотіли “покидати дітей” (мене та старшого брата). Але ми відправили їх додому через Польщу, а наступного дня я приїхав у бригаду. Це був березень.
- А що може стоматолог на війні?
- Стоматологи кажуть, що ми передусім лікарі... Стоматолог може бути ким завгодно. Тут, на війні, працюють і стоматологи, і травматологи, і гінекологи, і терапевти. Але ми вміємо робити головну справу — допомагати пораненим. Надавати першу допомогу.
- Як ви зустріли перших поранених у березні?
- У березні їх було ще небагато. У квітні побільшало. Але я був готовий і морально, і професійно. У Криму була дуже хороша школа, хороша практика. Я працював у морзі вже з першого курсу. При вигляді пораненого ти не рефлексуєш, а миттєво надаєш допомогу, обставини війни дуже сприяють мобілізації всіх твоїх навичок. Ти бачиш тяжкопоранену людину, він захищає свою батьківщину — тож маєш зробити все. І з цього моменту не існує нічого іншого. Тільки твій контакт із ним та медичні протоколи.
Один із моїх перших поранених - молодий хлопчина, якому посікло руку і в якого була пробита грудна клітина, пневмоторакс і пошкоджена нога. Все, що слід було зробити, я зробив. Ми допомогли йому.
- Це тактична медицина.
- Це насамперед медицина, яку я знав ще з університету. Але коли я приїхав сюди, то справді поновив з колегами всі свої знання. Але я працюю не сам, зі мною ще один колега.
Це певний стереотип, що стоматолог лікує лише зуби та щелепи. Якщо ти любиш свою роботу, то у будь-якому випадку, так чи інакше, ти знаєш, як працює фізіологія. Зуби теж орган, у якого є клітини, судини, нерви… Так ось, мій перший поранений... Він ще був на адреналіні. І коли ми його витягли, він одразу почав волати: «Швиденько мене підрихтуйте, я мушу їхати назад до пацанів. Я не можу їх кинути, я гарматник - мушу допомогти». Це надихає. Ти розумієш навіщо тут, навіщо це робиш.
Надихає поведінка, коли поранений каже: «Включайте музику, док. Якщо щось трапиться, хочу, щоб це було під музику».
- Звідки стоматологічний кабінет?
- Мій колега Дмитро домовився з волонтерами щодо швидкої, поставив установку. В одному з містечок у нас є пересувний кабінет для ургентної допомоги. Там теж все налагоджено, все обладнано. Бойові медики надають домедичну допомогу і довозять нам бійців з «нуля». Ми стабілізуємо і передаємо в тилову лікарню. Це американська триланцюгова система. Домедична допомога (зупинити кровотечу, турнікет), потім ми, потім вже спеціалізована.
У нас кілька екіпажів. Інколи нам передавали у критичному стані і, слава Богу, майже завжди вдавалося врятувати. Було таке, що ми веземо у шпиталь стабілізованого, раптом йому стрімко гіршає. Ти розумієш, що зробиш все правильно, що він має вижити... Починаєш робити реанімаційні дії, говорити і чуєш, як між лопатками у тебе тече піт... А потім привозиш у Дніпро і знаєш, що все буде добре...
- Чи вимагає посада лікаря фізпідготовки?
- Так. Але я все життя граю в баскетбол. Спорт після стоматології — друга улюблена справа. Тут хлопці підготовлені. Ти тягнеш за собою 20 кг - броня, зброя, аптечка - мусиш бути підготовленим.
Війна в принципі вимагає адаптації. Я пам’ятаю, як приїхав зелений і почав працювати ближче до «нуля». Перший день не розумієш, що відбувається, другий - страшно, а далі просто пам’ятаєш: там поранений. Повинен допомогти. А далі звуки фронту сприймаєш так: ну, гупає, то й хай собі гупає...
- Що вас найбільше здивувало на війні?
- Я, напевно, ніде на бачив такої дружби, такої єдності, такої підтримки. Війна оприявнює такі висоти людського духу, яких не бачиш у мирному житті... Здається, що ніколи не бачив такої кількості свідомих людей. Допомога одне одному - просто колосальна!
Так само дивує те, як росіяни ставляться до своїх поранених. Ну, вони ж теж об’єднані спільною метою. Хоч і хибною.
Вони кидають померлих, кидають поранених солдатів. Навіть тих доводилося рятувати. Я робив це чесно, без емоцій, бо розумів: якщо ми не допомагатимемо пораненим, то ми станемо такими ж дикунами. Вони не могли стримати подивування та навіть шоку, коли замість знущань ти йому надаєш медичну допомогу, одяг та їжу. Замість люті маємо демонструвати людяність. Хотів би думати, що вони отримали внутрішній злам і переосмислили щось.
- Як вас на Харківщині приймають цивільні?
- Більшість дуже добре. Обіймають, діти з машин кричать та машуть. Колись таких четверо було в автомобілі, і всі четверо звідти кричали: “Слава Україні”. Ну, ми зупинилися, обдарували їх солодощами. У цьому було стільки щирості, що не сумнівалися: ця родина чекала на Україну. Та й протягом спілкування з місцевими ми змінюємо ставлення до себе. Іноді приходять люди насторожені, російськомовні, просять про допомогу: артрити, артрози... Ми лікуємо. І йдуть від нас наче і вдячні, і з теплом. А потім ще й пиріжки приносять, мовляв, хоч якось подякувати. Хоча харчування в армії одна з найзахищеніших статей. Їжа була завжди. Друзі, пацієнти, волонтери і зараз телефонують і запитують: що передати? А сюди не завжди відправиш.
- А як батьки сприймають вашу участь у війні?
- Вони дуже пишаються, знають, що все зробив правильно. Потім було оприлюднено відео на акаунті Генерального штабу - вітання з Днем незалежності Грузії, де був і мій виступ.
Я був героєм ролика на День незалежності Грузії. Батьків це дуже зворушило, вони навіть трохи (посміхається) задерли носи. Бо для них головне: наш син воює і у нас з Україною спільний ворог. П’ята частина території Грузії окупована, ми пам’ятаємо про це кожну мить.
Лана Самохвалова, Київ
Фото Сергія Лисенка