Вдень керував боями, вночі підвозив на позиції БК, продовольство й забирав поранених. А ще обов’язково спілкувався з бійцями. Адже керованість підрозділом вдається зберегти лише тоді, коли командир завжди поряд з особовим складом. Про довіру як один з головних факторів боєздатності, перші дні повномасштабного вторгнення росії, оборону Луганщини та вихід із Золотого – командир 1-го механізованого батальйону 24 ОМБр «Ірис».

«Коли ворожі танки заїхали на КСП 1-ї роти, її командир викликав вогонь нашої артилерії на себе»

Артилерія противника почала активно працювати з 16 лютого, ще до початку повномасштабного вторгнення. Справа в тому, що наші позиції не змінювалися фактично з 2015 року. З одного боку, за ці роки ми їх нормально обладнали, але, з іншого боку, противник знав увесь наш передній край. На той момент на нашому напрямку ворог не застосовував танки, а піхота, якщо і намагалася проходити, то тільки диверсійно-розвідувальними групами.

Зранку 24 лютого у нас було все спокійно. Натомість атакували сусідів – підрозділи 57-ї ОМПБр на напрямку населених пунктів Кримське та Щастя.

А от 25 лютого ворог прорвав оборону і пройшов углиб до села Муратове. Того  ж дня на мого сусіда ліворуч (це 29-й блок-пост) намагалася вийти ворожа колона. Вона була зупинена і повернулася у смт Донецький, що  під Новотошківським.

До 6 березня ситуація була контрольованою. Значних намагань прориву не було. Якщо не враховувати, що противник намагався наступати на сусіда праворуч – 2-й механізований батальйон, який стояв на КПВВ «Золоте». Завдяки діям батальйону їхній наступ був унеможливлений і вони там більше не намагалися пройти.

Перший серйозний вогневий контакт відбувся 6 березня. Той день для батальйону був трагічним.  Під прикриттям вогню артилерії, який був чотири дні поспіль, наш передній край прорвали танки противника і зайшли на КСП 1-ї механізованої роти. Командир 1-ї роти, позивний «Антоніо», викликав вогонь нашої артилерії на КСП роти. Власне, це були його останні слова…  На той момент у нас ще працювали камери і ми могли спостерігати, як біля КСП каталися два ворожих танки і бронемашина. Нам потрібен був час, щоб підтягнути свої сили, десь за півтори години ми провели контратаку за допомогою двох танків і двох механізованих відділень. У нас були задіяні для блокування так званої «бетонки» так само два танки і одне механізоване відділення. Для того щоб противник не пройшов у Золоте. Атака була успішною, наші танки зайшли на КСП роти. Ми знищили техніку противника, його живу силу, забрали тіла командира роти та ще кількох наших бійців. До речі, росіяни своїх – близько 40-ка тіл – залишили. Забрали лише зброю.

«росіяни втратили більше людей, але, як показує ця війна, втрати для них неважливі»

Далі на напрямку був артилерійський вогонь, ворожі танки працювали з закритих вогневих позицій. Час від часу росіяни застосовували гелікоптери. Вони піднімалися з-за терикону за 6-7 км від нас, відпрацьовували НУРСами і відходили, тому дуже боялися наших «Ігол». 15 березня противник, зробивши ривок, заскочив у наші траншеї. Ми тоді втратили чотирьох людей, росіяни втратили більше, але, як показує ця війна, втрати для них неважливі. От вони йдуть першою хвилею – половина гине, половина відкочується. А через півгодини знову група заходить – чоловік 20-30. І знову те саме.

Тоді ми втратили кілька наших ВОПів( вогневих опорних пунктів - ред), відійшли метрів на 300 назад, перебудували оборону. Усі атаки успішно відбивали. На тому напрямку противник більше не намагався на нас йти, бо втратив там близько 10 танків. Працювала, в основному, ворожа артилерія. На той момент вся смуга оборони батальйону нараховувала приблизно 5,5 км.

В подальшому противник перейшов до більш активних дій у напрямку 29-го блок-поста. Він методично захоплював ВОПи. Все почалося зі станції «Сіфонка», яка йшла від Новотошківки до Донецького, потім ВОП на центральній дорозі від Луганська до Золотого.

«Взяли в полон спецпризначенців, які воювали в Сирії»

Оріхове тримали півтора місяця. Дуже важко було тримати оборону через жорсткі артилерійські обстріли. Противник використовував там свою традиційну тактику – спочатку все знищував артилерією, лише потім заходив піхотою. Ворог вибивав незліченною кількістю снарядів усі посадки, засипав позиції. Уявіть – хлопці весь день у бою, а вночі відновлюють розбиті позиції. Наступного дня відбувається те саме.

30 квітня ворог намагався здійснити прорив на напрямку Золоте-4, хутір Вільний. Ворожий спецпідрозділ під прикриттям артилерії заскочив у наші траншеї, силами 2-ї механізованої роти був прийнятий бій. Деякі з них загинули, сімох вдалося взяти в полон. Спочатку полонені говорили, що вони з народної міліції «лнр», мобілізовані вчителі й робітники. Втім, виявилося, що спецпризначенці. Шестеро з росії, один з «лнр». Серед них майор, прапорщик, кілька сержантів. Свого часу воювали в Сирії.

Взагалі, маю сказати, що увесь цей час у Золотому змінювався тільки лівий фланг фронту. Передній край у Золотому-4, де був КПВВ, тримався без змін аж до 21 червня, доки нам не дали команду виходити.

«З дозволу командира бригади було прийнято рішення, що піхоту будемо виводити пішки»

Вихід із Золотого не був одномоментним, він складався з декількох етапів.

19 червня стало зрозуміло, що може бути непереливки, коли противник захопив Тошківку, вийшов на трасу Гірське-Лисичанськ, зайняв позицію навколо терикона вище Гірського.

Коли росіяни «прорвали» Тошківку, залишки батальйону відійшли до Гірського. Добу простояли там, вже знаючи, що вночі будемо виходити. Насправді у Золотому і Гірському був не тільки 1-й механізований батальйон 24-ї бригади, там був 46-й, 3-й, 2-й батальйони, мотопіхотний батальйон. 2-й батальйон блокував Гірське з боку Лисичанська, а 3-й батальйон забезпечував безпеку проходу в районі Лоскутівки.  

Мотопіхотний і 46-й батальйони мали виходити перед нами. Далі ми, за нами –  2-й батальйон. 21 червня, коли ми готувалися до виходу, стало відомо, що противник взяв Підлісне – це 2 кілометри через поле до Лоскутівки.

Це суттєво звузило ділянку для виходу. Тоді ми зрозуміли, що технікою ми безпечно вийти не зможемо, навіть вночі. Відповідно, з дозволу командира бригади було прийнято рішення, що піхоту будемо виводити у пішому порядку.  Бійцям сказали взяти з собою лише зброю і маленькі рюкзаки – те, що вони зможуть нести на собі. З Гірського виїжджали до шахти «Новоіванівка», розташованої фактично напроти Лоскутівки. Там був такий ярок, за ним лісосмуга, тобто ми були у сліпій зоні для противника. Потім групами по 30-40 чоловік виходили через поле до залізничної дороги, яка йшла від Врубівки на Лоскутівку. Перетинали залізничне полотно і йшли через Райолександрівку до Лоскутівки, а далі на желатиновий завод у Лисичанську. Піший маршрут складав приблизно 17 км.

Операція проходила досить успішно, тому що противник не зрозумів, що ми виходимо, та й шуму багато не було. Коли почало світати, десь о 3:20, невиведеними залишалися 70 чоловік особового складу і бронетехніка. Ухвалили рішення посадити людей на машини. Це було дуже ризиковано, адже механік і навідник у броні – це одна справа, там шансів вижити набагато більше, ніж у піхоти на броні. Але на той момент іншого варіанту не було. Надворі вже було досить світло, вивести у пішому порядку ми б не встигли.

Ми йшли пшеничним полем між двома посадками, одна прострілювалася танками, інша – артилерією ворога. Але все вдалося. Була велика частка везіння, якщо чесно. Бо ворог о 7-й ранку заскочив танками у Лоскутівку. Якби він зробив це раніше, наприклад, о 4-й, я не знаю, чим би це могло закінчитися, адже о 4-й ранку ми тільки вийшли з Гірського. Оминули Лоскутівку, вийшли на південно-західну околицю Вовчоярівки, а вже звідти на Лисичанськ. Під час виходу 1 механізований батальйон втратив трьох військовослужбовців.

Ми вийшли в Лисичанськ 22 червня, 23-го посиленою ротно-тактичною групою  зайняли позиції. А 26 червня противник пішов у наступ в напрямку Вовчоярівки і Лисичанська, саме на желатиновий завод. Противник прорвав нашу оборону і спустився колоною до Вовчоярівки, видавивши з позицій сусіда ліворуч.

Вийшло так, що противник був зліва, справа, спереду і позаду нас. З оточення підрозділ вийшов завдяки нашому танкісту, який з вогневої засідки знищив 3 ворожих танки і 1 БТР.  Після того ми зайняли позиції біля нафтопереробного заводу, над Вовчоярівкою.

«Зберегти керованість підрозділом можна, коли твої підлеглі тебе весь час бачать»

Ефективно виконувати роботу можна лише за умови довіри особового складу. А довіряють лише тим командирам, які є прикладом для бійців. Зберегти керованість підрозділом можна, коли твої підлеглі тебе весь час бачать. Наведу приклад. Після загибелі командира 1-ї роти обов’язки ротного почав виконувати командир взводу «Бізон». Він кілька разів був контужений, але позицій не залишав. Весь час був там, підбадьорював людей, жартував, як би важко не було.

Я завжди був із хлопцями. Вдень, звичайно, і вночі – привозив БК, продукти, забирав поранених і обов’язково знаходив час поспілкуватися з бійцями. Про проблеми та й просто про життя. Забирав по кілька людей на КСП батальйону, там був «Старлінк», тож вони могли зателефонувати рідним, трохи перепочити.  

Якби у Золотому чи деінде я командував бійцями виключно по радіостанції, не заїжджаючи на передову лінію, вони б швидко зневірилися.

Того кістяку батальйону, який був на момент 24 лютого, зараз немає фактично. Залишилися одиниці, й кожен отримав вже 3-4 поранення…

Хлопці, що йдуть до нас з резерву, звісно, вмотивовані, патріотично налаштовані, рвуться у бій, але вони якийсь час незлагоджені, не знають сусідів справа і зліва. З ними спочатку складно, треба мати час їх навчити. А вони іноді й познайомитися не встигають. Буває, заїжджають 10 людей на посилення, хтось з них гине, питаєш – хто, а вони навіть не встигли вивчити ім’я. Важко… Це надзвичайно важко…

Але є українська нація. За неї треба стояти і боротися. Ми це робимо. Упевнений, росіяни вже ніколи не будуть для українців «братським народом», як колись говорили. Доки наші покоління пам’ятатимуть цю війну і їх звірства, скоєні в містах і селах.