Про зустріч з ним не домовлявся. Зустрілися випадково в Тернопільському обласному краєзнавчому музеї під час  благодійного мистецького аукціону на підтримку ЗСУ. Хтось обережно торкнувся ліктя. Обернувся й здивувався. Це був Володимир Шерстій, мій давній приятель, іконописець, заслужений майстер народної творчості України, волонтер, а з початком широкомасштабної російської агресії – доброволець батальйону «Карпатська Січ». Давно його не бачив. Знав, що він там, на «нульовці». І раптом – зустріч. Хвилина-друга  - і йдемо «на каву»...

ЗАМІСТЬ ЄГИПТУ - У ВІЙСЬККОМАТ

На відкритому майданчику перед музеєм смакуємо американо. Володимир каже, що наскучився за «правильною кавою», яку ніхто так не вміє готувати, як у «файному місті». Правда, ще у Чорткові на Тернопільщині, який вже давно став для Володимира рідним.

- Друже, якими вітрами?

-Та якими? Східними вітрами, гарячими. Дуже гарячими.

- Розумію... Знаю, що там, на сході України, тобі не вперше бувати.

- Так, їздив ще із 2014 року, як волонтер. Не раз возили усе, що могли зібрати у Чорткові та в районі, передавали й адресну допомогу. Ще тоді не раз виникала думка залишитися там, але наш районний комісар постійно мене відмовляв, казав, Володя, ти фахово робиш добру справу, то роби і далі її тут.

- І ось 24 лютого 2022 року…

- 24 лютого я мав летіти в Єгипет. Вже їхали до Львова і в дорозі о 5-й ранку дізналися, що почалося бомбардування. Повідомили, що Львівський аеропорт, та й взагалі, небо над Україною, закриті, ми розвернулися й поїхали додому, у Чортків. Наступного дня пішов у військкомат, пройшов медкомісію. Там одразу ж сказали, та ж вам 61 рік, куди ви надумали їхати? А я їм, ну і що? Он там на дворі хлопці стоять, давайте підемо, побачимо, хто більше на перекладині підтягнетсья та повіджимається, вони чи я?

- То правда, ти би їм як кажуть, носа втер, ти чолов’яга спортивний – не одну сотню кілометрів пройшов рідним краєм, я вже не кажу про твої веломандрівки Україною та Європою чи екстремальні маршрути на квадроциклі. Але що ж сказали медики?

- Засміялися та й все. Черговий майор взяв мою медичну карточку і каже: добре, я вам зателефоную. Але я так дзвінка і не дочекався. Потім в Чорткові створився загін самооборони, то я одразу пішов туди. З першого дня ходив по 12 годин у патрулі, зі своїм автоматом.

- Ого, навіть так, це ти серйозно?

- Цілком, маю зареєстрований АКС. Зі мною ще два поліцейських патрулювали. Десь місяць так ходили, відчувалась у цьому потреба. Машини перевіряли. Масово почали прибувати до нас переселенці.

- Переважно жінки та діти?

- Якби то так. Були випадки, коли серед приїжджих виявляли червонощоких молодих мужиків на крутих автівках, які запитували: «А где у вас можно собачку постричь?».  Ми їх відправляли у військкомат, щоб там розбиралися. Узагалі, ми чергували, патрулювали але відчували, люди якось у місті розслабилися, до сирен вже звикли, не дуже до бомбосховищ поспішали. Аж поки не бабахнули по Чорткову ракети.

НА ФРОНТ НА ПРИВАТНОМУ БУСИКУ

- Володимире, знаю тебе, як талановитого іконописця, автора самобутніх, у візантійському стилі, ікон, які є в музеях, мистецьких галереях, приватних колекціях в Україні та за кордоном. З початку війни щось створив?

- Скажу відверто, щось значуще – ні. Відколи усе почалося, нічого не міг писати, це ж не етюд чи щось абстрактне, а ікона. Треба особливий настрій. А який там настрій, коли на душі так тривожно.

- Як же ти потрапив на фронт?

- Ще раз у військкомат звертався, знову відмова. То плюнув на все і з Борисом Горою, ти його знаєш, цього тернопільського мандрівника…

- Так, оригінал ще той, відчайдушний хлопака, спелеолог, то в печерах постійно, то на сплавах, а ще збудував дім із вимурованими із пляшок стінами, а на подвір’ї замість лавок - опиляні старі ванни...

- Так, його дехто називає диваком, але то людина із твердим духовним стержнем, волонтер, з яким вже давно дружимо. Так от, зговорилися і вирішили самотужки добиратися до фронту.

Ще за час своєї волонтерської роботи я знав про підрозділ «Карпатська Січ», який був  заснований у 2014 році, як окрема добровольча чота. І там брали у свої ряди добровольців. Пізніше цей підрозділ увійшов до складу ЗСУ, у 93-ю механізовану бригаду. Хлопці воювали в районі Донецького аеропорту, за Піски, шахту «Бутовка», Водяне, Опитне. Нині це офіційно – 49-й окремий стрілецький батальйон Сухоптуних військ України «Карпатська Січ».

- І ви з другом направилися туди як добровольці?

- Саме так. Ми завантажили наш бусик доверху усім, що могли зібрати для хлопців - продукти, дещо з амуніції і поїхали туди, де дислокувалася «Карпатська Січ». Тоді це було район Барвінкового Харківської області.

ЗУСТРІЧ ІЗ «КУМОМ» І СИНІВСЬКИЙ ШОЛОМ ІЗ «БОГОРОДИЦЕЮ»

- Як  сприйняли там ваше прибуття?

- Хтось нормально, а хтось дивувався, що я пенсіонер, і наважився піти воювати. Підписав там контракт, ніхто нічого не зобов’язувався мені платити чи при пораненні, чи у випадку, не дай Бог, смерті. Наш комбат «Кум» - Олег Куцин, одразу сказав, що вони переходять під юрисдикцію ЗСУ, а мені за 60. Тобто, тема якихось виплат не піднімалась.  Хочеш воювати – воюй та й усе. Звичайно, «Кум» сказав, що мовляв, не залишимо, допоможемо у випадку чого. Одним словом, порозумілися і все. Олег  запитав, хто я за спеціальністю, кажу – іконописець. Він засміявся: ну, ікони ти тут точно не будеш писати. Розговорилися, кажу був у Південній Америці, працював там…

- Знаю, що там презентували і твої іконописні виставки, де ти й благословення отримав від патріарха УГКЦ Любомира Гузара.

-Так, то було незабутнє спілкування з нашим патріархом… Так ось, комбат мені і каже, о, то ти знаєш португальську, давай у наш підрозділ, де іноземці воюють, а командиром – британець. Вже на місці з’ясувалося, що Британець - це позивний хлопця з України, який колись був у Британії.  Мені  видали зброю і іконописець став бійцем.

- Свою не брав з дому?

-Та мені була шкода своєї, ще  колись пригодиться (сміється- авт.). Видали бойовий комплект, гранати. Решта мав своє – шолом, амуніцію, бронежилет у міській раді організували. Шолом імпортний, стальний. Це мій син Вадим передав, він служив у французькому легіоні. Я пізніше на цьому шоломі образ Богородиці намалював… Так ось, Вадим 7 років служив біля Марселя, був і в Африці, Арабських Еміратах. Тоді він, ще коли АТО було, мені передав амуніцію, щоб я, як волонтер, це комусь відвіз. Син зараз у Франції живе. Теж рвався сюди, хотів з дружиною приїхати, але щось там не вийшло, бюрократія всюди є. Але передають звідти і кошти, і речами різними для ЗСУ допомагають. Він два здоровенних рюкзаки того всього надіслав сюди. Те, що мені потрібно, я собі залишив, а решту – як їздив на передову, пороздавав хлопцям. І ось я у цьому всьому, що син передав, й ходив.

- І яке відчуття?

- Воно якось зігрівало, у цьому ж моя дитина ходила, а тепер я. Для мене той синівський одяг був як бронежилет своєрідний, енергетичне, силове поле. І спальний мішок його; як засипав, уявляв, що ніби син поруч... А він за мене дуже переживав, щодня, коли можна було додзвонитися, телефонував, бодай кілька словами перекинулися - і то вже обом легше. Все казав, тату, не мовчи, дай ся чути, буквально кожен день були на зв’язку. Правда, відключалися часто, задля безпеки, бо орки також відслідковували, де зв'язок, гатили по тих місцях.

- Знаю, що свого часу ти створив образ унікальної «мандрівної» ікони  - образ Божої Матері, яка з тобою була і в АТО, і у святих місцях Європи. Брав її цього разу з собою?

-Ти знаєш, друже, свідомо не брав. Чомусь подумав, нехай вона залишається у Чорткові й там оберігає моїх земляків. І, до речі, оця ікона Матері Божої Неустанної Помочі таки можливо і зберегла людей, коли по Чорткову вдарили ракети, але ніхто з людей не постраждав.

- А там, на фронті, щось пробував писати?

-Та де, там не до писання. Раз, правда, на дощечках з-під снарядів зобразив  святих, то слугували нам за ікони. А собі, кажу, на шоломі намалював Богородицю. Воно якось спокійніше було, що попереду свята віра і правда, мотивувало, підтримувало, що ти не за щось абстрактне воюєш, а конкретно – за свого сина, родину, те, що найдорожче.

БОЙОВЕ ХРЕЩЕННЯ І МОЛИТВА

- Що було там, на «передку», найважче?

- Найважче втрачати побратимів. Пригадую, вже на другий день, як приїхав, був прорив, усіх по тривозі підняли. Це страх Божий! Я ж не військовий. Знав, як кидати гранату, але насправді цього ніколи не робив у бойових умовах. То падали, то повзли, побігли у лощину. А гади б’ють зі всіх боків! І таке відчуття, що саме по тобі гатять. Переважно з мінометів, чуєш, вже шелестить у повітрі. Від пострілу, який чуєш, маєш буквально 5-7 секунд, щоб якось зреагувати і заховатися. Лежимо, втискаємося у землю. Або біля дерева, обняли стовбури, кричимо, хто на якій мові, бо знаємо, рот має бути відкритим, бо вушні перетинки можуть потріскати від вибухової хвилі. І сльози в очах, і молимося, кожен на своїй мові, щоб Богородиця заступила нас і оберігала... Я навіть не знаю, чи тоді боявся, просто прокрикував молитви одну за одною… Отаке було бойове хрещення.

- Відчуття страху, напевно, не покидало у такі моменти?

- Я тільки зараз усвідомлюю, наскільки тоді та в інші моменти було страшко. Кажуть, «дивитися страхові в очі». Та він там на тебе з усіх боків сам дивиться. І в такій ситуації суцільної небезпеки якось гостро відчуваєш, ні, не страх, а потребу діяти, щось робити, подолати отой страх. Бо десь на підсвідомості розумієш, що ти у себе вдома, на своїй землі, вона, рідна, тобі допоможе, тож роби щось, щоб захистити її.

- Обійшлося тоді без загиблих?

- На жаль, ні. Наш побратим загинув. А смерть комбата узагалі була потрясінням. Годину перед його загибеллю з  ним розмовляв, а тоді приліт і …усе.

- Комбат Олег Куцин – знакова фігура у російсько-українській війні. Яким він був?

- Це дійсно командир, який не ховався десь там, подалі від бою, він завжди був із бійцями, побратимами з «Карпатської Січі». Ми, здається, усі пам’ятали його слова про те, що «ця війна закінчиться або в Чопі, або у Владивостоці». Саме так, або-або. Або ми є, або нас немає. Або існує українська держава, або її не буде. Комбат «Кум» казав, що ця війна надовго і це війна не за території, це війна світоглядна. Якщо буде існувати українська держава, то російська найближчим часом розпадеться, а ми їй у цьому допоможемо. А його втрата додала хлопцям ще більшого духу і злості, щоб вигнати окупанта із України.

ПРО ЖАЛЮГІДНІСТЬ І НЕНАВИСТЬ 

Коли згадуєш хлопців, які загинули, така злість величезна, що руками душив би ту російську нечисть.

- Була така нагода?

- Одного разу хлопці з нашого підрозділу двох полонених взяли. Трясуться, дрижать усім тілом. Один із них – лейтенант. Переглянули його телефон, а там купа повідомлень про те, як вони не хочуть воювати. Як відмазуються, як самі себе калічать, щоб санітари забрали. Все це виглядало дуже жалюгідним.

- Ти бачив містечка й села, які вдалося відвоювати від ворога? Що запам’яталося?

- От, ходив по Добропіллі. Яка гарна назва - Добро і Поле. А ми це село поміж себе називали Рівнепілля, бо майже все із землею вороги зрівняли, фосфорні бомби туди кидали, все горіло. У селі одна літня жіночка залишилася, її пізніше вивезли, і ще один дідуньо, ну як дідуньо, він десь моїх років, але такий стомлений, зарослий. Іноді приходив, давали йому продукти. І просто моторошно, коли бачиш пустку, а на згарищах, городах - то худоба, то собаки, кози туляться одна до одної, мекають, скалічені, контужені, на це страшно дивитися. Йдуть повз тебе, з осколками, кровоточать, шкутильгають… А як обстріли починалися, то вся ота живність так ревла, завивала, що не передати. А пізніше дивишся, а вони заглядають тобі в очі,  не розуміють, що то таке. Там в одному дворі були діжки із горохом, зерном, то я набирав його, коли траплялася нагода і підсипав то тут, то там, щоб худобина їла.  Хлопці навіть сміялися, що я маю свою господарку. А село видно,  було гарне, ставок, хтось розводив рибу, сонячні панелі, сучасні вітряки, все ущент розбите. А те, що залишилося, настільки  сплюндровано, що в голові не вкладається, як так можна вчинити.

ПРО ТЕ, ЩО НЕСЕ СВІТЛО

- В яких умовах доводилося жити-воювати?

- Бувало по різному. Два тижні не мали води, вмивалися із пляшки. Але вже пізніше, як мав їхати сюди, усе виправ, випрасував, щоб мати вигляд. За день до від’їзду я вже наколінники, налокітники познімав, йдемо дорогою поїсти. Чуємо: шур-шурх, приліт! Ми в різні боки, упали мордами в землю, а там шовковиці росли, все узбіччя всипане ними. Бачимо, як касети по дорозі – шпок-шпок-шпок. Втиснувся в землю. Згодом встаємо, коліна, лікті позбивані, усі від тієї шовковиці у червоних потьоках, але, слава Богу, що не кров, не від поранення. Знов виправ, а на другий день поїхав у вологому, так і не висохло.

- Ти на Тернопільщину прибув надовго?

- Мене уповноважили трохи поїздити за старими адресами, де добрі люди нам допомагали ще із 2014 року. Ось маю лист-прохання нашого командира, аби тил нам підсобив, чим може.

- І насамкінець, Володю. От закінчиться війна, що ти напишеш після нашої Перемоги?

- Навіть, чесно скажу, над цим не задумувався. Але точно, писатиму так, аби усе зображене – чи це ікона, чи плащаниця, чи щось інше, сакральне, було символом-образом, який пронизує людську душу, відкриваючи її Боже світло, її одвічну таємницю буття і смерті. Бо як кажуть, ніщо не є справжнім, крім мрій, любові та відчуття Божої присутності.

Олег Снітовський

Фото автора та з фотархіву  Володимира  Шерстія