Стати військовою Любов мріяла з дитинства. Після школи пішла до військкомату, але їй прогнозовано відмовили. Дівчина здобула історичну освіту, працювала вчителем, втім, не полишала спроб здійснити свою мрію. Зрештою, їй це вдалося. Зараз Любов служить у артилерійській розвідці та командує підрозділом, який з початку повномасштабного вторгнення виконує складні і небезпечні бойові завдання на різних ділянках фронту.
«Мене погоджувалися брати лише на посаду кухара, а я хотіла на бойову»
Мій шлях до війська був досить довгим. Я завжди хотіла стати військовою. Після 11-го класу, коли настав час обирати професію, звернулася до військкомату, але мені відмовили. Потім збиралася стати кардіохірургом, але подумала, що не пробачу собі, якщо в мене на операційному столі помре людина. Зрештою вирішила стати істориком, тому що мала хорошу наставницю. Моя вчителька історії, хоч і полька за походженням, прищепила всім своїм учням почуття патріотизму, любові до України. На другому курсі знову безуспішно спробувала підписати контракт. Довчилася, працювала в школі. Потім… знову пішла до військкомату. Вийшла звідти з направленням у 72-гу бригаду. Але туди мене погоджувалися брати лише на посаду кухаря, а я хотіла на бойову. Тож я відмовилася. Нарешті мені вдалося поспілкувалася з командиром 14-го окремого батальйону «Черкаси» і він погодився мене прийняти на службу. Я закінчила навчальний заклад у Полтаві, отримала ВОС радіотелефоніста, прибула до свого підрозділу, який на той момент включили до 26-ї окремої артилерійської бригади, і буквально одразу потрапила в зону АТО.
Вже коли спливав термін контракту, я почала спілкуватися зі старшим офіцером батареї, він мені ненав’язливо «підкидав» підручники з артилерії. Потім взяв бусоль, вийшов зі мною в поле, показав, як з нею працювати, пояснив, як вирішувати певні артилерійські задачки з ПУО, розповів про всі тонкощі артилерійської справи. Додатково я й сама перечитала досить багато літератури і зрозуміла, що арта – це саме те, що мені потрібно.
На даний момент я займаюся артилерійською розвідкою. Основна задача – виявити вогневі засоби противника: великокаліберну артилерію, РСЗВ. Все те, що приносить найбільшу шкоду піхоті. Що точніше ми виявимо розташування техніки противника, то ефективніше відпрацює по них наша артилерія, тим спокійніше буде піхоті.
Знаєте, що найприємніше для очей артилерійського розвідника? Вогняна завіса на позиціях противника після правильного коригування.
«Я стояла біля гарячої бетонної стіни з обпеченим обличчям і передавала команди на гармату»
Для більшості країни початком повномасштабного вторгнення росії стало 24 лютого. По наших позиціях на Сході перші серйозні «прильоти» почалися ще 18 лютого. Коли нас вперше накрили мінометним вогнем, я була на спостережному пункті, а мої хлопці – у бліндажі. Прильоти були за кілька метрів від них, я дуже переживала, щоб мої люди залишилися живі, тим паче, що двоє з них зовсім не мали бойового досвіду. Я командувала хлопцям: «На місці!», «Бігом!», «Упасти!», поки вони бігли 100 метрів до мене.
24 лютого я мала заступати на пост о 5-й годині ранку. Прокинулася від обстрілів – обстріляли КСП за 4 кілометри від нас. Спочатку крили «градами» їх, потім нас. Ми перемістилися в укриття. Обстріл тривав приблизно 40 хвилин – це була суцільна стіна вогню. Я стояла біля гарячої бетонної стіни з обпеченим обличчям і передавала команди на гармату…
Обстріли не вщухали увесь день. Ми кілька разів переміщалися з позиції на позицію, і всюди нас «наздоганяли» прильоти. На одній точці нас, до речі, накрили через коригувальника. Ми щойно приїхали туди, підготувалися до роботи і раптом помітили білу «Таврію», що зупинилася неподалік від нас. Майже одразу прильот. Бачимо, дядечко так гарненько собі говорить по телефону і спостерігає за нами. Другий прильот. Ну, після цього ми вже з «металеби» (МТЛБ, – ред.) зняли кулемет і відкрили неприцільний вогонь, бо раптом ми помилилися і людина випадково опинилася біля нас. Пізніше виявилося, що це таки був навідник, який коригував вогонь не тільки по нас, а й по інших підрозділах.
Ось таким було 24-го лютого. А взагалі, до війни звикаєш дуже швидко. Пам’ятаю, у березні проводила розвідку з одним хлопчиною у Лисичанську. Ми працювали переважно уночі, на даху, в собачий холод. Змінювалися кожні дві години, щоб відігрітися і хоч трохи поспати. Якось під час свого чергування побачила виходи «градів». По куту виходу розумію, що гепнуть вони по нас. Кричу: «Вадим, 12 секунд!» Він підхопився, ми стали у проході, бо бігти сенсу вже не було. Перечекали, поки впадуть снаряди – вони схибили на 50 метрів – і Вадим знову пішов спати. Все це без будь-яких емоцій.
«Від побратимів подекуди розуміння отримуєш більше, ніж від близьких родичів»
Свого часу я 10 місяців виконувала обов’язки командира батареї. За цей час у моєму підрозділі був лише один випадок вживання спиртних напоїв, і то у той період, коли я лікувалася в шпиталі. Більше порушень не було. І не тому, що мене боялися. Просто я ставилася до хлопців по-людськи, а вони боялися мене підвести.
Так само і у підрозділі, яким я командую зараз. Хлопці можуть спокійно підійти, розповісти про свої проблеми, у нас дуже теплі стосунки. Це майже родина, адже хочеш ти того чи ні, але ви разом цілодобово. І від побратимів подекуди розуміння отримуєш більше, ніж від близьких родичів. Бо ці хлопці багато чого пережили поряд з тобою.
В мене ніхто не лінується. Мої люди прекрасно розуміють, що ніхто не прийде зварити обід, збудувати лазню чи викопати туалет. Тут треба все робити самим. Це армія, це війна.
Крім того, я в обов’язковому порядку проводжу заняття для особового складу. Мотивація дуже проста – кожен має бути універсальним бійцем. Якщо зі мною щось станеться, я маю бути впевнена, що будь-хто з мого взводу зможе спокійно порахувати координати, передати їх і за потреби самостійно вибратися з халепи.
«Обожнюю читати. Моя улюблена книга – «Кайдашева сім’я»
У війську немає значення, чоловік ти чи жінка – ти маєш чітко виконувати свої обов’язки. Якщо ні, значить, це не твоє місце і ти не маєш права займати дану посаду. Незалежно від статі. Така моя думка.
Взагалі, упередженість стосовно жінок у війську вже в минулому. Знаєте, свого часу не всі вірили, що жінка може виконувати роботу в артилерії, але я довела зворотне.
Що любить дівчинка всередині мене? Слухати, як працює двигун 2С5 чи «металеби» – це немов мурчання безлічі котиків (сміється, – ред.). А якщо серйозно, то багато чого… Я люблю квіти, природу, збирати гриби, готувати щось смачненьке. Обожнюю читати. У школі я була записана у чотири бібліотеки. У кожній брала книжки і все встигала прочитати. Моя улюблена книга – «Кайдашева сім’я». Також завжди подобалася література про Другу світову війну, особливо про партизанські рейди.
«Я вважаю, що всі росіяни несуть відповідальність за те, що відбувається в Україні»
Історія росії починалася з племен, які виживали за рахунок розбійних нападів та грабунків. По факту, за багато століть нічого не змінилося. росія з різних країн «надкусила» по шматочку, але не може ні свої території, ні чужі довести до ладу. Бо насправді єдине, що вміють росіяни – вбивати, руйнувати і катувати.
Я вважаю, що всі росіяни несуть відповідальність за те, що відбувається в Україні. Кожен росіянин причетний до страшних злочинів, які скоюють їхні військові. Це хвора нація. Послухайте їхні розмови з родичами, їх же треба усіх лікувати. Вони аморальні і жорстокі.І мені не шкода жодного.
Кожен російський солдат відповість за свої вчинки. Бо «закон бумерангу» працює безвідмовно. Усе їм повернеться – не від нас, так від інших.
Аліна Логвиненко, Сергій Лисенко