Стихія і ментальність дикої орди

Стихія і ментальність дикої орди

Укрінформ
На багнетах можна поставити трон, але не можна на ньому всидіти – це усвідомлював ще Олександр Македонський

Уже  з давніх часів знавці військового мистецтва підмітили характерну обставину: майже наполовину успіх бойових операцій залежить від уміння ослабити ворога, роз’єднавши його, знайшовши в його стані прихильників. Особливо цим відзначився Олександр Македонський, який ще задовго до народження Ісуса Христа увійшов до світової історії, як один з найвизначніших полководців. За словами професора Роберта Паклена, який ще 1943 року підготував «Білу книгу» про національну і соціальну політику на службі московського імперіалізму, Македонський «першорядне значення надавав добору й переведенню в життя ідей, які йому з’єднували прихильників у стані ворога».

Олександр Македонський
Олександр Македонський

Тож коли готувався до походу, вивчав усе, але найбільше – особливості того народу, який збирався підкорити, зокрема, його культуру, важливі символи духовності. Скажімо, щоб опанувати Малу Азію, якою тоді володіли перси, Олександр Македонський перед початком походу кидає клич про поширення там грецької культури. Як перший крок до цього – покладення вінків у Трої на могилі героя древньогрецького епосу Ахілла. Відтак у Малій Азії Македонському чинили опір лише перські гарнізони, грецькі міста ж відчиняли ворота. 

Подібний прийом застосував Олександр Македонський і в поході на Єгипет, який планував визволяти з-під влади персів, де їх місцеве населення ненавиділо. Аби переконати тамтешніх мешканців, що він нібито й справді їхній визволитель, складає жертву єгипетському богові, їздить на прощу до відомої єгипетської святині й там одержує титул «Амонового сина», тобто, спадкоємця одного з найвищих жреців тогочасного світу.

Розуміючи, що на багнетах можна поставити трон, але не можна на ньому всидіти, Олександр Македонський адміністративні посади Єгипту залишає в руках місцевої знаті, а прийшлі греки лише контролюють її дії. Далі кидає клич греко-перської єдності – побрався сам з персіянкою й водночас одружує 10 тисяч своїх вояків з тамтешніми жінками. А крім усього, починає сам з’являтися перед народом у одязі, що поєднує синтез грецького з перським…

Зрозуміло, нічого подібного в своїх традиціях навіть наприкінці першого тисячоліття нової ери не мали й близько наші північно-східні сусіди, які лише переходили від мисливсько-рибальського до скотарського способу матеріального виробництва. Коли державу Русь з центром у Києві  860 року вже офіційно визнала наймогутніша тоді країна – Візантійська імперія, вожді угро-фінських племен, що розселялися від Балтики до Уралу, через два роки після цього лише просили варягів, аби ті прийшли в Ладогу ними правити.

Древній Київ
Древній Київ

Завойовані й зрусифіковані невдовзі нашими предками угро-фіни в центрі свого розселення, скориставшись з ослаблення Русі, розпочинають творити свою самоврядну модель, яка відповідає рівню місцевого розвитку, а не демократичним традиціям Києва та Новгорода. Звідси й варварське зруйнування військом суздальського князя Андрія Боголюбського Києва 1169 року – на подібне знищення Новгорода сил у нього вже не вистачило. 

А потрапивши згодом під вплив Золотої Орди, в основі матеріального виробництва якої було саме скотарство, вчорашні угро-фіни досить швидко сприймають її самоврядні традиції, на відміну від наших предків, котрі з тисячолітнім хліборобським досвідом більше схильні до демократичного розв’язання житейських проблем. 

Нашестя орди на Київ
Нашестя орди на Київ

Відповідного впливу зазнає і військова справа, тактика й стратегія якої абсолютизує варіант масової сили, що вже своїм виглядом має вселяти жах тим, хто має перед нею оборонятися. Гетьман Богдан Хмельницький перелякався, коли побачив жорстокі дії нібито союзного московського війська на українських землях у спільному поході на захід 1655 року. Тому й наполегливо радив магістрату Львова, аби відкупилися, щоб московські ратники не сплюндрували місто, як це було перед тим з Городком.

Під проводом Богдана Хмельницького
Під проводом Богдана Хмельницького

Щоправда, постійне залучення до управління московської збройної сили іноземців, як і вихідців з середовища української козацької старшини, відшліфовує певні бойові прийоми російської армії під час здійснення військових операцій, однак при цьому залишається їхньою основною складовою для досягнення бажаного результату використання необмеженої кількості людського контингенту.

Ця концепція, яку російський радянський маршал Жуков означить виразом «баби нарожают», міцно закріпиться в свідомості московських великодержавників, які вже від 1492 року розмріялися про свій «Третій Рим». Відтак поневолені Москвою сусідні народи в якості гарматного м’яса завойовують для неї нові й нові території, а вихідці з останніх знову ж таки масовою навалою накочуються на нові сусідні землі, щоб невдовзі перехрестити їх на «исконно русские», як це раніше трапилося з українськими, білоруськими, кримськими… 

У полоні такої дикої стихії опиняються й вихідці з Європи, яким російські великодержавники доручають свій імперський трон. Так, німкеня Катерина ІІ не тільки спритно використовує нашу козацьку збройну силу в своїх завойовницьких походах на Північний Кавказ і Крим, а й вміло розправляється після цього з нею в загальному контексті нищення української нації, аби «не смотрели, как волки в лес». 

І вже готується похід до «теплого моря» - за заповітом Петра І! Цей шлях до Індійського океану мають забезпечити нащадки запорожців, котрих виривають з Кубані й розселяють уздовж Каспійського моря в середовищі мусульманських народів. Паралельно Російська імперія приєднує Закавказзя, намагається опанувати Балканами. Здається, Третій Рим остаточно утверджується завдяки грубій силі. Однак уже Кримська війна 1853 – 1856 років дала значну тріщину в мнимій величі російської армії. А остаточно розвіяла міф про її непереможність війна з Японією на початку ХХ століття: величезна імперія, яка тоді простягалася з-поза Вісли до Аляски, зазнала нищівної поразки від маленької острівної країни! 

Українські козаки Запорізької січі
Українські козаки Запорізької січі

Відтак один з найталановитіших, але глибоко прихований, російський шовініст Володимир Ульянов-Ленін зрозумів, що для утвердження світової величі цієї імперії необхідно  «піти іншим шляхом», можливо, він тоді вирішив якраз і скористатися прийомами Олександра Македонського для завоювання світу. Не дозволяючи українським соціал-демократам зайняти свою окрему нішу в загальноросійській  партії цього типу, Ленін водночас розпочинає наполегливо пропагувати концепцію права націй на самовизначення. 

На відміну від європейських соціалістів, які навіть не визнають українців за окрему націю, цей відвертий російський великодержавник під тогою сполучених штатів Європи ратує за те, щоб українці мали власну самостійну державу, але … у ній має заправляти його загальноросійська політична сила, яка нібито уповноважена представляти і наш робітничий клас. 

В еміграції Ленін активно спілкується з українськими революціонерами, демонстративно сидить у Кракові під синьо-жовтими прапорами на відзначенні 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка, а з початком Першої світової війни пише спеціальні статті про право українського народу бути господарем на своїй землі. Це так утішає членів «Союзу Визволення України» у Відні, що вони навіть хочуть добитися, аби російські більшовики одержували німецьку грошову допомогу саме через них, а відтак були запряжені до українського національно-визвольного воза. 

На хвилі Лютневої демократичної революції, яку ініціювали солдати-українці Волинського полку в Петрограді, Ленін намагається захопити владу в Російській імперії, а коли йому це вдається, то вже забуває про свої обіцянки щодо права націй на самовизначення, бо хоче їхнього безумовного підпорядкування своїй партійній секті. Коли ж Перший Всеукраїнський з’їзд рад підтримує вже проголошену Центральною Радою в Києві Українську Народну Республіку, російські більшовики творять у грудні 1917 року в Харкові ще одну УНР – самозвану, нелегітимну. І цією харківською УНР керують призначені червоною Москвою у більшості неукраїнці, які присланою з Росії збройною силою контролюють наших місцевих мрійників про «безкорисливість допомоги» пролетаріату «братнього» нам народу з півночі. Правда, пришельці дозволили причепити до червоного прапора синьо-жовті стрічки.

Бійці УНР слухають кобзаря
Бійці УНР слухають кобзаря

У Леніна з’являється серйозний конкурент у боротьбі за владу в Росії – генерал Денікін. Той, котрий зневажає українство, його мову називає собачою. Тому від нього й відвертаються українці, зокрема, кубанці, які спочатку становили значну частину його армії. А от Леніну дехто з нашого наївного народу хоче вірити, адже він закликає своїх наглядачів в Україні вивчати мову корінного населення, розвивати його культуру, а ще ж землю обіцяє селянам…

Ленін іде на всякі обіцянки українцям, бо добре розуміє, що «без українського хліба, без українського вугілля, без українського цукру і без української залізної руди російська радянська республіка неможлива…». Він навіть формально визнає незалежність УСРР, 28 грудня 1920 року укладає з нею союзний договір, але непомітно для загального ока на так званих самостійних українських теренах запроваджуються закони більшовицької Росії. Більше того, повстанців проти московських окупантів судять іменем саме останньої, а не УСРР – усе це ще до створення так званого Союзу РСР.

Тобто, Ленін виявився добрим учнем Олександра Македонського в завоюванні сусідніх народів. Він хоче й надалі використовувати досвід цього видатного полководця, оскільки розуміє, що російська більшовицька влада ще далеко не утвердилася на окраїнах колишньої царської імперії. Тож ще за його життя Москва змушена була запровадити так звану коренізацію, щоб приспати пильність національних меншин, а фактично очолити в своїх інтересах національне відродження кожного підневільного народу. Як ментально відстала від європейської цивілізації вона могла таким чином розтягнути трохи в часі існування своєї імперії, але не утвердити її. 

Однак дозволена Москвою коренізація захопила у свій вир мільйони українців і поза межами УСРР. Знову ж таки – від Балтики до Тихого океану – в усіх розселеннях українства відкриваються школи з рідною мовою навчання, на ній виходять газети, спілкуються в державних установах, а в церквах моляться. Починає українізовуватися пролетаріат у Ростові, Краснодарі, Таганрозі, Новоросійську, робітничі клуби з’являються і в інших містах, навіть на Далекому Сході…

Конкретних заходів щодо протидії цьому Ленін не залишив у своєму заповіті, а подібних традицій російське суспільство через уже названі причини не виробило, хоч пізніше і хвалилося стрибком від селянської сохи до космічних ракет – щоправда, їх творили, як правило, інородці. Тому російським шовіністам визначитися з українським питанням було просто: «нет, не было и не может быть» - згадали пріснопам’ятного царського міністра Валуєва. 

Постанови Кремля від 14 і 15 грудня 1932 року про згортання українізації в УСРР і повна заборона такої поза її межами остаточно відкинули традиції Олександра Македонського щодо делікатного упокорення поневолених націй. Відтепер груба сила й дике свавілля стали головним знаряддям у відвертому нищенні українства – Голодоморами, політичними репресіями, каральними акціями проти повстанців та їх родин. 

Кінець українізації, початок Голодомору-геноциду
Кінець українізації, початок Голодомору-геноциду

Так було за СРСР, так продовжується і в новітній Росії, де ленінська  практика через надання національно-територіальної самоврядності засуджується, натомість превалюють шовіністичні ідеї Денікіна. Брутальна агресія, що розпочалася 2014 року, супроводжується забороною рідної мови в школах на окупованих територіях, нищенням українських книжок, переслідуванням патріотів. Таким чином, навіть замість видимої поваги, як це вчиняв Олександр Македонський, як цього вимагав у своїх тактичних розробках Ленін, нинішнє російське вояцтво діє на зразок орди, відзначаючись і тим, що краде унітази, чим і увійде в історію світової цивілізації.

Природно, з боку таких «визволителів» немає й натяку на повагу до одвічно корінного тут українства. Лише нахабне сподівання на квіти й хліб-сіль для непроханих гостей з автоматами, танками й ракетами…

Але ж українці – не росіяни, що є нащадками угро-фінських мисливсько-рибальських племен, а не хліборобських, як ми. З нашого середовища виходять державні діячі й полководці і для інших народів. 

Чогось подібного терени від Балтики до Уралу, здається, не дали.  До речі,  вже цитований професор Роберт Паклен вказував, зокрема: «…ті імперіалістичні народи, котрі творили великі імперії, до певної міри справдували таке панування своїми особистими прикметами; організаційним генієм чи талановитістю, які посували людство вперед – але москвини такими прикметами не відзначаються і тому не мають і тіні своїх претензій».

 Зрештою, Росія вже запізнилася зі своїм Олександром Македонським – історія цієї імперії на наших очах відходить у засвіти…

Володимир Сергійчук

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-