Згадайте сьогодні світлу пам'ять капітана Івана Решетаря

“Загиблі” - це якесь таке безлике слово, і його вагу ти починаєш розуміти тільки тоді, або коли це хтось із близьких людей, або коли поспілкуєшся з близькими загиблого. Не знаю, як у вас, але у мене завжди бракне слів і не вистачає дихання. Усі ці звчині “мені дуже шкода”, “світла пам”ять”, “тримайся” годяться хіба що під постами у Фб, бо в реальному житті ці слова не мають жодної чарівної сили. А що ж має?..

Я зрозуміла це днями, коли мені написала військова Маріанна Плеша з Мукачева, яка зараз на передовій із зенітчиками-артилеристами із 128-ї закарпатської бригади. Пише: у школі в Бабичах проведуть вечір пам'яті на честь мого командира, Івана Решетаря, ви могли б приїхати, зробити матеріал: і я, і родичі хотіли б, щоб про нього знали. Щоб не забували.

Погуглила “Іван Решетар”. Усі новини про капітана, командира батареї зенітного дивізіону 128-ї окремої Закарпатської гірсько-штурмової бригади закінчуються травнем 2022-го. Загинув 25-го на фронті, ховали в Мукачеві 31-го, в кафедральному соборі на честь Різдва Пресвятої Богородиці. До куцих інформацій є фото заплаканих родичів, червоні гвоздики з чорними стрічками... І поміж тим у рамці усміхнене обличчя молодого чоловіка. Йому було лише 31. Він був молодший за мене. Без нього залишились дружина і маленький син.

...У школі в Бабичах, де вчився командир, зробили стенд про свого колишнього учня командира Івана Решетаря та захід у форматі “урок звитяги” для учнів. На зустріч із вчителями та дітьми у Бабичівській гімназії, каже заступниця директора з виховної роботи закладу Наталя Товтин, прийшли рідні воїна — мама і сестри. Розказували про те, яким він був, як і чому пішов боронити країну, не задумуючись... У школі Івана Решетаря пам'ятають як скромного і ввічливого юнака, що добре вчився, був старанним і сумлінним, ніколи не конфліктував. Звісно, на шкільному заході всі плакали. Мама — бо їй це ніколи не переболить, діти — тому що мало хто може стримати сльози, коли бачить такий біль.

- Моя історія з Решетарем почалася 17 лютого, - каже Маріанна Плеша. - Мені запропонували посаду в його підрозділі, то ж я зателефонувала йому і спитала, чи згоден, аби я служила під його керівництвом. Декілька секунд і він мені каже: “Так, звісно”. Його голос був настільки позитивним, що я була впевнена, що та людина не дасть мені пропасти. 17 лютого я написала рапорт і стала його підлеглою. Не можу сказати, що дуже добре його знала. Ми спілкувалися всього кілька місяців. Про те, яка він був людина скаже його манера спілкуватися. Скільки разів і хто би до нього не звертався, Іван Іванович завжди посміхався і мав завжди бадьорий голос. Скільки б разів я до нього не зверталася, ніколи не почула слова “ні”. Завжди було тільки “Добре!”, “Не хвилюйтеся, вирішимо!” “Спробуємо”, “Зробимо”. Він акцентував увагу, що нема окремої одиниці в підрозділі — завжди є “ми”. 

- Скільки б я не питала, Іван Іванович, може щось вам треба допомогти? Він казав: не мені, а нам. Нам потрібен інструмент, плитоноски, прилади нічного бачення... Все, що могла, я діставала і відправляла. А він натомість робив мені фотозвіти. Ні останню смс від нього, ні ті фото я до сьогоднішнього дня так і не змогла видалити зі свого телефону. Для мене це є пам'ять про нього і я не хочу забувати про таку людину.

Якось в кінці травня мені зателефонували колеги, беру слухавку і як завжди кажу: “Доброго ранку!”. Відповіли: та хіба ж він добрий: Решетар загинув, - Мар'яна далі говорить крізь сльози. - Колеги розказують про нього, що коли на фронті було страшно, обстріли, він починав співати. І не було такого дня, щоб не телефонував додому. В день, коли Решетар загинув, зателефонувала його дружина і попросила, аби він поговорив і сином, бо той дуже сильно плаче. Іван поговорив, хлопчик заспокоївся і вони виїхали на позицію. Був обстріл, ракета влучила поруч з позицією, він не встиг сховатися і осколок застряг йому в голові. Він загинув... 

Вона закінчує свою розповідь про командира зенітчиків із 128-ї словами: “Я вірю, що він захищає нас із небес. І всі інші наші герої. Ну бо інакше просто не може бути.”

...Так, у нас із кінця лютого щодня о 9 годині — час для того, аби пом'янути загиблих у війні. І “загиблі” - це якесь таке безлике слово, і, так, його вагу ти починаєш розуміти тільки тоді, коли це хтось із близьких людей або коли поспілкуєшся з близькими загиблого. І так, бракне слів і завжди не вистачає дихання. Як і зараз, коли про командира Івана Решетара розказує його підлегла, чи мама, чи вчителька Бачиівської гімназії... І звичні “мені дуже шкода”, “світла пам”ять”, “тримайся” тут не мають жодної чарівної сили. А що ж має?..

Ось ці куці розповіді про те, як він казав “не мені, а нам”, як співав, коли були сильні обстріли і страшно, як заспокоїв маленького сина, що плакав і пішов на позицію. Бо хто, крім нього? Лем він! Так написано на шевронах “залізної” бригади. 

Згадайте сьогодні світлу пам'ять капітана Івана Решетаря, командира зенітного дивізіону 128-ї бригади. Бо це, справді, потрібно “не мені, а нам.”

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства