Вісім років тому, 20 серпня 2014 року, наші солдати та офіцери вперше вступили в бій з регулярними частинами російської армії. Олександр Павлюк, генерал-лейтенант ЗСУ, Герой України, тодішній командир 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила пригадує ті дні, розмірковує, чому відступ з позицій це не завжди поразка та в чому сила українського командира.
Донбас. Гарячий та трагічний серпень 2014 року. Збройні Сили переживали тоді не найкращі часи. Під гаслами багатьох політиків, що у нас немає ворогів, нам не потрібна потужна армія, розпродувалася найкраща військова техніка, скорочувалися бойові підрозділи. Свідомо чи несвідомо армію доводили до небоєздатного стану.
Але, незважаючи на все це, у строю залишалися професіонали, які робили все, аби зберегти техніку та врятувати військові колективи, бойові традиції. На них можна було розраховувати у найважчу хвилину, і саме вони зберегли той дух, ту моральну міць, яка дала можливість нам протистояти російській армії вісім років і змусити «другу армію світу» відступати вже після початку повномасштабного вторгнення.
З появою “зелених чоловічків” у Криму я отримав розпорядження про приведення бригади у повну бойову готовність. І вже через декілька днів батальйонно-тактична група, в основному укомплектована контрактниками, була готова до виконання поставлених задач. Ми виступили і зайняли оборонні позиції у Сумській області, щоб не допустити наступ потужного російського угрупування, зосередженого на кордоні з Україною і націленого на Київ. Протягом березня-квітня готували оборонні рубежі проти противника, який переважав чисельністю у десятки разів. Робили все, аби ворог зрозумів, що, незважаючи на велику перевагу, здолати нас буде непросто.
У травні отримали новий наказ, і з цього моменту 24-та бригада бере участь в АТО. Далі були Червоний Лиман, бої за Ямпіль, Закітне, перші бойові втрати, звільнення Слов’янська, бої за Сіверськ, звільнення та утримання рубежу Сіверськ-Бахмут, звільнення Лисичанська та багатьох населених пунктів вздовж Луганська. Якби не кадрові російські частини, які мали перевагу у кілька десятків разів і в людях, і за технікою, війна завершилась би вже у серпні 2014 року нашою перемогою.
Але наймасштабнішими та найкривавішими боями для 24-ї бригади стали бої під Луганськом. У кінці липня, після звільнення Лисичанська, бригада, без 2-ї батальйонно-тактичної групи, яка на той час перебувала в іншому угрупуванні, здійснила більш як стокілометровий марш і вийшла на рубіж південніше Луганська. Далі, продовжуючи утримувати зайняті рубежі, з тяжкими, виснажливими боями звільнила населенні пункти Хряшувате та Новосвітлівка. Ми, по суті, замкнули кільце навколо Луганська. Усвідомлюючи небезпеку повного оточення, ворог робив відчайдушні спроби вибити нас з цих населених пунктів. Потужні, тривалі артилерійські обстріли, танки, стримування атак, під час яких ворог не рахувався з втратами. Вогнем артилерії противник повністю знищив всі будівлі Хрящуватого. Фізично вже не було ніякої можливості вести бій з укриття. Але люди вистояли.
Зрештою, ворог, який базувався в Луганську, почав видихатися. Тоді була здійснена спроба повного оточення бригади.
20 серпня, починаючи з 4-ї години ранку, ворог протягом двох годин накривав артилерією наші опорні пункти. Канонада, що не припиняється ні на мить, сотні снарядів і мін, ракет, а після цього - танковий удар. Не залишалось іншого виходу, як відійти, адже ворожим вогнем були знищені і фортифікаційні споруди, і техніка. Подальші події засвідчили, що це було вірне рішення. Оперативно зорієнтувавшись на місцевості та перегрупувавшись, ми вже самі нав’язали ворогові бій, чого він точно не чекав. В результаті росіяни відступили, понісши значні втрати, а ми відновили свої позиції на попередніх рубежах.
Я не випадково вжив тут слово «росіяни». Весь світ продовжував слухати про «танки з воєнторгу» та «ополченців лнр/днр». А цього дня із захоплених в техніці ворога документів та карт чітко ми чітко побачили, що перед нами регулярні російські підрозділи – дивізія ВДВ, що дислокується в Пскові. Ми читали по цих документах, що ще 12 серпня вони були в пункті постійної дислокації, а вже 18 серпня перетнули кордон України. Саме в цьому бою одна з груп противника, понісши величезні втрати, повністю втратила боєздатність і була виведена на територію росії. На цьому, однак, все не завершилось: ввівши нові військові частини, противник знову намагався знищити наші підрозділи. Але нам вдалося своєчасно розгадати маневр противника, нанести вогневий удар і вивести підрозділи з оточення.
Потім був бій за Луганський аеропорт.
Тут позиції утримували підрозділи 80-ї бригади. В результаті постійних артилерійських обстрілів десантники втратили всю свою бойову техніку і були оточені ворогом, але продовжували утримувати позиції. Два дні артилеристи нашої бригади не давали противнику зайти в аеропорт. Але стало зрозуміло, що подальші бої в аеропорту вести неможливо. Було прийнято рішення про прорив до наших. Бронегрупа бригади прорвалася в аеропорт, тим самим хлопці створили умови для виходу 80-ї бригади з оточення. Багато сказано про донецьких кіборгів. Оборона луганського летовища була не менш героїчною, і виснажених, на межі останніх сил, хлопців вдалось повернути до своїх.
Тим часом противник постійно поновлював свої сили. Ми ж були неймовірно виснажені після двохмісячних запеклих щоденних боїв. Залишалась, більше того, з кожним днем зростала вірогідність нашого оточення і знищення. Тож головним на той момент було зберегти людей та боєздатну техніку, аби на новому рубежі втримати противника. Ми організовано відійшли. Відступ з позицій це не завжди поразка. Новий рубіж був за річкою Сіверський Донець.
Ворог намагався знищити нас і там, вже у базовому таборі в населеному пункті Дмитрівка. Ми передбачили такий розвиток подій, розосередили техніку та особовий склад. На жаль, удар був настільки потужний, що противнику вдалося знищити частину техніки. Але людей ми знову вберегли.
Особисто для мене це було найважливіше. Кожне збережене життя солдата чи офіцера – це свідчення того, що цінність людини неспівставна з найсучаснішою технікою. А ще запорука того, що в майбутніх боях ми переможемо.
Вже тоді ми чітко усвідомлювали, що нам протистоять не шахтарі, а професійно підготовлена армія. Це було видно з перших бойових зіткнень. Грамотно обладнані опорні пункти, блокпости, вміле використання мінно-вибухових загороджень. Підготовлені диверсійно-розвідувальні групи, точні артилерійські та мінометні удари — все це вказувало не тільки на високі професійні навички противника, а й на його бойовий досвід.
І цьому їхньому кривавому досвіду, здобутому по всьому світу, ми протиставили нашу організованість, продуманість дій, відчайдушну сміливість солдат та вболівання командирів за солдатські життя. Будучи комбригом, я, наприклад, завжди був зі своїми підлеглими під час запеклих боїв серпня та всіх інших місяців того, 2014 року. Якби я не був з ними, вони не сприймали б мене як командира. Вони звикли до мого голосу в рації й були спокійні тільки тоді, коли його чули. Коли якось прихворів, хлопці, не почувши мого голосу в рації один день, стали хвилюватися, де командир і чому його не чути. Тож коли я кажу, що наші стосунки будувалися й будуються на повазі та довірі один до одного, це не порожні слова. На цьому тримається наша армія.
Тому їм і не перемогти нас.